_{МЕТОДИ ЦІНОУТВОРЕННЯ}

1. Витратний метод ціноутворення

2. Ціноутворення з урахуванням цінності товару

3. Ціноутворення в залежності від стратегії конкуренції

4. Економетричні методи визначення цін

5. Трансфертні ціни

1. Витратний метод ціноутворення

В умовах ринку перед будь-яким підприємством встає завдання не лише розрахувати загальні витрати на випуск продукції для відображення в бюджеті і наступного визначення фінансового результату своєї господарської діяльності за звітний період, але і визначити витрати для цілей ціноутворення. У першому випадку використовується методика бюджетування (кошторисного планування), а в другому — різні методи калькуляції собівартості.

Нагадаємо, що під собівартістю розуміється грошовий вираз витрат різних видів ресурсів, пов'язаних з виробництвом і реалізацією продук­ції (робіт, послуг). Проте слід звернути увагу на те, що мета управлі­ння витратами, у тому числі і собівартістю, полягає в тому, щоб найбільш ефективним способом визначити ціну, яка, з одного боку, влаштувала б покупця продукції, а з іншого — сприяла отриманню бажаного прибутку підприємством-виробником. Таким чином, для підприємств важливо не просто калькуляція собівартості, а калькуляція продажної ціни для просування продукції (робіт, послуг) на ринок. Проте для отримання остаточного розміру продаж­ної ціни витратний метод ціноутворення має ряд обмежень, оскільки не враховує фактор попиту і ринкову структуру, в якій функціонує конкретне підприємство.

Насамперед зупинимося на класифікації витрат для цілей ціно­утворення. Калькуляція повної собівартості розраховувалася за статтями, типова номенклатура яких подана нижче:

• сировина і матеріали;

• зворотні відходи (віднімаються);

• покупні вироби, напівфабрикати і послуги виробничого характеру сторонніх організацій;

• паливо і енергія на технологічні цілі;

• заробітна плата виробничих працівників;

• відрахування на соціальні заходи;

• втрати від браку;

• загальновиробничі витрати;

• загальногосподарські витрати;

• інші виробничі витрати;

• комерційні витрати.

Перші сім статей є прямими витратами, оскільки відносяться на собівартість одиниці продукції прямо відповідно до норм або нормативів, а решта чотири — непрямими витратами, оскільки розподіляються між всіма видами продукції, що випускається, пропорційно якій-небудь обраній базі, наприклад, трудомісткості робіт, заробітній платі основних робітників основного виробництва, машино-годинам роботи устаткування тощо.

На базі типової номенклатури кожна галузь розробляла свій перелік ста­тей з урахуванням галузевих особливостей в технології і організації виробництва.

У теперішній час на практиці більшість вітчизняних малих підприємств не користуються даною номенклатурою статей калькуляції. Зазвичай ви­діляються прямі матеріальні витрати, прямі трудові витрати з відрахуваннями на соціальні заходи, інші прямі витрати і накладні витрати (вони з погляду калькуляції є непрямими витратами). Даний пе­релік статей значною мірою наближений до зарубіжної класифікації витрат.

Залежно від галузевих особливостей застосовуються три основні методи калькуляції собівартості, які можуть бути використані і при визначенні цін на продукцію:

1) позамовний метод поширений в одиничному або дрібносерійному виробництві в машинобудівному комплексі, а також в допоміжних виробництвах всіх галузей промисловості. При цьому калькулюється окреме виробниче замовлення на один або декілька виробів. До складу собівартості включаються витрати, безпосередньо пов'язані з виготовленням даного замовлення, а також частина витрат по обслуговуванню виробництва і управлінню всього підприємства, розподілені на замовлення пропорційно вибраній базі. Недолік позамовного методу полягає в отриманні всієї інформації про результати виконаного замовлення тільки після його фактичного виконання, тому при встановленні договірної ціни мають місце певні ризики, для мінімізації яких перед початком виготовлення замовлення розраховується орієнтовна ціна, а після закінчення — фіксована ціна, яка зазвичай вище орієнтуванням;

2) нормативний метод застосовується практично у всіх галузях і базується на наступних основних принципах:

а) розрахунок нормативної калькуляції на основі обґрунтованих технологічних норм витрат;

б) облік відхилень від норм із визначенням величини відхилень, місця їх виникнення, причин і винуватців;

в) розрахунок фактичної калькуляції шляхом сумування собівартості, розрахованої за поточними нормами, відхиленнями від норм і змінами самих норм.

3) попередільний метод дозволяє систематизувати витрати по переділу (фазі, циклу) і визначати собівартість напівфабрикатів, що йдуть на подальшу обробку або реалізовуються на сторону. Цей метод характерний для чорної металургії, хімічної, текстильної, харчової промисловості, промисловості будівельних матеріалів і ін. Собівартість продукції визначається, виходячи з величини матеріальних витрат і витрат на обробку за всіма переділами (безнапівфабрикатний варіант попередільного методу) або складається з вартості напівфабрикатів, розрахованої по кожному переділу окремо (напівфабрикатний варіант попередільного методу). Відповідно визначаються і ціни: на окремі напівфабрикати, що реалізовуються на сторону, і на кінцевий продукт.

Відзначимо, що у вітчизняній практиці в добувних галузях і в електроенергетиці використовується метод калькуляції собівартості, який називається простим. Його можна розглядати як окремий випадок попередільного методу, оскільки калькуляція здійснюється тільки по одному переділу. При цьому методі загальні витрати на випуск, включаючи витрати на обслуговування виробництва і управління, відносять безпосередньо на собівартість, розділивши на кількість видобутої або виробленої продукції.

У 80-і роки XX ст. західними економістами був розроблений ще один метод калькуляції собівартості — метод АВС. Цей метод побудований на процес-орієнтованій концепції підприємства: підприємство розглядається не як майновий комплекс, а як послідовність процесів (робіт), що створюють кінцевий продукт. Очевидно, що, з погляду покупця, в цьому процесі не повинно бути нічого зайвого, що збільшує витрати вироблюваної продукції. У цьому, на думку розробників методу, і полягає успіх підприємства в конкурентній боротьбі на ринку.

У методі АВС витрати розглядаються як «слід», який залишає продук­ція в процесі виготовлення від початку створення до моменту реалізації. Вартість продукту є сумою вартостей по кожній операції в цьому процесі.

Розподіл непрямих витрат, які традиційно відносять на всю го­тову продукцію (наприклад, загальногосподарські витрати), за окремими робо­тами (операціями) точніше характеризує ефективність кожної роботи, до­зволяє виявити «вузькі» місця, а також встановити більш обґрунтовані ціни в умовах жорсткої конкуренції.

Розглянуті методи калькуляції собівартості можуть використовуватися для розрахунку:

• загальних середніх витрат, тобто повної собівартості одиниці продукції. На основі цієї собівартості встановлюється так звана «довготермінова нижня межа ціни»;

• • змінних середніх витрат, тобто неповної собівартості оди­ниці продукції. На вітчизняних підприємствах неповна собівартість зазвичай включає лише прямі статті витрат. На основі цієї собівартості встановлюється так звана «короткотермінова нижня межа ціни»..

Як довгострокова, так і короткострокова межі ціни використовуються підприємствами при визначенні конкретного рівня цін на свою продукцію з урахуванням політики цін, що проводиться ними, відповідно до вибраної цінової стратегії.

Витратне ціноутворення включає ряд методів. При цьому всі вони базуються на одному принципі: у ціну продукції включається, окрім собівартості, певна націнка. В той же час величина самої собівартості в кожному випадку може бути різною.

Метод ціноутворення на базі повної собівартості припускає необхідність розрахунку націнки до повної собівартості. При цьому націнка включає тільки бажану величину прибули на одиницю продукції. Для розрахунку ціни (Р) використовується наступна формула:

Р = С  (1 + R),

де С – повна собівартість одиниці продукції в грн.;

R – націнка в частках одиниці (коефіцієнт рентабельності витрат).

Коефіцієнт рентабельності витрат розраховується за даними на випуск всієї продукції підприємства за формулою:

R = П / С,

де П – прибуток підприємства на випуск продукції за певний період;

С – повна собівартість продукції підприємства за той самий період.

До методів витратного ціноутворення можна віднести також розрахунок цін на основі аналізу беззбитковості — одного з напрямів маржинального аналізу. При цьому слід виходити з необхідності забезпечення підприємству цільового операційного прибутку. Визначення ціни базується рівнянні аналізу беззбитковості:

П_ц = Р_ц  Q – (FC + AVC  Q),

де Q – обсяг продукції, що випускається, в натуральному виразі;

FC – постійні витрати на одиницю продукції;

AVC – середні змінні витрати на одиницю продукції.

Метод ціноутворення на основі змінних витрат. Його суть полягає в розрахунку націнки до змінних витрат для кожного виду продукції. При цьому величина націнки (R_v) в частках одиниці розраховується за наступною формулою:

R_v = (П + FC) / VC

Ціна на основі змінних витрат (Р_v) буде дорівнювати:

Р_v = AVC  (1 + R_v)

Метод ціноутворення на основі рентабельності активів повинен забезпечити підприємству певний рівень рентабельності активів. Наприклад, при здійсненні операцій на підприємстві виходять з мінімальної норми рентабельності активів у розмірі 8% (коефіцієнт рентабельності R_A рівний 0,08). При розрахунку ціни (P_A) використовується наступна формула:

Р_А = АТС + R_A (A / Q),

де А — загальна вартість задіяних на підприємстві активів, що складається з вартості поза оборотних і середніх залишків оборотних активів на певну дату..

Переваги використання методів ціноутворення, що базуються на неповній собівартості, найбільшою мірою виявляються при необхідності прийняття різноманітних управлінських рішень. У даному випадку використовується такий напрям маржинального аналізу, як розподіл доходів і витрат на релевантні і не релевантні.

Релевантними є витрати, що мають суттєве значення при прийнятті конкретного управлінського рішення, а нерелевантними – що не мають значення. При цьому поняття релевантності використовується лише при прийнятті управлінських рішень у короткому періоді, оскільки у тривалому періоді всі витрати є релевантними.

Альтернативні витрати (витрати упущених можливостей), які ще на­зивають уявними, — це такі, дані про які не відображаються в бухгалтерському обліку. Вони характеризують можливість, яка втрачена або якою жертвують, коли вибір якого-небудь одного варіанту управлінського рішення вимагає відмови від іншого варіанту. Іншими словами, в певній си­туації при ухваленні рішень іноді необхідно умовно нараховувати витрати, які можуть і не бути реальним відтоком грошових коштів. Подібна ситуація виникає в умовах обмеженості яких-небудь ресурсів, тобто альтернативні витрати мають місце і мають бути враховані при прийнятті рі­шень в галузі ціноутворення лише за наявності лімітуючого фактору.