2.3 Ліберальний напрям в економічній теорії
Виникнення лібералізму як течії західної економічної думки відноситься до ХVIII століття. У його основі лежить політична філософія лібералізму, кредо якого - знаменитий принцип "laisser faire" ("не заважайте діяти") - можна розкрити, як дозволити людям робити, що вони хочуть, надати їм право бути самими собою в економічній діяльності та у віросповіданні, культурі, повсякденному житті і думки. НеолHYPERLINK "http://ua-referat.com/%D0%9D%D0%B5%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BC"ібералізм - напрям в економічній науці і практиці господарської діяльності, що має в основі принцип саморегулювання економіки, вільної від зайвої регламентації. Сучасні представники економічного лібералізму слідують двом, певною мірою традиційним, положень: по-перше, вони виходять з того, що ринок (як найбільш ефективна форма господарювання) створює найкращі умови для економічного зростання, і, по-друге, вони відстоюють пріоритетне значення свободи учасників економічної діяльності. Держава повинна забезпечити умови для конкуренції і здійснити контроль там, де відсутні ці умови. Практично (і це в більшості випадків змушені визнавати неоліберали) держава тепер втручається в економічне життя в широких масштабах і в різних формах. По суті, під назвою неолібералів виступає не одна, а декілька шкіл. До неолібералізму прийнято відносити чиказьку (М. Фрідман), лондонську (Ф. Хайєк), фрайбурзькой (В. Ойкен, Л. Ерхард) школи. Сучасних лібераліHYPERLINK "http://ua-referat.com/%D0%9B%D1%96%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BB"в об'єднує спільність методології, а не концептуальні положення. Одні з них дотримуються правих (противники держави, проповідники абсолютної свободи), інші - лівих (більш гнучкий і тверезий підхід до участі держави в економічній діяльності) поглядів. Прихильники неолібералізму зазвичай виступають з критикою кейнсіанських методів регулювання економіки. У США і в деяких інших західних країнах сучасна неоліберальна політика спирається на ряд економічних підходів, що одержали найбільше визнання. Це - монетаризм, який передбачає, що капіталістична економіка має внутрішні регулятори і управління повинне спиратися переважно на грошово-кредитні інструменти; економічна теорія пропозиції, що надає важливе значення економічним стимулам; теорія раціональних очікувань: наявність інформації дозволяє передбачити наслідки економічних рішень. У цілому зміцненню ідей лібералізму в значній мірі сприяв успіх економічної політики, заснованої на принципах економічної свободи, яку в різні періоди проводили уряди провідних країн Заходу. Найбільш показовим у цьому відношенні може слугувати досвід Німеччини, Великобританії і США. Міжнародний валютний фонд також багато в чому будує свою діяльність, виходячи з ідей лібералізму, зокрема, монетаризму.
2.4 Інституціоналізм
Як течія економічної думки (пов'язана з іменами Веблена, Коммонса, Мітчелла), інституціоналізм порівняно молодий: його виникнення та оформлення як наукової школи ставиться до к. ХIX століття. Але вже до 30-х років нашого століття ідеїінституціоналізму отримують широке поширення в середовищі істориків, економістів і соціологів. Перший період розвитку інституціоналізму отримав найменування так званої старої негативної школи. Другий етап тривав з 40-х по 60-і роки ХХ століття; з початку 70-х років відкривається новий - і поки останній - етап у розвитку інституціоналізму. У інституціоналізму виділяють три основні напрямки, які намітилися в кінці XIX століття: інституціоналізм соціально-психологічний, соціально-правової та емпіричний (кон'юнктурно-статистичний). Всі вони, незважаючи на спільність фундаментальних положень, значно відрізняються один від одного в підходах, методикою аналізу та трактуванні причин і наслідків економічних явищ, ролі і значення окремих інститутів в житті суспільства. Намагаючись визначити суть "інституціоналізму" ми виявляємо риси, пов'язані з області методології: незадоволеність високим рівнем абстракції, властивим неокласика, і особливо статистичними характером ортодоксальної теорії ціни; прагнення до інтеграції економічної теорії з іншими суспільними науками, або "віра в перевагу міждисциплінарного підходу"; невдоволення недостатньою емпірічностью класичної і неокласичної теорій, заклик до детальним кількісним дослідженням. До цього слід додати вимогу посилити "контроль суспільства над бізнесом", тобто доброзичливе ставлення до державного втручання в економіку. Поняття "інституціоналізм" включає два аспекти. По-перше, це звичаї, традиції, норми поведінки, прийняті в суспільстві, - "інституції". По-друге, це закріплення норм та звичаїв у вигляді законів, організацій, установ, тобто "інститутів". Інститути - форми і межі діяльності людей. Вони представляють політичні організації, форми підприємництва, системи кредитних установ. Цей податковий і фінансовий законодавства, організація HYPERLINK "http://ua-referat.com/%D0%9E%D1%80%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F_%D1%81%D0%BE%D1%86%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%B7%D0%B0%D0%B1%D0%B5%D0%B7%D0%BF%D0%B5%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F"соцHYPERLINK "http://ua-referat.com/%D0%9E%D1%80%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F_%D1%81%D0%BE%D1%86%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%B7%D0%B0%D0%B1%D0%B5%D0%B7%D0%BF%D0%B5%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F"іального забезпечення, пов'язане з господарською практикою. Інституційний підхід означає аналіз не тільки економічних категорій і процесів у чистому вигляді, а й інститутів, зовнішньоекономічних факторів. Прихильників інституціоналізму, як і їх попередників (історичну школу), відрізняє критичне ставлення до звичних канонами неокласиків. Інституціоналісти вважають, що концепції неокласиків не тільки схематичні, але і відірвані від реальності. Адже ціни фактично не визначаються вільною конкуренцією (її давно немає), а фіксуються тими, в чиїх руках знаходиться економічна влада, тобто державою, олігополіями. Політична економія, вважають інституціоналіHYPERLINK "http://ua-referat.com/%D0%86%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%82%D1%83%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BC"стHYPERLINK "http://ua-referat.com/%D0%86%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%82%D1%83%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BC"ів , наука не про функціонування, а про розвиток суспільства. Вона повинна відійти від традиційних підходів. Важливо не просто регулювати економічні процеси, а змінювати картину економічного розвитку. До складу економічної навчання повинна входити теорія суспільного управління. Наука не повинна обмежуватися вивченням функціональних залежностей, а державне регулювання зводиться лише до підтримання умов конкуренції. Це занадто вузький підхід. На першому плані повинні знаходитися проблеми еволюції економічних систем, що розкривають механізм змін, що відбуваються.
3.) Перші письмові пам'ятки економічної думки України пов'язані з періодом Київської Русі. В "Руській правді" Ярослава Мудрого (ХІ ст.), "Повчанні Володимира Мономаха" (ХІ ст.), "Слові о полку Ігоревім"(ХІІ ст.), літописах XI-XIV ст. велика увага приділялась захисту феодальної власності, питанням державності, державної єдності і зміцненню влади великого князя, засуджувалась надмірна експлуатація підданих. "Руська правда" стала першим кодексом законів Древньоруської держави, зміст якого не тільки відображав існуючі тут економічні, політичні та суспільні відносини, а й сприяв їх формуванню, зміцненню панівного становища князів. У ній міститься багатий матеріал про організацію господарства князів у формі вотчини, ряд статей присвячено охороні земельної власності, визначена відповідальність за порушення польових меж, дається точне уявлення про грошову систему та позики, передбачені жорстокі заходи щодо приборкання експлуатованих, придушення їхнього протесту. У XVII ст. економічна теорія ще не виділялась в окрему галузь науки. Суспільно-економічна думка в Україні була проникнута антикріпосницькими, демократичними ідеями. Зокрема, відомий просвітитель Яків Козельський (1729-1795) у 60-70-х роках виступав проти кріпосницького гноблення і безправності народних мас, малював картину справедливого суспільства, де "всі повинні працювати", аналізував економічні категорії сучасного суспільства: гроші, вартість, прибуток, кредит, капітал, просте і розширене відтворення тощо. З кінця XVIIІ ст. в Україні відбувається процес формування економічної науки як окремої галузі знань. У цей період Василь Каразін (1773-1842) - ліберальний економіст пропонував повністю ліквідувати панщину і перейти до грошової ренти, прискорювати розвиток промисловості, зміцнити грошовий обіг і державні фінанси. У першій половині ХІХ ст. професор Харківського університету Тихон Степанов (1795-1847) видав перший курс в нашій країні політичної економії "Записки про політичну економію" (1844 р.), в яких виступав прихильником вчення Адама Сміта, різко критикував погляди Мальтуса, був прихильником вільної торгівлі, засуджував протекціонізм, розглядав такі кардинальні питання, як суть і джерела багатства, природа й праця, цінність, суспільний поділ праці, машини, капітал і його нагромадження, заробітна плата, прибуток і рента, національний доход, кредит, процент тощо. Отже, він торкнувся майже всіх основних проблем політичної економії і заклав підвалини фундаментальної економічної освіти в Харківському університеті, де згодом одержав освіту "найвідоміший слов'янський економіст" (за Й.Шумпетером) М.І.Туган-Барановський. Видатним науковцем, політекономом та господарським діячем ХІХ ст. був Микола Христофорович Бунге (1823-1895). Вихованець, а згодом професор і ректор (1859-1862, 1871-1875, 1878-1880) Київського університету. Теоретичні погляди Бунге дещо еклектичні, в більшій мірі маржиналістські. Головна сфера наукового інтересу - грошовий обіг, фінанси, кредит, банківська справа. Основні праці: "Теорія кредиту"(1852), "Основи політичної економії"(1870), "Банківські закони і банківська політика"(1874), "Про відновлення металевого обігу в Росії"(1877), "Державні рахунки та фінансова звітність в Англії" (1890). В останній своїй праці "Нариси політико-економічної літератури" (1895) він виступає з критикою К.Маркса та ідей соціалізму. Напевне, більш плідною ніж наукова, була державницька діяльність М.Х.Бунге. У 1881-1886 рр. він посідав місце міністра фінансів, а з 1887-1895 рр. був головою Комітету міністрів. В інтересах розвитку національної економіки протягом цього часу він проводив протекціоністську політику. Зокрема, посилив державне залізничне будівництво, викуповував приватні залізниці для поліпшення їх використання. Бунге був фундатором Дворянського і Селянського поземельного банків. Рятував від банкрутства великі підприємства та банки. Для поліпшення становища робітників та селянства заснував фабричну інспекцію та відмінив подушну подать. Провадив заходи по впорядкуванню бюджету та поліпшенню грошового обігу в Російській імперії. Сучасні історики народного господарства говорять, що усі відомі економічні реформи С.Ю.Вітте та П.А.Столипіна підготовлені плідною діяльністю М.Х.Бунге.
4.) Економіка — плід колективного розуму людства, важливий елемент цивілізації. її механізми створювалися і шліфувалися тисячоліттями. Зміст цього поняття збагачувався разом із розвитком тих аспектів життя суспільства, які й позначають терміном «економіка». Вперше його вжив Арістотель (III ст. до н.е.), який тлумачив економіку як виробництво благ для задоволення потреб людей. Сучасна економіка є складною, багатоаспектною за змістом, багатоелементною за внутрішньою структурою, багаторівневою за формами господарських утворень, поліфункціональною динамічною системою. Усі багатоманітні риси економіки вивчають економічні науки: галузеві (економіка промисловості, транспорту, будівництва тощо); функціональні (прогнозування, фінанси, кредит, маркетинг); міжгалузеві (економічна географія, демографія, статистика, теорія управління та регулювання) тощо. Серед спеціальних наук економічна теорія як самостійна галузь знань посідає особливе місце — вона є загальною основою, методологічною базою всіх економічних наук. У цій якості економічна теорія в економіці як об'єкті вивчення виокремлює лише їй притаманний предмет. Предмет економічної теорії — виробничі відносини між людьми (або їх дії) у процесі праці, безпосереднього виробництва товарів і послуг, а також у сфері їх обміну, розподілу та споживання. Якою б різноманітною не була людська діяльність, вона повинна мати певну основу. Нею є економічне життя суспільства, тісно пов'язане з потребами та інтересами людей. Необхідність задовольняти ці потреби спонукає людей до праці, до виробництва різноманітних благ та послуг. Відповідно економіка охоплює всі види діяльності людей, сукупність форм та методів, які створюють умови для виживання, належного функціонування і прогресу людства. У більш широких трактуваннях поняття «економіка» визначається як: народне господарство у взаємозв'язку його галузей, видів і сфер виробництва; сукупність виробничих відносин певної суспільно-економічної формації, економічний базис суспільства; — економічна наука та її галузі. Такі трактування економіки зумовлюють її розгляд у двох аспектах: матеріально-речовому (ресурсному), технологічному і соціально-економічному. Технологічний підхід характеризує економіку як ресурсну, тобто як процес перетворення наявних у суспільстві господарських ресурсів на продукцію, що повинна задовольнити виробничі та невиробничі потреби суспільства і його громадян. Процес функціонування економіки подано на рис. 1.1, де виробничі ресурси — вхід; процес виробництва — створення економічної продукції; процес використання (споживання) — зворотний зв'язок в економіці.
5.) У процесі наукового пізнання формуються поняття, які є ідеальними образами предметів і явищ світу. Найзагальніші поняття, що відбивають істотні властивості і зв'язки того чи іншого боку реальної дійсності, називають категоріями. Кожна наука має своє коло категорій. Наприклад, у математиці — число, величина, сума, пропорція, функція, логарифм, інтеграл, у фізиці — маса, тіло, сила, енергія, швидкість, теплота, інерція, імпульс. Економічні категорії, такі як товар, споживна вартість, мінова вартість, гроші, ціна, капітал, робоча сила, прибуток, заробітна плата, рента, дають можливість досліджувати виробничі відносини. Ці категорії виражають взаємозв'язок економічних явищ, їхню взаємодію. Кожна з них має особливе самостійне значення і займає певне місце у всій системі категорій. З економічними категоріями нерозривно пов'язані економічні закони. В економічній науці є два підходи до визначення і трактування економічних законів. Згідно з класичною методологією, економічні закони виражають сутність, глибокі внутрішні, об'єктивно необхідні зв'язки і відносини. Завдання науки полягає саме в тому, щоб за зовнішніми, поверховими явищами і процесами виявити їхню сутність, внутрішній глибокий взаємозв'язок між ними, встановити причинно-наслідкову взаємозалежність. Інакше кажучи, завдання науки полягає в розкритті законів розвитку економіки та шляхів використання їх у господарській практиці. Складність цієї проблеми полягає в тому, що економічні закони, як і закони природи, об'єктивні, тобто вони не залежать від волі та свідомості людей. Єдність і спільність характеру економічних законів і законів природи та суспільства означають, що суспільство є частиною природи, вищим продуктом її розвитку. Воно не може існувати без навколишнього середовища. Водночас суспільство є істотно відмінною часткою природи, тому й закони суспільства за своєї єдності з законами природи мають специфічні риси, що суттєво відрізняють їх від законів природи. Якщо закони природи діють стихійно, спонтанно, то економічні закони виявляються і здійснюються лише через свідому, доцільну діяльність людей, спрямовану на реалізацію власних економічних інтересів. Економічні закони на відміну від законів природи періодично змінюються, замінюються іншими. Інакше кажучи, закони природи вічні, а економічні закони мають історичний характер. З цього погляду, як правило, розрізняють три групи економічних законів: загальні, тобто закони, що діють протягом усієї людської історії; особливі, тобто закони, що діють у ряді способів виробництва; і нарешті, специфічні економічні закони властиві лише одному способу виробництва. З переходом до нового способу виробництва виникають і діють нові економічні закони, специфічні для цього способу виробництва. Другий методологічний підхід щодо розуміння економічних законів наведено в курсі «Економіко». Його сутність полягає в необхідності описати і систематизувати факти реальної дійсності, узагальнити досліджувані факти у поведінці індивідів та інституцій у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання товарів і послуг. Ці факти, зрозуміло, постійно змінюються, а отже, мають змінюватися принципи і теорії. Це визнають і прихильники цього підходу. «Історія економічних ідей, — пишуть К. Макконнелл і С. Брю, — переповнена колись правильними узагальненнями економічної поведінки, які застарівали зі зміною ходу подій». Поняття «принципи» і «теорії» ототожнюються з поняттями «закони» і «моделі», оскільки «всі ці терміни, по суті, означають одне і те ж, а саме узагальнення або констатацію закономірностей в економічній поведінці індивідів та інституцій». І все ж перевага віддається поняттю «модель», тому що поняття «закон» передбачає високий ступінь точності та всезагальності застосування, що, на думку цих авторів, може ввести в оману. Це ж саме, але меншою мірою стосується поняття «теорія», яке зводиться до безплідних умовиводів та ірреальних уявлень кабінетних учених відірваних від реальностей життя. Через це і віддається перевага поняттю «модель» як «спрощеній картині реальності, абстрактному узагальненню його, як дійсній поведінці, відповідним статистичним даним». Отже, Економікс трактує економічні закони поведінки суб'єктів господарської діяльності, тобто трактує із суб'єктивних позицій. Цей підхід не новий, його започаткував ще наприкінці XIX ст. А. Маршалл. Прихильники цього підходу передбачають анализ «фактов реальної дійсності», поведінки людей та інституцій у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання товарів і послуг, що дає можливість робити реалістичні висновки та узагальнення.
6.) Методологія (від метод і ...логія) учення про структуру, логічну організацію, методи і засоби діяльності. Методологія науки — учення про принципи побудови форми та способи наукового пізнання.
Загальною методологією наукових досліджень є філософія.
Відносно конкретних наук методологія — це наука про прийоми, способи цих наук, загальні наукові основи цих прийомів і способів.
Метод (від грец. — methodos — шлях дослідження, теорія учення) — спосіб досягнення певної мети, розв'язання конкретної задачі. Досягається це за допомогою певних правил, прийомів, операцій, способів.
Під методом економічного аналізу розуміється спосіб підходу до вивчення господарських процесів в їх становленні і розвитку, який опирається на загальнонаукові, діалектико-логічні і формально-логічні закони, методи, принципи.
Характерними особливостями методу економічного аналізу є:
— використання системи первинних даних, які всебічно характеризують господарську діяльність підприємства (нормативних, облікових, звітно-статистичних, позаоблікових);
— вибір такої системи аналітичних показників, які найкращою мірою характеризують стан і розвиток підприємства;
— дослідження відхилень фактичних значень аналітичних показників від нормативів, планового завдання, рівня попереднього періоду та виявлення і вимірювання цих відхилень на основі факторного аналізу;
— виявлення і вимірювання резервів виробництва та розробка заходів щодо їх ефективного використання;
— розробка оптимальних планових рішень.
Використовуючи загальнонаукові, формально-логічні і діалектико-логічні методи, кожна наука, зокрема економічний аналіз, розробляє і використовує свої спеціальні прийоми, операції, способи (далі — прийоми), які випливають зі змісту і предмета науки.
Сукупність спеціальних прийомів становить методику економічного аналізу.
Як самостійна наука економічний аналіз використовує різнобічні спеціальні прийоми, причому кількість їх постійно зростає.
Щоб відповідати сучасним вимогам, методика економічного аналізу повинна своєчасно реагувати на повсякденні динамічні зміни зовнішнього середовища, бути надійним інструментом управління підприємством.
Слід виділити загальну і часткову (спеціальну) методику.
Загальна методика — це система дослідження, яка може бути однаковою мірою використана для вивчення різних об'єктів в різних галузях економіки.
Часткова (спеціальна) методика характеризує загальну методику відносно певних галузей економіки або навіть окремого об'єкта дослідження.
7.) Макроекономіка – галузь економічної науки, що вивчає поведінку економіки як єдиного цілого з метою забезпечення умов сталого економічного зростання, повної зайнятості ресурсів, мінімізації рівня інфляції і рівноваги платіжного балансу. Макроекономіка – це одна з наук, що вивчає закономірності функціонування національної економіки. Окрім неї, економіку вивчають багато інших економічних наук: політична економія, мікроекономіка, маркетинг, менеджмент, галузеві та функціональні економіки та ін. Водночас макроекономіка як наука, насамперед, спирається на положення та висновки політичної економії про розвиток виробничих відносин, розширене відтворення, дію об'єктивних економічних законів та механізми їх використання у практиці господарювання. Вона також має безпосередній зв'язок з математикою і статистикою, широко використовує методи економіко-математичного моделювання, що перетворює її у точну науку, дозволяє перейти від якісного до кількісного аналізу економічних явищ, процесів та закономірностей, які відбуваються в економіці. Отже, макроекономіка формує наукові уявлення про функціонування економіки на національному рівні. Вона досліджує господарську діяльність та взаємодію всієї сукупності економічних суб'єктів. Внутрішній стан та функціонування економічної системи як єдиного цілого забезпечується зв'язками між елементами, що входять до її складу, і зовнішнім середовищем. Мікроекономіка вивчає механізм функціонування та взаємовідносини індивідуальних економічних агентів, до яких належать окремі підприємства та організації (фірми, комерційні банки, страхові компанії тощо).
Макроекономіка базується на мікроекономічних явищах та процесах, що означає: • макроекономічні показники є результатом зведення показників економічної діяльності окремих домогосподарств та фірм; • макроекономічні закономірності відображають тенденції масової поведінки на мікрорівні; • при побудові макроекономічних моделей виходять із припущення про те, що домогосподарства та фірми приймають оптимальні мікроекономічні рішення; • макроекономічні процеси є результатом взаємодії економічних агентів та економічної політики держави.
Предметом мікроекономіки є механізм прийняття економічних рішень на рівні домашніх господарств і фірм у заданих економічних умовах, а також механізм формування цих “заданих” умов у результаті їхніх спільних дій. Мікроекономіка приймає як задані такі змінні, динаміку яких досліджує макроекономіка. У мікроаналізі доходи споживачів розглядається переважно як заданий розмір, і акцент робиться на розподілі витрат домашнього господарства на різноманітні товари і послуги. Навпаки, у макроаналізі сукупні витрати, сукупний доход, споживання і тощо самі по собі є предметом дослідження. Макроекономічні чинники (такі, як рівень ринкової процентної ставки, інфляції, безробіття тощо) впливають на рішення домогосподарств про заощадження, інвестиції, споживчі витрати, що, в свою чергу, визначає величину і структуру сукупного попиту. Тому мікро- і макроекономічні процеси тісно взаємопов'язані. Як зазначають К.Макконнелл і С.Брю мікроекономіка вивчає окремі дерева, а макроекономіка вивчає ліс.
На відміну від мікроекономіки, що вивчає мотивацію поведінки виробників і споживачів, а також механізм їхньої взаємодії на товарному ринку і ринках чинників виробництва в умовах різноманітних видів конкуренції, макроекономіка являє собою гілку економічної теорії, яка вивчає великомасштабні економічні проблеми. У економічному аналізі макроекономіка використовує агреговані величини, які характеризують рух економіки як єдиного цілого: валового внутрішнього продукту(ВВП), середній рівень цін, ринкову ставку процента, рівень інфляції, зайнятості, безробіття тощо.
До основних проблем, що досліджуються на макроекономічному рівні, відносяться: • визначення обсягу і структури національного продукту і національного доходу; • виявлення чинників, що регулюють зайнятість у масштабах національної економіки; • аналіз природи і механізму інфляції та антиінфляційне регулювання; • вивчення механізму і чинників економічного зростання; • з’ясування причин циклічних коливань і кон'юнктурних змін в економіці; • дослідження зовнішньоекономічної взаємодії національних економік; • теоретичне обгрунтування цілей, форм і методів здійснення макроекономічної політики держави.
8.) В економічній літературі часто наводять класифікацію потреб за суб'єктом потреби. З цього погляду виділяють потреби індивідуальні, колективні та суспільні. Прикладом індивідуальних може бути, скажімо, потреба людини в їжі, одежі тощо. До колективних потреб належить усе те, що становить сформоване бажання конкретного колективу як певної спільноти людей. Це може бути, наприклад, потреба в досягненні значного прибутку, потреба в забезпечені гідних умов організації праці тощо. Більш узагальненими потребами виступають потреби всього суспільства. Вони можуть існувати, наприклад, у вигляді потреби забезпечення зростання продуктивності суспільної праці, потреби в зменшені безробіття і т.ін.
Досить поширеною є класифікація потреб за ступенем їх реалізації. З цього погляду виділяють:
а) абсолютні потреби, породжені сучасним рівнем розвитку суспільного виробництва;
б) дійсні, які відображають рівень розвитку економіки певної країни;
в) платоспроможні, тобто ті потреби, які людина може задовольнити відповідно до своїх доходів.
Наведеними класифікаціями потреб не можна вичерпати все їх різноманіття. Вони залежать від ознаки, яка покладена в основу класифікації, і кожна з них має, як правило, певне практичне значення. Але в економічній науці завжди постає питання про визначення системи потреб, тобто такої субординованої їх сукупності, яка являє собою стійку цілісність і гармонійно пов'язана із системою всього суспільного виробництва, невід'ємною частиною якого вона є сама.
У підході до питання про визначення системи потреб слід, перш за все, визначитись з методологічними принципами, що мають бути покладені в основу такого визначення. Серед таких принципів слід назвати системність, необхідність розгляду сукупності потреб з урахуванням їх генезису і діалектичний зв'язок потреб з діяльністю людини. Системність вимагає розгляду сукупності потреб як певної підсистеми в складній системі суспільного виробництва. При цьому сама система потреб повинна являти собою внутрішню цілісність із своїми компонентами (підсистемами) і внутрішніми закономірностями розвитку. Генетичний підхід або принцип вимагає розгляду сукупності потреб як системи, яка у своїх внутрішніх зв'язках відображає процес їх історичного становлення. Важливим принципом розробки системи потреб є урахування їх зв'язку з діяльністю людини. Це дає змогу отримати певне стале підґрунтя для формування дійсно наукової системи потреб, адже вони нерозривно пов'язані з процесом суспільного виробництва.
9.) Обмеженість виробничих ресурсів є однією з важливих передумов розвитку і формування ринку. Об'єктивною її основою є дія закону рідкості, знання якого дає можливість зрозуміти необхідність подолання суперечностей між зростанням потреб і обмеженістю виробничих ресурсів.
Як відомо, сутність будь-якого економічного закону показує при-чинно-наслідковий зв'язок певних економічних процесів.
Причиною існування закону рідкості є суперечності між безмежними потребами виробничих ресурсів.
Безумовно, є такі потреби, які можна втамувати (наприклад, у деяких продуктах харчування, адже людина не може з'їсти більше, ніж потрібно для її організму). Проте кількість засобів існування під впливом розвитку продуктивних сил, спілкування людей весь час зростає. В цьому виявляється дія закону зростання потреб. Досить порівняти, що споживала людина понад 100 років тому і що входить до її споживчого кошика сьогодні. Відмінність досить значна. Перелік засобів споживання і надалі змінюватиметься і розширюватиметься.
Зростання людських потреб весь час наштовхується на обмеженість економічних ресурсів.
Що ж належить до економічний ресурсів?
По-перше, це природні, людські 1;а вироблені людиною ресурси, які використовуються для виробництва товарів і послуг. Економічні потреби містять різноманітні знаряддя праці, устаткування, інструменти, що використовуються у виробництві непродовольчих товарів, продукції сільського господарства, виробничі промислові та сільськогосподарські приміщення, засоби транспорту і зв'язку, землю, корисні копалини, робочу силу. Отже, економічні ресурси — це чинники виробництва. Економічні ресурси можна називати виробничими ресурсами.
По-друге, всі економічні ресурси мають загальну властивість: вони рідкісні, оскільки існують в обмеженій кількості.
Рідкість економічних ресурсів треба розуміти так, що кількість їх фіксована і має певні межі. Безумовно, рівень рідкості різних видів ресурсів неоднакова. Деякі з них дійсно мають досить обмежений обсяг (наприклад, благородні метали, деякі види корисних копалин). Запаси інших значні, але вони у природі не відновлюються, і людство знає, що настане такий час, коли запаси будуть повністю вичерпані (нафта, газ, вугілля, залізна руда тощо). Тому слово «обмеженість», можливо, краще сприймається як «рідкість». Однак в економічній теорії ці слова вже давно розглядаються як синоніми. Справа в тому, що економічний ресурс у досить тривалому періоді історії людства дійсно розглядається як рідкісний.
По-третє, економічні ресурси мають ту особливість, що вони у процесі виробництва входять до вартості створюваного продукту.
По-четверте, використання економічних ресурсів, особливо первинних, у будь-якій сфері виключає можливість одночасного використання їх в іншій сфері. Наприклад, конкретну ділянку землі можна використати лише в одній сфері: або для вирощування сільськогосподарської продукції, або під будівництво, або для видобутку корисних копалин. Отже, використання певної земельної ділянки в будь-якій одній сфері виключає можливість її одночасного використання в інших, не зважаючи на те, що потреба в цьому існує.
По-п'яте, такі економічні ресурси, як засоби виробництва, мають не тільки встановлений або відомий кожному час фізичної та моральної зношеності, а й певне галузеве призначення. Наприклад, текстильний верстат не можна використовувати в хлібопекарній, добувній або деревообробній промисловості. Це свідчить про те, що існує чітко визначена «спеціалізація» техніки.
Виходячи з викладених ознак економічних ресурсів, до них не можна відносити гроші (грошові ресурси). Це особливий фінансовий ресурс.
Обмеженість має багато причин. Однією з них є природна обмеженість. Наприклад, деякі метали (платина, золото, срібло) існують на землі в обмеженій кількості. Поступово вичерпуються запаси нафти, вугілля та інших корисних копалин. Навіть питна вода, яку раніше в багатьох країнах вважали необмеженим ресурсом, сьогодні стала товаром і вже реалізується як товар.
Інші ресурси можна вважати обмеженими через виробничі можливості. Інакше кажучи, виробництво деяких товарів відстає від зростання потреб населення.
Отже, процесом-причиною закону рідкості є наявність суперечності між безмежними потребами і обмеженими ресурсами.
Ця причина зумовлює такий процес-наслідок: необхідність подолання суперечності на основі певних форм створення ринку економічних ресурсів.
10.) Альтернат́ивна вáртість (альтернативна ціна, кошти, англ. Opportunity cost) будь-якої діяльності вимірюється як вартість найкращої з втрачених (не вибраних) альтернатив. Це жертви, пов'язані з другим найкращим вибором, доступним для когось, хто мусить вибрати з кількох взаємовиключних варіантів.[1] Альтернативна вартість це, наприклад, вартість втраченої (найкращої з втрачених) можливості виробництва іншого виду товару або послуг, що вимагають тих же витрат ресурсів[2]; ціна заміни одного блага іншим. Альтернативна вартість є ключовим поняттям в економіці як вираз "основного взаємозв'язку між дефіцитом і вибором".[3] Поняття альтернативної вартості відіграє важливу роль у перевірці чи рHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%A0%D1%96%D0%B4%D0%BA%D1%96%D1%81%D0%BD%D1%96_%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%83%D1%80%D1%81%D0%B8&action=edit&redlink=1"ідкісні (дефіцитні) ресурси використовуються ефективно.[4] Таким чином, альтернативна вартість не обмежується до грошових або фінансових витрат: реальна вартість втраченої продукції, втрачений час, задоволення або будь-які інші вигоди, які створюють корисність також повинні враховуватися.
Альтернативна вартість завжди існує там, де є вибір.[5] Коли ми обираємо, ми приймаємо один варіант і при цьому відмовляємося від іншого. Отже, альтернативною вартістю обраного варіанту буде вартість варіанту, від якого ми відмовились.
Наприклад, якщо підприємство має власне приміщення, де може або розпочати виробництво якоїсь продукції, або здати його в аренду, то альтернативною вартістю при виборі виробництва є втрачений прибуток з аренди. В економічних теоріях альтернативна вартість у таких випадках включається в витрати виробництва.
Альтернативний вибір
Цей прийом полягає в тому, що ви пропонуєте клієнтові вибрати з двох варіантів відповіді. Будь-який з них сприяє продажу. Це набагато краще одного-єдиного пропозиції, на яку можна просто відповісти «ні». Маючи альтернативу, клієнт задається питанням, який з варіантів краще, а це-то вам і треба.
Скільки краваток ви віддаєте перевагу до цього костюму: один або два? Яка дата доставки вам зручніше - 11-го або 13-го числа?
Прийом альтернативного вибору може бути дуже ефективним. Він підводить до вибору між двома видами товарів одного найменування, а не між наміром купити і наміром не купувати. Надаючи покупцеві можливість вибрати, ви або чуєте «так», або «я не впевнений», і це означає, що ви повинні продовжити обговорення цінних якостей товару.
Використання цього прийому для укладання угоди допомагає покупцеві ухвалити рішення, зваживши всі «за» і «проти» даної покупки. Після того, як покупець заповнив колонки таблиці, ви можете підвести підсумок.
11.) Економічні інтереси являють собою об'єктивні, зумовлені відносинами власності, спонукальні мотиви, стимули трудової діяльності, спрямовані на задоволення потреб кожної особи і суспільства в цілому. У реальному житті потреби набувають конкретної форми інтересів. Іншими словами, економічні інтереси - це усвідомлені економічні потреби, що мають спонукальну силу. Економічний інтерес - категорія суб'єктивно-об'єктивна. Суб'єктами економічних інтересів є окремі індивіди, сім'ї, домогосподарства, колективи, групи людей, спільнот, держава, суспільство в цілому. Об'єкти економічних інтересів - економічні блага (товари, послуги, інформація тощо). Економічні інтереси суспільства утворюють складну та динамічну систему. їх можна класифікувати за різними критеріями: За суб'єктами: – особисті; – колективні, – групові; – суспільні. Відповідно до їх важливості: – основні, – першочергові; – другорядні. У часовому аспекті: – поточні; – перспективні. За об'єктами: – майнові; – фінансові; – інтелектуальні – інформаційні. За рівнем усвідомлення: – дійсні; – уявні. Виразниками специфічних економічних інтересів виступають суб'єкти економічних відносин. Відповідно до цього в ринковій економіці виокремлюють економічні інтереси підприємств, котрі спрямовані на максимізацію прибутку, зменшення витрат виробництва і підвищення конкурентно здатності продукції. Економічні інтереси домогосподарів спрямовані на максимізацію користі споживних благ з урахуванням цін на них та власних доходів. Економічні інтереси держави спрямовані на створення умов для реалізації потреб суспільства. При цьому економічні інтереси держави і суспільства не тотожні, тому що до складу перших входять інтереси державної бюрократії. Система економічних інтересів охоплює складові, котрі з одного боку взаємопов'язані, а з іншого - суперечливі. В кожному суспільстві існує вічна проблема узгодження суперечливих економічних інтересів. Вона досягається у процесі їх взаємодії та взаємореалізації. Конкретними шляхами поєднання економічних інтересів служать субординоване підпорядкування одних з них іншим та координоване узгодження різнобічних інтересів суб'єктів господарювання. Проблема співвідношення та пріоритетності економічних інтересів учасників господарської діяльності залишається до нинішнього часу дискусійною. Механізм їх поєднання та узгодження перебуває під вирішальним впливом сутнісних характеристик кожної з відомих економічних систем.
12.) Сутність і основні структурні елементи економічної системи. Економічна система — це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних між собою явищ і процесів економічного життя. Вона характеризується багатогранністю, усі її елементи перебувають в органічному взаємозв’язку один з одним і не існують поза її межами. Функціональна подібність до живого організму надає елементам економічної системи органічної цілісності. Цим дана система відрізняється від інших, так званих сумативних систем, що складаються з об’єктів, кожний з яких більш чи менш автономний і може існувати поза зазначеною цілісністю. Якісна однорідність системи не є абсолютною. Вона допускає і передбачає появу елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості продуктивних сил і виробничих відносин. Економічна система включає такі елементи: 1) провідний тип власності на ресурси; 2) основні групи суб’єктів суспільного виробництва і відносини між ними; 3) економічну форму результатів виробництва; 4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну і споживання; 5) загальні економічні закони. У літературі така структура економічної системи розглядається, як правило, через призму взаємозв’язку продуктивних сил, виробничих відносин (соціально-економічних, організаційно-економічних) та надбудовних відносин у тій їх частині, яка “обслуговує” економіку через формування “стереотипів” господарської поведінки людей. У даному разі класифікація економічних систем базується на такому критерії, як домінуючий тип (форма) власності. Слід зауважити, що підхід до системного аналізу економічних процесів, побудований на характері власності, не дозволяє, на думку багатьох учених, пояснити істотні відмінності в організації господарства в країнах однієї суспільно-економічної формації, оскільки він абстрагується від реальних товарно-грошових відносин. Класифікація економічних систем та її критерії. Класифікація економічних систем в економічній літературі здійснюється по-різному, вона залежить від різних критеріїв. Так, типологія економічних систем може ґрунтуватися на загальній теорії систем і застосуванні відповідних принципів господарських процесів (наприклад за Я. Корнаї). З позиції цього підходу економічна система розглядається як загальна система функцій, тобто як сукупність функціональних зв’язків у економіці, що відображують у межах певного “організаційного механізму” діяльність з використання обмежених ресурсів з метою максимального задоволення матеріальних потреб людей. При цьому існування економічної системи можливе лише за наявності зв’язку між її базисними елементами, потоками і формами продуктообміну. Можливий ще один підхід до системно-теоретичних уявлень, згідно з яким виокремлюється поняття господарської організації або господарського порядку відповідної економічної системи (наприклад за В. Ойкеном). Критеріями класифікації різних типів такого порядку є форми планування та управління, власності, ринку, ціноутворення, підприємництва, організації грошового обігу і фінансів тощо. Кожна із цих організаційних форм, що становлять у сукупності господарський порядок, може існувати в різних варіантах. Так, управління економічними процесами може бути централізованим і децентралізованим, ресурси можуть перебувати в будь-якій формі власності, а обмін товарів може здійснюватися на ринку вільної конкуренції чи на монополізованому ринку тощо. Конкретна в даній економічній системі сукупність організаційних форм закріплюється в законах і нормативних актах, державних адміністративних настановах. До них належать також норми, яким підпорядковується підприємницька діяльність. Загалом усе це в зарубіжній літературі дістало назву господарської конституції. Що ж до економічної системи, то вона тлумачиться як сукупність трьох складових: 1) відносин між господарюючими суб’єктами, котрі забезпечують виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів (послуг); 2) системи координації їх взаємодії; 3) системи мотивації і контролю. На підставі господарського порядку можна доповнювати і конкретизувати уявлення про елементи, що характерні для даної економічної системи. Таким чином, об’єктивна різноманітність якостей економічних систем та їх властивостей обумовлює наявність багатокритеріального поділу в типології систем. В узагальненому вигляді критерії економічних систем можна поділити на структуроутворюючі, соціально-економічні (змістовні), об’ємні і динамічні. За структуроутворюючими критеріями економічні системи класифікуються на основі структурних елементів, що становлять предмет політекономії. За соціально-економічними — на основі виділення ключових змістовних сторін економічної системи (наприклад, за способом поєднання виробництва та споживання, що визначає спосіб координації економічної діяльності; за способом поєднання безпосередніх виробників із засобами виробництва, що обумовлений типом власності; за роллю соціокультурного фактора; за ступенем індустріального та економічного розвитку). Класифікація за об’єктами і динамічними критеріями здійснюється за ступенем складності систем та їх мінливості (наприклад, однорідні чи різнорідні системи, динамічні системи). Відповідно, економічні системи розподіляються за цими групами критеріїв на: 1) системи виробничих відносин, системи функціональних зв’язків, інституціональні системи; 2) економічні системи за формами господарювання, за формаційними ознаками, за цивілізаційними ознаками і за типом технологічного розвитку; 3) економічні системи “чисті” та “змішані”, статичні та такі, що історично розвиваються. Слід звернути увагу на те, що в реальності всі вказані критерії та класифікації накладаються одне на одне, взаємопереплітаються, хоча і відображають різні сторони економічних систем. І тільки розгляд усієї сукупності критеріїв та класифікацій може дозволити скласти цілісне, всеосяжне уявлення про економіку як систему. Таким чином, економічна система — це сукупність видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво, розподіл, обмін та споживання товарів і послуг, а також на регулювання такої діяльності відповідно до мети суспільства.
13.) Сутність власності. Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим — це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування. Людство протягом тисячоліть вивчає сутність власності, але і до цього часу проблема власності до кінця не вирішена. Причиною цього, вочевидь, є те, що власність є певним зліпком даної економічної системи суспільства. Як саме суспільство перебуває у певному русі, зазнає змін, існує в перехідних формах розвитку, так і власність змінює свої типи, форми і системи. Тому відносини безпосередніх власників умов виробництва з безпосередніми виробниками розкриває найбільш глибоку таємницю, приховану основу всього суспільного ладу. Кожна історично визначена соціально-економічна епоха мала власність і свої погляди на неї. У найдавніші часи власність розглядалась як природне право володіння предметами природи чи продуктами праці. Це зрозуміло, бо людина, добуваючи предмети природи для свого існування, автоматично вступала у володіння ними, але тут ще не було економічно оформлених відносин власності. Вони з’являються пізніше, з виникненням економічного відособлення добування (виробництва) засобів існування та їх споживання. Тут починається привласнення як суспільно-економічні відносини. Розвиток людського суспільства і виникнення держави зумовили необхідність суспільного регулювання відносин привласнення. Найбільшого розквіту цей процес досяг у римську епоху і знайшов своє узагальнення в римському праві. У той самий час економічний зміст відносин привласнення лише зрідка емпірично, споглядацьки описувався в державних актах чи наукових трактатах філософів, політиків, поетів, тоді як економічне життя, практика господарювання вимагали конкретних управлінських заходів з боку держави. Тому й не дивно, що власність за тих часів розглядалась як право власності, виражалось у трьох атрибутах: праві володіння, розпорядження і користування. Економічна думка пізніших епох категорію власності пов’язує вже безпосередньо з економічними відносинами, хоч це не завадило Прудону свого часу оголосити власність “кражею”. Сучасні економічні теорії вбачають у власності економічні відносини, проте, одні економісти визначають власність як сукупність усіх економічних відносин, інші — як основні економічні відносини, а треті — як висхідні чи первинні економічні відносини даного ладу. Зрозуміло, що всі ці визначення відбивають певний бік функціонування категорії власності. Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення своїх продуктів. Отже, власність — це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей—продуктів праці. Це — ставлення індивідів один до одного і відповідно їх відношення до матеріалу, знарядь і продуктів праці. Власність існує також там, де існує й сукупна праця — суспільне виробництво, бо й тут у єдиному процесі суспільної праці люди вступають у відносини між собою з приводу як виробництва, так і присвоєння результатів спільної праці. Важливо підкреслити, що власність — це відносини з приводу виробництва, а потім присвоєння і споживання його результатів, бо тварини також споживають предмети природи, але відносин власності не знають. Ця вказівка на первинність фактора виробництва важлива ще й тому, що виробництво і привласнення можуть не збігатися за своїми масштабами, суб’єктами, тобто одні можуть виробляти, а інші привласнювати, споживати. Таким чином, у найабстрактнішій формі власність постає як відносини між індивідами щодо відчуження—привласнення діяльності чи її результатів. Найбільш виразно власність як економічні відносини проявляється тоді, коли один індивід, відчужуючи, прибирає до рук плоди діяльності іншого. Таке відчуження може бути як відплатним, відшкодованим у результаті еквівалентного обміну результатами праці, так і безоплатним вилученням частини результатів діяльності (праці) одних на користь інших. Так, у простому товарному виробництві при здійсненні еквівалентного обміну Т = Г = Т має місце відшкодовне відчуження: результат праці одного виробника вилучається з його володіння, тобто відчужується, і переходить у володіння іншого, тобто привласнюється іншим, і навпаки. Коли ж продукт праці (чи його частина) безпосереднього виробника вилучається з його володіння безоплатно на користь володаря (рабовласника, феодала, сучасного власника умов виробництва), то таке відчуження набуває соціально-економічної форми експлуатації чужої праці. Із цього виходить, що процес відчуження—привласнення лежить в основі відносин власності. Суб’єкти та об’єкти власності. Відносини власності, як видно, виникають лише за наявності принаймні двох суб’єктів. Славнозвісний Робінзон Крузо не був власником, хоч мав певні речі у своєму вжитку, бо ні з ким було вступати у відносини їх відчуження. І коли випадок послав йому П’ятницю, він чинить просто: позбавляє П’ятницю прав економічної відособленості та юридичної самостійності, роблячи його членом єдиної сім’ї. Цим нехитрим актом Робінзон знищує саму умову появи власності. Звичайно, робінзонада — економічний курйоз. Сучасне виробництво — колективне, і того, що міг собі дозволити запопадливий острів’янин — знищити відносини власності, — не можна досягти в суспільному виробництві за певних його умов. Щоправда, власність як відносини відчуження—присвоєння може зникнути і в суспільному виробництві. Це можливе тоді, коли всі члени такого суспільства однаковою мірою споживатимуть разом добутий продукт, тобто коли спільне виробництво закінчується не відособленим присвоєнням і споживанням суспільного продукту, а сумісним. Так велося в прадавній первісній общині, де за обмежених матеріальних благ вони розподілялись рівномірно для підтримки життя кожного члена. Тут ніхто ні в кого не відчужував спільно надбане, а споживали всі громадою. Тому й не існувало власності в їх розумінні. Так може трапитись і тоді, коли цивілізація сягне рівня наддостатку матеріальних благ і зникне необхідність відокремленого привласнення. До речі, К. Маркс убачав протиставленість епохи комунізму світові приватної власності у протилежності між наявністю власності та її відсутністю. Таке порівняння подібне до того, що якби в нашому світі існував лише один колір, наприклад зелений, то ми не мали б поняття про кольори. Для виникнення відносин власності потрібно, щоб були контрагенти цих відносин, тобто люди, речі та послуги, з приводу яких можуть виникати відносини між людьми щодо їх привласнення. Отже, відносини власності повинні характеризуватись суб’єктами та об’єктами. Суб’єкти власності — це індивіди, фізичні особи, які в процесі відчуження—привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва — окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо. Об’єктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці. (Див.: Корнієнко В. Суспільна власність як стратегічна мета // Економіка України. — 1993. — №1.) Ознаки власності. Категорія власності, як будь-яка інша, має певні ознаки, що визначають її економічний зміст. До найбільш характерних ознак власності слід віднести такі: 1) власність — це соціально-економічні, виробничі відносини між людьми, а не відношення людини до речі; 2) власність — це результат суспільного розвитку, а не окремої людини. Ізольований індивід (на- приклад Робінзон) так само не може мати власності, як людина, що жила б поза суспільством, не вміла б розмовляти; 3) власність — це відносини щодо присвоєння матеріальних благ: засобів виробництва, предметів споживання і послуг; 4) оскільки матеріальні блага виробляються за допомогою засобів виробництва, то першість належить відносинам щодо присвоєння виробництва, бо хто володіє засобами виробництва, той володіє і його результатами; 5) за певних умов засоби виробництва можуть відчужуватися від безпосереднього виробника, отже, власність на засоби виробництва являє собою соціальну форму поєднання робочої сили із засобами виробництва і в такий спосіб визначає історичний тип даного способу присвоєння; 6) у реальній дійсності власність завжди виступає в конкретно-історичній формі; 7) на поверхні економічного життя відносини власності виступають насамперед як право власності.
14.) Виділено такі форми власності:
приватна;
державна корпоративна;
державна;
комунальна;
комунальна корпоративна.
Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів. Законом може бути обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.
У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, що належать державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідні органи державної влади.
У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Державну корпоративну та комунальну корпоративну власність визнають щодо майна суб’єктів, у статутному фонді яких частка державної чи комунальної власності перевищує п’ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує відповідним органам державного управління або місцевого самоврядування право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб’єктів.
Організаційно-правова форма господарювання (ОПФГ) – форма здійснювання господарської (зокрема підприємницької) діяльності з відповідною правовою основою, яка визначає характер відносин між засновниками (учасниками), режим майнової відповідальності по зобов'язаннях підприємства (організації, установи), порядок створення, ре організації, ліквідації, управління, розподілу одержаних прибутків, можливі джерела фінансування діяльності тощо.
Юридична особа – організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Може бути створена шляхом об’єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.
Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів.
Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади або органу місцевого самоврядування.
Господарська діяльність – діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконування робіт чи надавання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
Некомерційна господарська діяльність – самостійна систематична господарська діяльність, здійснювана суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, культурних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.
Комерційна (підприємницька) діяльність – самостійна ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, здійснювана суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Суб’єкти господарювання – учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетен-цію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Суб’єктами господарювання є: господарські організації – юридичні особи, державні, комунальні та інші підприємства; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці; філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій, утворені ними для здійснення господарської діяльності.
Держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб’єктами господарювання.
Об’єкти організаційно-правових форм господарювання