Екзаменаційний білет № 1

1. Київська Русь як соціокультурна система (ІХ-ХІІІ століття).

2. Професійне мистецтво другої половини XVIII ст. Музична, живописна, літературна та наукова спадщина українських митців, їх внесок до загальноімперської культури.

Екзаменаційний білет № 2

1. Доба первісної культури в українських землях. Формування правослов‘янського культурного простору.

2. Григорий Сковорода як феномен української культури.

Екзаменаційний білет № 3

1. Розвиток культури післямонгольського часу. Галицько-Волинське князівство як політичний і культурний правонаступник Києва (ХІІ-XIV ст.).

2. Культурно-просвітницькі товариства «Громада» та «Просвіта».

Екзаменаційний білет № 4

1. Ренесанс як культурна епоха. Особливості Відродження в українських землях (ХVI-XVII ст.).

2. Архітектура, живопис, пластичні мистецтва другої половини ХІХ ст.

Екзаменаційний білет № 5

1. Архітектура та образотворче мистецтво княжої доби: від візантійського канону до питомої художньої традиції.

2. Класицизм та еклектика в мистецтві першої половини ХІХ ст.

Екзаменаційний білет № 6

1. Характерні риси Відродження в Україні (кінець XV – початок XVII ст.)

2. Культурне будівництво за перших років радянської влади. Стилістичне розмаїття в літературі та образотворчості.

Екзаменаційний білет № 7

1. Книгарство та книго друк в Україні (XVI-XVII ст.). Полемічна література. Гуманістично-реформаційні ідеї у духовній культурі XVI-XVII ст.

2. Національно-культурне становище в Україні на рубежі ХІХ-ХХ століть. Модерне мистецтво в Україні та Європі.

Екзаменаційний білет № 8

1. Європейське бароко. Формування українського (козацького) бароко як власне національного художнього стилю.

2. Ідеологізація культури, поява методу «соціалістичного реалізму». «Розстріляне Відродження» 30-40-х рр.

Екзаменаційний білет № 9

1. Стилістичні особливості стилю Бароко в Україні XVII-XVIII ст.

2. Проблеми та перспективи української культури.

Екзаменаційний білет № 10

1. Український іконопис XVI-XVII століть.

2. Доба «модерну» в українській архітектурі.

Екзаменаційний білет № 11

1. Українська гравюра та поезія XVII століття як виявлення стилю Бароко.

2. Доба модернізму в Україні.

Екзаменаційний білет № 12

1. Характерні риси доби Ренесансу в Україні. Братства.

2. Українська культура ХІХ століття – пошуки національної ідентифікації.

Екзаменаційний білет № 13

1. Державно-культурне самоствердження нації у XVII ст. та його вплив на розвиток національної культури.

2. Феномен «українського авангарду» (10-30-х рр. ХХ ст.) та його вплив на розвиток національної культури століття.

Екзаменаційний білет № 14

1. Розвиток барокової літератури та поезії. Шкільний, народно-містеріальний та вертепний театр.

2. Рух «шестидесятників» як культурно-національний опір молодої української інтелігенції.

Екзаменаційний білет № 15

1. Архітектура, малярство та музика в Україні XVIIІ століття.

2. Внесок вчених діаспори у розвиток української культури.

Екзаменаційний білет № 16

1. Духовна спадщина Ф.Прокоповича, С.Яворського та Дм.Туптала-Ростовського.

2. Література «Розстріляного Відродження».

Екзаменаційний білет № 17

1. Писемність, освіта, література доби Київської Русі. Початки філософського та наукового мислення.

2. Романтизм як світоглядна основа нового українського письменництва.

Екзаменаційний білет № 18

1. Характерні риси культури Київської русі. Проблеми спадщини.

2. Тарас Шевченко як творець національної культури.

Екзаменаційний білет № 19

1. Освіта в XVI – на початку XVII ст. Братські школи та культурно-освітній осередок в Острозі.

2. Революційно-демократичне та націоналістичне спрямування в українській культурі кінця ХІХ ст. Розвиток філософії як квінтесенції епохи.

Екзаменаційний білет № 20

1. Етнографічні та історичні розвідки українських мислителів другої половини ХІХ ст.

2. Рух «шестидесятників» у літературі України ХХ століття.

Екзаменаційний білет № 21

1. Києво-Могилянській колегіум як нова освітня модель. Становлення науки, філософії та розвиток мистецтв у стінах Академії.

2. Український театр та кінематограф 1910-1930 років.

1. Соціокультурний розвиток Київської Русі

Хрещення Київської Русі зумовило чимало важливих зрушень у духовній, політичній та економічній сферах, внесло нове розуміння етики та моралі, дало могутній поштовх розвиткові культури. Досить значну роль відіграла Церква у справі об'єднання східнослов'янських земель у системі давньоруської державності. Упродовж усієї історії Русі Церква виступала одним з найбільш реальних й істотних з'єднувальних елементів різноманітних її отчин та волостей. Церква сприяла розвиткові в широких народних масах почуття єдності православної Руської землі.

Така особлива роль Православної церкви в політичних процесах, що мали місце на Русі, значною мірою зумовлювалася як іманентними потребами церковної організації, так і візантійськими традиціями співіснування з державою та її структурною побудовою. Адже Православна церква Русі була централізованою структурою, єдність якої ґрунтувалася на міцній морально-правовій базі.

Від кінця X ст. на чолі церковної організації Київської Русі стояв Київський митрополит. Обрання та висвячення митрополитів, як правило, здійснювалися в Константинополі патріархом із числа трьох грецьких ієрархів, запропонованих патріаршим Синодом. Авторитет і влада київських митрополитів визначалися грецьким "Номоканоном". Його правомочність визнавалася світською владою Київської Русі. Символом канонічної залежності Київської митрополії від константинопольського патріарха було те, що останній присилав до Києва святе миро.

Заснування митрополії передбачало створення єпископських кафедр. Наприкінці княжіння Ярослава Мудрого центри єпископій знаходилися в

Новгороді, Чернігові, Полоцьку та Турові. Упродовж XII ст. єпископські кафедри з'явилися ще в Переяславі, Білгороді, Володимиро-Волинську, Перемишлі, Юрієві, Ростові, Смоленську, Галичі, Рязані. У XIII ст. було утворено Холмську, Угровську та Луцьку єпархію. Загалом напередодні навали орд Батия на Русі було 16 православних єпископських кафедр.

Починаючи вже з XII ст., при єпископських кафедрах почали формуватися органи церковного управління. Господарською діяльністю опікувалися так звані владичні тиуни, а судові й адміністративні - владичні намісники.

Активно впливаючи на політичні процеси на Русі, єпископи, котрі, на відміну від митрополитів, були вихідцями з місцевого населення, часто-густо виконували посередницькі функції щодо залагодження міжкнязівських конфліктів, виступаючи в ролі послів чи приймаючи взаємні присяги та скріплюючи їх авторитетом Церкви. Миротворча політика православних владик зумовлювалася як високими принципами християнської моралі, так і реальними потребами церковного життя. Адже економічне процвітання Церкви перебувало в прямій залежності від спокою в державі.

Крім судової юрисдикції щодо своїх підданих простолюдинів чи належних до церковної структури осіб, Церква поширювала сферу своєї судової компетенції і на всі справи, пов'язані з родинним життям жителів Київської Русі.

Будучи тісно пов'язаними з князівською владою на місцях, єпископи часом навіть заміщали князя за його відсутності в столичному місті.

Досить міцним було й економічне становище Церкви. Уже за статутом князя Володимира Святославича Церкві було передано десяту частину князівських надходжень з усієї Руської землі. Тобто Церква жила не за рахунок випадкових пожертв, а отримувала регулярну грошову ренту від світської влади. Десятина відраховувалася відданий, від прибутків княжого суду, від торгового мита. Зрозуміло, що така система життєзабезпечення церковної організації сприяла стабільності економічного становища останньої, але й штучно "прив'язувал" церкву до держави, не давала їй можливості розвинутися в абсолютно автономний соціальний інститут, незалежний від світських влад.

З часом Православна церква обзавелась досить значними за розмірами земельними угіддями, селами та містами, перетворившись на великого землевласника.

Надзвичайно важливою і впливовою структурою церковної організації на Русі були православні монастирі. На Русь традиції чернецтва були перенесені з Візантії, звідкіля було запозичено й відомий статут Константинопольського Студійського монастиря.

Перші монастирі на Русі засновувалися за ініціативи князівської влади і користувались її постійною підтримкою. Найбільше чернечих осель перебувало під патронатом великих київських князів. Ще в 1030-х рр. з ініціативи Ярослава Мудрого у стольному граді було засновано Георгіївський та Ірининський монастирі. Згодом, упродовж другої половини XI-XII ст., нащадками Ярослава було засновано Андріївський, Видубицький, Дмитріївський, Золотоверхий Михайлівський, Кирилівський монастирі. Всього в Києві у XIII ст. нараховувалося майже 20 святих осідків.

Найбільшим авторитетом на Русі користувався Печерський монастир, заснований у 1050-х рр. вихідцем з любецьких бояр ченцем Антонієм. Наступник Антонія, син дружинника з Василькова чернець Феодосій, ставши його ігуменом, уперше в чернечій практиці Русі запровадив чернечий статут одного з найвизначніших візантійських ченців Феодора Студи-та. Цей статут передбачав надзвичайно суворі вимоги до життя братії, впроваджував акцентовано аскетичні умови її проживання у стінах святого Печерського монастиря. Печерські ченці, прагнучи досягти духовного подвигу, роками самотньо жили в тісних земляних печерах, проводячи час у безперестанних молитвах та постах. Духовне подвижництво печерських братчиків принесло оселі славу одного з найбільш святих місць православної Русі.

Крім духовного подвижництва, монастирі чимало прислужилися культурному поступу Русі, оскільки саме в їхніх стінах зосереджувалися центри іконопису, там же переписувалися книги, навчалося духовенство.

Писемність на Русі була відома вже доволі давно. Принаймні, археологами виявлено під Смоленськом глиняний посуд, датований початком IX ст., що містив напис давньослов'янською абеткою. У 60-ті роки IX ст. візантійський дипломат і слов'янський просвітитель Кирило, відвідавши на Кримському півострові Корсунь (античний Херсонес), бачив там Євангеліє, написане "руськими письменами". Підтвердженнями реальності "руських письмен" служать і договори Русі з Візантією, написані і слов'янською мовою. Крім того, С.Висоцький на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві виявив так звану "Софійську азбуку", що складалася з 27 літер: 23 грецьких і 4 слов'янських. На думку першовідкривача цієї азбуки, вона була одним з перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецької абетки почали додавати літери, якими намагалися передати фонетичні особливості слов'янської мови.

Пізніше слов'яни отримали дві азбуки - глаголицю та кирилицю. Більшість учених переконані, що глаголицю розробили щойно згаданий Кирило та його брат Мефодій, доповнивши слов'янськими літерами грецький устав VI-VIII ст. Однак глаголиця була досить складною при написанні, а тому в слов'янському світі поширилася більш доступна кирилична система письма.

Володимирове Хрещення Русі 988 р. сприяло поширенню кириличної системи письма і грамотності. Ним написані "Остромирове Євангеліє", "Ізборники" 1073 і 1076 рр., "Слово про Закон і Благодать", "Мстиславове Євангеліє", "Повість временних літ" та інші визначні пам'ятки давньоруської писемності.

Широке розповсюдження берестяних грамот, які знаходять археологи під час розкопок культурних шарів Новгорода, Пскова, Старої Ладоги та інших міст Північної та Північно-Східної Русі, а також зроблені парафіянами - ченцями, священиками, купцями, княжими людьми тощо - графіті на стінах культових споруд Південної Русі, особливо багатими в

Києві, переконують у широкому розповсюдженні письменності в Київській Русі XII-XIII ст., а отже, наявності достатньої мережі шкіл.

Щодо існування останніх, то достеменно відомо, що вже в роки князювання Володимира Святославича в Києві існувала школа, в якій навчалися діти найближчого оточення князя - старших дружинників князівської адміністрації, бояр. Для підготовки освіченого руського духовенства Ярославом Володимировичем була відкрита школа в Новгороді. Збереглися також відомості про існування школи грамоти в Софійському монастирі Києва.

Крім державних і церковних шкіл, існували також школи приватні. Зокрема, саме в такий спосіб освіту здобув один з основоположників руського чернецтва Феодосій Печерський, котрий навчався в місті Курську в приватного вчителя. З XI ст. в знатних родинах грамоти почали навчати не лише хлопчиків, а й дівчаток. Сестра Володимира Мономаха Янка, засновниця дівочого монастиря в Києві, створила в ньому школу для навчання дівчаток.

Розвиткові освіченості давньоруського населення сприяло існування бібліотек. Найпершою з-поміж них, а крім того, найвідомішою та найбільшою, була заснована в 1037 р. бібліотека при Софії Київській. Бібліотека перебувала під опікою софійської чернечої братії, яка займалася переписуванням книг, а також їх обслуговуванням і видачею для читання. Відтак при Софії існувала й найбільша книгописна майстерня. У ній працювали писці як духовного звання, так і миряни. Крім Києва, такі майстерні існували в Чернігові, Новгороді, Галичі, Володимирі-Волинському, Переяславі та інших містах.

Якими ж були книги книгозбірень давньої Русі? Зрозуміло, що переважна більшість книг була церковного змісту. Головним чином сакральна література мала богослужбовий характер. Так, для громадського богослужіння писались служебники (які містили переважно літургії) та часослови (містили так звані "часи", тобто денні богослужіння). Для приватного богослужіння виготовлялись требники. Основою богослужіння були служебні псалтирі, що складались з 12 частин-кафізм, кожна по три слави, а також з біблійних пісень і псалмів. Загалом, у богослужінні використовуються тільки уривки з Біблії впереміж з іншими ритуальними текстами, а тому Старого Заповіту як цілісного кодексу на Русі в описуваний період не було.

Крім богослужбових книг, писались також четьї (тобто книги для читання) і толкові - книги, що містили уривки з Біблії та коментарі до них різних авторів. Толкові книги вже не були сакральними текстами, а тому до них включали не тільки офіційно прийняті церквою тексти, а й так звані апокрифи, що не були сакралізованими формулюваннями.

Як своєрідну церковну публіцистику можна сприймати книги, що містили тексти проповідей. Як правило, вони виходили за межі суто релігійної тематики, мали повчальний, дидактичний характер, несучи моральне, ідеологічне й філософське навантаження. Найбільш відомим прикладом такого письменства є "Слово про Закон і Благодать" митрополита Іларіона. Визначним автором повчань був єпископ туровський Кирило, котрому належить авторство "Притчі про душу й тіло", "Повість про білоризця та мнішество", "Сказання про чорноризький чин" та низка інших текстів.

Значне місце в тогочасній церковній літературі займали твори, написані в жанрі житій - життєписів святих і мучеників.

Поряд із церковними книгами писались, а власне перекладались з інших мов і світські книги, що містили відомості зі світової історії, географії, астрономії, філософії тощо. Найбільш відомими з-поміж них були "Історія іудейської війни" Йосипа Флавія, "Джерело знань" Іоанна Дамаскина, "Хроніка" Георгія Амартола та ін. На Русі відомими були також твори Арістотеля, Платона, Гомера.

Проте найпомітнішим історико-літературним явищем середньовічної Русі було літописання - створення масштабних історичних творів, які охоплювали кілька віків давньоруської історії. Писання хронік на той час мало поширення по всій Європі. Однак на відміну від західноєвропейських середньовічних хронік, написаних латиною, давньоруські літописи писались рідною мовою.

На Русі літописання зародилося досить рано. Деякі дослідники відносять його початки до часів князя Аскольда, тобто 60-80 рр. IX ст. Вірогідніше, що перш ніж створювались масштабні історичні оповіді, існували усні оповіді та окремі записи, що вже згодом ставали основою для узагальнюючих творів. Таким чином літописи ставали колективним інтелектуальним продуктом. Автор кожного чергового літописного зводу виступав одночасно і як автор, і як упорядник та редактор.

Найбільш яскравою пам'яткою літописання кінця XI - початку XII ст. є "Повість временних літ", яка, за спостереженням фахівців, увібрала в себе попередні літописні зводи 996, 1039. 1073, 1093-1096 рр., а також різні церковні повчання, усні перекази, "Ізборник" Святослава, цитати з візантійських авторів та Біблії. Найбільш вірогідним автором твору є славнозвісний літописець Нестор - чернець Печерського монастиря, однак частина дослідників схильна вбачати його в особі ігумена Михайлівського Видубицького монастиря літописця Сильвестра. Або ж написаний у перше десятиліття XII ст. Нестором при дворі князя Святополка звід за наказом Володимира Мономаха і його сина Мстислава упродовж 1116-1118 рр. був заново переписаний ігуменом Сильвестром. "Повість временних літ" вважається вершиною раннього літописання Давньої Русі. Вона стала підґрунтям і зразком для написання пізніших літописів.

Літописна традиція зародилася в Києві, а згодом поширилася на всі регіони Русі - Новгород, Переяслав, Чернігів, Волинь, Галич. У духовних центрах Русі, зокрема у Видубицькому монастирі Києва, створювались цілі бібліотеки літописних зводів, що стали джерелами при підготовці літописних творів наступних віків.

Надзвичайно важливим джерелом пізнання духовного світу і матеріальної культури Русі є давньоруські архітектурні пам'ятки. Архітектурне мистецтво Київської Русі включало до себе різноманітні жанри - житлове будівництво, спорудження укріплень, культові споруди. Справжні архітектурні шедеври становили будинки представників заможних верств населення, відомі в джерелах під назвою "хороми". Вони були щедро прикрашені карнизами, гребенями, колонками, лиштвами, одвірками та іншими декоративними деталями. Більшість з них були представлені у вигляді дерев'яних споруд, а тому не збереглися.

Важливим етапом у розвитку давньоруської архітектури стало, як уже зазначалося, прийняття в часи Володимира Великого християнства. Адже разом з новою державною релігією Русь успадкувала від Візантії багатющу традицію сакрального будівництва. Зокрема, Русь запозичила від Візантії хрестово-купольну модель спорудження церков, коли основу храму складає квадрат, поділений чотирма стовпами, а до підкупольного простору примикають прямокутні ніші, створюючи архітектурний хрест.

Більшість давньоруських храмів були дерев'яними і їх також спіткала доля інших будівель, зроблених з такого недовговічного матеріалу, яким було дерево. Так, з літопису відомо, наприклад, що лише під час пожежі 1124 р. в Києві згоріло майже 600 храмів. Утім, в культовому будівництві більше, аніж будь-де, як основні будівельні матеріали впроваджувалися камінь і цегла (принаймні, при спорудженні центральних міських соборів), а тому архітектурне мистецтво Київської Русі можна охарактеризувати саме на прикладі сакральної архітектури.

Найвідомішим зразком найдавнішого кам'яного давньоруського культового зодчества була окраса "Міста Володимира" - Десятинна церква. Особливої урочистості храму надавало вже його місцеположення - на самому краю Старокиївської гори. Тут монументальна споруда високо піднімалася над дерев'яними кварталами і фортечними мурами дитинця. Величні бані Десятинної церкви були добре видні не лише з ремісничого Подолу, а й із задніпровських "пригородків" Києва.

Церква була прикрашена іконами, хрестами і церковним начинням, привезеними князем Володимиром із Херсонеса та отриманими як посаг за принцесою Анною з Константинополя. Підлога храму була викладена майоліковими плитками і мозаїкою, стіни розписані живописом та мозаїчним панно. Всередині знаходилися мармурові колони. Церкву будували грецькі майстри і за взірець вони брали один із соборів Великого палацу в Константинополі.

Новий етап розвитку сакральної архітектурної культури Русі започаткували ансамблі "Міста Ярослава", в яких, згідно із спостереженнями фахівців, поряд із візантійськими мотивами виразно простежуються і характерні місцеві риси зодчества. Становлення власної традиції засвідчує такий шедевр архітектури першої половини XI ст., як Софійський собор (його будівництво розпочали 1037 р. і завершили через 5-7 років). Фахівці звертають увагу на те, що своєю символічно-естетичною системою цінностей Софія Київська різко контрастувала з її більш раннім аналогом - Софією Константинопольською. Так, якщо храм Святої Софії у Константинополі був базилікою з грандіозним куполом, то в Києві - хрестово-купольною спорудою з тринадцятьма верхами.

Храм був настільки довершено спроектовано й збудовано, що при своїх порівняно невеликих розмірах справляє враження надзвичайно монументальної споруди. Як сучасників князя Ярослава, так і його нащадків не могло не вражати внутрішнє оздоблення собору. 1 найбільше емоційне враження тут, безперечно, справляла знаменита Оранта - головний символ Софії Київської. Завдяки унікальному розміщенню мозаїки, смальти, образ Матері Божої випромінює потужне внутрішнє світло, яке сприймається віруючими як світло божественне. Унікальною є і постава Богоматері - вона подається як войовниця Бога, як згусток сили й волі, що вічно тримає руки перед Богом на захист грішного людства.

Храм Софії, звичайно ж, передовсім був головним храмом Київської Русі. Але він був і духовним центром. Тут знаходилась перша бібліотека, проходили дипломатичні прийоми, а на другому поверсі відбувалися навіть бенкети.

Довкола Софії Київської на честь святих патронів князя Ярослава Володимировича і його дружини Інгерди були засновані монастирі з храмами Георгія та Ірини. За своїми конструктивними особливостями вони нагадували центральний храм, щоправда, значно поступалися йому в розмірах, створюючи тим самим єдиний сакрально-архітектурний комплекс.

Спорудження Софійського собору в Києві започаткувало практику подібного сакрального будівництва в інших давньоруських центрах - Новгороді та Полоцьку, де храми на честь Святої Софії було зведено впродовж 1045-1050 рр. Неабиякого розвитку набуло започатковане при зведенні Софії Київської пошанування Богородичного культу і в пізнішому сакральному будівництві в самому Києві. Адже всі основні київські храми - Благовіщення на Золотих Воротах, Десятинна церква, весь цикл лаврських храмів - від Аннозачатіївського до Успенського - були пов'язані саме з цим культом.

На особливу увагу при розгляді давньоруського сакрального зодчества першої половини XI ст. заслуговують ініціативи брата київського князя Мстислава Володимировича в Чернігові, де ним було розгорнуто будівництво єпископського Спасо-Преображенського собору.

Помітним піднесенням культового будівництва позначається друга половина XI ст. У цей час в Києві споруджуються собори Дмитрівського (пізніше Михайлівського Золотоверхого), Михайлівського Видубицького, Печерського та Кловського монастирів.

Надзвичайне значення для розвитку сакральної архітектури Київської Русі мало спорудження в 1078 р. Успенського храму Печерського монастиря, який заклав основи певного архітектурного канону, що згодом поширився по всій Русі. Собор Успіння Богоматері передовсім характеризувався своєю унікальною для тогочасних давньоруських традицій зорієнтованістю на рух угору. Такий ефект створювався передовсім виразним піднесенням його склепіння та одноглавою верхньою частиною.

За прикладом Успенського було зведено Михайлівський Золотоверхий та Михайлівський Видубицький храми, Спас на Берестові у Києві, а згодом і в інших давньоруських містах - Смоленську, Ростові, Суздалі.

Загалом, рубіж XI-XII ст. став часом, коли культове будівництво швидкими темпами розвивалося не лише в Києві та Новгороді, а й решті давньоруських центрів. Так, масштабне сакральне будівництво розгорнулося в порубіжному зі степом Переяславському князівстві. Причому, зважаючи саме на цей вимушений статус князівства - гаранта безпеки Київської Русі, у Переяславі склався культ архангела Михаїла - воїна, проводиря небесного воїнства. Зокрема у самому Переяславі в цей час було зведено комплекс єпископського двору з його центральною спорудою - Михайлівським храмом. У Чернігові споруджуються Борисоглібський (1128 р.) та Успенський (40-і рр. XII ст.) храми, в Галичі - Успенський собор (1157 р.), у Вручому - храм св. Василія (1190 р.), у Білгороді - храм Апостолів (1197 р.) та ін.

Бурхливий розвиток сакральної архітектури зумовлює формування окремих архітектурних шкіл, що були об'єднані єдиним стильовим напрямом. Фахівці, зокрема, розрізняють київську, чернігівську та переяславську архітектурні школи.

Розвиток архітектури підштовхував до аналогічної динаміки й іконо-писання. Взірцем для розвитку давньоруського сакрального живопису слугували довершені зразки візантійських майстрів. Утім, фахівці відзначають той факт, що загалом доволі аскетична візантійська манера письма на Русі видозмінювалась відповідно до місцевих уявлень про природу, характер добра і зла, набувала певних проявів народної культури і народних естетичних уявлень.

Одночасно з іконописом розвивались також фресковий живопис, мозаїка. Довершені зразки такого мистецтва прикрашали передовсім Софійський та Михайлівський собори Києва.

2. Культура України у другій половині XVII-xvііi ст.

Музичне мистецтво

У XVI —XVII ст. у братських школах Львова, Луцька, Острога, Києва, у Києво-Могилянській колегії викладали музично-теоретичні дисципліни. Нотну грамоту вивчали за рукописними і друкованими нотолінійними ірмологіонами (перший видало у Львові 1700 p.). У цей час в церковній музиці утвердився багатоголосий спів (композитори Бишовський, Гавалевич, Зава-довський, Замаревич, Зюска, Календа, Колядчин, Коньовський). Партссний спів під назвою «київський» поширився в Москві та інших містах Росії. Теоретичні основи партесного співу узагальнив український композитор М.Ділецький у «Граматиці музикальній» (1677). Не треба забувати, що кобзарі-запорожці — це не тільки носії народної пам'яті, це ще й музична культура України. Грали не тільки на кобзі, в пошані були також ліра, сопілка, скрипка, цимбали тощо.

У 1652 р. Б.Хмельницький підписав універсал про утворення музичного цеху в Лівобережній Україні за аналогією з подібними цехами, що вже існували у Кам'янці, Львові та деяких інших українських містах.

Помітних успіхів досягла українська музична культура у XVIII ст. Осередком музичного життя стала Київська академія, де вивчали нотну грамоту та були поширені хоровий спів, гра на музичних інструментах. В академії існував симфонічний оркестр. Великий внесок у розвиток національної музичної культури зробили вихованці академії композитори В.Пікулицький, І.Рачинський, М.Березовський, А.Ведель. Значний вплив мала також творчість композитора Д.Бортнянського, якому належить багато творів духовної і світської музики.

Хори існували при Переяславській, Чернігівській, Харківській колегіях. У містах та великих поміщицьких маєтках розвивалася світська музика. Багаті поміщики утримували кріпацькі капели, оркестри, оперні та балетні трупи. Було відкрито Глухівську співацьку школу. У кін. XVIII ст. на основі народнопісенної творчості почала зароджуватися і поширюватися пісня-романс літературного походження.

Віковічна мудрість народу, його соціальні переконання, морально-етичні та художні принципи відбивалися у кращих зразках української народнопоетичної творчості. У піснях, думах, баладах знайшли відображення життя селянства, масові народні рухи, викликані посиленням феодально-кріпосницької експлуатації у XVIII ст.

Чимало пісень виникло у зв'язку із зруйнуванням Запорізької Січі. Визначились основні теми, сюжети, образи рекрутських, наймитських, кріпацьких, бурлацьких пісень. Створювалися пісні про героїв народних повстань: Максима Залізняка, Устима Кармелюка, Олексу Довбуша, Швачку.

Бідність і нещастя, горе і злидні, суспільні відносини, трудове, морально-етичне виховання зайняли чільне місце також у загадках, легендах, прислів'ях та приказках.

Театр

На 70-ті pp. XVII — першу пол. XVIII ст. припадає розквіт українського шкільного театру, що Грунтувався на шкільній драмі і був пов'язаний з діяльністю Києво-Могилянської колегії. Тут написані українською книжною мовою і поставлені багатоактні драми великоднього і різдвяного циклів, драми на історичні теми, інтермедії, написані українською народною мовою. Етапною була драма «Олексій, чоловік Божий» невідомого автора (1674).

Серед найбільш відомих та поширених шкільних драм XVIII ст. слід назвати «Воскресіння мертвих» Г.Кониського, різдвяні і великодні шкільні драми М.Довталевського, а також п'єсу невідомого нам автора «Милость Божия...», поставлену вперше 1728 p., що прославляла Б.Хмельницького як визволителя України від гніту польських панів.

До XVIII ст. належать спроби драматичної обробки подій минулого. Один із таких творів — трагікомедія «Владимир» (1705) професора Київської академії Ф.Прокоповича, який згодом став церковним та політичним діячем при дворі Петра І. Прокопович у своїй п’єсі зображає прийняття Руссю християнства, висміює язичеських жерців, які чинили опір Володимиру.

До шкільних драм додавали, як правило, інтермедії - гумористичні сценки, що їх грали в антрактах. У цих сценках змальовані побутові картинки, порушені соціальні питання того часу: взаємини селян і панів козаків і російських солдатів. Сюжетами інтермедій були жартівливі історії, народні анекдоти і таке інше. Високий ідейний та художній рівень інтермедій до драм М.Довгалевського «Комическое действие» (1736) «Властотворний образ» (1737), до драми Г.Кониського «Воскресіння мертвих» (1747).

З XVII ст. в Україні побутувала народна драма («Цар ірод», «Коза», «Маланка», «Трон» та ін.), діяв народний ляльковий театр - вертеп. Авторами й акторами вертепу були люди з народу: мандрівні дяки, учні Київської академії. Вертепна драма та інтермедії готували грунт для розвитку комедії в українській літературі XIX ст.

Наприкінці XVIII ст. в Україні починають виникати професійні театральні трупи. У 1778 р. у Львові відкрили перше постійне театральне приміщення, а у 1/83-1784 pp. - постійне приміщення театру у м. Дубні тепер Рівненської області. Перша професійна театральна трупа в Україні - Харківський вільний театр - виникла у 1789 р.

Крім того, в садибах великих землевласників існували домашні аматорські театри: театр С.Голіцина в с Козацькому на Черкащині (1798-1801), театр Г.Квітки-Основ'яненка в с Основі, нині м. Харків (1799-1802). У 50-х роках XVIII ст. в Глухові працював придворний театр К. Розумовського, в Тульчині (Вінничина, -1784-1798) - театр С.Потоцького. У 70-90-х роках у містах Єлисаветграді, Києві, Кременчуку, Харкові влаштовували аматорські вистави.

Культура України у другій половині XVII-XVІІI ст.

Музичне мистецтво

У XVI —XVII ст. у братських школах Львова, Луцька, Острога, Києва, у Києво-Могилянській колегії викладали музично-теоретичні дисципліни. Нотну грамоту вивчали за рукописними і друкованими нотолінійними ірмологіонами (перший видало у Львові 1700 p.). У цей час в церковній музиці утвердився багатоголосий спів (композитори Бишовський, Гавалевич, Зава-довський, Замаревич, Зюска, Календа, Колядчин, Коньовський). Партссний спів під назвою «київський» поширився в Москві та інших містах Росії. Теоретичні основи партесного співу узагальнив український композитор М.Ділецький у «Граматиці музикальній» (1677). Не треба забувати, що кобзарі-запорожці — це не тільки носії народної пам'яті, це ще й музична культура України. Грали не тільки на кобзі, в пошані були також ліра, сопілка, скрипка, цимбали тощо.

У 1652 р. Б.Хмельницький підписав універсал про утворення музичного цеху в Лівобережній Україні за аналогією з подібними цехами, що вже існували у Кам'янці, Львові та деяких інших українських містах.

Помітних успіхів досягла українська музична культура у XVIII ст. Осередком музичного життя стала Київська академія, де вивчали нотну грамоту та були поширені хоровий спів, гра на музичних інструментах. В академії існував симфонічний оркестр. Великий внесок у розвиток національної музичної культури зробили вихованці академії композитори В.Пікулицький, І.Рачинський, М.Березовський, А.Ведель. Значний вплив мала також творчість композитора Д.Бортнянського, якому належить багато творів духовної і світської музики.

Хори існували при Переяславській, Чернігівській, Харківській колегіях. У містах та великих поміщицьких маєтках розвивалася світська музика. Багаті поміщики утримували кріпацькі капели, оркестри, оперні та балетні трупи. Було відкрито Глухівську співацьку школу. У кін. XVIII ст. на основі народнопісенної творчості почала зароджуватися і поширюватися пісня-романс літературного походження.

Віковічна мудрість народу, його соціальні переконання, морально-етичні та художні принципи відбивалися у кращих зразках української народнопоетичної творчості. У піснях, думах, баладах знайшли відображення життя селянства, масові народні рухи, викликані посиленням феодально-кріпосницької експлуатації у XVIII ст.

Чимало пісень виникло у зв'язку із зруйнуванням Запорізької Січі. Визначились основні теми, сюжети, образи рекрутських, наймитських, кріпацьких, бурлацьких пісень. Створювалися пісні про героїв народних повстань: Максима Залізняка, Устима Кармелюка, Олексу Довбуша, Швачку.

Бідність і нещастя, горе і злидні, суспільні відносини, трудове, морально-етичне виховання зайняли чільне місце також у загадках, легендах, прислів'ях та приказках.

Театр

На 70-ті pp. XVII — першу пол. XVIII ст. припадає розквіт українського шкільного театру, що Грунтувався на шкільній драмі і був пов'язаний з діяльністю Києво-Могилянської колегії. Тут написані українською книжною мовою і поставлені багатоактні драми великоднього і різдвяного циклів, драми на історичні теми, інтермедії, написані українською народною мовою. Етапною була драма «Олексій, чоловік Божий» невідомого автора (1674).

Серед найбільш відомих та поширених шкільних драм XVIII ст. слід назвати «Воскресіння мертвих» Г.Кониського, різдвяні і великодні шкільні драми М.Довталевського, а також п'єсу невідомого нам автора «Милость Божия...», поставлену вперше 1728 p., що прославляла Б.Хмельницького як визволителя України від гніту польських панів.

До XVIII ст. належать спроби драматичної обробки подій минулого. Один із таких творів — трагікомедія «Владимир» (1705) професора Київської академії Ф.Прокоповича, який згодом став церковним та політичним діячем при дворі Петра І. Прокопович у своїй п’єсі зображає прийняття Руссю християнства, висміює язичеських жерців, які чинили опір Володимиру.

До шкільних драм додавали, як правило, інтермедії - гумористичні сценки, що їх грали в антрактах. У цих сценках змальовані побутові картинки, порушені соціальні питання того часу: взаємини селян і панів козаків і російських солдатів. Сюжетами інтермедій були жартівливі історії, народні анекдоти і таке інше. Високий ідейний та художній рівень інтермедій до драм М.Довгалевського «Комическое действие» (1736) «Властотворний образ» (1737), до драми Г.Кониського «Воскресіння мертвих» (1747).

З XVII ст. в Україні побутувала народна драма («Цар ірод», «Коза», «Маланка», «Трон» та ін.), діяв народний ляльковий театр - вертеп. Авторами й акторами вертепу були люди з народу: мандрівні дяки, учні Київської академії. Вертепна драма та інтермедії готували грунт для розвитку комедії в українській літературі XIX ст.

Наприкінці XVIII ст. в Україні починають виникати професійні театральні трупи. У 1778 р. у Львові відкрили перше постійне театральне приміщення, а у 1/83-1784 pp. - постійне приміщення театру у м. Дубні тепер Рівненської області. Перша професійна театральна трупа в Україні - Харківський вільний театр - виникла у 1789 р.

Крім того, в садибах великих землевласників існували домашні аматорські театри: театр С.Голіцина в с Козацькому на Черкащині (1798-1801), театр Г.Квітки-Основ'яненка в с Основі, нині м. Харків (1799-1802). У 50-х роках XVIII ст. в Глухові працював придворний театр К. Розумовського, в Тульчині (Вінничина, -1784-1798) - театр С.Потоцького. У 70-90-х роках у містах Єлисаветграді, Києві, Кременчуку, Харкові влаштовували аматорські вистави.

Книгодрукування

Велике значення для розвитку й поширення культури мали друкарні, яких у другій пол. XVII ст. в Україні діяло одинадцять: у Києві при Києво-Печерській лаврі, в Новгороді-Сівсрському, Чернігові, Львові та ін.

Провідне місце в розвитку книгодрукування посідали Галичина і Волинь. У Львові й Острозі працював першодрукар Іван Федоров. Вже наприкінці XVI ст. Львів став значним осередком книгодрукування. Тут, крім братської, діяли ще кілька друкарень: Михайла Сльозки(1638 — 1667), Арсена Желиборського (1644 — 1646), Йосипа Шумлянського та монастиря св. Юра (1687 — 1688 і 1700). В останній з них Йосиф Городець-' кий, відомий як друкар і мандрівник до країн Близького Сходу, у 1700 р. випустив «Ірмологіон» — перший у східних слов'ян нотний друк. Але друкарство розвивалося й поза Львовом.

Крім короткочасних балабанівських друкарень (Стра-тин і Крилос), відомі мандрівні друкарні. Від друкарні Луцького братства, яке користувалось обладнанням Домжива Лютковича, збереглося лише одне видання (1640), від Кременецької друкарні — три (1638). Перемишльське братство отримало королівський дозвіл на заснування друкарні, проте не змогло видати жодної книги.

Незважаючи на зумовлені об'єктивними причинами невдачі, чисельність спроб у галузі книгодрукування переконливо свідчить про інтенсивність культурного життя і наявність широкого кола людей, які розуміли значення друкованого слова. Львівська братська друкарня вже з перших років свого існування почала реформу кирилиці.

Книжкова продукція західноукраїнських друкарень служила посібником для навчання грамоти не тільки в Галичині, на Волині і Холмщині, а й на Закарпатті та Буковині. Сприяючи підвищенню освітнього рівня населення, книги стали важливим засобом розвитку української культури і зміцнення її міжнародних зв'язків. На Східній Україні книгодрукування виникло лише у другому десятиріччі XVII ст., хоча на Західній Україні (Галичина, Волинь) воно зародилося в кін. XVI — на поч. XVII ст. Така послідовність закономірна. Вона відповідала тодішнім історичним умовам життя і боротьби українського народу за соціальне й національне визволення. Оскільки тягар цієї боротьби припав насамперед на Західну Україну, саме там почалося пожвавлення національної культурної діяльності у формі братств, вчених гуртків, шкіл вищого типу, нової літератури.

У 1615 р. в Києві виникло Богоявленське братство, до якого колективно записалося все Запорізьке козацьке військо на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним. Тоді ж у Києві заснували братську школу на зразок львівської. Того ж року створили і першу в Східній Україні друкарню. Вона була організована в Києво-Печерській лаврі.

Фундатором першої в Києві друкарні називають Єлисея Плетенецького. Тут побачили світ два невеликі видання — «Часослов» і віршований панегірик «Образ доброчинностей». У 1619 р. була видана монументальна книга «Анфологіон» — збірник святкових служб на весь рік. Цей збірник переклали з грецької мови і тлумачили відомі українські вчені і письменники того часу Іов Борецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда.

«Лексикон» Памва Беринди — одне з найвизначніших видань друкарні Києво-Печерської лаври, яке містить 6962 словникові статті не тільки мовознавчого, а й енциклопедичного змісту. Це — первісток східнослов'янської лексикографії. Крім лаврської, у 20-х роках XVII ст. в Києві працювали ще дві приватні друкарні — Тимофія Вербицького і Спиридона Соболя.

Після переможного закінчення Національно-визвольної революції під проводом Б.Хмельницького почався новий період в історії українського народу, української культури, зокрема київського книгодрукування, пов'язаний з іменем Інокентія Гізеля, який керував Лаврою та її друкарнею понад чверть століття (1656—1683).

У 1659 р. лаврська друкарня видала тодішньою українською літературною мовою пам'ятку епохи — «Ключ разуменія...» Іоаникія Галятовського. Того ж року побачила світ книга «Постановленіє о вольностях войска Запорожского» — видання документів, що стосуються гетьманства Ю.Хмельницького.

Згодом вийшли друком «Києво-Печерський патерик», збірник проповідей архієпископа Лазаря Барановича «Меч духовний», трактат про мораль «Мир с Богом человеку», найвизначніше видання «Синопсис» — ши-рокодоступний, літературно опрацьований посібник з рідної історії.

Київські вчені підготували й видали багато навчальної, полемічної, а також історичної і художньої літератури: панегіриків і драм. Випускаючи книги рідною мовою в часи особливо жорстокого національного гноблення, київські вчені заявили на весь світ, що народ український не скорився, що існує його мова.

У XVIII ст. в різних містах України: Кременчуку, Катеринославі, Миколаєві, Житомирі, Тульчині та інших — виникають друкарні. Проте царський уряд, здійснюючи насильницьку русифікацію, чинив усілякі перешкоди книговидавничій справі, зокрема в галузі друкування богословських та цивільних видань українською мовою. Офіційні документи також треба було писати російською мовою. Розвиток книговидавничої справи українською мовою поступово припинився.

Література

Києво-Могилянська академія виховала багатьох відомих поетів. Це О.Митура, К.Сакович, К.Зіновіїв, Г.Сковорода. Тут навчався Іоаникій Галятовський, який був одним із найталановитіших українських вчених другої пол. XVII ст. Його публіцистичні твори та підручники з риторики відігравали важливу роль у навчанні й вихованні студентів Київської академії.

Колишній учень академії Інокентій Гізель, який згодом став її професором і ректором, відомий як письменник. Його перу належить велика праця «Мир с Богом человеку» (1669). Твір пройнятий гуманізмом, повагою до простої людини.

Глибокий слід в українській літературі залишили твори представників полемічної літератури Г.Смотрицького, С.Зизанія, Х.Філалета, Острозького Клірика, М.Смотрицького, З.Копистенського, анонімна «Пересторога» , в якій дано гідну відповідь на звинувачення католицьких та уніатських авторів, обґрунтовано право українського народу на власне релігійне і культурне національне життя.

Наприкінці XVII ст. на Закарпатті з полемічними творами виступив М.Андрелла. Релігійна полеміка з католицизмом та уніатством відображена в літературі другої пол. XVII ст. (Л.Баранович, І.Галятовський, Ф.Сафанович, В.Ясинський). Ораторсько-проповідницьку прозу розвинув К.Ставровецький (Транквіліон), автор «Євангелія учительного...» (1619) і «Перла многоценного» (1646).

В кінці XVI — на поч. XVII ст. зароджується драматургія у формах декламацій і діалогів, призначених для виконання в братських школах. У віршах про події Національно-визвольної революції 1648— 1676 pp. «Висипався хміль із міха», «Похвала віршами Хмельницькому...», «Українонько, матінко моя» оспівано перемоги над польською шляхтою. Під впливом народної пісенності розвивалася лірична поезія.

Надзвичайно різноманітна літературна спадщина XVIII ст. Активно розвивається мемуарна та історична проза, що висвітлює події недавнього минулого. Виникають козацькі літописи — своєрідні історико-літературні твори, в яких поряд з історичними даними містяться різноманітні фольклорні матеріали, народні оповідання, перекази, легенди тощо.

По свіжих слідах історичних подій писався літопис Самовидця, в якому йдеться про події 1648—1702 pp. Відомий козацький літописець Григорій Грабянка є автором великого історичного твору літописного характеру (1710) про визвольну боротьбу українського народу сер. XVII ст. Український старшинський літописець Самійло Величко — автор літопису, який датований 1702 р. і охоплює історичні події в Україні з другої пол. XV до поч. XVIII ст. У літописі обґрунтовується визвольна боротьба українського народу 1648 — 1676 pp., славиться Б.Хмельницький як політичний діяч і видатний полководець. Величко вперше в українській історії та літературі вживає поняття «Україна» і «український народ» як територіально і національно усталені категорії.

Цікавим літературним явищем культури України XVIII ст. була творчість мандрівних дяків — учнів духовних шкіл, які ходили в села «на пропитаніє». Вірші мадрівних дяків мали бурлескний характер, проте у них крізь сміх, народний гумор пробивалися соціальні мотиви.

У XVIII ст. розвинулася віршована сатирична література, що була кроком вперед, порівняно з бурлескною літературою. Значна кількість сатиричних віршів спрямована проти експлуататорів. У них викривалися несправедливість і хабарництво судей, сваволя панів, пияцтво і зажерливість попів. З'явилися історичні вірші, в яких описувалися події, що хвилювали сучасників, зокрема Національно-визвольну революцію 1648 — 1676 pp. Видатне явище в українській літературі другої пол. XVIII ст. — творчість мандрівного філософа, мислителя і просвітителя Григорія Сковороди, життя і думи якого пройняті протестом проти кріпацтва. У байках (зб. «Басни харковскія», 1769—1774), філософських трактатах і притчах, тематично різноманітній поезії (зб. «Сад божественних пісень», 1753—1785) він показав себе співцем свободи, критиком вад сучасного йому суспільства. «Мой жребий з голяками» — це не порожня фраза, а зміст життя великого поета-гуманіста, який болісно відчував трагізм життя покріпачених народних мас і виступав з критикою феодального суспільства.

Із середини XVIIT ст. прискорився перехід до нової української літератури, в якій міцніли елементи класицизму, сентименталізму, просвітительського реалізму. В літературу все активніше проникала розмовна українська мова. Вона в кін. XVIII ст. здобула перемогу над старою українською літературною мовою. Підтвердженням і живим втіленням цього є мова поеми І.Котляревського «Енеїда».

Тоді в українській мові почали формуватися нові функціональні стилі, дуже вплинула на літературну мову усна народна творчість. Проте в умовах соціального і національного гноблення, що його зазнавав український народ, українська мова піддавалася різного роду обмеженням, її витісняли із важливих сфер суспільного життя.

Освіта

Високого рівня в Українській державі досягла освіта. Зокрема завдяки широкій мережі шкіл, письменність охопила всі верстви населення. Цікаві записи про враження з цього приводу залишив арабський мандрівник архідиякон Павло Алеппський, який у сер. XVII ст. супроводжував антіохійського патріарха Макарія до Москви і в 1654 та 1656 pp. побував в Україні. У розділі ;<Україна і Київ» книги його спогадів є дані про рівень освіти. «Починаючи з цього міста (Рашкова), — писав П.Алеппський, — і по всій землі руських ми помітили прекрасну рису, що викликала наше здивування: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи. В землі козаків усі діти уміють читати, навіть сироти».

У другій пол. XVII — сер. XVIII ст. великий вплив на розвиток освіти й науки в Україні мав Києво-Могилянській колегіум, який у 1701 р. указом Петра І був перетворений у Києво-Могилянську академію. Цей навчальний заклад став важливим осередком культури, вплив якого поширювався на Росію та інші країни Європи.

Академія була не спеціальним духовним закладом для підготовки церковних кадрів, а школою, що не поступалася перед вищими навчальними закладами Західної Європи. Навчання у ній мало переважно загальноосвітній характер: тут викладали математику, медицину, астрономію, вивчали архітектуру, живопис. Вступ до академії був відкритим для представників усіх верств тогочасного суспільства. Студентів виховували в дусі патріотизму, відданості українському народові.

Багато учнів академії у подальшому стали видатними діячами науки і літератури. У ній навчалися вихідці з Молдавії, Греції, Болгарії, Чорногорії, Сербії та інших країн. Академію закінчили видатні церковні ієрархи, письменники, вчені і політичні діячі: І.Виговський, Ю.Хмельницький, І.Мазепа, П.Орлик, П.Полуботок, Г.Сковорода, Ф.Прокопович, С.Яворський, М. і Д.Бантиш-Каменські, міністри Катерини II: О.Безбородько, Л.Трощинський та ін. Деякий час тут навчався М.Ломоносов.

У першій пол. XVIII ст. Київ став центром освіти не тільки України, а й Росії. Протягом цього часу вихованці академії заснували або реформували семінарії в Новгороді, Смоленську, Петербурзі, Казані, Архангельську, Суздалі та інших містах; на зразок Київської академії були засновані колегіуми в Чернігові (1700), Харкові (1721), Переяславі (1738).

Харківський колегіум, зокрема, став центром освіти Слобідської України. У 1765 р. при ньому було відкрито додаткові класи, де викладали інженерну й артилерійську справу, геодезію та географію.

Розквіт Київської академії тривав до 60-х років XVIII ст. Пізніші реформи були спрямовані на перетворення цього навчального закладу в професійну вищу духовну школу і спричинили його занепад.

У другій пол. XVIII ст. освіта українського населення була занедбана, більшість дітей простого люду залишалася поза школою.

Внаслідок постійних обмежень і переслідувань з боку російського самодержавства занепадали братські школи. Перестала існувати більшість українських шкіл у Лівобережній та Слобідській Україні.

У 1786 р. прийнято «Статут народних училищ», згідно з яким у повітових містах України відкривали малі народні училища з дворічним терміном навчання, а з 1788 р. у губернських центрах — головні народні училища, в яких навчалися п'ять років. Такі училища вперше були відкриті в Києві, Чернігові, Харкові, Катеринославі. Навчали в школах та училищах російською мовою. Крім того, існували василіанські школи, де навчалися діти дрібної шляхти, заможних міщан і духівництва. Василіанські школи уніатський орден василіан створив у Львові, Теребовлі, Овручі, Умані та інших містах. В окремих школах існували дяківки, а при церквах — школи грамоти, де дітей навчали мандрівні дяки.

3.2. Товариство «Просвіта» виникло в 1868 році в Галичині як противага антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній цісарською владою, — з одного боку, і русофільській, — з другого.

Для опрацювання статуту Товариства був створений комітет із представників академічної молоді. До комітету також увійшли такі діячі, як доктор Корнило Сушкевич, Михайло Коссак, професор гімназії Павлин Свєнціцький та інші. 2 вересня 1868 року Міністерство освіти дозволило заснувати Товариство «Просвіта». Цей дозвіл став підставою для скликання у Львові першого загального збору. Організація збору була доручена конституційному комітетові, який очолив професор академічної гімназії Анатолем Вахнянином.

Загальний збір був скликаний 8 грудня 1868 в залі польської «Стрільниці», що знаходився на вулиці Курковій (тепер вул. Лисенка). На збір прибуло 65 представників, лише один із них, отець Йосип Заячківський, не був мешканцем Львова.

Програма майбутньої праці «Просвіти» була коротко сформульована у виступі студента Андрія Січинського:

«Кожний нарід, що хоче добитися самостійности, мусить передусім дбати про те, щоби нижчі верстви суспільности, народні маси піднеслися до тої степени просвіти, щоб ця народна маса почула себе членом народнього організму, відчула своє горожанське й національне достоїнство й узнала потребу існування нації як окремішньої народної індивідуальности; бо ніхто інший, а маса народу є підставою усього».

Головою новоствореного Товариства збір обрав Анатоля Вахнянина, а до виділу (керівного органу) — Олександра Борковського, Івана Комарницького, Михайла Коссака, Максима Михаляка, Омеляна Огоновського, Омеляна Партицького, Юліана Романчука, Корнила Сушкевича і Корнила Устияновича. Вирішено було створити українську бібліотеку з читальнею і щорічно видавати календар для народу.

Загальний збір «Просвіти» отримав привітання від українських народовських громад Бережан, Тернополя, Перемишля, Станіславова і Чернівців, від студентських товариств «Січ» і «Основа» у Відні. Вітальні телеграми надійшли з Чехії, Сербії та Словаччини. Тим часом москвофільське «Слово» назвало Товариство «польською інтригою».

Щоб роз'яснити мету Товариства, його виділ звернувся 11 лютого 1869 року зі спеціальною відозвою до народу. У ній указувалося, що «поза школою не знаходить українська дитина ніякого духовного корму, через котрий самосвідомість, моральність і добробут у народі могли би чимраз більше розвиватися».

Товариство працювало у складних умовах. Воно не мало приміщення, а тому наради і засідання проводили вдома у К. Сушкевича або А. Вахнянина. Плідно працювала просвітницька секція, шо розпочала видавати для народу популярні книжечки і готувати підручники для єдиної української гімназії. Редактором популярних видань став письменник Юрій Федькович. Товариство домовилося про книгообмін з польськими та чеськими освітніми товариствами.

26 травня 1870 року відбувся другий загальний збір Товариства. І знову довелося просити приміщення у польської «Стрільниці». Збір визначив нові принципи роботи «Просвіти».

На Товариство відразу почалися нападки як намісництва і староств, так і русофільського «Слова». Однак просвітня робота набирала сили. За два роки було засновано три нові філії «Просвіти», організовано читальні, почали видавати друкований орган "Письмо з «Просвіти», а з 1880 року під редакцією члена виділу «Просвіти» Володимира Барвінського стала виходити народовська політична газета «Діло». Широка популярність Товариства змусила галицький сейм надати йому 1000 срібних «запомоги», яку згодом збільшено на 50 відсотків.

30 листопада 1880 року з ініціативи В. Барвінського скликано перше українське народне віче у Львові. Віче було однією з форм політичної роботи Товариства. Зі зміною ситуації політична боротьба могла мати для «Просвіти» непередбачені наслідки. Зваживши на це, члени виділу (Омелян Огоновський, Юліан Романчук, Олександр Огоновський, Олександр Стефанович, Іван Белей, Кость Левицький та інші) вирішили створити перше українське політичне товариство «Народна Рада», яке б співпрацювало з «Просвітою». 1884 року було засновано ремісниче товариство «Зоря», його очолив один із керівників «Просвіти» Василь Нагірний.

За ухвалою загального збору Товариства, який відбувся 25 березня 1891 року, читальні «Просвіти» вели курси неписьменних, проводили «відчити», вечорниці, ставили п'єси, а крім того, створювали рільничо-господарські та промислові спілки, позичкові й ошадні каси.

Своє 25-річчя «Просвіта» відзначила дуже урочисто. Разом з іншими українськими товариствами вона організувала перевезення з Новосілок-Міських на Личаківське кладовище останків Маркіяна Шашкевича. Іван Белей підготував коротку «Історію Просвіти».

Великим досягненням «Просвіти» була, безперечно, купівля у 1895 році власного будинку. Для цього надійшли пожертвування не тільки з Галичини, а й з Наддніпрянщини. Кияни передали через професора Михайла Грушевського 1500 ринських.

31 січня 1896 року загальний збір «Просвіти» обрав головою Товариства професора Юліана Романчука. Ці обов'язки він виконував цілих десять років. За цей час швидкого розвитку набув кооперативний рух, який покликав до життя в 1898 році «Краєвий Союз Кредитовий», а в 1904 році — нове товариство «Краєвий Союз Ревізійний». Члени «Просвіти» провели маніфестації з нагоди 50-річчя скасування панщини і 100-річчя «Енеїди».

На зламі двох віків значно активізується політичне життя, в якому члени «Просвіти» завше йдуть попереду. Саме тоді, 1899 року, більшість народовців оформилася в Національно-демократичну партію на чолі з Юліаном Романчуком і Костем Левицьким. Галицька інтелігенція долає консерватизм. Замість самоназви «русин» («руський») поширюється назва «українець» («український»). Водночас запроваджувано фонетичний правопис до популярних видань «Просвіти». Просвітницьку діяльність широ підтримує духовенство, зокрема тодішній станіславівський єпископ Андрій Шептицький.

Почуття єдності західних і наддніпрянських земель виявилося під час святкування 12 листопада 1905 року ювілею гетьмана Богдана Хмельницького. На той час за прикладом Галичини організовуються освітні товариства під назвою «Просвіта» на землях Наддніпрянщини: спочатку — в Одесі, а згодом — у Катеринославі, Житомирі, Кам'янці-Подільському, Києві, Чернігові, Миколаєві. На Дону утворилась новочеркаська «Просвіта». Цікаво, що власні читальні «Просвіти» мали переселенці навіть на далекосхідному Зеленому Клині та в Америці.

На Лівобережній Україні єдиним товариством «Просвіта», яке отримало дозвіл губернатора на заснування чернігівська «Просвіта», заснована 27 грудня 1906 року членом Державної Думи І. Шрагом та М. Коцюбинським, головою було обрано М. Коцюбинського. Чернігівська «Просвіта» відкриває дві філії – у Ніжині і Козельці. У 1911 році через переслідування з боку царської адміністрації товариство припинило свою діяльність.

Через заборону царської адміністрації не вдалося відкрити «Просвіти» в Полтаві та Харкові. Засноване у Харкові Українське літературно-етнографічне товариство імені Квітки-Основ'яненка фактично виконувало функції «Просвіти». У Полтаві до 1917 року не вдалося добитися права офіційно заснувати «Просвіту» і національно-культурна та економічна діяльність проводилася через систему кооперації. [1]

Починаючи з 1906 року, «Просвіту» очолювали доктор Євген Олесницький (усього 4 місяці) та Петро Огоновський. 1 листопада 1910 року головою Товариства став судовий радник Іван Кивелюк, який виконував ці обов'язки аж до 1922 року. За його головування «Просвіта», попри тяжке воєнне лихоліття, досягла небачених висот.

На загальному зборі Товариства в 1912 році було прийнято новий статут, який поставив завдання широкої культурно-освітньої роботи. Вона передбачала діяльність народного театру і кінотеатру, проведення народних свят, з'їздів і краєзнавчих походів, організацію книгозбірень, народних музеїв, публічних читалень, книгарень, друкарень та інших підприємств, різних курсів і шкіл (народних, середніх, вищих, господарських, промислових, торговельних), ведення зразкових господарств, садів тощо.

Наприкінці 1913 року «Просвіта» мала 77 філій і 2648 читалень. Масово почали створюватися бібліотеки. У віддалені місцевості книжки надходили безплатно. Важливе місце у просвітній праці посіли виклади і відчити, «курси вищої освіти», курси навчання неписьменних. «Просвіта» підтримувала жваві зв'язки з українцями Закарпаття, Хорватії, Боснії, Сполучених Штатів Америки, з багатьма освітніми організаціями.

До важливих здобутків «Просвіти» належить святкування ювілейних річниць — 50-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, 100-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича, 50-річчя «Руської Бесіди», 40-річчя письменницької діяльності Івана Франка. 13 грудня 1913 року «Просвіта» взяла участь у події надзвичайної ваги — митрополит Андрей Шептицький передав громадськості Львова Національний музей, який він заснував. При цьому «Просвіта» подарувала музеєві цінні пам'ятки зі свого архіву.

Кілька місяців тривали ювілейні Шевченківські урочистості. Цікаво, що читальні та філії, засновані 1914 року, мали ім'я Тараса Шевченка. У масову маніфестацію перетворився «Краєвий Шевченківський здвиг» українських руханкових, пожежних і стрілецьких організацій, що відбувся 28 грудня 1914 року. Свою майстерність показали згуртовані в «Соколах», «Січах» та «Стрілецьких куренях» галицькі юнаки.

Російська окупація Львова завдала значної шкоди «Просвіті». Було знищено бібліотеки, читальні, репресовано активних діячів. Деякі з них змушені були виїхати за межі Галичини. Навіть після російського відступу воєнний стан унеможливив Товариству розгорнути свою діяльність. Та все ж вона активізувалась у 1918 році, коли Україна воскресла до державної незалежності. Товариство «Просвіта» допомогло сформувати Міністерство освіти ЗУНР.

Терор польської окупаційної влади не оминув і «Просвіту». Заарештованого голову Товариства Івана Кивелюка було вивезено до табору інтернованих біля Кракова.

Лише від початку 1920 року знову пожвавилося просвітянське життя. Щоб піднести народний рух, у грудні 1920 року було проведено «Свято Просвіти», а через два місяці відзначено 60-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, під час якого створено видавничий фонд «Учітеся, брати мої!».

Для збирання матеріалів про історію визвольної боротьби Головний виділ Товариства створив окреме видавництво «Червона Калина». У п'ятиріччя смерті Івана Франка тлінні останки великого поета були перевезені на нове місце поховання. Одночасно був оголошений конкурс на проект надмогильного пам'ятника. 1 листопада 1921 року відбувся загальний збір, який обрав головою головного Товариства Івана Кивелюка, шо саме сидів під арештом. На жаль, йому не довелося головувати довго: рівно через чотири місяці Іван Кивелюк помер. Більше року «Просвіту» очолював голова міста доктор Іван Брик. У квітні 1923 року загальний збір обрав головою професора Михайла Галущинського.

Про розмах організаційної праці в «Просвіті» свідчать такі дані: за п'ять повоєнних років число філій зросло до 96, а читалень «Просвіти» — до 2934, що перевищило передвоєнні дані відповідно на 9 і 65 одиниць. Організаційні успіхи затьмарювали великі борги, які не давали можливості просвітянам розгорнути діяльність на повну силу.

Після смерті професора М. Галущинського десятим головою «Просвіти» був обраний Іван Брик. Товариство працювало далі, переборюючи труднощі.

У 1928-му, своєму ювілейному році, «Просвіта» мала на землях окупованої Польщею Галичини 2934 читальні і 12 508 безпосередніх членів. Значно слабше працювало Товариство на Волині, Підляшші та Холмщині, де діяло близько 600 його читалень.

Розпочатий польською владою на зламі 20-30-х років брутальний наступ на українську культуру призвів до сумних наслідків. Значно скоротилося число читалень і безпосередніх членів «Просвіти», різко зріс в умовах тодішньої економічної кризи її борг.

Але Товариство не здавалось і вже 1934 року мало 3046 читалень і близько 500 тисяч членів. Відновлено і відкрито нові читальні. За редакцією професора Василя Сімовича далі виходив ілюстрований науково-популярний місячник «Життя і Знання». Видавалися книжки фірми фонду «Учітеся, брати мої!» — для найширшого загалу української громадськості, новорічні календарі. Просвітяни організували конференції та перевишкіл бібліотекарів і керівників гуртків самоосвіти й аматорських театрів. 1936 року «Просвіта» мала 83 філії, 3210 читалень, 1207 домівок, 3209 бібліотек із фондом 688 186 книжок, 2185 театральних гуртків, 1115 хорів, 138 оркестрів, 550 гуртків самоосвіти, 86 курсів для неписьменних і 262 гуртки просвітянської молоді.

У наступні два роки справи були ще кращими. Лише активних членів налічувалося близько півмільйона. Працювало 11 комісій (просвітньо-організаційна, освітньо-виховна, видавнича, бібліотечна, господарсько-фінансова, театрально-співова, для поборювання неписьменності та інші).

Урочисто відзначено 70-річчя заснування «Просвіти». 22 травня 1938 року відбулося богослужіння, яке відправив єпископ Микита Будка. Андрей Шептицький освятив новий біло-золотистий прапор «Просвіти» з написом: «В силі духа-перемога народу!». Цей прапор вигаптували жінки з «Народного мистецтва» за проектом Святослава Гординського. Прапор увінчали стрічками голова Наукового Товариства імені Шевченка професор Іван Раковський, голова «Рідної школи» професор Іван Галущинський, представник української кооперації та інших організацій.

Після 1937 року «Просвіта» переживала тяжкі часи. Польська влада закривала читальні, особливо на північно-західних землях. Комуністи намагалися через низові читальні пропагувати «великі перетворення» за Збручем. У таких умовах 8 червня 1939 року відбувся в «Театрі Ріжнорідностей» останній загальний збір «Просвіти». Він обрав головою Товариства отця Юліана Дзеровича.

1939 рік став останнім роком існування «Просвіти» на наших землях. Сталінські опричники знищили у центральному будинку Товариства (площа Ринок, 10) його архів, цінні історичні документи і рукописи, друковану продукцію. Так вони вчинили з осередками «Просвіти» і в інших містах і селах. Не дозволили відновити роботу «Просвіти» і гітлерівські окупанти.

Відтоді Товариство «Просвіта» існувало лише за межами України, де українські емігранти відсвяткували його сторічний ювілей.

Перші товариства «Громади», як національно-культурні осередки української інтелігенції виникли в Києві та Петербурзі у 50-х роках XIX століття. Їх засновниками і першими членами стали відомі діячі української культури М. Костомаров, П. Куліш, П. Чубинський, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Старицький та інші. Одним із активних членів «Громади» тих часів був Т. Шевченко. Одночасно виникають «Громади» в Харкові, Одесі [1], Полтаві, Чернігові, інших містах України [2].

Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була провісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху [3]. Повернувшись наприкінці 50-х рр. із заслання, провідники Кирило-Мефодіївського товариства оселилися на постійне мешкання в столиці Російської імперії — Санкт-Петербурзі [4]. У 1859 р. створили у Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа», навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров (написання монографічних досліджень та упорядковуванням збірників документальних джерел з історії України), В. Білозерський (видання публіцистичного та літературно-художнього українознавчого часопису «Основа» українською та російською мовами), П. Куліш (заснування друкарні для видання українських книжок), Т. Шевченко (генератор визвольних ідей) і весь громадівський рух.

Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Осередком національно-культурної роботи у 70—90-х роках XIX століття стала Київська — так звана «Стара Громада», що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький. Входили також визначні наукові і культурні діячі: М. Драгоманов, К. Михальчук, М. Зібер, Ф. Вовк, П. Чубинський, Л. Ільницький, О. Кониський, М. Лисенко, М. Старицький, П. Косач, С. Подолинський, О. Русов, М. Левченко, М. Ковалевський, В. Рубінштейн, Я. Шульгін, С. Левицький, І. Левицький (Нечуй), Є. Тригубов, В. Науменко, І. Рудченко (Білик), Ф. Панченко та інші (близько 70 членів).

Так розпочався рух, який став одним із основних духовних та ідеологічних витоків відродження нашої держави. «Громади» другої половини XIX століття об'єднували кращих представників національної інтелігенції, громадських діячів, вчених, освітян, літераторів, студентської молоді тощо.

У середовищі громадівців у першій половині 70-х рр. невпинно відбувалися дискусії щодо програмних ідей [5]. Потрібно було виробити в нових умовах певні загальні принципи і підходи своєї діяльності. Однак реалізація цього ускладнювалася відмінностями та світоглядними розбіжностями серед провідних діячів Київської громади. Так, описуючи відновлення діяльності громадівців початку 70-х рр., M. Драгоманов зазначав:

«Потроху виявилися між нами два напрямки: один, котрий я назвав українофільським, а другий – хлопоманським... Перший виходив з пункту національної одрубності українців і ставив у перву голову рівнятись з другими самостійними народами, писати, перекладати високе письменство, повертати до українства панство, попівство і всякі високі верстви. Другий ставив на першім плані українське мужицтво, готовий і незаперечний національний елемент... і виводив потребу пізнати цей елемент, писати переважно про нього, для нього... В такім поступуванню ми бачили єдину гарантію й того, що ми зробимо не тільки самостійну, але й живу українську культурну мову»

[6].

Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став Емський указ 1876 p., який забороняв друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Окремий пункт Указу стосувався персонально М. Драгоманова і П. Чубинського, яким заборонили жити в Україні. Рятуючись від репресій імперської влади, М. Драгоманов, М. Зібер і С. Подолинський виїхали за кордон [7].

У 1878—1882 pp. M. Драгоманов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі запропонованої ним альтернативи були:

демократизм (парламентська влада, надання громадянам демократичних прав і свобод);

федералізм (децентралізація, запровадження громадського самоврядування, розбудова держави знизу вгору, Україна — автономне утворення у складі федеративної Російської республіки);

європеїзм (зв´язок країни із Західною Європою — джерело прогресивного розвитку);

культурництво (визвольна боротьба має вестися винятково просвітницькими формами та методами);

еволюційність (прагматичне висування поміркованих вимог, підштовхування знизу реформаційного процесу).

Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому український рух основний акцент робив, головним чином, на національне визволення.

Попри те що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні нечисленність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв´язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів

У народному середовищі будителями національної свідомості виступила молода генерація українських інтелектуалів - студенти Київського університету св. Володимира: В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Т. Рильський та інші, які утворили кістяк першої громадсько-просвітницької організації "Київська Громада" (1859-1863). Згодом вона стала основним культурно-просвітницьким осередком, що згуртував навколо себе прогресивну інтелігенцію Києва.

Натхненна прикладом киян, інтелігенція Полтави, Харкова, Чернігова, Одеси створила свої "Громади", яких усього в Україні було близько 100. Усіх членів "Громад" об´єднувала національна ідея, що розвивалася на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання духовної та матеріальної культури.

Доробком "громадівців" було й створення недільних шкіл з українською мовою навчання, видання для них підручників рідною мовою, збирання та публікування фольклору, вивчення та пропаганда історії та етнографії України, складання українсько-російського словника. Але циркуляром 1863 р. діяльність "Громад" заборонялася, як заборонялося й користування українською мовою. Один з перших дослідників української культури І. Огієнко писав: "Українську інтелігенцію відірвали од народу і заборонили промовляти до нього рідною мовою".

Громадівський рух в Наддніпрянщині відновився на початку 70-х років XIX ст., коли послабшала цензура. Разом зі старими членами в громадівські організації приходить молодь, переважно студентська. Ідеї, що зародилися серед молодших членів "Київської Громади", найбільше відбилися в працях М. Драгоманова, який розглядав національно-визвольний рух як головний фактор відновлення української державності. Він проголошував права людини і громадянина як необхідну умову особистої єдності і розвитку; самоврядування - як основу руху до соціальної справедливості; політичну свободу - як засіб повернення української нації до родини націй культурних. Його погляди стосувалися питань державотворення. Але, на відміну від представників російської інтелігенції, які прагнули радикальних змін в імперії, українська духовна еліта здебільшого була прихильником еволюційного шляху розбудови нової України.

5.2. Для розвитку архітектури другої половини XIX ст. характерні численні напрями: еклектика і стилізація, модерн (національно-романтична і раціоналістична течії, неокласицизм та ін.). Еклектизм (від грец. eklektikos -вибирати) - штучне безсистемне поєднання різнорідних і часом протилежних стильових елементів. Витоки еклектизму як певного методу сягають естетики романтизму, особливо у сповідуванні "вільного переміщення в історичному часі". Еклектика характеризувалася значним розширенням географії архітектурних стилів: специфічні форми Сходу використовували в архітектурі Заходу і навпаки. Еклектичний підхід особливо застосовувався при оздобленні приватних особняків, з притаманною тому часу "філософією достатку" (або "показового багатства", "остраху порожнечі"), яка відбивала бажання власника виконати внутрішнє оздоблення із застосуванням елементів найрозкішніших стилів. Як правило, анфілади кімнат палаців Австрії, Франції і Німеччини оформлювалися в стилях "усіх Людовиків".

Завдяки прискореному розвитку промисловості й швидкому збагаченню представників буржуазії еклектичне мислення набувало домінантних рис у тогочасному суспільстві. Машинне виробництво дозволяло наповнити ринок дешевими підробками під старовину. Ілюзія розкоші, декорування, застосування сурогатних матеріалів, багате оздоблення споруд і враження розкоші стали ознаками вікторіанського стилю в Англії - умовна назва еклектичного мистецтва другої половини XIX ст., яке оформилося в часи правління королеви Вікторії (1830-1901). У Росії архітектор К. Тон (1794-1881) свідомо проектував церкви у "русько-візантійському стилі", поєднуючи елементи візантійської архітектури, російського зодчества XVI-XUI ст., класицизму. Поряд з цим респектабельні приміщення (банки, парламенти) продовжували будувати у формі класицизму.

Розвиток художньої культури - образотворчого мистецтва та архітектури - тісно вплітався у загальнокультурний розвиток України. Від середини XIX ст. міське будівництво житлового та громадського призначення у зв´язку з пануючим у Європі утилітаризмом переймається еклектикою - поєднанням різних історичних стилів в одному архітектурному об´єкті (ансамблі). Серед її напрямів особливо поширюється віденський ренесанс. Загальне архітектурне обличчя українських міст приймає віденську моду. Зокрема, найхарактернішими зразками цього стилю є оперні театри Одеси, Львова та Києва.

Різновидом еклектики стає псевдовізантійський (псевдоруський) стиль. Він насильно впроваджувався в Україні в церковному будівництві, архітектурі, скульптурі. Гаслом цього стилю була формула триєдності "самодержавство-народність-соборність". Розпочалися урядові реставраційні роботи пам´яток будівництва княжої доби, зокрема, будов Херсонеса IV-X ст. в Севастополі, Десятинної церкви у Києві (X ст.), перебудовано кафедру собору у Володимирі-Волинському та Василівську церкву в Овручі (XII ст.) тощо. До збудованих пам´яток цього напряму належать Володимирський собор (первісний проект - арх. І. Штром, пізніше роботу над будівництвом собору продовжили архітектори П. Спарро, О. Беретті за участю Р. Бернгардта, К. Маєвського та В. Ніколаєва), пам´ятник князю Володимиру (арх. О. Тон, скульптори В. Демут-Малиновський та П. Клодт) у Києві, Олександрівська церква в Кам´янці. Для підкреслення значення "возз´єднання" України з Росією царський уряд виділив кошти на виготовлення пам´ятника Б. Хмельницькому (скульптор М. Микешин) - споруди енергійної, динамічної, що була встановлена на Софійській площі в Києві 1888 р.

На межі XIX і XX ст. еклектика в будівництві еволюціонує до стилю модерн, відомого в західноукраїнських землях як віденська сецесія.

Риси класицизму в літературі України

В Україні класицизм не зміг у силу несприятливих історичних обставин розвинутися як цілісна структурована система, переважно орієнтувався на низькі жанри (очевидно, під впливом низового бароко). Деякі тенденції класицизму знайшли свій вияв у трагікомедії «Володимир» Феофана Прокоповича, поезії Івана Некрашевича, шкільних «піїтиках» XVIII ст., поемі «Енеїда» Івана Котляревського, травестійній оді «Пісні Гараська» Петра Гулака-Артемовського, оповіданнях Григорія Квітки-Основ'яненка та ін.

Шедевром українського класицизму стає героїко-комічна поема Івана Котляревського «Енеїда» — твір бурлескний і травестійний. Поширюється також травестійна ода (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський) і байка (П. Білецький-Носенко, П. Писаревський, С. Рудиковський). «Низькі» класицистичні жанри превалюють і в драматургії («Москаль-чарівник» та «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка), а в доробку Г. Квітки-Основ'яненка розвивається нетипова для літератури класицизму проза. З «високих» жанрів на зламі XVIII—XIX століть була поширена ода (І. Фальковський, І. Максимович, І. Шатович), яка створювалася з приводу урочистих дат або візитів світських і церковних можновладців.

Класицизм в Україні, на відміну від інших національних літератур, народився та існував без боротьби з бароковою літературою. У другій половині XVIII століття, коли Україна стає російською провінцією і втрачає національні літературні й культурні центри (зокрема Київську Академію), бароко зникає саме собою. Український класицизм, незважаючи на свій не вельми різноманітний прояв, знаменує собою перехід до єдиної літературної мови. Вживання народної мови вимагали існуючі в літературі українського класицизму жанри — травестія, байка, комедія, народне оповідання. Такий перехід від білінгвічного бароко (церковнослов'янська й українська мови) стає для України справжнім літературним ренесансом.

8.2. Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін «розстріляне відродження» належить Єжи Ґедройцю. Вперше це формулювання з'явилося у листі Єжи Ґедройця до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року — як пропозиція назви антології української літератури 1917–1933 років, що її на замовлення Ґедройця підготував Лавріненко: «Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як загальну назву: „Розстріляне відродження. Антологія 1917–1933 etc.“ Назва тоді звучала би ефектно. З другого боку, скромна назва „Антологія“ може тільки полегшити проникнення за залізну завісу. Що Ви думаєте?»

Антологія «Розстріляне відродження» з'явилася з ініціативи й коштом Єжи Ґедройця у Бібліотеці паризької «Культури» 1959 року й донині залишається найважливішим джерелом з історії української літератури того періоду.

Антологія представляє найкращі взірці української поезії, прози й есеїстики 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921–1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.

Історичні передумови

Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905–1917 рр.

Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати будь-яку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.

[ред.]Літературні об'єднання

Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).

Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925–1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.

[ред.]Новаторство

Головними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити.

Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.

Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового — розчарування в революції, кричущі суперечності і роздвоєння людини того часу. Головний персонаж — людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він вбиває свою матір і карає себе думкою: чи варта була революція такої жертви.

У романі Валер'яна Підмогильного «Місто» вперше в українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой в прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть в такій складній тематиці письменник не перетворює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до нашого, національного світовідчуття.

У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся і Павла Тичини. В своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив всю широту освіченого і тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин.

Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (Іван Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, Микола Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.

Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Хоча й функціонували у самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за кордоном.

Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.

[ред.]Представники

Представники інтелігенції що належать до «розстріляного відродження» умовно поділяються на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій. Першу групу — безпосередніх жертв терору становлять письменники Валер'ян Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, худжники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, що були знищені фізично, тобто страчені або померли в концтаборах, чи вчинили самогубство перебуваючи за півкроку від арешту. Попри те що більшість з них були реабілітовані ще в кінці 1950-тих років, їхній мистецький чи науковий доробок, як правило, заборонявсь в СРСР й надалі, або принаймні ознайомлення з ним не заохочувалось радянською владою, замовчувалось те що такі діячі взагалі існували. До того ж багато, особливо пізніх, творів таких митців, було знищено репресивними радянськими органами в сталінський період. Наприклад, не збереглося практично жодного монументального твору Михайла Бойчука, який був засновником цілої школи монументального живопису. Проте після реабілітації, творчість тих небагатьох митців, що вцілому вкладалася в рамки соцреалізму, була визнана радянською владою, їхні твори передруковувались, як твори Пилипа Капельгородського, Івана Микитенка і навіть могли включатись до шкільних програм (окремі п'єси Миколи Куліша).

Частині репресованих й переслідуваних представників української-радянської інтелігенції, вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах і концтаборах. Причому декому з них вдалося навіть втікати з концтаборів (Іван Багряний). Відбувши свій строк Остап Вишня став слухняним співцем сталінсього режиму, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили лише після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в опозиції до радянського режиму.

Третю умовну групу складають ті діячі культури, які уникли репресій, але через те, що їхній доробок теж був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також засуджений радянською владою. Творчість таких осіб теж заборонялась й замовчувалась, твори вилучались зі сховищ і знищувались. Переважна більшість цих осіб померла до ще розгортання масових репресій (Леонід Чернов, Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко), дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як наприклад Марія Галич, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен).

До четвертої групи належать митці «доби розстріляного відродження». Їхня творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж у більшості випадків зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва. Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в цей час, та в подальшому, не мають високої художної вартості, індивідуальності форм і стилів, та є типовими зразками соцреалістичного пропагандистського мистецтва.

У тридцяті роки була також знищена і велика кількість діячів культури старшого покоління, які стали відомими ще до радянської влади, і таким чином належать до покоління діячів початку ХХ століття, а не 1920-30-тих років. Це Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Вороний, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич та інші. Проте завдяки політиці українізації вони активно включились в процеси з розбудови української літератури, культури, науки, що відбувались в УСРР, дехто з них задля цього повернулись з еміграції, як Микола Вороний, або спеціально переїхав з українських країв під владою Польщі як Антін Крушельницький з родиною.

Масштаби репресій

Не відомі точні дані щодо кількості репресованих українських інтелігентів у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження. За деякими даними це число сягало 30000 осіб.[1]

Натомість, досить просто визначити приблизну кількість репресованих осіб серед письменників: за наявністю їх публікацій на початку і наприкінці 1930-х. Так, за оцінкою Об'єднання українських письменників «Слово» (організації українських письменників у еміграції), яку було надіслано 20 грудня 1954 року Другому Всесоюзному з'їздові письменників, 1930 року друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938 року — з них друкувалися лише 36 (13,9 %). За даними організації, 192 із «зниклих» 223 письменників були репресованими (розстріляними чи зісланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 — зникли безвісти, 8 — вчинили самогубство.[2]

Ці дані добре узгоджуються з мартирологом українських письменників «Олтар скорботи» (чільний укладач — Олекса Мусієнко), який налічує 246 письменників-жертв сталінського терору. Це число в понад два рази перевищує загальну кількість згаданих там українських письменників репресованих іншими режимами, зокрема періодом нацистської окупації (55), брежнєвської епохи (29), російської імперії (11), австро-угорщини (3) та ін.[3] За іншими даними, з 260 українських письменників було репресовано 228.[4]

Для порівняння також слід зазначити, що станом на червень 1934 року лише 193 особи було офіційно визнано приналежними до Спілки письменників україни, тільки 120 з яких були її дійсними членами.

11.2. Художня думка в Україні в цілому зберегла віру в суспільно-політичні, національні, моральні, гуманістичні ідеї 18 – 19 ст., коригуючи й оновлюючи їх відповідно до власних обставин історичного і духовного розвитку.

Модернізм в українській літературі зовні постає в полеміці з народництвом у його тривіальному значенні («просвітянство», утилітарне призначення мистецтва), але він же й виступає одним із спадкоємців народницької (в широкому розумінні цього слова) літератури 19 ст. Переважає бачення людини в розкутості її внутрішнього світу до інших, у зв’язках з народом як духовною соборністю.

Водночас на кінець 19 ст. склалися передумови для суб’єктивного поглиблення такого бачення та для корелятивного з ним, близького до модернізму, трактування особистості, що виходить позасвідомої людини, непереборної відчуженості внутрішнього – інтимного світу індивіда, його нерозв’язного конфлікту з дійсністю, а у царині форми – з неможливості передати у загальних. масово зрозумілих висловах внутрішнього осяяння особистості.

Встановлення деяких з цих ознак відбувається перед усім у поезії, окремі зразки якої (починаючи з лірики Т. Шевченка, а також у творчості І. Франка, Я. Щоголіва, О. Маковея, Уляни Кравченко, В. Щурата, О. Козловського) могли бути інтерпретовані як модерністські ще до кінця 19 ст. На рубежі століть стають зримими риси нового художнього мислення в поезії (Р. Сембратович, В. Бирчак, В. Стефаник, М. Коцюбинський, О. Кобилянська), згодом – у драмі (Леся Українка, О. Олесь, С. Черкасенко, В. Винниченка).

Модерністські прикмети у творах української літератури тривалий час співіснують з декадентським (П. Карманський, О. Луцький, Я. Савченко), зароджуючись у течіях натуралізму, раннього символізму, імпресіонізму. Вияви (ще незрілі) модернізму здобувають місце на сторінках альманаху «Січ», у серії «Живі струни», журнал «Молода Україна»; далі, більш вагомі, у «Літературно-науковому віснику», альманахах „З-над хмар і з долин», «З потоку життя”, «Багаття», «За красою», журнал «Світ», «Будучність», „Українська хата», «Дзвінок». Засади модернізму в території та художній практиці сповідує товариство «Молода муза».

Активні пошуки нових мистецьких форм у літературі з поодинокими спробами автономізувати дистанціювати художнє явище від ідеологічного. громадсько-політичного контексту викликають критичний розголос: листування М. Вороного, пов’язане з виданням альманаху «З-хмар і з долин»; полеміка навколо виступів С. Єфремова за участю І. Франка, В. Коцьовського, Г. Хоткевича; декларації «молодомузівців» О. Луцького та М. Яцьківа; критична діяльність М. Євшана, М. Сріблянського та інших в «Українській хаті», Д. Донцова у «Дзвоні».

Водночас модерністичній критиці знаходять нове осмислення громадянської та національної проблеми, формується думка, що домінантне значення для духовного відродження в Україні повинен мати не культурний масовім (поширення преси, діяльності «Просвіти» і таке подібне), хоч потреба в ньому не заперечується, а висунення її в авангард художнього прогресу (в окремих інтерпретаціях – художньо культурний месіанізм України). Український літературний процес формується за типом най більш розвинених літераторів цього часу.

Модерністичні спроби, як і взаємопов’язані з ними процеси що розвивалися у русі українського реалізму та неоромантизму, були спрямовані на поглиблене розкриття внутрішнього світу людини. Посиленням суб’єктивного начала модернізму близький до неоромантизму, однак загалом ігнорує притаманну останньому шкалу життєвих цінностей, його чужа романтична піднесеність.

У творчості модерні стичного характеру основ стає дослідження внутрішньої індивідуальної свободи суб’єкта на поглибленому ступені його внутрішньої ізоляції що могло здійснюватись переважно через нову поетику, іноді прокреслювалось самим фактом формального новаторства (М. Семенко). Модернізм в українській літературі характеризується трагічним розривом між духовністю та існуванням («Камінний господар», „Лісова пісня» Лесі Українки), наголошення на біологічну сутність людини, глибині природних інстинктів (Г. Хоткевич, В. Винниченко), психологічне самозаглиблення та ослаблення зв’язків героя з оточенням (М. Коцюбинський, О. Кобилянська), розкриття стихійності масового, колективного життя (М. Коцюбинський, М. Яцків).

Вирізняються такі риси поетики, як ущільнення викладу через експресивний образ, промовисту деталь, що розкриває внутрішній стан персонажа (В. Стефаник, К. Сроковський та інші), розкуте асоціативне сприйняття предметності (М. Коцюбинський, Г. Хоткевич), введення багатих смислом символічних постатей і образів (М. Яцків, П. Савченко), увиразнення стійкої архетипічної основи в сюжеті твору («Fata morgana», „Тіні забутих предків»), посилення фонічних інтонаційних тем ліричного образу, загальна ліризація образу. Процес художнього освоєння світу через філософсько-естетичну систему модернізму своєрідно відбиті в широкому творенні фрагментарних, фабульно ослаблених прозових жанрів прозових жанрів (вірші в прозі, малюнки, ескізи тощо).

Література 20-х рр. Зберігає тривкий зв’язок з художнім розвитком попередніх десятиліть. Новаторськими, подекуди модерністськими рисами прикметна творчість представників літературних груп, об’єднань, організацій – «Музагет», «Аспанфут», «Асоціація комункульту», «ВАПЛІТЕ», „Авангард», «МАРС», «Техно-мистецька група «А»«, «Нова генерація» та інші.