1. Особливості художнього процесу в українській літературі 20-30-х років хх ст.

У пореволюційні роки культура українського народу, мова якого в Російській імперії протягом кількох століть зазнавали жорстоких переслідувань, заборон, відзначається небаченим суцвіттям мистецьких талантів і силою художніх відкриттів. Відбувається справжній переворот в естетичній свідомості й художній культурі. Він був масштабним і по-своєму радикальним, витворивши нові засади й структури художнього мислення, нову систему напрямів, стилів. Розквітають, зокрема, усі жанри літературної творчості. Українська література стає модерною за змістом і формами, розвивається під гаслами духовного оновлення й національного відродження.

20-30-х роки ХХ ст. – вершина українського модернізму, період «розстріляного відродження», період розвою і краху української культури. (юрій Лавріненко)

Літературний процес характеризується «двоколійністю» (Г.Костюк), тобто багатовекторністю розвитку та умов функціонування літератури у ХХ столітті. Це явище спричинене складними суспільно-політичними умовами існування української нації. Українська література творилася як у радянській Україні, так і у Західній Україні, Підкарпатті, Буковині (що були під владою Польщі, Чехословаччини, Румунії), у Франції, Канаді, США, Німеччині, оскільки чимало письменників були змушені покинути батьківщину. Тобто, існував поділ на «материкову» літературу та «еміграційну». Коли у радянській Україні література не могла вільно розвиватися, то діаспорні митці писали твори на такі теми, які в умовах радянського тоталітарного режиму не могли з’явитися.

Речник українського ренесансу М.Хвильовий та його генерація митців, неокласики, прагнули піднести українську літературу до європейського рівня. Хвильовий утворив творчу студію «Урбіно» (від назви міста, де народився славетний основоположник європейського Ренесансу Рафаель). Цим він перекидав місток між українським відродженням 20-х рр. ХХ ст. й італійським початку ХVІ ст. Українські митці вірили, що і їм пощастить створити мистецтво великого національного ренесансу, яке відіграє вирішальну роль не тільки в Україні, а й у світовому масштабі.

Діячі національного відродження визнавали розмаїття стилів, манер та форм творчості, відкидали кайдани нормативності й консерватизму. Принцип розмаїтості став у 20-х рр. не тільки девізом, а й реальним фактом.

Впливали на літературу переважно 3 чинники: 1) зх. європ. модернізм; 2) революційно-комуністині ідеали; 3) національно-філософські та літературні традиції України.

Формувався новий літературний процес, який характеризувався: 1) спонтанністю і строкатістю; 20 масовістю; 3) культом експериментаторства.

У жоден період історії розвитку мистецтва слова літературний процес не був таким складним і динамічним, як у 20-х рр.

2. Художні стилі і напрями української літератури 20-30-х років хх ст.

Українська лірика доби була гетерогенічною (різнорідною), дивуючи багатством талантів, розмаїттям стильових течій і форм поетичного моделювання світу думок і почуттів людини. Паралельно й у складному поєднанні розвиваються імпресіонізм (В.Чумак, В.Еллан-Блакитний, М.Хвильовий), символізм (М.Філянський, Я.Савченко, П.Савченко, Д.Загул, Д.Ярошенко, М.Терещенко), експресіонізм (Т.Осьмачка), неоромантизм (В.Сосюра, Ю.Яновський, М.Йогансен, О.Влизько), неокласицизм, конструктивізм (В.Поліщук), футуризм та інші модерні течії. На перших порах панують романтика, патетичні інтонації, гіперболізм, «космізм», узагальнений образ маси. З усіх граней людського «я» оспівувались його політичні запити, ідейні переконання, беззастережне служіння справі революції. Інші грані свідомості і життя людини, зокрема й інтимні почуття, естетичні сприйняття, вважалися «гріхами» індивідуалізму. Але незабаром цей аскетизм, особливо притаманний «пролетарським» митцям, долався. Українська поезія доби охоплює естетично всі багатства світу, його суперечності, трагізм буття людини у складному вирі подій. Завдяки своїй мобільності поезія виступає на перше місце в українській літературі.

У пореволюційну добу інтенсивно розвивається драматургія. найпослідовнішим драматургом-експресіоністом був М.Куліш, п’єси якого викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним висвітленням нової радянської дійсності. У його трагікомедії переможно увірвались гротеск і деформації нового життя.

Події громадянської війни й пореволюційної доби визначили цілий тематичний ряд прозових творів 20 — 30-х рр. Ця проза відзначається інтенсивним жанрово-стильовим оновленням. На початку 20-х рр. бурхливо розвивається коротка епічна форма: ескіз, етюд, шкіц, новела, оповідання, а згодом — повість і роман. Водночас й паралельно функціонує багато стильових течій, напрямів і художніх манер письма: символізм (Г.Михайличенко, Галина Журба), експресіонізм (О.Турянський, І.Дніпровський, І.Сенченко), імпресіонізм (М.Івченко, М.Ірчан, Г.Косинка, А.Головко), орнаменталізм (М.Хвильовий, П.Панч), неоромантизм (Г.Епік, О.Досвітній, Ю.Яновський, О.Довженко) та ін. Неспокійна дійсність змальовується багатоаспектно й багатогранно: поруч із реалістичним принципом правдоподібності, відтворення життя «у формах самого життя» проза використовує романтичні засоби, умовно-асоціативні форми, фантастику, гротеск, алегорію.