Глава 4 політичні аспекти українського відродження та консолідації в хіх — на початку хх ст.

Дев’ятнадцяте століття мало велике значення в політичному житті багатьох країн і було своєрідною ланкою між двома грандами в історії людства — ХVІІІ і ХХ століттями. В ньому було завершено розпочате в попередньому столітті і зароджувалось нове, що далося взнаки в наступну епоху. З огляду на це ХІХ ст. увібрало в себе такі періоди історії, які дещо виходять за межі самої хронології століття.

Уже в 70-х роках ХVІІІ ст. світ наблизився до кульмінації свого розвитку як наслідку двох попередніх століть. Республіканська конституція Сполучених Штатів і Велика Французька революція свідчили про становлення суспільно-економічних відносин нової якості. Разом з промисловою революцією і появою долара поступово народжувався і якісно новий спосіб політичного життя людства. Його уособленням була парламентарна система як своєрідне досягнення розвитку людської спільноти. Розподіл влади, багатопартійність, участь всіх громадян у виборах органів влади та можливість мирними засобами вгамувати політичні пристрасті влади свідчили про важливий поступ людства у своєму політичному розвиткові. Проте нове торувало собі дорогу в нелегкій боротьбі. Революційні війни тривали аж до 1815 року. Гасло «Свобода, рівність, братерство» на кокардах французьких вояків уособлювало характер тих змін. Після революційних вибухів в європейський історії починається період реакції (1815—1848 рр.). Потім знову розпочався період реформ (1848—1871 рр.). З ним Захід покінчив буржуазними революціями, першим досвідом встановлення диктатури пролетаріату — Паризькою комуною, і вступив у добу суперництва (1871—1914 рр.).

Україна не стояла осторонь цих процесів. Навіть з огляду на українську політичну історію, у ХVІІІ ст. Україна втратила останні залишки власного суверенітету, а на кінець ХХ-го виборола власну незалежність. Багато з того, що уможливило це здійснити, відбувалось саме в ХІХ столітті. Усвідомлення його суті майже неможливе без урахування тих впливів, які діяли за умов загальноєвропейських змін. А сама синхронність чи асинхронність з Європейськими соціально-політичними процесами є однією з найважливіших проблем аналізу історії України, коли цивілізація значно посилює не тільки роль інтеграційних взаємовпливів, а ще більш рельєфно відтіняє характер тих власних суперечностей, які даються взнаки в умовах страшенних диспропорцій різних рівнів розвитку. Чи не тут необхідно шукати причини тих злетів і падінь, коли довгий шлях розвитку намагаються пройти за короткий час?

Українське національне відродження першої половини ХІХ ст.

Так само як і для Європи, ХІХ ст. розпочалося для України раніше. Вочевидь є якась закономірність зворотної хвилі. У міру того як у світі відбувався революційний розвиток, Україна не тільки втратила власну державність, опинившись у складі двох імперій. Розпочалась прискорена ліквідація соціально-економічних основ української державності і поступова ліквідація національних особливостей українського права. Імперії, ніби наввипередки, поспішали ліквідувати пристосованіші до веління свого часу політичні елементи, щоб мати змогу вистояти в нових умовах і не допустити революційних змін. Навіть Австро-Угорщина, яка з часів освіченого абсолютизму Йосифа ІІ скасувала особисте підданство селян і провела прогресивні економічні реформи, була вимушена дати значний хід назад. Цей період, який тривав до початку 30-х років ХІХ ст., можна назвати періодом імперської інтеграції українського суспільства. Він проходив суперечливо.

Останнім часом у працях Зенона Когута [1, c. 1—317], І. Д. Казьмирчука та інших учених робиться спроба подолати певні стереотипи радянської і західної історіографії про абсолютну економічну відсталість України, простежуючи процес формування капіталістичних відносин і складних зрушень в соціальній інфраструктурі українського суспільства. Разом із тим ще залишається певна невизначеність в оцінках його економіки. Ми інколи погано уявляємо, що міг «обіцяти» певний порядок розвитку економіки в Україні з огляду на її поступове включення до двох імперських структур. Порівняння з Заходом не йде на користь доведення будь-якої синхронності східноєвропейської цивілізації. А відповідно і політичний розвиток може бути пояснений с точки зору аналізу дещо незвичайних чинників. Над цим ще має попрацювати наша література, щоб виміряти те, що у нас відбувається, не почуттями, а розумом.

Помилялися не тільки історики. Хибна оцінка дійсності вела до фатальних помилок і примушувала політиків шукати втілення своїх політичних експериментів там, де про них ще не могло бути й мови. Наприклад, найпередовіша країна Велика Британія вже в середині ХІХ ст. завершила промисловий переворот. Перша залізниця з’явилась в 1825 р. і в 60—63-х роках ХІХ ст. почали будувати метрополітен. Сформувався промисловий пролетаріат, який становив 45,5 % зайнятого населення [2, c. 210, 212]. В таких країнах як Австрійська імперія, де панували феодальні порядки, промисловий переворот хоч і прийшов із запізненням, але революція 1848 року прискорила його. В окремих районах значного поширення набули парові машини, кількість яких з 1830 по 1850 р. зросла з 11 до 900. У 1829 р. побудували першу залізницю. Чисельність пролетаріату в 1869 році досягла 1 млн чол [2, c. 216]. Була в наявності певна система власності, соціальних відносин, яка давала змогу цілком коректно змоделювати ідеологічну й організаційну систему політичного життя; перевірити на практиці всі його прояви і винайти найприйнятніший хід подальшого розвитку.

Проте імперські чинники стають визначальними і в занепаді західноукраїнських земель. На їхню промисловість негативно вплинув початок промислового перевороту в німецьких і чеських провінціях Австрії. Місцеві вироби не могли витримати конкуренції, що стимулювалась антиукраїнською політикою австрійського уряду, перетворюючи край на звичайну колонію. Це не могло не позначитися на соціальній структурі її населення, більшість якого проживало в селах під владою панів. Революційні події 1848 р. змусили уряд скасувати законом від 17 квітня 1848 р. у Галичині панщинні та інші кріпосні повинності. В цілому земельне питання було розв’язане на користь поміщиків і створювало умови лише для повільної еволюції села. Отже і тут варварство відмирало мляво.

Відносно промислових змін у Росії порівняння має ще більш критичний характер. Промисловий переворот узагалі розпочався тут на початку 40-х років ХІХ ст., а коли закінчився, важко й сказати. Лише в 1865 р. в Україні була побудована перша залізниця. Сільське населення ще й на кінець ХІХ ст. становило майже 87 %. Повільно відмирали феодальні відносини. І це в той час, коли сільське господарство в передових країнах твердо стало на фермерську основу. Країна пленталась у хвості модернізації.

У світлі цього наша сучасна історіографія ще не достатньо відпрацювала суть такого явища як модернізація. Воно містить оновлення, удосконалення, надання будь-чому сучасного вигляду, переробка відповідно до сучасних вимог. Модернізація виступала таким якісним чинником усіх сторін суспільства, який в майбутньому забезпечив новий поштовх в соціально-політичному, економічному, культурному розвиткові. Словом, модернізація була проявом розвитку матеріальної та духовної культури людства. Тому аналіз рівня модернізації мав свої суб’єктивні складнощі. Існує прихований інтерес завищувати або применшувати оцінки рівня модернізації в залежності від тих цілей, що перед собою ставлять.

Це було характерно для радянських учених і політиків, які намагались приховати знання про етапи технологічних революцій, інтеграційні процеси в світі, а також його своєрідний перерозподіл. Характерно, що світовий товарообмін у роки промислового перевороту перевищував темпи зростання виробництва. Активно йшло формування світового ринку товарів, кредитів, валюти, послуг. Закріплювалась певна ієрархічна система країн у світі. Норман Дейвіс підкреслює, що протягом ХІХ ст. в Європі сформувались дві різні економічні зони: розвинена, індустріалізована і модернізована на Півночі та на Заході й відстала на Півдні та Сході, «яка вступила на шляхи індустріалізації, проте здебільшого була не модернізована», виступаючи джерелом сировини, дешевої емігрантської праці і ринком збуту товарів [3, c. 789].

Україна в складі Росії і в силу певних умов в Австро-Угорщині опинилась у ролі допоміжного гравця загальносвітового економічного прогресу. Цікаві історичні традиції у вигляді протофермерської системи козацьких господарств безжалісно ліквідовувались. Незважаючи на те, що за період з 1825 по 1861 рік кількість промислових підприємств в Україні у складі Росії збіль­шилася майже втричі, а виробництво цукру і видобуток вугілля почали набувати загальноімперського значення, економіка України була тисячами ланцюжків зв’язана з феодальною системою Росії. Центр починає випереджати «провінцію». Соціальні наслідки цього для України були катастрофічними. Більшість населення проживає в селі. Самодержавство, розчинивши в дворянстві козацьку еліту, проводить політику ліквідації козацтва як класу, ставлячи свої політичні інтереси вище економічних. Воно як ракова пухлина пожирає відчайдушні спроби модернізації. Кримська війна виявить відсталість царату й стане, як зазначали англійські політики, «битвою цивілізації проти варварства» [4, c. 86]. Модернізація відкладалась на потім, тиражуючи нові суперечності в суспільстві. Взагалі, оцінка особливостей і рівня соціального розвитку суспільства залишає бажати кращого. Адже від цього прокладається стежка до оцінок і визначення якості національного розвитку українства, можливостей політичних змін тощо.

В Україні своєрідним внутрішнім генератором суперечностей стало сумнозвісне «єврейське питання». Царський уряд робить все необхідне, щоб загострення його служило ліквідації будь-яких залишків української демократії. Так, у своєму указі від 23 грудня 1791 р. Катерина ІІ вперше встановлює в країні смугу єврейської осілості. Вона ніби захищає інтереси російського купецтва, але в той же час за межі смуги виводить основні «українські» губернії, де дозволяється проживати євреям (Волинську, Катеринославську, Подільську, Полтавську, Таврійську, Херсонську, Чернігівську і Київську). Тиражуванням цього не властивого українцям протистояння намагаються перетворити євреїв на знаряддя для придушення української демократії і навпаки. При цьому імперія отримує таку вибухову суміш, що в майбутньому призведе до надрадикальних експериментів.

У дусі подальшого загострення українсько-єврейського протистояння вирішується і національне питання в Австрійській монархії. Вже під час революції 1848 року вдалося спровокувати виступ Головної Руської ради (перша українська політична організація в Галичині. — Авт.) проти емансипації євреїв, було зроблено все, щоб євреї підтримали польський антиукраїнський сепаратизм. Поразка революції взагалі призвела до поновлення репресивної політики проти євреїв, які, як вважали консерватори, не доросли до сприйняття громадянських прав і мають проживати в гетто. І тільки в 1860 році знову розпочався процес лібералізації антиєврейських законів.

Відповідно до особливостей соціально-економічного розвитку рельєфно виглядають політичні системи. Визначення їхнього цивілізаційного рівня стає можливим лише сьогодні. Політичний устрій Російської імперії характеризується необмеженою владою імператора. Вона носила інколи певні не принципові відтінки лібералізму під тиском зовнішніх революційних впливів. Так, можна побачити свої особливості в період химерного правління Павла І, зовнішньо ліберального — Олександра І, що позначилось у спробах влади повернути в Україну гетьманство, зробити легітимним козацький стан і ввести в імперії конституцію. Проте після повстання декабристів на поверхню знову виходить жандармська суть царату. Тільки сьогодні стають відомими спогади деяких іноземців, які відвідали в той час Росію і мали за щастя якнайскоріше виїхати звідти. Аналізуючи їх, наївно думати, що система ленінщини і сталінщини не мала глибоких коренів в російському минулому. Це знайшло відображення в спогадах маркіза Астольфа де Кюстіна, який відвідав Росію в 1839 р. Він підкреслює, що «ніде, крім Росії, не може виникнути подібний державний устрій» [5, c. 72]. Витоки такого ладу він бачить в історичному минулому, коли з часів татаро-монгольської навали «слов’яни, котрі до того були найвільнішим народом у світі, стали рабами спершу своїх переможців, а потів своїх князів» [5, c. 52]. «Наскільки неосяжна ця імперія, — уточнює Кюстін, — вона є ні що інше, як тюрма, ключ від якої зберігається в імператора» [5, c. 157]. Логічні й цікаві для нас політичні передбачення маркіза. Він писав: «Наші онуки, можливо, ще не побачать вибуху. Але сьогодні можна передбачити його неминучість, не намагаючись відгадати, коли саме він розпочнеться...» [5, c. 209—210]. І далі пророче віщує: «Коли сонце гласності зійде нарешті над Росією, воно висвітить стільки несправедливостей, стільки жахливих жорстокостей, що весь світ здригнеться. Хоча ....не сильно, бо така вже доля правди на землі. Коли народам необхідно знати істину, вони її не знають, а коли нарешті істина до них доходить, вона вже нікого не цікавить, так як зловживання поваленого режиму викликають до себе байдуже відношення» [5, c. 314—315].

Свідоцтва Кюстіна про те, що «російський державний устрій — це строга військова дисципліна замість громадянського управління, це перманентний воєнний стан, який став нормальним станом держави» [5, c. 75], допомагають збагнути внутрішню суть політичного режиму і в Україні. Він здійснювався від імені імператора губернськими військово-колоніальними органами з необмеженою владою. Згідно з наказом від 3 червня 1837 р. губернатор проголошувався «хазяїном губернії». Під час революційних подій 1830 року в небезпечних для імперії західних районах Подільське, Волинське і Київське військові губернаторства об’єднуються в генерал-губернаторство і там вводиться воєнний стан. Самі генерал-губернатори є царськими намісниками в Південно-Західному краї. Так починають називати ці українські землі. Відповідно до інструкції генерал-губернаторам від 28.V.1853 року, вони контролюють все — від економічного розвитку краю до виховання молоді. Ці органи функціонують аж до лютого 1917 року.

На відміну політичного моноцентризму, коли Санкт-Петербург перебирав на себе всю владу, західноукраїнські землі належали до різних адміністративних одиниць Австрійської монархії. Закарпатська Русь була частиною Угорського королівства. Буковина становила окрему адміністративну одиницю і після 1849 року стала окремою провінцією. Решта українських земель були об’єднані з польськими у Королівство Галичини і Лодомерії. Цей поділ ставив за мету зламати етнічні основи українства. Розчинити їх серед інших націй, використавши історичні суперечки між ними для забезпечення свого панування, поставивши над ними відповідно — румунських, угорських і польських панів. Перетворити українців в сільську забуту спільноту, яка б експлуатувалась за посередництва єврейського лихварського капіталу. Така політична система уможливлювала не лише гнучке маніпулювання інтересами різних націй. Вона залишала невелику віддушину для виборювання власних прав через відмінності релігійного життя, що сприяли формуванню української релігійної інтелігенції.

Безумовно, імперська політика відбивалася на всіх верствах населення. Однак в Україні головний її зміст полягав у ліквідації залишків козацького стану, введенні жорстокої кріпаччини. Панщина була головним засобом знищення волелюбного духу українського народу. У Лівобережній Україні вона становила переважно три—чотири дні на тиждень. На Правобережжі доходила до шести днів. У Південній Україні, де відчувалася нестача робіт­ників, панщина не перевищувала двох днів на тиждень. Війна з Наполеоном змусила уряд дати згоду на відродження козацьких вольностей і формування козацьких полків. Але після війни, у 1815 році, козаків знову повернули до селянського стану. Відчуваючи вплив революційних ідей, царат почав засновувати у 1816 р. аракчеєвські «військові поселення», а незадоволених такою політикою, згідно з указами 1822—1824 рр., відправляти в Сибір. Згодом 1830 рік дав новий імпульс відродженню козацтва. До цього уряд спонукало польське повстання. Навіть був оголошений «Устав об управлении малорусскими козаками». Але знову після польського походу козаків відправили на війну з черкесами, пославши навздогін 500 дівчат з українських губерній, так званий дівочий набір. У 1834 р. козаки були підпорядковані загальногромадському управлінню. Під час Кримської війни у 1855 р. вибухнуло повстання під назвою «Київська козаччина». Воно було пов’язане з прагненнями селян відродити козацький стан. Характерно, що остаточно ліквідувати козацтво уряду так і не вдалося. Відповідно до «Зводу законів Російської імперії» воно зберігало свої привілеї в Чернігівській і Полтавській губерніях як стан аж до революції 1917 року.

Окремою проблемою є питання розчинення в російському дворянстві української козацької еліти. Після жалуваних грамот розпочався затяжний процес підтвердження дворянського стану. Проблема «Боруль» і «Беруль» стала питанням другорядності українського громадянина, повторюємо — на власній, не своїй землі. Однак попри всі ці соціальні проблеми в надрах українського суспільства почала народжуватись нова національна інтелігенція. Дух українства тою чи іншою мірою не залишав представників жодної соціальної верстви, незважаючи на зрадницькі аспекти в новій ментальності.

Необхідно більш уважно поставитися до того, що в Росії в реаліях соціально-економічного і політичного розвитку ще не було ґрунту для нових модерних думок. Вони були іноземного походження й цей одяг весь час намагалися нап’ялити на незграбну суперечливу постать російського багатонаціонального велетня. До того ж з такою політичною культурою її громадян, коли солдати, виведені на Сенатську площу декабристами, проголошуючи шану конституції, гадали, що це ім’я нової цариці. «Така вже доля Росії, — з кінця ХVІІІ ст., — зазначав М. Драгоманов, — що в ній усі нові думки громадські беруться більш із європейських книг, ніж ростуть із власного життя, й раніше ніж життя дає їм ґрунт. Сталось це через те, що татарщина та московська руїна (Новгорода, Пскова, України та Білої Русі — останніх двох Москва руйнувала не сама, вкупі з Польщею) спинили зріст країн руських, так що зложена на кінець у ХVІІІ ст. Росія причепилась до Європи ХІХ ст. зі складом життя ХVІ—ХVІІ ст., а де в чому й ще давнішого. Це дає осібний склад усьому громадському руху в Росії, в якій передові люди не можуть не брати з Європи найновіших думок і не тільки прикладати до своїх далеко старіших порядків, а й випереджати думкою ті стації, які пробігає й життя російське слідом за Європою, і навіть глядячи на Європи, зневірятись у цих стаціях раніше, ніж вони виступають у Росії. Дехто думає, що в цьому є велика вигода Росії, яка б то незабаром зразу вскочить у найновішу стацію зросту громадського Європи. Ми так не думаємо» [6, c. 372—373]. Чи не в цьому необхідно шукати відповіді на питання, чому в Росії все зводили до захоплення влади, нехтуючи реаліями розвитку, рівнем модернізації. Вільно чи невільно, перетворюючи політику в засіб маніпулювання власними громадянами заради власних політичних цілей різних масштабів. Вона ще довго залишатиметься країною бунтів, реформ «зверху», а не революцій з широким залученням низів.

Безумовно, з розчиненням власної політичної еліти в російській верхівці Україна також стала тісніше йти в фарватері російської політичної думки. Проте при всьому тому залишалася відмінна історична основа для українського відродження. Адже в Україні вже були наявні в минулому елементи модернізації: козацьке господарство, власна політична еліта антифеодального спрямування, державність з рисами парламентарного типу, відповідна до цього політична думка, що в своїй основі випереджала західні конституції.

Нам ще необхідно усвідомити, що суспільно-політичний ідеал українців був далеким від комуністичних і соціалістичних переворотів. Він не суперечив природному устрою суспільства й не вимагав комуністичного зрівняння всіх багатств і соціалістичного зрівняння всіх людей. Тісне поєднання людини з природою у всі часи набувало нового звучання. У другій половині ХVІІІ ст. ідеї природної свободи людини підхопили діячі гуртка, який очолював виходець з України поет В. Капніст. Саме він написав оду «На рабство», якою різко засудив указ Катерини ІІ про нове закріпачення селян України. Його ідеї поділяв і видатний українській філософ Г. Сковорода. Політичні погляди мандрівного філософа про «три світи», викладені в діалозі «Потоп змиин», розвивали ідеї про гармонійне поєднання «великого світу (макрокосму), в якому «все рожденное обитает», з малими світами: людиною та її духовним життям. Людина поставлена в центр його філософії. Продовжуючи традиції української полемічної літератури, Г. С. Сковорода виходив з положення соціальної рівності людей за природою і вимагав «нерівної рівності». Виступаючи проти царських чиновників, поміщиків, він з особливою огидою говорить про тих «ваших благородій» українців-перевертнів, у яких «хвост, и хохол... ныне новомодными пуклями и кудрявыми раздуты завертасами», котрі гідні «десятка шибениць» [7, c. 121—122]. Необхідною умовою реалізації потенційного розвитку особи і суспільства в цілому, за Сковородою, є свобода. Багато його думок обґрунтовують ту ідею, що свобода — це вищий дар і благо людини, притаманні їй самою природою. А відчуження її неминуче призводить до несправедливості, розбрату, панування антигуманних суспільних відносин. У пісні «De Libertate» («Про свободу») Сковорода ставить свободу вище всіх цінностей, що їх має людина, прославляючи боротьбу Богдана Хмельницького за свободу українського народу.

Свободолюбство як цінність, притаманна українцю, трансформуються у мислителя на розвиток суспільства в цілому, набуваючи особливого політичного звучання. На цій основі формується політичний ідеал Сковороди. Цим ідеалом була республіка. «В горней республике, — писав філософ, — всё новое: новые люди, нова твар, новое творение — не так как у нас под солнцем всё ветошь ветошей и суета суетствий» [7, c. 43]. При цьому республіка в мислителя не якась абстракція, а його батьківщина, котру він, будучи патріотом, ніжно називав «матір’ю». На жаль, радянські вчені намагалися всіляко приховати національну домінанту в творчості Сковороди та її політичні мотиви. В цьому плані певною проблемою постає «нове прочитання» його творів. Це б дало змогу по-новому подивитися на переддень політичних аспектів українського відродження.

Відповідно до цього ми маємо розглядати і питання ролі та значення І. П. Котляревського, «батька нової української літератури», як про нього писав Т. Г. Шевченко. В той час коли від 1804 року в межах імперії було заборонене будь-яке навчання українською мовою, Котляревський відкидає українсько-російський суржик творів Сковороди та інших письменників другої половини ХVІІІ ст., що саме по собі було політичним протестом і поклало край намаганням розчинити українців в імперському етносі. З допомогою гумору в поемі була прихована цілком політична програма. Деякі літературознавці та лінгвісти ще й сьогодні намагаються представити «Енеїду» як твір суто гумористичний з елементами сатири. Але в ній перед нами постають картини української політичної історії, в яких козаки-запорожці не зрікаються своєї батьківщини. Вони «про Сагайдачного співали», «співали і про Січ», « полтавську славили Шведчину» [8, c. 66].

Тема забутої української державності проходить червоною ниткою через усю поему. «Так вічной пам’яті бувало, — пише автор «Енеїди», — у нас в Гетьманщині колись» [8, c. 150] і показує устрій казацького війська, прославляє діяльність Желєзняка, глузує над вдачею москаля, запитуючи: «Хто москаля об’їхав зроду?» [8, c. 144], сміється над царями і царицями, першим показує кару панів в пеклі, яких мордували в за те, «що людям льготи не давали і ставили їх за скотів» [8, c. 88].

Відомо, що сам автор «Енеїди» входив до масонської ложі «Любов до істини», був ідейно близьким до декабристських кіл і цікавився політикою стосовно долі України. В цій істині Котляревський головне вбачав у боротьбі за волю своєї Вітчизни. Він з пафосом проголошував:

«Любов к отчизні де героїть,

Там сила вража не устоїть,

Там грудь сильніша від гармат,

Там жизнь — алтин, а смерть копійка,

Там рицар — всякий парубійка,

Козак там чортові не брат» [8, c. 196].

Немає потреби доводити, що ці приховані політичні думки розчистили дорогу для інших борців за волю України. Вони не були штучно прив’язані до чужого. І хоча фіксували те, що перервалось в політичному розвитку, як на нас, мали в зруйнованій українській системі певні залишки того фундаменту, котрий так і не змогли до кінця викорінити. Це стосується самої козацької верстви, Магдебурзького права, яке самодержавство не спромоглося ліквідувати одразу, а тільки в 30-х роках ХІХ ст., і ще багатьох не вивчених залишків української політичності, які вимагають нових досліджень. Феномен Котляревського має в своїй основі розвиток такої частини української культури, що становила її основу з найдавніших часів. В іншому контексті її зрозуміти просто неможливо.

Українське відродження мало своє соціально-економічне й історичне підґрунтя. Воно відбувалося в той час, коли в Західній Європі в період жорстокої реакції після Французької революції розвинулись романтичні тенденції. Щоправда український романтизм отримував великий заряд політичності. Вона була пов’язана з вмиранням історичних традицій, з постійним підсиленням її значення спалахами народного гніву проти абсолютизму та опромінена польськими повстаннями.

На Заході України такий порядок також мав своєрідний синхронний розвиток. Попри природну консервативність духовенства, на його основі, долаючи престижність польської культури, народжується західноукраїнська інтелігенція та зростає її свідомість. Спочатку Іван Могильницький і його перемишльський гурток почали розповсюджувати релігійні тексти українською мовою. А в 1837 році «Руська трійця» видала першу книжку українською мовою «Русалка Дністрова».

На жаль, підручники з сучасної історії майже зовсім не торкаються політичних мотивів цієї діяльності представників трійці. Однак при цьому, за оцінкою І. Франка, книга «була свого часу явищем наскрізь революційним». Як згадував Я. Головацький, директор львівської поліції Пайман досить конкретно визначив політичну мету її авторів: «Ці безумці ... хочуть воскресити... мертву русинську національність» [9, c. 272]. Через контури фольклорних матеріалів з характерними прикметами творчості романтиків, такими як оспівування сильної особистості, гіперболізм образів, народнопоетичну стилізацію, проступали цілком конкретні політичні проблеми українського відродження. Книга кликала, перефразувавши її епіграф, не до сумних очей, а до діяльних рук. Вона виступала супроти меттерніхівського абсолютизму, підносила ідеї єдності українських земель. Конкретику діяльності визначають теми про Морозенка — легендарного сподвижника Хмельницького, Довбуша — героя збройної боротьби проти вже сучасних авторам гнобителів. Ідеалізуючи дещо давнину «як весело колись було», в ній бачили перш за все царство політичної свободи. Автори вважали, що прийшов час «відмолодіти» україн­ському народові та заспівати «свою пісню».

Значення патріотичної діяльності трійці не можливо збагнути без усвідомлення тієї великої національно-просвітницької діяльності, на теренах якої з’явилася «Русалка Дністрова». Відомо, що Іван Могильницький використовував у своїх статтях фрагменти «Енеїди». Будителі читають літописи, «Руську правду», дослідження Бантиш-Каменського та пісні Максимовича. Маркіян Шашкевич здійснив повний переклад «Слова о полку Ігоревім», що, на жаль, не зберігся. Пізніше, у 1836 р. його знову здійснив Іван Вагилевич, який і започаткував переклади українською мовою цієї поеми. Як і Тараса Шевченка, його непокоїть доля народної освіти і він у 1836 р. складає «Читанку для діточок в народних училищах руських». Усі разом вони працюють над словником. Пісні на слова Шашкевича були в репертуарах видатних українських співаків Олександра Мишуги та Соломії Крушель­ницької. Існують достеменні факти, що деякі твори представників трійці читав Тарас Шевченко. Зокрема мова йде про поему Вагилевича «Мадей» (поет отримав її під час листування Вагилевича з П. Лукашевичем), в якій була змальована легендарна постать бор­ця за незалежність своєї вітчизни. Є й підстави говорити про прямі зв’язки гуртка Шашкевича з польськими революціонерами. Взагалі політичність просвітницької діяльності гуртківців ще чекає свого вивчення. Залишаються не дослідженими і біографічні факти, які впливали на основи розвитку їхньої свідомості. Чого варте свідчення, що один із предків Якова Головацького був начальником артилерії у Богдана Хмельницького. Отже, їхня соціально-політична позиція мала досить реальний ґрунт.

З огляду на весь комплекс питань, пов’язаних з появою «Русалки Дністрової», ми можемо говорити про певний достатній рівень національно-визвольної праці, який привів до піднесення боротьби народу і дав перші паростки політичного відродження. У фактах цієї боротьби вражає певна єдність західних і східних земель. Вона свідчить, що все, що в них відбувалося, мало певною мірою скоординовану діяльність, не кажучи вже про спільну історичну основу.

Інтегровану суть цієї основи відбила «История Русов». Вона стала першим великим досягненням модерної української політичної думки. Книга була настільною у Тараса Шевченка, Олександра Пушкіна, Миколи Гоголя. Сама назва книги свідчила, що автор вважав русами українців і цим надавав статус політичності цьому народові. Деякі автори намагаються досить помірковано оцінити політичне кредо автора як автономіста, який ототожнював інтереси «козацької» нації та її провідної верстви — козацької старшини і взагалі не плекав надій на майбутнє, відчуваючи ностальгію за минулим [10, c. 27]. Але в «Истории Русов» минуле звернуте до політичного майбутнього України. Невідомий автор історично «розширив» політичну минувшину українців, зазначивши, що Володимирове хрещення «почитается третьим в летописях Славян­ских» [11, c. 4]. Потім цей факт з відомих політичних міркувань «випав» з історичних підручників і досліджень, бо заважав «прив’язати» московську історію до української. Не відповідало імперським інтересам історичне розмежування Московської і Руської державності. Перед нами постають яскраві сторінки аналізу суті політичних відмінностей в литовську добу, коли «... имуть Русняки свободу и волю свою не преследовану и не насилуему и судяться в них од самих себя; а в суды земские и градские избирают судей и урядников вольными голосами по правам своим и статутам» [11, c. 11]. Історичні сюжети національно-визвольної боротьби українського народу, невдалого виступу Мазепи, ліквідації гетьманщини тощо мають чітку політичну лінію. В її основу покладена гостра критика рабських порядків в Московії, що їх мали прийняти у себе руси. Наприклад, показано, як непросто визрівав переяславський компроміс. Передаючи виступ Богуна на зустрічі геть­мана з іноземними послами в травні 1650 р., автор звертає увагу на категоричні відмінності двох політичних систем. При цьому Московська, з її рабством, коли навіть бояри вважаються «рабами Царськими», а народ «почитается крепостними» і продається як худоба [11, c. 98]. Такі картини надихали на порівняння історичних реалій, показуючи несумісність нових порядків зі споконвічними правами і свободами українців. Погано, що деякі наші дослід­ники і сьогодні не можуть цього збагнути стверджуючи, що «История Русов» «ні на мить не ставила під сумнів право російського імператора управляти Україною» [10, c. 27].

Системний аналіз української політичної історії сприяв вихованню нової української еліти. Її ідеї знайшли своє втілення в творах багатьох діячів, і перш за все Тараса Шевченка як одного із геніальних її фундаторів. Однак дивна річ. Саме з цієї сторони ми знаємо про Шевченка дуже мало. Суть його національно-політичного світогляду викликала і викликає гостре не тільки неприйняття його творчості, що саме по собі не викликає здивувань і доведено самим фактом його покарання царем, а відверту фальсифікацію і очорнительство. Вже за його життя це проявилось у відомого «геніального критика» Віссаріона Бєлінського. В своїй «неистовости» до України він вдався до доленосного прорахунку. В статті «Історія Малоросії. Миколи Маркевича» Бєлінський заявив: «Малоросія ніколи не була державою, а отже й історії, в строгому значенні цього слова, не мала... Історія Малоросії — це побічна ріка, що впадає у велику ріку російської історії. Малоросіяни завжди були племенем і ніколи не були народом, і тим біль­ше — державою. Вони вміли хоробро битися і великодушно вмирати за свою вітчизну... але вони ніколи не вміли користуватися плодами своїх перемог. Розіб’ють ворогів ущент, виявлять чудеса хоробрості і геройства і — розійдуться по домівкам пити горілку» [12, c. 238]. З такої позиції було вже недалеко до того, щоб назвати брехнею вірші Шевченка. Цікавий і метод «критика», яким став показ в його рецензії на поему Шевченка «Гайдамаки» єврейського погрому і картини кохання Яреми з Оксаною [12, c. 275—276] з власним баченням того, чого не домалював поет, і виправленням у нього орфографії.

Знав що робив російський демократ Бєлінський, намагаючись розчинити в українській горілці, «малинці» й нібито неуцтві Кобзаря, через зіткнення двох прадавніх народів, їх прагнення до свого державного відродження. Погано, що це започаткувало «нову» методу вирішення національного питання російською демократією, котра потім використовувалася майже півтора століття, та й сьогодні не забувається представниками політичної «бузини». Проте, з іншого боку, ця «критика» зовсім не применшила, а навпаки, — підняла політичне значення української історії й творів Тараса, ставлячи під сумнів не тільки порядність самих критиків, а й виявляючи певний інтерес тієї чи іншої політичної сили.

З проголошенням незалежності України сьогодні по-новому постала історична проблематика творів Кобзаря. Як і спочатку, коли, як зазначав М. Костомаров: «Тарасова муза прорвала какой-то подземный заклеп» [13, c. 404] і він як «обранець народу» і його співець знову розкрив перед ним нові горизонти українського державотворення, де постає дійсний, не прихований політичною кон’юнктурщиною, Шевченко. Виявляється, що в його спад­щині знайшли втілення всі складнощі та суперечності історичного розвитку українського народу. В ній Тарас виступає невтомним борцем проти самодержавного політичного ладу і соціального гноблення. Разом із тим досвід історії в Шевченка поступово набуває ідеалу політичної самостійності України. Руїну її державності він порівнює з руїнами Трої. Неоднозначно оцінює діяльність Хмельницького, який «занапастив єси убогу», називаючи його «нерозумний сину». В той же час, на тлі прославлення запорожців, які «вміли панувати», говорить про Хмельницького як «славного Богдана».

Тарас не зупиняється на оспівуванні минулого. В своїй поезії він звертається і до мертвих, і до живих, і до ненароджених. Закликаючи щиро любити Україну, Шевченко закликає українців, аби вони не були варшавським сміттям і гряззю Москви та самовіддано боролися за волю. Тема української політичної еліти червоною ниткою проходить через усю його творчість. Власні «перевертні», які допомагають москалеві, та й іншим іноземцям господарювати на власній землі, викликають особливу відразу поета. І ще більше ті, хто преться «в слав’янофіли», під вказівками інозем­ців забуваючи власну історію, в якій виростала воля України на трупах її борців. Цим самим боротьба за соціальну справедливість була наповнена конкретикою національно-визвольних завдань і виходила з-під «опіки» специфіки інших течій і рухів. Хоча фальсифікатори різних часів завжди виривали з його спадщини і біографії якісь грані, перетворюючи геніального мислителя в «потріб­ну їм» постать. Сьогодні його творчість оцінюється як така, що внесла перелом в українську національно-політичну думку, і з нею розпочався новий політично-культурницький етап у розвитку українського національно-визвольного руху.

Під цим кутом зору ми маємо розглядати і конкретику реальної політичної практики того часу. Визрівання українського відродження втілювалось і відбувалось через певні організаційні форми. У другій половині ХVІІІ ст. і на початку ХІХ ст. це були масонські організації. В радянський час майже не приділяли уваги питанням їхньої діяльності, не бажаючи пояснювати причин зв’язків деяких відомих представників соціал-демократичного руху з масонством, тощо. Взагалі геополітичні впливи цього руху, його претензії на світове панування і те, що він являв і являє собою своєрідну підводну частину айсберга багатьох політичних партій і рухів, ще чекають свого витлумачення. І не тільки з огляду на ХІХ ст.

Український національно-визвольний рух був органічно пов’язаний з масонством. З того часу, як масонство у 1731 р. занесли в Росію, воно стає своєрідною школою для політиків і політичною артерією, через яку певна політика проникає в державний організм. Після руїни Польщі й України українське і польське панство розпочинає боротьбу під гаслом «За вашу і нашу свободу», що проводиться через масонські організації. Вони тісно переплетені з організаціями руху декабристів і ставлять за мету підготовку повстання проти Росії. Сьогодні дослідники не виключають те, що декабристський рух багато в чому був зініційований українсько-польською змовою [14]. Так, в Правобережній Україні на початку ХІХ ст. діяли Польське патріотичне товариство й організація тамплієрів. Зокрема в Києві діяла ложа «З’єднані слав’яни», а в Полтаві — «Любов до істини». Важливим організаційним центром українського масонства була на початку ХІХ ст. Одеса. За участі почесних членів європейських і американських лож тут заклали декілька лож, найвідомішою й найпопулярнішою серед одеситів була ложа «Евксінського Понту» («Роnt Euxin»). До ложі входили визначні українські діячі громадсько-політичного життя: Іван Котляревський, Іван Орлай — директор Ніжинського ліцею, вчений М. Дурдович, професор грецького і латинського письменства О. Ковалевський, професор комерційних наук М. Жада та ін. Українська громада в Одесі була найвпливовішою національною спільнотою. Про це свідчить й утворення в Одесі на початку ХІХ ст. «Бендерського малоросійського товариства». Навіть після заборони Олександром І лож у 1822 р. «одеські муляри» продовжували діяти нелегально. В 1822 р. від української громади відокремилася гілка, яка утворила «Громаду незалежних». Вона ставила перед собою завдання не тільки боротьби з царською владою, а й і організацію українських патріотичних офіцерських сил в армії в районі Української і Київської інспекцій. У 1825 р. до Одеси прибули відомі польські масони на чолі з Адамом Міцкевичем. Вони зустрічалися на таєм­них зібраннях з нащадком українського гетьмана Петром Гулаком-Артемовським, братами Розумовськими, Іваном Котляревським та іншими представниками української еліти. Своєрідну організуючу роль відігравали київські контракти, що допомагали погодженню багатьох стратегічних й організаційних питань таєм­них організацій, серед яких були й ті, які надавали право українському народові на самовизначення.

Прискіпливо вдивляючись в політичну роль і значення масонства в Україні, ми маємо розрізняти загальні геополітичні цілі його діяльності та місце в них українського питання. Феодальна Росія, що залишалася поза процесом модернізації, опинялась під особливою увагою цих організацій. Підтримка боротьби народів за незалежність збігалася з напрямами їхніх програм. Хоча, безумовно, до певної міри. Тому дуже скоро українське національно-визвольне відродження почало займати в загальному руслі визвольних змагань своє власне місце. Крім того, через масонство поглибилось спілкування України з передовою європейською думкою, завдяки чому Європа «познайомилась» з багатомільйонним забутим народом і стала формувати особливе до нього ставлення.

Аналізуючи роль і значення масонського руху в українському відродженні, не варто недооцінювати його роль в розвитку декабристського руху в Україні та й взагалі місця в ньому українського питання. Хоча б тому, що серед змовників було чимало нащадків козацької старшини і гетьманських родів, які, як виявлялося, не втратили своїх національних прагнень. Щоправда, не всі декабристські організації намагались його вирішити справедливо. Але серед них Конституція Микити Муравйова та ідеї федеративної слов’янської держави «Товариства з’єднаних слов’ян» не тільки залишили помітний слід у розвитку політичної думки в Україні, а стали тією відправною точкою, з якої відбулося подальше піднесення українського визвольного руху.

Разом із тим у наявній історичній літературі недооцінюють революційних впливів українського питання. Останнім часом серед критиків проявляються більш реальні оцінки. Доходять висновків, що «декабристська змова значною мірою та, ймовірно, більше, ніж ми гадаємо, була заколотом українсько-польським. Ця сторона найменш вивчена, проте ігнорувати її не можна» [15, c. 249—250]. Про роль українського питання в декабристському русі свідчить творчість «неистового Виссариона» декаб­ристського руху, «вождя повстання» Кіндратія Рилєєва. В його творах «Исповедь Наливайка», «Войнаровский» тощо була піднята проблема національно-визвольної боротьби українського народу, чи, як кажуть критики, пробуджений дух Полуботка й Мазепи. «Что мы с Мазепой погребали, — говорить Рилєєв словами сучасника, описуючи похорон Мазепи, і відповідає, — надежду родины своей» [16, c. 300]. Українська тема в творах декаб­ристів була настільки важливою, що це залишило її в програмах російської демократії назавжди. А критики і нині зазначають, що з цього часу козацька ідеологія прищепилася до древа російської революції та революційний рух одягнув козацькі шаровари [15, c. 245]. Мабуть він і сьогодні ще їх не зняв.

Аналіз того, хто, коли і як носив і носить ці шаровари, перетворився на велику проблему політичної історії відродження українського суверенітету. Для тих, хто до цього ставився щиро, шаровари зовсім не ставали на заваді, а вважалися звичайним одягом, який має право носити певний народ. А ось там, де хтось бажав скористатися шароварами у власних інтересах, що означало використати український політичний рух, цей одяг муляв, він ставав незручним. Починали говорити, що він відображає не національну українську суть, а станово-поміщицьку, олігархічну чи якусь іншу. Намагаючися тим самим підмінити національну основу людської свободи аморфними класовими відносинами, які нібито можуть існувати десь самі по собі. Хоча кожен знав чітко, де і як.

Усі суперечності та складності такого порядку відбилися в творенні і занепаді Кирило-Мефодіївського братства. Прийнята в його документах формула поєднання християнських ідеалів справедливості, свободи, рівності та національної ідеї слов’янської спільноти найкраще відповідала єднанню українського, польського і російського визвольних рухів, відкидаючи урядовий панславізм. Однак в оцінках діяльності товариства сьогодні немає одностайності. Існують проблеми визначення його політичної ваги, організаційного й ідеологічного оформлення. Але попри всю їхню недовершеність, можна побачити не тільки організовану політичну форму боротьби проти феодальної системи, а й національної боротьби проти російського поневолення. «Книга буття українського народу» являла собою історичний екскурс, який доводив закономірний розвиток українців на шляху до їхньої незалежності. А звідси — «об’єднання» слов’янських народів розглядалося не як їх злиття з утратою національної особливості. Навпаки, підкреслювалося, що кожне слов’янське плем’я матиме свою самостійність, народне управління та рівність співгромадян, на основі принципів християнства і рівноправності всіх віросповідань [17, c. 253—254].

Відчайдушна спроба побудувати державні принципи на основах християнської моралі була чимось більшим ніж намагання змінити політичний устрій. Бачаться наміри ліквідувати насамперед початкову основу московського самодержавства в її безроздільному пануванні над доленосними принципами християнства, в чому саме і необхідно шукати вади так званої азійщини, не звинувачуючи в усіх гріхах політичний азійський досвід. Принципи християнства пронизують ідеї утворення всеслов’янської федерації на основі самостійності кожного з народів з месіанською роллю у цьому України, поневолення якої сприяло утвердженню російського самодержавства. Ці принципи можна побачити у визначенні основ державного управління, коли б у кожній республіці був свій обраний правитель, а на чолі федерації стояв вільно обраний на декілька років президент. Актуальні і сьогодні прагнення обирати урядовців і депутатів не за родом і багатством, а за розумом і освітою. А що вже казати про місце і роль принципів добра і людяності в програмних положеннях боротьби проти кріпацтва? Словом, ідеї та програма братства надовго визначили головні напрями українського національно-визвольного руху.

Політична доля фундатора товариства Тараса Шевченка є найкращим показником політичної значимості цього товариства. Про це говорить не тільки те, що його було найжорстокіше покарано, а й ті відгуки, які ми маємо на це покарання. Поряд із засудженням цього акту прогресивними колами, все той же Бєлінський висловив у своїх оцінках головний прихований зміст імперського ставлення не тільки до діяльності Шевченка, а й всього товариства. Втративши здоровий глузд, він убачає в ньому «осла, дурака и пошлеца, а сверх того горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому» [18, c. 689]. Його поему «Сон» вважає «пасквілем» на самодержавство, і якщо б він був суддею Шевченка за участь в товаристві, то «сделал бы не меньше» [18, c. 690]. Відповідну оцінку дістала й ще «одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш» [18, c. 690]. І це також все тієї ж причини, хоча і запевняється, що «хохлы — бараны» цитуємо «либеральничают во имя галушек и вареников с свинным салом» [18, c. 690]. Нарешті російський демократ розкриває і саму причину, коли, підсумовуючи, запитує: «Какое же правительство позволит печатно проповедовать отторжение от него области?» [18, c. 690]. Як важко докопатися до справжньої суті політичного значення Кирило-Мефодіївців, коли його оцінкою займається російський держиморда. Як багато говорять ці факти про ту політичну течію цього товариства, яка особливо була неприйнятна для самодержавства. І скільки в цих оцінках змісту сьогодення, в якому, декому здається, без «Української» з перцем і сала аж ніяк не розібратись.

Так в своєму важливому напрямі — відродженні української політичної думки, був започаткований важливий етап. З Кирило-Мефодіївським братством була нарешті зв’язана та червона нитка, що перервалась від часів занепаду старих братств. Відтепер на міцному власному фундаменті минувшини українська справа вступає в свій важливий етап. «Від Кирило-Мефодіївського братства, — писав М. Грушевський, — веде свою історію весь новий український політичний рух» [19, c. 226].

Розвиток політичного світогляду в Західній Україні знайшов своє організаційне оформлення під час революційних подій 1848 року. Цей процес стимулювало скасування кріпосного права і загальне піднесення національно-визвольної боротьби в Австрії, що дістало назву «Весна народів». Його результатом стало утворення 2 травня 1848 р. у Львові першої русько-української представницької політичної організації — Головної Руської ради. У своєму першому маніфесті Рада оголосила, що галицькі русини є частиною великого українського народу, який мав власну державу. В напрямі її відродження було утворено 50 місцевих рад, почалось формування загонів місцевої самооборони, відновили герб галицько-волинських князів і прийняли синьо-жовтий прапор як національний стяг. Українське населення здобуло право на своє представництво в першому австрійському парламенті, що почав роботу 10 липня 1848 року. З 39 депутатів, які представляли інтереси українців, більшість були селянами. Вони запропонували розглянути питання про територіально-національний поділ Галичини, стимулювали просвітницьку діяльність Руської ради. І хоча згодом в краї загострилось національне українсько-польське протистояння з використанням інтересів ополяченої української шляхти, а в березні 1849 року, в період реакції розпущено парламент, відмінено конституцію і влітку 1851 року заборонено діяльність Головної Руської ради, українське відродження відбулося.

Безумовно і на Заході і на Сході воно було різним за якістю. Українцям Сходу вдалося організувати свою представницьку організацію в першому російському парламенті лише 1905—1907 рр. Але в обох частинах України, доповнюючи одне одного, закипіло політичне життя. Воно вивело Україну на більш високий якісний рівень — консолідацію її головних політичних сил, яка зумовила боротьбу за державну незалежність і соборність її земель.

Проблеми консолідації

Приступаючи до питання консолідації, ми можемо побачити, що різні дослідники інколи вкладають в нього свій зміст. Але попри всю неоднозначність, в політичному плані про консолідацію варто говорити як про певне об’єднання, інтеграцію політичних сил, яка сталася на тій чи іншій певній ідеологічній платформі, з метою активізації боротьби за владу. Отже, в консолідації суспільства беруть участь різні чинники, що впливають на формування певної соціальної структури, зумовлюють особливості розвитку ідеології, що веде до тих чи інших організаційних форм об’єднання. Вони і становлять певні політичні реалії, в умовах яких відбувається сама консолідація. Але це тільки верхів­ка цього процесу. Консолідація стає дійсною, коли в ній починають брати участь широкі народні верстви.

У їхньому світлі неабиякого значення набуває з’ясування рівня і якості процесів модернізації в Україні. На жаль, в цьому вона набагато відставала від європейських держав. Адже там майже вгамувалися промислові перевороти і проявляла себе головна суть модернізації — перехід від «економічного запалювання до соціального злету». На кінець ХІХ ст. західні суспільства мали вже іншу, модернізовану соціально-класову структуру. Наймані робітники, середній клас і робітництво на селі становили переважну частину населення. Наприклад, в тій же Британії селяни в 1900 р. становили лише 8 % населення, в Німеччині 40 %, та й то ця цифра скрімко зменшувалась. Більшість європейців з 1848 по 1914 рік домоглися виборчого права. І не тільки для чоловіків, а й для жінок. Держави в своїй політиці апелювали до масової аудиторії платників податків. Власна думка особи про перебіг політичних подій стала основою формування політичної свідомості. Прискореними темпами йде закріплення таких ідеологій, як лібералізм, консерватизм, націоналізм, соціалізм, анархізм. У поєднанні теорій з організаційними формами майже в усіх країнах відбулось утворення всього спектру політичних партій, які взялися за пошук прагматичних форм боротьби за владу. На геополітичному просторі в міждержавних стосунках усе більше утверджувалась політика імперіалізму як боротьби за переділ світу.

Україна не могла бути партнером у взаємовідносинах з цією цивілізацією. Адже тут тільки в середині століття скасували кріпосне право, яке почало дуже повільно відмирати в економіці та свідомості народу. Порівняно з іншими країнами на кінець ХІХ ст. в Україні налічувалося 16 % міського населення, серед якого українці становили лише третину. Отже, їм бракувало влас­ної інтелігенції.

Українці не відповідали за економіку власної країни. Потрібно більш сумлінно поставитися до тих даних, які свідчать про те, що на 1833 рік серед торговельно-промислової буржуазії українських земель росіяни становили 38,1 %, поляки 16,9 %, українці 12,5 %, татари 8,4 %, євреї 5,1 %. У 1897 р. торговельними і кредитними операціями займалось 63,7% євреїв (з 2 млн), 16,2 % росіян (з 2,8 млн), 13,4 % українців (з 17 млн). Цікаво, що динаміка цього співвідношення змінювалась не на користь українців. Так, наприкінці ХІХ ст. у Києві проживало 2307 купців з росіян, 2238 —з євреїв і лише 152 — з українців. За статистикою, у 1914 р. з 147 цукрових заводів українці володіли лише шістьма, а решта належали полякам, євреям, росіянам й іноземцям [20, c. 10—11]. Це не могло не викликати невдоволення в українського населення. Воно не вирішувало питань власного добробуту, а отже, не могло бути дійсним суб’єктом політичного життя у власній країні.

Контрасти паростків нового і стагнації пережитків були катастрофічними. Формування національної та політичної свідомості не являло собою результат широких прогресивних змін у суспіль­стві. Скоріше воно було наслідком екстремальної ситуації за умов загострення національних і політичних суперечностей бездержавної нації. Політичне пробудження народу почало набирати темпів наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. Воно постійно вимагало пошуків власних шляхів вирішення багатьох соціально-економічних і політичних питань. Західний досвід часто не мав під собою певного ґрунту, а інколи, за досить низької свідомості народу, перетворювався зі своїми теоріями в його вільне чи невільне одурювання.

Наявні дослідження ще не дають змоги повно усвідомити весь комплекс політичних перепон на шляху консолідації. У характеристиці громадівського руху на першому етапі в 50—60-х роках і другому в 70-ті роки XIX ст. немає чіткого усвідомлення політичних мотивів «українофільства» і відповідно причин боротьби з ним. Культурницька спрямованість українського національного руху була логічним кроком з огляду на те, що переважно неписьменна народна селянська маса є пасивним носієм української ідеї. В той же час царські чиновники добре розуміли, що духовне просвітління неодмінно веде до розвитку політичної свідомості. Про це говорять проблеми виникнення Валуєвського циркуляру та Емського указу. Вже зміст першого циркуляру свідчив, що заборона української мови була пов’язана не з тим, що її «немає і не може бути». А з тим, що «питання про малоросійську літературу набуло іншого характеру, внаслідок обставин чисто політичних, що не мають ніякого відношення до інтересів власне літературних» [17, c. 260]. Суть була в тому, що «прихильники малоруської народності» й ті з них, «які прагнуть здійснити свої політичні задуми», звернули свої погляди з освічених класів «на масу неосвічену».

Відповідно Емський указ 1876 року діяв у тому самому напрямі, зменшуючи можливості таких впливів через заборону ввозу книжок з-за кордону, сценічних вистав тощо. Підкріплювали дії цих указів і указ Олександра ІІ від 29 листопада 1869 року, і його підтвердження законом Олександра ІІІ від 13 листопада 1886 року, згідно з якими «за русифікацію малоросів» викладачам російського походження підвищували платню. Через сто років, 26 травня 1983 року, ЦК КПРС була знову прийнята подібна постанова «О дополнительных мерах по изучению русского языка в общеобразовательных школах и других учебных союзных заведениях», яка передбачала підвищення платні. Коло замкнулося.

За таких умов просто не могло не відбутися перенесення центру національного руху на західноукраїнські землі. Для цього тут виникали більш сприятливі умови. У 1867 р. Австрія перетворилась в дуалістичну Австро-Угорську монархію. Галичина і Буковина ввійшли до складу австрійської частини імперії, а Закар­паття — Угорської. Виникли парламентарні форми політичного розвитку. Розпочалася активна боротьба за автономний статус Галичини у складі монархії, що відбувалася в умовах гострого польсько-українського протистояння. Посилення польських позицій супроводжувалося розколом в українському таборі, коли частина стала орієнтуватися на Москву. Остання надавала цій групі фінансову допомогу. Не стояло осторонь боротьби і єврейське населення Галичини. Воно підтримало польські інтереси в пику українським. Але протистояння народовців і москвофілів привело до остаточної перемоги прихильників української ідеї. Сталося це завдяки активізації громадівського руху, створенню товариства «Просвіта», літературно-наукового Товариства ім. Тараса Шевченка і нарешті в 1885 році заснуванню політичного товариства «Народна рада». Сам по собі цей перебіг подій вимагає поглибленого вивчення і показує, що боротьба ставала дедалі безкомпроміснішою і свідчила, що інтелігенція Заходу і Сходу в своїх пошуках виходить на певний рівень консолідації, котра охоплює більш широкий загал.

Сьогодні ми тільки починаємо ставити відповідні акценти на змісті тих політичних ідей, що «йшли в народ» під цією пропагандою. Їхній спектр розширювався у міру того, як модернізація все глибше ставала надбанням українського суспільства. Під її впливом змінювалась і свідомість самих «вчителів», які мали перейти від громадівського руху до інших організаційних форм. Важливо і те, що ця діяльність ніколи не переривалася. Після репресій на Сході відомі українські політичні діячі переїхали на Захід і тут включилися в боротьбу.

Суть цієї боротьби й особливості розвитку їхніх поглядів і досі є не до кінця прочитаною сторінкою в нашій політичній історії. Не варто забувати, що ті визвольні ідеї, котрі виростали на власній основі, опинилися під сильним впливом загальноєвропейської політичної думки. Її основні напрями, торуючи собі шлях на український політичний простір, проходили через загальноросійську й австро-угорську практику визвольної боротьби. Екстремальність політичної ситуації в Україні змушувала політичних діячів вести активний пошук виходу з колоніального стану і досить оперативно застосовувати найбільш радикальні ідеї, насамперед соціалізм, на практиці. Так на теренах України українське національне питання «зустрілося» з загальнополітичними постулатами марксизму. З цього часу барометр політичної боротьби досить чітко фіксував специфічну політичну практику, штучно відокремлюючи соціально-економічні проблеми від національного питання.

У нашій літературі здебільшого йшлося про те, що українські вчені Микола Зібер, Сергій Подолинський та інші були популяризаторами марксизму і зовсім мало про те, що вони раніше від усіх помітили певні вади цієї теорії та виступили з власними поглядами на розвиток природи, суспільства та економічного розвитку України. Першим українським опонентом марксизму був Подолинський. У своїх дослідженнях він виходив зі з’ясування умов походження праці, виявлення найголовніших проявів її в житті і тих впливів, які вона має на навколишнє природне середовище. В зв’язку з цим він дає нове природничо-наукове визначення праці. «Праця, — підкреслює він, — є таке споживання механічної та психічної роботи, що нагромаджена в організмі, яка має результатом збільшення кількості перетворюваної енергії на земній поверхні. Збільшення це може відбуватися або безпосередньо — через перетворення нових кількостей сонячної енергії в більш перетворювану форму, або посередньо — через збереження від розсіювання, неминучого без втручання праці, певної кількості перетворюваної енергії, що вже існує на земній поверхні» [21, c. 229]. Така постановка проблеми не тільки змінювала поняття про додаткову вартість, визначаючи її абсолютне значення як додаткову енергію сонця. Оскільки людина є важливою ланкою в цьому нагромадженні енергетичних можливостей, це давало змогу по-іншому розглядати питання власності, соціально-політичного устрою суспільства, ролі та місця етнонаціональних процесів у розвитку Всесвіту. І що конче важливо для України — винайдення специфічної програми побудови її суспільства в зв’язку з землеробською цивілізацією, яка, за Подолинським, є першим і основним зберігачем і акумулятором енергії.

Ідеї Подолинського стали певним підґрунтям розвитку вітчизняного «громадівського соціалізму». В їх розвиток вніс значний вклад М. Драгоманов, який після розгрому Київської громади виїхав за кордон і став видавати в Женеві перший український політичний часопис «Громада». З його допомогою Драгоманову вдалося сформулювати та розробити політичну програму українського руху. Сучасні дослідження здебільшого звертають увагу на те, що ця програма не акцентувала увагу на створенні будь-якої національної держави і ставила за необхідне введення федеративного устрою, що й було закладено в її назву «Вільна спілка». Разом із тим залишаються поза увагою пропозиції Драгоманова будувати суспільство в Україні не в загальному, а в національному плані, де «справа соціалізму мусить іти поруч із справою вирятування своєї породи з новим народженням національним...» [6, c. 417]. Він не раз наголошував на ролі та значенні відродження власної державності, підкреслюючи, що «українці й хотять ухопити кінець нитки, що ввірвалась в нашій історії в ХVІІІ ст.» [6, c. 289].

У своїх виступах він таврує тих представників нової еліти, які заради власного панства зраджували українській справі відродження, «коли козацька шабля скасувала колишні панські кріпості». Закликає вийти зі старих народно-патріархальних форм і «поставити не народність для народності», а підвищення соціально-економічного і культурного розвитку, де пропаганда і мова були б не метою, «а практичнішою одежою». По-новому ставляться проблеми свідомої праці на користь своєї держави, коли ті, хто її будує, міцно стануть на своїй землі, не будуть «як пухері» літати по світу. Пророчими виявилися думки Драгоманова, де він говорить про методи розбудови нових суспільних відносин, від яких залежить характеристика нового суспільства. «Сила зросту нових громадських порядків, — підкреслює Драгоманов, — не стільки в повстаннях проти старих порядків, а особливо не в скасуванні державних порядків, скільки в зрості малих і великих товариств між людьми, в зміні звичаїв і думок людських по всіх громадах якої країни, коли не всіх країн, хоч би на перший раз самих європейських в цілім ряді праць зовсім не політичних, а громадських і господарських, родинних, наукових» [6, c. 312—313]. При цьому Драгоманов не тішив себе надмірною пролетаризацією українського населення. Його грунт цілком реальний — селянський. Пройде час і Ленін назве за це Драгоманова українським міщанином, який відбиває точку зору «дикого і сонного» селянина, прирослого до своєї купи гною» [22, c. 297]. Бажано б додати, не більше ніж сам Ленін до пролетарської диктатури, залишившись згодом у своєму вченні та практиці навіть без цієї купи.

Співвідношення української і загальноросійської лінії, не кажучи вже австро-угорської, у визвольних рухах на кінець ХІХ ст. залишається маловисвітленою сторінкою. В той час як радянська наука дуже скрупульозно віднайшла все, що підтверджувало логіку приходу марксизму через дворянський, різночинний і до пролетарського етапів визвольного рухів. Відомо, що вихід на історичну арену робітничого класу в Росії і Україні прискорював поширення марксистських ідей, які на Заході вже пройшли перевірку часом і практикою, залишаючи свої гегемоністські позиції. Натомість на Сході нові якості монополістичного капіталізму, поєднані з пережитками феодальних відносин в Росії, за низької грамотності населення та відсутності політичної культури, давали таке переплетення суперечностей, що марксистський привид міг надовго оселитися тут. Ось чому молодий український соціалістичний рух опинився згодом під впливом революційного радикалізму, який хоч і гарантував розв’язання національного питання, проте, за всіма ознаками, лише після встановлення диктатури пролетаріату на чолі з реальними диктаторами.

Марксизм-ленінізм і Україна — це надто цікава проблема української політичної історії, без з’ясування якої сьогодні не можна збагнути впливів цього вчення. І не тільки тому, що предки Маркса і Леніна жили в нашому краї й навіть вирізнялися своєю соціальною активністю. Як, наприклад, дід Леніна по матері Мошка Бланк зі Старокостянтинова мав неабиякий розум, був сміливим у судженнях і навіть йшов на конфлікти з єврейською релігійною общиною. Так само, як і сам Карл Маркс (справжнє ім’я Леві Мордехай), дід якого також розірвав про людське око з талмудистським середовищем із кар’єристських міркувань, будучи прямим нащадком старовинного рабинського роду Аарона Бен Мозе зі Львова, з якого вийшло чимало вчених-талмудистів Європи. «Демоном революції» згодом назвуть Лейбу Давидовича Бронштейна, який народився під символом 25 жовтня 1879 року в родині заможного землевласника села Янівка Єлісаветградського уїзду Херсонської губернії. Скільки ще їх поклало свої життя на жертовник російської революції? Але незважаючи на те, що про це багато написано, сама суть проблеми залишається не з’ясованою.

Зміст учення Маркса та його придатність для українського життя ще достатньо не вивчені. В зв’язку з цим необхідно предметно зрозуміти витоки і складові марксизму. Сьогодні, крім визнаних Леніним теоретичних джерел марксизму — класичної німецької філософії, англійської політичної економії та французького утопічного соціалізму, сучасні дослідники теоретичною основою марксизму називають типово єврейські месіанські заповіти. «Його комуністичне тисячоліття, — пише про Маркса Пол Джонсон, — глибоко закорінене в єврейській апокаліптичності й месіанськості. Його поняття про владу взято від катедократії. Контроль над революцією має бути в руках у елітної інтелігенції, що вивчила тексти, осягнула закони історії. Вони мали утворити те, що він називав “управлінням”, директорат. Пролетаріат, “люди без майна”, був просто засобом, чий обов’язок полягав у послухові: мов Ездра-Книжник, він розглядав їх як таких, що не відають закону, простими “людьми землі”» [23, c. 399]. Така формула підтверджується дійсністю і знайшла своє логічне завершення у відомій тезі про диктатуру пролетаріату і пролетарський інтернаціоналізм, яка вперше була перевірена досвідом Паризької комуни.

Захід не підтримав диктатури, і марксизм тут почав набувати елементів реформістського характеру. З одного боку тому, що диктатор неодмінно перетворюється на нового експлуататора, ще більш жорстокого з огляду на його невігластво і безкультур’я. А з іншого, під удари диктатури підпадають такі верстви населення, праця і спосіб життя яких аж ніяк не можуть бути підведені під пролетарські норми. Перш за все це стосується селянства. Та й в національному питанні підміна національних особливостей пролетарським інтернаціоналізмом неодмінно вела до панування певної нації з повним ігноруванням національного чинника інших націй. Західний громадянин добре зрозумів те, що марксизм паразитує на екстремізмі, він обіцяє те, чого можна досягти тільки внаслідок високого розвитку продуктивних сил, заснованих на першості високої політичної культури. В противному разі численні народні маси перетворюються на заложників «світлого майбутнього» з досить реальним існуванням тих, для кого воно вже настало.

«Класики» дуже непогано усвідомлювали особливість використання їхньої теорії в слов’янських країнах. Презирливо називаючи їх «етнічним барахлом», «реакційними народами» (Енгельс писав у 1849 році), вони передбачали те, що їхнє вчення неодмінно зустрінеться в непростому протистоянні з особливостями національної політичної філософії та матеріального життя східнослов’янського світу. Українські мислителі першими помітили такі нестиковки і першими висловили несприйняття тієї фор­ми марксизму, яка прийшла з Заходу.

Взірцем такого ставлення може бути політична позиція Івана Франка. Він добре усвідомлював небезпеку проникнення марксистської ідеології в українське політичне життя і гостро критикував Маркса і його послідовників. У радянський період його критичні статті не перевидавались й не увійшли до відомого 50-том­ного видання творів Каменяра. В одній із таких статей, «Із історії робітницького руху в Австрії» — Франко зауважує, що національний характер робітничих організацій не тільки не шкодить міжнародним зносинам, а є «їх доконечною та неминучою політичною основою». В статті «Поза межами можливого» Франко гостро критикує Драгоманова, в якого «глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі заслонювала перед його очима ідеал національної самостійності, ідеал, що не тільки вміщує в собі оба попередні, але один тільки може дати їм поле до повного розвою. І навпаки, не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеросійським морі...» [24, c. 169].

Доктрини Маркса й Енгельса не раз критикуються за те, що в їхній основі лежать ідеї деспотизму і поневолення не тільки людських душ, а й думок. З огляду на такий стан речей робиться передбачення майбутнього практики марксизму. «...доктрина самодержавія й обрусенія, — зазначає Франко, — дуже легко може подати собі руку з ліберальним доктринерством: вистарчить замість самодержавної особи поставити самодержавну ідею — ідею нероздільності й єдності Росії, непорушності російського великодержавного становища і фундаментального, кат’екзохен державного становища «руського», т. є. великоруського народу, —і маємо знов продовження дотеперішньої політики руйнування, визискування та облуплювання країн для «добра» центра, маємо національний автократизм у ліберальнім і конституційнім плащі, на взір угорського» [24, c. 173—174].

Співвідношення марксистської доктрини і національних варіантів боротьби за соціальну справедливість є одночасно питанням співпраці українського і єврейського народів на благо революції. Напередодні війни як єврейські революціонери, так і українські почали поступово втрачати національний характер власних організацій. При цьому український визвольний рух за певної відсутності пролетаріату мав цілком селянський характер. Марксизм хіба що «вимагав» враховувати розшарування селян і винайдення серед них сільського пролетаріату. Словом, для українців марксистська догма так і не стала рідною.

З єврейським питанням справа була складнішою. І сьогодні історики забувають, що воно було не тільки тісно пов’язано з українським. М. Грушевський вважав його другим полюсом «страшного питання» безпросвітної темряви, культурного та економічного занепаду українського народу [25, c. 457]. Незважаючи на те, що єврейський політичний рух нібито втрачав національне підґрунтя боротьби за соціальну справедливість і Бунд поступово інтегрувався в РСДРП, євреям було легше прижитися на ґрунті загальносоціальних гасел боротьби за диктатуру пролетаріату. Їхнє зубожіння і безправ’я кинуло всіх майже без останку в революцію. А російському самодержавству було вигідно використати міф про єврейськість російської революційності, «підкріпивши» його єврейськими погромами, «справами Бейліса» тощо. Всі крапки над «і» в цій проблемі не розставлені. Єдине, що можна вважати без заперечень, що в такий ситуації були причини того, що згодом революція «поїсть» своїх власних дітей, які будуть позбав­лені свого національного коріння, незалежно від їхньої національної приналежності.

Відповідно за кадром досліджень дуже довго залишалась національна політична практика, в якій поступово набирали силу ідеї політичної консолідації українського суспільства. Історичні розвідки останнього часу М. Кармазіної [26, c. 1—2], А. Катренка [27, c. 10—18], Ю. Шаповала [28, c. 5—7] та інших дають змогу дещо реальніше оцінювати цю проблему. Вимальовується картина поступового визрівання ідеї самостійності України, що вперше була сформульована в середині ХІХ ст. О. В. Подолинським у «Слові перестороги». Знадобилося майже 50 років, щоб самостійницькі настрої знайшли своє теоретичне й організаційне оформлення. Шлях до цього пролягав через українські молодіжні гуртки й організації 80—90-х років ХІХ ст. Із сучасних підручників політичної історії України майже випали теми діяльності у 80-х роках гуртка «політиків», «гуртка молодших політиків» і гурт­ка учениць вищих жіночих курсів у Києві, які утворили в другій половині 1880-х років єдиний «гурток політиків». Певні питання для дослідників ставить діяльність у середині 80-х років Чернігівського гуртка, під час розгрому якого була знайдена «Програма українських соціалістів», в одному з пунктів якої ставилось завдання повної свободи нації і культури. Восени 1883 р. політичний гурток сформувався серед студентів-українців вищих навчальних закладів Петербурга. Учасники гуртка також склали свою програму, де органічно поєднувались можливості як вирішення незалежності України в складі федеративної держави з огляду на загарбницькі інтереси європейських держав, так і ставилось питання про можливу повну незалежність України в момент майбутніх революцій і переворотів. У цілому діяльність гуртків відбувалась в органічному поєднанні двох площин: вимог повної незалежності України і перебудови суспільства на соціалістичних засадах. У подальшому розвиткові політичних змагань тенденції співвідношення питань національного визволення і боротьби за соціальні проблеми будуть головними в програмах і діях політичних партій, організації та волевиявленні народу України.

Останнє десятиріччя ХІХ ст. можна вважати окремим підсум­ковим етапом у розвитку українського національно-визвольного руху. Набула певної завершеності українська політична думка. Як на Заході, так і на Сході України затвердилась ідея боротьби за політичну самостійність. Спочатку її аргументував у Галичині Юліан Бачинський 1895 року в книзі «Україна ірредента». Дещо пізніше, в 1900 р. харківський адвокат Микола Міхновський проголосив це у виданій у Львові брошурі «Самостійна Україна». З особливим пафосом мовилося, що часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули, і «до боротьби за свій народ стає третя українська інтелігенція» (малося на увазі перші дві — спольщена і зросійщена), яка виписує на своєму прапорі слова: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ» [24, c. 156]. Автор закликав до боротьби усіх громадян, «щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кандалах» [24, c. 157]. Факт проголошення української самостійності Міхновським і Бачинським свідчив про одностайність і цілісність політичного поступу в обох частинах України і в той же час не зняв відмінностей в його організаційному оформленні.

Так, на заході України, у жовтні 1890 року утворилася перша політична Русько-українська радикальна партія (РУРП), на базі діяльності якої й було висунуто постулат політичної самостійності України. Відмова від соціалістичної ідеології на користь цього постулату привела до створення у 1899 р. Української національної демократичної партії (УНДП), яка репрезен­тувала досить широкий політичний рух. Незважаючи на те, що у 1896 р. була заснована партія Русько-український християнський союз, а у 1899 р. Українська соціал-демократична партія, УНДП і РУРП становили в українському русі двопартійну систему, що разом з іншими партіями цілковито стояла на спільній платформі політичної самостійності України. На базі політичної консолідації та боротьби українців за повноправне представництво у Галицькому соймі і його різних комісіях вдалося не тільки здійснити своєрідне «українське завоювання» Галичини. А також прийняти на засіданні трьох політичних партій у грудні 1912 р. рішення про використання можливого воєнного конфлікту для здобуття політичної самостійності України.

Майже одночасно відбувається і процес політизації національного східноукраїнського руху. Проте його доля була дещо іншою... Влітку 1891 р. на могилі Шевченка у Каневі декілька національно свідомих студентів проголосили заснування таємного товариства «Братство тарасівців». І хоча програма організації вимагала «федеративного ладу в тих державах, з якими з’єднана українська земля», загалом вона була проникнута ідеєю відродження «національної волі для своєї праці і поступу». Проіснувавши до 1898 р., організація дістала продовження в діяльності створеної у 1900 р. Революційної української партії (РУП). Як відомо, ця партія спочатку прийняла за свою програму працю Миколи Міхновського, але згодом перейшла на засади міжнародного соціалізму. «Партія, — говорилося в її програмі, — ставить своєю найближчою задачею цілковите знищення царату в спілці з революційними партіями всіх народів російської держави; заміну його федеративною республікою з діленням держави відповідно історичній і національній різниці земель з повною автономією кожної області в внутрішніх справах на підставі демократичної конституції з забезпеченням прав кожної національності і залишенням права кожній складовій федеративній частині на повне державне відокремлення після бажання більшості її людності, висловленого голосуванням» [29, c. 152]. Така позиція свідчила про досить суттєвий уклін у напрямі загальноросійської демократії і несла в собі загрозу майбутньої підміни національно-державних проблем українського відродження голою соціальною демагогією, за якою міг стояти новий за назвою, але такий самий по суті імперський диктатор.

На прикладі розвитку РУП ми маємо цікаву проблему подальшого становлення і розмежування українського національно-визвольного руху під впливом загальноросійських революційних подій. До цього часу ще остаточно не вивчені всі перипетії того конфлікту, який стався в надрах цієї партії між «українофільством» старшого покоління, що об’єдналось в Загальній українській організації (ЗУО), і молодими політичними діячами, які поступово поривали з національними традиціями. Сучасні дослідники виникнення і діяльності українських політичних партій на кінець ХІХ — початок ХХ ст. все більше уваги приділяють аналізові поступового визрівання в громадівському русі нового політичного життя. Ю. П. Лавров у праці, присвяченій цій тематиці, вже на початку свого дослідження наводить заяву на ІІ з’їзді українських студентських громад у серпні 1899 року в Києві харківського громадівця Михайла Русова: «Нам не треба громад, нам треба партії» [30, c. 2]. Цю думку почали втілювати в життя за умов поступового розриву з громадівськими традиціями. А її відображення червоною лінією в дослідженнях покаже, що нас тут чекають нові пошуки і висновки, зумовлені складною трансформацією громадівського руху.

На базі цього конфлікту сформувалось декілька політичних партій, які по-різному ставили свої політичні завдання. ЗУО восени 1904 року трансформувалася в Українську демократичну партію (УДП). Влітку 1904 року певна частина вийшла з РУП і заснувала Українську соціал-демократичну спілку, яка вступила до РСДРП (меншовиків), намагаючись зовсім відкинути національне питання. Інша частина РУП наприкінці 1905 року була перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Не витримала політичної напруженості й УДП, частина членів якої на початку 1905 року утворила Українську радикальну партію (УРП).

Ми ще недостатньо приділяємо уваги тому, що сталося на переломі століть. Адже український рух, охопивши широкі маси громадянства, сформувався у вигляді двох політичних центрів — львівського і київського. Перші майбутню Україну розглядали як цілком самостійну державу, але під протекторатом Австро-Угорщини чи Німеччини. Київський центр і близькі до нього українські соціал-демократи домагалися для України автономії в складі Росії. Фактично відбувся відхід від багатьох українських традицій громадівського руху. Були втрачені народні основи політичної боротьби. На зміну її українській суті прийшли абстрактно-криваві догмати диктатури пролетаріату, керівної ролі РСДРП, класової боротьби, союзу з якимось селянством, права націй на самовизначення «спочатку і потім» тощо. Українці сильно перейнялись іскрівською демагогією, яка постала з ленінських настанов «Що робити?». Вони почали вимірювати власні політичні дії згідно з «іскрівськими канонами». Розмежування українського руху свідчило, що процес консолідації, який намітився на кінець ХІХ ст., не дістав подальшого розвитку. Абстрактними політичними цінностями український рух розділився на частини. Все подальше майбутнє України було яскравим свідченням тієї політичної непослідовності, яка виникла на початку ХХ ст.

Роздроблений український рух виявився не готовим зустріти політичний вибух 1905—1907 рр. Ми звикли з якоюсь ейфорією оцінювати цю запізнілу буржуазно-демократичну революцію на Сході, забуваючи, що мова йшла про остаточну ліквідацію феодалізму, і народні маси мали досить примітивні уявлення про політичне життя. І тому нічого дивного не було в тому, що революція привела до вибуху українського національного життя. За короткий час український Схід знову перетворюється на його центр. Тут видаються вільно українські періодичні видання, відкриваються кафедри українознавства в університетах, розгортається мережа товариств «Просвіти». В травні 1907 року скасовується Емський указ, який хоч і не заважав, але був і залишиться символом антиукраїнської політики. Ця прагматична доцільність допомагає подолати політичний розкол і вивести на новий рівень український політичний рух. Відбувається консолідація в ліберальному таборі через об’єднання у листопаді УДП і УРП в Українську демократично-радикальну партію (УДРП). Національні інтереси знову беруть гору над соціалістичною доктриною.

Політичне життя набуває масовості. На базі економічної доцільності і розвитку кооперативного руху починає поступово налагоджуватись ланцюжок між елітою і селянами. На цій основі й сталося нове досягнення у здобутті політичних прав українцями, про яке ми інколи лише зауважуємо. Мова йде про власне парламентське представництво в І-й і ІІ-й Думах. І хоча українці не могли пройти в Думу через власні національні партії, а тільки через партію кадетів, вони за 150 днів існування в двох Думах пройшли шлях від Української парламентської громади, з формально невизначеним статусом, до перетворення на окрему думську фракцію. Ефективність цієї діяльності була б іще більшою, якби українські соціал-демократи не наслідували ленінський радикалізм і не бойкотували вибори до Думи.

Окремою не прочитаною сторінкою залишається українське політичне життя в післяреволюційний період. Подальша консолідація українства відбувалася за умов антиукраїнської політики Столипіна, що досягла свого апогею під час заборони у березні 1914 року відзначення 100-річчя з дня народження Т. Шевченка. Щоправда, всупереч політиці діяла, як це інколи буває, Столипінська аграрна реформа. Ліквідація общини відповідала відродженню традиційних форм землеволодіння і, незважаючи на розвиток російського шовіністичного та ліберального націоналізму, в своїй суті сприяла розвиткові українського руху. Результатом стало утворення 5 вересня 1908 року своєрідної координуючої організації Товариства українських поступовців (ТУП). Унікальність його була в тому, що воно об’єднувало представників усіх напрямів українського руху і свідчило про те, що цей рух у своїй консолідації вийшов на новий рівень. Товариство давало змогу організовано виступити в майбутніх змаганнях за українське відродження, хоча це скоріше було можливістю, а не дійсністю.

Відбувався відхід від попередніх політичних позицій, зафіксованих ще в програмі РУП, які передбачали багатоваріантність політичного процесу з проголошенням повної незалежності. Про це можна довідатися з Політико-національної декларації українських поступовців, надрукованої М. Грушевським в «Українському віснику» в червні 1906 року під назвою «Наші вимоги». В ній вирішення українського питання розглядається виключно через встановлення національно-територіальної автономії за умови, що «ми визнаємо федеративні форми найбільш досконалим засобом сполучення державного союзу з інтересами вільного і не перешкоджаючого розвитку національного і суспільного життя» [17, c. 366].

Не варто забувати, що таке рішення було пошуком українцями різних напрямів і поглядів, як висловлювався в 1905 р. М. Гру­шевський в статті «На руїнах», своєрідного середнього терміна своїх «спеціальних національних домагань» [25, c. 319]. Він бачився йому в тому, щоб відкинути всякі розмови про «самостійний розвій, про автономію України й т. д.». Причина таких підходів пов’язана з ідеєю рівноправного братства народів. Тому і загальний результат політичних вимог зводився до досягнення національних прав Україною на основі територіально-національної автономії України «при загальнім федеративнім устрої Росії» [25, c. 319]. В подальшому, вже напередодні війни так звані народницькі погляди Грушевського пішли врозріз з поглядами його учнів і соратників, перш за все Степана Томашівського, який був прихильником вчення Куліша про роль національної еліти в боротьбі за національне відродження. Доленосність цих суперечок є очевидною в своєму подальшому історичному розвитку і чекає своїх дослідників.

У нашій історіографії недостатньо уваги приділялось проблемам розвитку політичної історії України в ХІХ ст. Досі не здійснено аналіз співвідношення розвитку Західної і східноєвропейської цивілізації. Радянські історики намагалися зробити все, аби довести, що Росія, а звідси й Україна хоч пізно, але потрапила в слід модернізації, яка вже відбулась на Заході. Хоча в реаліях Україна та й сама Росія болісно хворіла скасуванням кріпацтва аж до 1917 року, перебравши його елементи де в чому і далі. За досить низької політичної культури вона дуже довго залишалась країною бунтів, а не революцій. В своїй масі люди дуже довго не бачили чіткої лінії в реформуванні політичного життя, мали інтуїтивне поняття про політичну культуру і під тиском надзвичайного стану їм просто пропонували зробити той чи інший вибір «зверху».

Хоча революційна думка з Заходу приходила на Схід, без певного економічного підґрунтя вона залишалася багато в чому чужою, не зрозумілою селянину. Проте, з іншого боку, кликала до боротьби, була певним взірцем, вимагала від нього аналізу свого стану. В Україні вона вже на початку ХІХ ст. сколихнула історичну традицію і сприяла відродженню. Традиція розконсервувала власний досвід політичного життя, специфічні й забуті власні політичні прагнення.

Чим далі йшов розвиток, тим активніше відбувалося формування української національної інтелігенції. Вона ще була не в усьому зрозумілою для народу, але оформлення перших політичних об’єднань і парламентських представницьких організацій в Західній Україні потроху підтягувало до цивілізації україн­ський політичний процес. І вже в другій половині ХІХ ст. він поступово виходив на рівень консолідації, почалося політичне пробудження українців. Разом із тим постало питання про те, на якій основі відбувається консолідація. Якщо на Заході розмежування з поляками проходило майже по межі необхідності відродження української державності, участь у російській політичній і культурній діяльності забезпечувала певну залишковість цієї частини української свідомості, яку не знали куди подіти і що з нею робити. Подальші дослідження ще нададуть змогу поглибити наші уявлення, чому у нас були відкинуті національні цінності і фактично підмінені комуністичним месіанізмом, який вже пройшов у теорії й практиці пік свого розвитку в Європі.

На наш погляд, більшої уваги потребують факти про те, що консолідація проходила на основі взаємовпливів двох економічних зон, які сформувались унаслідок нерівномірності розвитку — розвиненої на Півночі і Заході і відсталої — на Півдні і Сході. Ідейно-політичні цінності цих цивілізаційних потоків за їх взаємодії і давали ті ефекти, які у своєрідних політичних ситуаціях відігравали визначну роль для певних країн. Особливо для тих, які не змогли стримати проникнення в національний організм негативізмів зовнішніх впливів і того політичного досвіду, який був уже «вчорашнім днем» для західної демократії, та внаслідок екстремізму на Сході міг бути прийнятим тут тільки тимчасово. Мова йшла про вчення марксизму, догми якого про пролетарський інтернаціоналізм, диктатуру пролетаріату, безнаціональність пролетарів тощо перешкоджали національній і політичній консолідації та поглиблювали здатності імперської системи. Це уможливлювало використовувати єврейське питання й інші національні проблеми як засіб для впливів на політичний розвиток української нації. А також свідчило про втручання у загальносвітовий політичний процес з використанням його загострення для реалізації власних політичних амбіцій, сприяння поширенню політичного екстремізму у світі. Такий стан речей вів до певного політичного роззброювання українського народу напередодні нових визвольних змагань, а також призводив до народження нової імперської диктатури, про яку і зауважував Іван Франко.

Консолідація відбувалась не легко. Вона мала багаторівневий характер і досягала в той чи інший період часу різного рівня зрілості. Демонстрації протесту в зв’язку з забороною святкування 100-річчя з дня народження Т. Шевченка на Сході, а також ліквідація монополії влади поляків в Галицькому сеймі, проникнення національних ідей в широкі селянські маси свідчили про те, що українці зробили важливий крок на шляху майбутньої політичної незалежності українського народу. Потрібен був певний період мирного становлення, але його перервала війна, яка стала важливим випробовуванням для ще багато в чому незавершеної за своїм формуванням української модерної нації.

Список використаної літератури:

1. Когут Зенон. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760—1830. К.: Основи, 1996.

2. Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства: Навч. посіб. для вузів. К.: Генеза, 1994.

3. Норман Дейвіс. Європа: історія. К.: Основи, 2000.

4. Киссинджер Генри. Дипломатия. М.: Ладомир, 1997.

5. Кюстин А. Николаевская Россия / Пер. с фр. М.: Политиздат, 1990.

6. Драгоманов М. П. Вибране. К.: Либідь, 1991.

7. Сковорода Григорій. Повне зібрання творів. К.: Наук. думка, 1973. Т. 2.

8. Котляревський  І. П. Енеїда. К.: Дніпро, 1969.

9. Письменники Західної України 30—50-х років ХІХ ст. К.: Дніпро, 1965.

10. Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної україн­ської нації ХІХ—ХХ ст. К.: Генеза, 1996.

1. Конисский Георгий. История Русов / Отв. ред. В. А. Замлинский: Репринт. изд. 1846 г. РИФ. Дзвін, 1991.

11. Белинский В. Г. История Малороссии. Николая Маркевича // Собр. соч.: В 9 т. М.: Худ. лит. Т. 5.

12. Костомаров М. І. Воспоминания о двух малярах. Твори: У 2 т. К., 1967. Т. 2.

13. Свербигуз В. «Вільні муляри» полюбляли Поділ. З історії українського масонства // Вечірній Київ. 1996. 6 лютого; Свербигуз В. «...Щоб царську владу не визнавати» // Вечірній Київ. 1997. 11 січня.

14. Ульянов Н. Украинский сепаратизм. М.: Эксмо и Алгоритм, 2004.

15. Декабристы. Антология: В 2 т. К.: Рылеев. Войнаровский. Л.: Худ. лит. Т. 1.

16. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали: Довідник: У 2 ч. Ч. 1.

17. Белинский В. Г. Письмо П. В. Анненкову. 1—10 декабря 1847. Т. 9.

18. Грушевський М. С. Історія України, приладжена до програми вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх. К.: Вид. дім “КМ Асаdemiа”, 1994.

19. Король В., Перерва В., Пошкурлат А. До історії виникнення і діяльності біржі в Україні // Історія в школі. 2003. № 2.

20. Подолинський С. А. Праця людини і її відношення до розподілу енергії: Вибрані твори. К.: КНЕУ, 2000.

21. Ленин В. И. О праве наций на самоопределение // Полн. собр. соч. Т. 25.

22. Джонсон Пол. Історія євреїв. К.: Альтернативи, 2000.

23. Націоналізм. Антологія. К.: Смолоскип, 2000.

24. Грушевський М. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2002. Т. 1.

25. Кармазіна М. Українська інтелігенція ХІХ — початку ХХ ст. // Історія України. 1999. № 3.

26. Катренко А. Українські молодіжні гуртки і організації 80—90-х років ХІХ століття // Там само. 2000. № 23—24.

27. Шаповал Ю. Невідомі сторінки з біографії Юліана Бачинського // Там само. № 14.

28. Нарис програми революційної української партії: Хрестоматія з історії України. К., 1993.

29. Лавров Ю. П. Виникнення і діяльність українських політичних партій (кінець ХІХ — початок ХХ ст.) // Історія України. 1999. № 21—24.