. Певнi особливостi лiтературного процесу розглядаються в рамках таких iсторичних вiдтинкiв:
1. Початок XX ст. (до 1917 року). Цi хронологiчнi межi визначаються не тiльки перебiгом революцiї 1905-1917 рр., а й вiдходом iз життя I. Франка (1916) та М. Коцюбинського i Лесi Українки (обоє померли в 1913 р.). Формування пiсля 1905 р. Києва як лiтературної столицi України, розрiст загальноукраїнської лiтературної перiодики.
2. Перiод революцiї i нацiонального державотворення. Лiтература за часiв Центральної Ради, УНР.
3. Лiтературний процес 20-х рр. Перiод утопiй українських нацiонал-комунiстiв i поступової лiквiдацiї нацiонального вiдродження України. Значення Празької школи української лiтератури в розвитку провiдних тенденцiй лiтератури в Українi.
4. Розстрiляне вiдродження i насаджування в лiтературi iдей соцiалiстичного реалiзму. Лiтература в умовах геноциду (голод 1923-1933 рр., сталiнськi репресiї 1934-1939 рр.). Насадження комунiстичної iдеологiї i вульгарної соцiологiї в лiтературознавствi.
5. Лiтература в перiод вiйни 1941-1945 рр. Друга хвиля емiграцiї Лiтература в таборах Дi-Пi (МУР, розвиток української лiтературно-художньої перiодики, книговидавнича справа).
6. Українська лiтература пiслявоєнного перiоду (вiд 1946 до кiнця 50-х рр.) в Українi i поза нею.
7. Лiтература в перiод вiдродження 60-х рокiв. Самвидавiвська лiтература. Нью-Йоркська група в дiаспорi.
8. Лiтературний процес 70-80 рр. в умовах брежнєвсько-сусловського iдеологiчного засилля, репресiй i форсованої русифiкацiї. Формування сталих взаємин iз дiаспорою.
9. Українська лiтература в перiод розпаду СРСР i утвердження нацiональної i державної незалежностi України. Лiтература на сучасному етапi.
Літературні течії та літературні угрупування (20-30 рр. Хх ст)
Увесь характер суспільно-політичного життя з його революційними збуреннями, масовістю публічних акцій. Природне бажання літераторів і митців об`єднатися в цехові організації для творчого спілкування та захисту своїх професійних інтересів. У роки революції та післяреволюційні часи групувалися й перегрупувалися навколо "своїх" (недовготривалих) часописів та альманахів. Потім почали виникати організаційні осередки та більш-менш сталі об`єднання. Цей процес розміщувався в міру нормалізації побуту й стабілізації раданського режиму. Одним із перших осередків буа символіська, створена в 1918 р. Представники цієї групи оглосили себе співуями "вселюдської краси", "надкласових ідеалів" (П.Тичина, М.Семенко, Л.Курбас).Український футуризм визрівав у надрах символізму і не зразу виокремився організаційно. Організаційне оформлення футуризму відбулося вже після революції. Футуристи відкидали традиції літератури, ставали на шлях крайнього формалізму, заперечували загальноприйняті мовні норми й творили свою особливу "заумну" мову, любіли чудернацькі словосполучення позбавлені загальноприйнятого змісту.Стало льо тало ало рюзо юзо бірюзо остало квальо мало льо о.
(М.Семенко) Ще в роки революції склалося навколо М.Зерова група поетів и літераторів, зорієнтованих на створення високого гармонійного мистецтва на основі літератури - неокласики, вони не дбали про своє організаційне оформлення і виступали з ідейно - естетичними маніфестами. Справді масовими літературними організаціями стали Спілка селянських письменників "Плуч" (1922) та спілка пролетарських письменників "Гарт".
Заслугою "Плугу" було те, що він орієнтував письменників на глибинний драматичний матеріал життя українського села. З літературною дискусією 1925-1927 рр. Пов`язані виникнення, існування і доля видатної літературної організації 20-х років ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури). Створена за ініціативою М.Хвильового як альтернатива масовим. Неокласики захопилися високохудожніми взіруями античної літератури, загально людськими цінностями у мистецтві.
ВУСПП (Всеукраїнська Спілка Пролетарських письменників) була організована в січні 1927 р. з наміром об`єднати всіх лояльних режимові у протидії тим, що партія вважала носіями буржуазно-націоналістичної чи буржуазно-естетської небезпеки. Однак при всій своїй строкатості ідейно-естетичних тенденцій та угруповань вирішальним було визначеня Жовтневої революції як початку нового стану у розвитку літератури. "Наше відродження, - писав у 1926 році М.Хвильовий, - іде під прапором пролетарських революцій і кожен своїм нервом спрямовано туди, де маячать і горять під осіннім димком прекрасні озера загірної комуни". Радянська література народилася насамперед як літопис пролетарської революції. Молоді автори, діти своєї епохи, возвели революцію в абсолют. Тепер, здобувши у своїй трагічності досвід, ми розуміємо, що революція не лише давала трудящим виміряну, вистраждану свободу, а й часто-густо спричиняла масове насильство, яке у відповідь могло теж породити теж насильство на руйницькі настрої. Засліплення в оцінці наслідків і перспектив революції було притамане багатьом митцям. І в цьому теж трагізм пожовтневого відродження.