1.Предмет і метод ідпзк, періодизація Науку іпдзк можна визначити як сферу людської діяльності,спрямовану на формування нових знань про виникнення і розвиток держави і права в зарубіжних країнах. Предмет вивчення науки історії держави і права зарубіжних країн є конкретні процеси виникнення і розвитку державно-правових інститутів і явищ,що розвиваються в хронологічній послідовності та проявляються в певному історичному просторі. Методологія ідпзк – це сукупність:

а)загально філософських методів пізнання і пізнавальних принципів

б)загальнонаукових дослідницьких методів і прийомів;

в)спеціальних методів та прийомів,за допомогою яких досліджуються процеси виникнення і розвитку державно-правових інститутів в зар.країнах.

Історія держави і права зарубіжних країн хронологічно вивчає історію державно-правових інститутів окремих дер-жав у рамках чотирьох основних періодів: історії держави і права Стародавнього світу, історії держави і права в епоху Середньовіччя, історії держави і права Нового часу, історії держави і права Новітнього часу. Ця періодизація відповідає чотирьом основним епохам розвитку світової цивілізації, найважливішою частиною якої є держава і право.

Кожна з даних епох характеризується складністю і неод-нозначністю соціально-економічних і державно-правових процесів. Так, у часи Стародавнього світу поряд з рабовлас-ницькими Грецією і Римом існували країни з іншим способом виробництва, що в науці називаються “азіатським”. Це ряд країн Стародавнього Сходу. У багатьох регіонах світу пану-вав первіснообщинний лад. Лише подальший розвиток історії показав, що "азіатський спосіб виробництва" виявився дуже застійним щодо більш динамічного ладу країн Середземно-мор’я. У підсумку провідною тенденцією розвитку Стародав-нього світу ( ІV тис. до н.е. – V ст. н.е.) стало становлення і розвиток рабовласницького суспільства, для Середніх віків (V – XVІІ – XVІІІ ст.) – феодального суспільства, для нового часу (XVІІ – XVІІІ – кінець XІX ст.) – буржуазного суспільс-тва. Новітній час (XX ст.) – це початковий етап сучасної епо-хи з недостатньо чіткою основною магістральною лінією, але вже відзначеною соціалістичними революціями, появою соці-алістичної державності, падінням колоніальних імперій, структурною трансформацією “західного суспільства”.

У межах кожного з цих періодів і у даному курсі розгля-дається історія держави і права окремих країн .

2. Державний лад країн з азійським способом виробництва

1. Деспот, маючи землю, володіє всім, що є на ній. Тому всі його підлеглі, від вельможі до останнього раба, -- холопи самодержця.

2. Для збирання податків, передавання волі володаря до всіх підлеглих та контролю за їх виконанням створюється чиновницько-бюрократичний апарат. Військовою силою деспотії є служивий стан. Замість платні йому видають землю з прикріпленими до неї землеробами, але не у приватне володіння, а на час служби.

3. Суттєвою властивістю східного способу виробництва є неефективна економіка.

4. Сільська община -- ще одна особливість східних деспотій.

5. Церква перетворюється на державну структуру, освячуючи деспотію та самодержця.

6. Держава в особі деспота концентрує в своїх руках всю владу, монопольно розподіляючи матеріальні блага і безконтрольно експлуатуючи підданих.

3. Виникнення і розвиток держави у Стародавньому Єгипті

До утворення держави населення Єгипту проживало окремими громадами. Громади об’єднувались в області (номи), на чолі яких стояли правителі – номархи. Близько ІІІ тис. до н.е. відбулося об’єднання номів. Спочатку номи об’єдналися в дві самостійні держави: Верхній Єгипет і Нижній Єгипет. У XXX-XXVІІІ ст. до н.е. було об’єднано Верхній і Нижній Єгипет в єдину державу. Історія стародавньої єгипетської держави поділяється на декілька періодів: Раннє, Стародавнє, Середнє, Нове і Пізнє царство.

Раннє царство (XXX – XXVІІ ст. до н. е.). Історія Раннього царства відома погано. Єгипетська держава цього періоду ще нагадує древній і доволі примітив-ний племінний союз. На чолі держави стояв цар.Період раннього царства характеризується форму-ванням державного апарату.

Стародавнє царство (XXVІІІ – XXІV ст. до н. е.). Період Стародавнього царства – це час виникнення в Єгипті першої централізованої рабовласницької держави. Але під кінець Стародавнього царства влада фараонів почала слабнути, посилювалась влада номархів. Стародавнє царство роз-падається. Середнє царство (кінець ІІІ тис. до н.е. – 1600 р. до н.е.) Початок Середнього царства характеризується майже необмеженою владою номархів. Фараони в період розквіту Середнього царства постійно намагались об’єднати державу і зміцнити центральну владу. Вони прагнули обмежити владу номархів.

Нове царство (XVІ – XІІ ст. до н.е.) . Багаточисельні війни сприяли розвит-ку рабства. Підвищується роль жерців, які стають майже незалеж-ними від центральної влади.  У XІІ ст. до н.е. розпочинається занепад Нового царства.

Пізнє царство (VІІ – VІ ст. до н.е.) . У цей час ще сильніше про-явився поділ суспільства на вільних і рабів. Привілейованим станом, поряд із жерцями, стають вої-ни. Військову опору фараонів складали іноземні найманці. У 525 р. до н.е. Єгипет був завойований.

4.Виникнення та розвиток держави і права у Стародавньому Вавилоні.

Історія Стародавнього Вавилона поділяється на чотири основні періоди: 1) Старо-Вавилонське царство (1894-1518 рр. до Р. X.); 2) Касситський період (1518-1204 рр. до Р. X.); 3) період політичного ослаблення (1204-626 рр. до Р. X.); 4) Ново-Вавилонське царство (626-539 рр. до Р. X.).

Уже в У-ІУ тис. до н.е. шуммерійці перейшли до осілого способу життя. Уже в ІУ тис. до н.е. у Месопотамії йшов процес зростання продуктивних сил, відбувалося соціальне розшарування.

На території Межиріччя й особливо на його півдні – у Шумері – виникло чимало невеликих держав, центрами яких були міста. Їх взаємини характеризувалися постійними війнами. Довгі століття домінувало аркадське місто – патесіат Кіг, а на початку ІІІ тис. до н.е. лідерство перейшло до Лагаша.

На початку ХХІ Уст. до н.е. до влади прийшов цар-реформатор Уруканіга. Суть його реформ:

1. ці реформи мали за мету полегшити становище общинників, міської бідноти;

2. храмам було повернуто їх землі, худобу, рабів, які були забрані в них багатіями;

3. храмам було заборонено чинити насильство над селянами та ремісниками;

4. скорочено втричі винагороду жерцям за здійснення обряду захоронення;

5. знято наглядачів із полів, місць ловлі риби;

6. скорочено чиновницький апарат, обмежено розмір винагороди чиновників;

7. жінкам було заборонено тримати чоловічі гареми.

Реформи Уруканіги підбурили проти нього і власну знать, і родову аристократію інших країн.

Основні риси Царства Шумеру й Аккаду:

1. його розглядають як високо централізовану майже тоталітарну державу;

2. царі користувалися усією повнотою влади, їх ще за життя обожнювали;

3. економіку країни було повністю одержавлено;

4. майже усе трудове населення стало підневільними робітниками;

5. рабовласницька знать поступово злилася з державним апаратом

За часів правління Хаммурапі Вавилон досягнув вершин розвитку.

Особливості Касситської Вавилонії:

1. поступово централізоване державне господарство ліквідовувалося;

2. економічне життя Вавилона не завмерло, але переживало певний застій;

3. держава активно будувала дороги, налагодила надійну охорону караванів, опікала работоргівлю;

4. саме у касситську добу аккадська мова, діалектом якої було вавилонська, стала міжнародною мовою дипломатів.

Зі середини ІІ тис. до н.е. почастішали воєнні конфлікти Вавилона з Ассирією.

У другій половині І Уст. до н.е. Вавилон став резиденцією Александра Македонського. У 126 р. до н.е. Вавилон остаточно зруйнували парфяни.