історія

75. Суперечливий характер політичного життя в україні в 50-х початку 60-х років 2

Після смерті Й. Сталіна (5 березня 1953 р.) у ході боротьби за владу, що почалася в його оточенні, були зроблені перші спроби критичного аналізу сталінської політики. Пролунали численні заяви представників партійного керівництва СРСР про необхідність «подальшого поліпшення роботи партійних, державних і громадських організацій», «розвитку соціалістичної демократії», «поліпшення політико-виховної роботи в масах». Почалася реабілітація репресованих у 30-ті роки XX ст. відомих партійних, радянських і військових діячів, у тому числі С. Косіора, В. Чубаря, П. Постишева, Я. Рудзутака, Я. Гамарника, Р. Ейхе. Ім'я Й. Сталіна усе рідше згадувалося на сторінках періодичної преси; з таборів ГУЛАГу в Україну стали повертатися ті, хто у свій час був репресований за дрібні провини.

В СРСР почалася своєрідна «відлига», що зачепила всі сфери суспільно-політичного життя, у тому числі національно-державну. Були дещо розширені права союзних і автономних республік в економічному і культурному житті. У відання УРСР центр передав ряд підприємств союзного підпорядкування. В Україні створювалися союзно-республіканські міністерства чорної металургії, вугільної, паперової і деревообробної, текстильної, легкої промисловості, вищої освіти, зв'язку, республіканські міністерства автомобільного транспорту, юстиціїю Були дещо розширені можливості в сфері планування, бюджетні права УРСР. Однак, ця тенденція національно-державного будівництва не набула розвитку і належного законодавчого закріплення. Центр своїм унітарно-командним статусом в цілому не поступився. Указівка будь-якого союзного відомства була законом для уряду України, не говорячи вже про інші управлінські структури республіки.

Найбільшим кроком по демократизації громадського життя були заходи керівництва країни по скороченню і здешевленню адміністративно-управлінського апарату. В Україні в 1957-1959 рр. шляхом укрупнення й об'єднання було ліквідовано близько 13 тис. господарських організацій, установ, 164 сільських і районних ради і майже 4 тис. колгоспів. За три роки штати керівників скоротилися на 180 тис. чоловік, що давало щорічну економію понад 1 млрд. руб.

Активізувалась діяльність рад депутатів трудящих, профспілок, комсомолу, ДТСААФ, Товариства червоного хреста, виникли нові громадські об'єднання. Проте помітної демократизації життя в Україні не відбулося.

У 1957 р. була розпочата спроба корінної реорганізації органів управління промисловістю і будівництвом. Були ліквідовані галузеві міністерства, а замість них були створені територіальні органи господарського управління — ради народного господарства. Відповідне рішення в республіці було прийнято сесією Верховної Ради УРСР у червні 1957 р., після чого було створено 11 економічних адміністративних районів, всі функції господарського управління в яких були передані місцевим раднаргоспам. Ця реформа підривала існуючий до цього повний контроль центру над економікою України.

Позитивне значення мало деяке розширення прав союзних республік в адміністративно-політичній сфері.

Розширювалися права республіки у формуванні бюджету, у питаннях матеріально-технічного постачання, збуту продукції. В Україні був створений ряд нових союзно-республіканських міністерств.

Однак зазначені новації не змінили централізованого характеру СРСР. Економічний і політичний суверенітет України залишався формальним, декларативним.

У другій половині 50-тих рр. XX ст. відбувалося масове закриття "виправних таборів", була ліквідована систему ГУЛАГу і пов'язане з нею масове використання дешевої праці в'язнів і спецпоселенців у народному господарстві. Проходила масова реабілітація жертв політичних репресій 30 - першої половини 50-х рр. Зокрема, з ув'язнення та заслання були звільнені десятки тисяч учасників національного руху на західних українських землях.

Процеси демократизації середини 50-х - початку 60-х рр. XX ст., які відбувалися в СРСР, отримали назву "відлига".

76. Духовне життя в україні: основні тенденції та характерні риси 1956-1964.

Духовне життя в Україні в період хрущовської «відлиги» визначали складні й неоднозначні процеси.

1. Активні, але значною мірою невдалі спроби реформування в галузі освіти. Проголошений Хрущовим у квітні 1958 р. курс на перебудову народної освіти був покликаний вирішити одне головне завдання — подолати відірваність від життя шкіл та вузів. Для реалізації освітньої реформи були залучені значні кошти та ресурси..). За цей час у 2 рази збільшилася кількість денних середніх шкіл.

В основі реформи лежав принцип поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання. Проте навіть на рівні проекту ця перебудова мала серйозні недоліки. Відомий педагог-новатор В. Сухомлинський у своєму листі на адресу Хрущова справедливо вказував на недооцінку гуманітарного аспекту освіти, на реальність загрози зниження загального рівня середньої освіти та ін. Ще більші недоліки виявилися при практичному здійсненні реформування. Матеріально-технічна база шкіл, вчительські кадри були неспроможні реалізувати нові завдання професійної підготовки учнів. Не виправдовувалися надії на високий професіоналізм спеціалістів, підготовлених на вечірніх та заочних відділеннях вузів, а саме ці форми навчання в процесі реформи вважалися пріоритетними. Відбулося суттєве зниження рівня студентів, що було зумовлено необхідністю для кожного абітурієнта при вступі на денне відділення мати обов'язковий дворічний стаж роботи на виробництві. Якість підготовки випускників вузів та середніх спеціальних закладів значно відставала від кількісного їх зростання.

Хоча нова система освіти була досить своєчасною і в задумі містила кілька принципово правильних орієнтирів, через низку причин вона не тільки не змогла підняти освіту в країні на вищий щабель, але навіть погіршила освітянські якісні показники.

2. Русифікація. Новий шкільний закон, опублікований для обговорення наприкінці 1958 р. і прийнятий Верховною Радою УРСР у квітні 1959 p., надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання. Цей закон в умовах абсолютного домінування у сфері національних відносин концепції зближення і злиття націй ставав своєрідним інструментом національного нівелювання і русифікації українського шкільництва, тому проти нього рішуче виступили представники творчої інтелігенції. шлях Тому в 60-х роках в обласних центрах і в Києві українські школи становили 28%, російські — 72%, в інших містах відповідно — 16% і 84%.

3. Певне розширення меж творчої культурної та наукової діяльності. Цьому процесові сприяли пом'якшення цензури, реабілітація відомих діячів культури: письменників В. Антоненка-Давидовича, М. Годованця. О. Ковіньки, З. Тулуб; композиторів Б. Лятошинського, М. Колесси, М. Вериківського та інших;

Творчу активність української інтелігенції стимулювала поява суспільно-політичних, наукових та літературних журналів: «Прапор», «Український історичний журнал», «Радянське літературознавство», «Всесвіт», «Знання та праця» та ін. Розширенню культурної та наукової діяльності сприяло посилення контактів української інтелігенції із зарубіжними культурними та науковими центрами. Чимало вчених та діячів культури з України брали участь у міжнародних з'їздах та конференціях.

4. Пробудження громадської активності й національне відродження. На початку 60-х років у Києві своєрідним осередком духовного життя став клуб творчої молоді «Супутник», який було засновано 1959 р. студентами театрального інституту та консерваторії, літераторами та художниками. Президентом клубу став Л. Танюк, активними його членами — І. Драч, М. Вінграновський, І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Горська та ін. Члени клубу організовували творчі вечори, самвидав. Шістдесятники формувалися не лише в Києві, а й у Львові, Харкові, на Донеччині. І хоча ці невеличкі об'єднання спочатку були лише ледь помітними острівками у вирі суспільного життя, згодом їхня діяльність стала важливим чинником пробудження громадської активності, своєрідним симптомом нової спроби національного відродження. На початку 1963 р. було проведено конференцію з питань культури української мови. Її учасники порушили клопотання перед ЦК КПУ та урядом республіки про поширення української мови у всіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму.

5. Нове покоління українських письменників, художників — В. Симоненко, М. Вінграновський, Л. Костенко, Б. Олійник, І. Драч, В. Коротич, І. Світличний, І. Дзюба, П. Заливаха, А. Горська та ін. Починаючи з відкидання стереотипів та пошуку нових форм самовиразу в мистецтві, вони поступово усвідомили необхідність докорінного оновлення на засадах загальнолюдських цінностей всього суспільного життя.

Вбачаючи в пошуках творчої молоді зародки опозиційності, відступ від офіційних настанов, консерватори перейшли у наступ. Цьому сприяла і ситуація в країні, яка нагально вимагала відволікання громадської уваги від економічних негараздів початку 60-х років.

6. Адміністративне утвердження атеїзму під час антирелігійної кампанії 50—60-хроків. У 1954 р. ЦК КПРС приймає постанову «Про проведення науково-атеїстичної пропаганди», у якій партійні органи зобов'язалися вести атеїстичну роботу, не ображаючи почуттів віруючих та церковників, а також адміністративно не втручатись у діяльність церкви. Проте наприкінці 50-х років ці слова залишилися лише на папері. У цей час адміністрування йшло далеко попереду атеїстичної пропаганди, а часто-густо і просто підміняло її. Надзвичайно форсованими темпами йшов підрив матеріальної бази релігії. Антирелігійна кампанія не тільки поглиблювалася, а й дедалі більше поширювалася. За неповними даними, в Україні тільки в 1962 р. було знято з реєстрації 1263 релігійні об'єднання різних напрямів.

Отже, духовне життя в період «хрущовської відлиги» характеризується взаємодією різних тенденцій, непослідовністю, половинчастістю і суперечливістю реформ: демократичні прориви в окремих сферах культури фактично блокувалися збереженням позицій сталінізму на інших. З одного боку, це невдалі спроби реформування освіти, русифікація, адміністративне утвердження атеїзму, а з іншого — певне ослаблення тиску системи на культуру, розширення меж для творчої та наукової самореалізації, поява перших паростків громадського пробудження і національного відродження; вихід на літературні та суспільні обрії творчої молоді.

77. соціально-економічні процеси в Україні 60-80 роки 20 ст.

Період 60-х — першої половини 80-х років був одним з найбільш складних і суперечливих періодів історії України. З одного боку, не можна не відзначити цілий ряд безумовно позитивних здобутків, а з іншого — в економіці та суспільному житті відбувались значні деформації. Відставка М. Хрущова та прихід нового керівництва викликали у населення надії на

Були ліквідовані раднаргоспи, які були утворені за ініціативою М. Хрущова в 1957 році, і відновлений принцип галузевого управління через міністерства та відомства. Тоді це пояснювалось необхідністю впровадження в промисловість новітніх досягнень науки та техніки.

Головними показниками роботи підприємств мали стати не кількісні показники, а рентабельність виробництва, якість продукції та її асортимент. Перехід підприємств на повну самоокупність, госпрозрахунок та самофінансування передбачав надання їм більшої можливості для впровадження наукових розробок у промисловість, для вирішення соціальних питань, заохочення кращих робітників тощо. Таким чином, першочергова мета реформи була спрямована на послаблення централізованого керівництва економікою та посилення економічних важелів управління. Значно зменшилась кількість директивних планових показників, обов'язкових для виконання підприємствами, які, нарешті, отримали більше самостійності у вирішенні цілого ряду питань виробничого та соціального характеру.

До 1968 року на нові економічні умови роботи перейшли близько 27 тисяч промислових підприємств. В результаті цього значно зросла продуктивність праці, відчувалось пожвавлення у вирішенні цілого ряду соціальних проблем. У цілому результати восьмої п'ятирічки (1966— 1970 рр.) були успішними. Але, як пізніше виявилось, це був лише ривок, який не привів до загального піднесення промисловості, як передбачалось. Реформа, в цілому, завершилась провалом, перш за все тому, що вона викликала опір з боку бюрократичного апарату, який був зацікавлений у поверненні до старих, адміністративно-командних методів керівництва економікою. Боротьба нового зі старим породжувала непослідовність в проведенні реформ, сприяла накопиченню невирішених проблем.

Таким чином, уже в 70-х роках реформи практично були згорнуті: уповільнились темпи економічного зростання, економіка продовжувала розвиватись екстенсивним шляхом. В результаті дев'ята п'ятирічка (1971—1975 роки), незважаючи на великі капіталовкладення не була виконана. Народне господарство СРСР було економічно збитковим та неефективним. Цьому сприяли також і непродумані рішення.

Труднощі переживало й сільське господарство. Нове керівництво на початку своєї діяльності зробило спробу вивести його з кризи та підняти цю хронічно відсталу галузь радянської економіки на якісно новий рівень. Сільське господарство України в другій половині 60-х років отримало мов би друге дихання. Збільшення капіталовкладень сприяло зростанню тракторного парку, вантажних автомобілів і зернозбиральної техніки в колгоспах і радгоспах республіки. Таким чином, енергоозброєність праці в сільському господарстві зросла в півтора рази, в два рази більше стали використовувати електроенергію у виробництві.

В колгоспах та радгоспах України збільшилось число спеціалістів сільського господарства: агрономів, зоотехніків, механізаторів. Україна продовжувала залишатися головною «житницею» СРСР, вона давала майже 23 відсотки від загальної сільськогосподарської продукції Радянського Союзу.

Проте уже на початку 70-х років негативні тенденції торкнулися й аграрного сектора економіки. Це було викликано насамперед тим, що не вдавалося до кінця врегулювати соціальні та економічні проблеми села. гарантована оплата праці колгоспників здебільшого не була пов'язана з її кінцевими результатами, що сприяло зростанню споживацьких настроїв серед сільських трудівників. Негативний вплив на розвиток сільського господарства мали адміністративні методи керівництва, які не лише залишились, але навіть посилились. Зростала чисельність керівного апарату районної ланки управління.

Не вдалося вирішити проблеми соціального розвитку села. На початку 70-х років лише близько 15 відсотків осель сільських мешканців мали централізоване опалення, водопровід і каналізацію. Магазини та їдальні мали лише третина сільських населених пунктів. Більшість сіл не мали шляхів з твердим покриттям, які б з'єднували їх з районними центрами. У невеликих населених пунктах не було середніх та неповних середніх шкіл і діти змушені були ходити до шкіл, яка знаходились за багато кілометрів від домівки. На селі не вистачало будинків побуту, будинків культури, чи просто клубів.

Повільне вирішення соціальних проблем села стало однією з причин масової міграції сільської молоді в міста, в результаті чого скоротились і так обмежені трудові ресурси колгоспів і радгоспів. З іншого боку, міграція сільського населення загострила житлову проблему в містах. В Україні чисельність сільського населення скоротилась за двадцять років (з 1966 р. по 1986 р.) на 4,9 млн. осіб.

Економічні реформи не торкнулись політичної системи, більше того, вони проводились в умовах згортання процесу демократизації, що розпочався в період «хрущовської відлиги». Реформи здійснювались партійно-господарським апаратом, звідси — централізація і бюрократичне (не завжди компетентне) управління.

Керівництво СРСР приймало численні рішення та постанови, які здебільшого або взагалі не виконувались, або виконувались, але при цьому не давали суттєвих економічних результатів. Командно-адміністративна система переживала глибоку кризу.

Зростанню добробуту населення сприяло також підвищення заробітної плати працівникам виробничої сфери, стипендії студентам, пенсії літнім людям та інвалідам. Але усі ці соціальні виплати відбувались переважно за рахунок продажу за кордон нафти, газу та інших дефіцитних природних ресурсів. До того ж заробітна плата здебільшого підвищувалась без урахування результатів праці, робітники отримували гроші, які вони не заробили.

78. розвиток культури і освіти 70-80 роки 20 ст

З середини 70-х років (уперше після 30-х) розпочалися-наукові дослідження щодо зміни цілей, змісту та тривалості шкільного навчання. Це був підготовчий період для переходу до загальної середньої освіти. Найбільші зміни відбулися в початковій школі: перехід від традиційного концентричного принципу побудови програм до лінійно-концентричного визначення змісту навчальних предметів; підвищення теоретичного рівня засвоєння знань; прискорення темпів навчання. Було доведено доцільність скорочення тривалості чотирирічної початкової школи до трьох років і підвищення її розвивальної ролі.

Підсумком цього етапу розвитку початкової школи став перехід на трирічне навчання за новими програмами і підручниками. Оновлений зміст був уніфікований для всіх республік, розподіл годин на предмети залишався традиційним.

На початку 80-х років уперше побачили світ праці з теоретичних засад відбору і структурування шкільного змісту освіти. Відомі дидакти М. Скаткін, І. Лернер, В. Краєвський обґрунтували, що зміст освіти має включати знання, уміння, способи відтворювальної та досвід творчої діяльності, ціннісні орієнтири. Але праці цих авторів мало впливали на методичний рівень обробки змісту, який переважно був зорієнтований лише на знання, уміння, навички. Тоді ж були створені типові навчальні програми для всього СРСР, які включали 24-26 предметів. Кількість годин на українську і російську мову була однаковою. Взагалі, починаючи з 50-х і закінчуючи 1989 роком, відбувалося посилене русифікаторство змісту навчання в українській школі, навіть у початковій. Цілі і зміст шкільної освіти не зазнавали принципових змін.

Змінилася структура навчальних планів, у них виділялися три компоненти змісту: союзно-республіканський, республіканський і шкільний. Тоді ж в Україні вперше за повоєнні роки розроблено власний навчальний план, варіанти шкільного компонента, збільшувалася кількість годин на предмети, які задовольняють культурно-національні потреби.