4.2.3. Парламентарні поліархії з обраним главою держави

Зазначений підвид парламентарної форми правління за традиційною класифікацією позначається як парламентарна республіка. Якщо цю назву узяти не у контексті форми державного правління, то з цим можна погодитись, оскільки абсолютна більшість держав, котрі спеціалістами відносяться до них, за своєю соціальною сутністю є "публічною справою народу", тобто республіками. За формою правління вони є поліархічними, на що вказує, як зазначалося, джерело верховної влади - народ (громадяни-виборці), котрі безпосередньо або ж опосередковано формують ті вищі органи влади, результатом спільних дій яких є правління у державі. З урахуванням того, що у системі зазначених вище органів центральне місце займає законодавчий орган, узагальнююча назва цього підвиду поліархії як парламентарної, теж сумнівів не викликає.

Проведений нами аналіз конституційних моделей парламентських поліархій з обраним главою держави показує, що вони відрізняються більшою різноманітністю, ніж розглянутий нами у попередньому параграфі підвид поліархії. Певною формальною ознакою для внутрішньої класифікації може слугувати тип глави держави: одноособовий чи колективний.

Самою великою, котра традиційно державознавцями визначається як "парламентарна республіка", є група держав з одноособовим главою, як правило, президентом, котрий так чи інакше обирається за участю парламенту. Така парламентарна поліархія конституйована в Албанії, Греції, Естонії, Ізраїлі, Індії, Італії, Латвії, Молдові (у результаті здійснених у 2000 р. конституційних змін Молдова, перша на терені СНД, зі змішаної поліархії перетворилася на парламентську поліархію з обраним главою держави), Німеччині, Туреччині, Угорщині, Чехії та інших державах.

Аналіз конституційного законодавства зазначених країн свідчить, що форми їх державного правління відповідають загальним ознакам парламентарної форми правління, але у той же час вони мають певні особливості.

Розглянемо питання відносно формування інституту президента. Конституційне законодавство цих країн передбачає у цілому характерні для парламентських республік процедури обрання президента: він обирається або парламентським корпусом, або спеціально створеною колегією. Перший шлях конституційно закріплений в Албанії, Греції, Ізраїлі, Молдові, Латвії, Пакистані, Туреччині, Чехії та Угорщині. Обрання парламентами президентів з правом зайняття цієї посади не більше двох термінів характерно для всіх перелічених вище країн, за винятком Туреччини. Відмінність полягає, по-перше, у тому, що за винятком Албанії, Греції, Індії та Угорщини, одна й та ж особа може бути обраною на посаду президента не більше як на два терміни підряд; по-друге, конституційні терміни їх повноважень різні: у Туреччині - 7 років (без права переобрання), Албанії, Греції, Ізраїлі, Пакистані та Чехії - 5 років, Молдові та Угорщині - 4, у Латвії - найменший у сучасній конституційно-правовій практиці - 3 роки; по-третє, в деяких державах ускладнений порядок обрання. Прикладом останнього є визначений Конституцією 1998 р. порядок обрання Президента Албанії. Глава цієї держави обирається кваліфікованою більшістю у три п'ятих від складу Зборів (однопалатного парламенту). Дозволяється не більше п'яти турів голосувань щодо відповідних кандидатур і якщо у такий спосіб Президент не буде обраний, Збори саморозпускаються і проводяться парламентські вибори. Новоутворений парламент обирає Президента вже абсолютною більшістю голосів його членів.

Другий шлях формування президентури конституційно закріплений в Естонії, Індії, Італії, ФРН. Процедуру обрання Президента Естонії можна схарактеризувати як змішану, оскільки ст.79 Конституції передбачає у разі неможливості обрання Президента Республіки парламентом (Державними Зборами) використання для цього колегії виборців, до складу якої входять члени парламенту і представники рад місцевих самоврядувань (муніципалітетів). Схожою з останньою стадією естонської виборчої процедури є порядок обрання Президента Італії, котрий згідно ст.83 Конституції може отримати цей мандат від депутатів обох палат парламенту та делегатів від обласних рад на їх спільному засіданні, а також Президента Індії, котрий обирається колегією вибірників, до складу якої входять обрані члени обох палат федерального парламенту і обрані члени законодавчих зборів штатів. У Німеччині президент обирається спеціальною колегією - Федеральними Зборами, які складаються з усіх членів Бундестагу і такої ж кількості інших членів, котрі обираються ландтагами земель на засадах пропорційного представництва від різних парламентських фракцій (ст.54 Основного Закону ФРН). Строк перебування на посаді італійського президента один з найбільш тривалих - 7 років (без особливих обмежень), а естонського, індійського і німецького - 5 років і тільки на два терміни.

Обрані у такий спосіб глави держав наділяються конституціями певним переліком повноважень, який є звичайним для парламентарної поліархії. Типовими можна вважати конституційні повноваження Президента Угорщини, який репрезентує державу; укладає договори самостійно або за згодою парламенту; акредитує і приймає послів; може ініціювати перед парламентом - Державними зборами - питання щодо проведення референдуму або повернути прийнятий закон на повторний парламентський розгляд, звертатись до Державних зборів та їх комітетів; розпустити парламент у разі тривалої конфліктної ситуації як такої, що виникла між ним й урядом, або у разі їх нездатності здійснити процедуру заміщення поса­ди глави уряду, є головнокомандувачем збройних сил (ст.ст.30, 30/А Конституції).

Перелічені повноваження типові і для Президентів Ізраїлю, Індії, Італії, Латвії, Німеччини, Пакистану та Естонії, хоча є деякі специфічні риси. Наприклад, Президент ФРН навіть формально не визнаний головнокомандувачем збройних сил. Такий підхід пояснюється реакцією авторів Основного Закону ФРН на характер попереднього етапу державно-правового розвитку країни. Президент Латвії, згідно ст.72 Конституції, має право, а якщо цього вимагає третина членів Сейму, то і зобов'язаний, відкласти опублікування закону на два місяці. "Затриманий" таким чином закон, якщо цього вимагатиме не менше ніж одна десята частина виборців, має бути винесений на референдум (народне голосування), тобто пройти процедуру, яка у теорії конституційного права називається народне вето.

За статтею 53 Конституції Індії (1950 р. з наступними змінами) "виконавча влада належить Президенту", однак цей припис є значною мірою фіктивним. Президент здійснює повноваження за порадою Ради Міністрів. Зокрема, у такий спосіб він може накласти вето на закон, прийнятий парламентом, розпустити Народну Палату, видавати укази, що мають силу закону за умов, коли "негайне прийняття закону з даного питання парламентом не є можливим" (ст.123 Конституції). Видавати укази, що мають силу закону, має право і Президент Пакистану. Він є "символом єдності держави" (ст.41 Конституції), призна­чає губернаторів провінцій і здійснює інші важливі призначення, може ввести надзвичайний стан тощо. Проте його не наділено правом вето, не визначено головнокомандувачем збройних сил. У здійсненні усіх своїх повноважень має діяти за порадою Прем'єр-міністра, і такі поради є для нього обов'язковими.

Президенти інших держав - Албанії, Греції, Молдови, Туреччини та Чехії — наділені більш широкими повноваженнями, які не є типовими для класичних парламентських форм правління. Це, на нашу думку, пояснюється наявністю у "внутрішніх" формах цих держав "залишків" колишніх тоталітарних режимів.

Прийнята після повалення режиму "чорних полковників" Конституція Греції 1975 р. закріпила за Президентом широкий обсяг повноважень. Але у 1986 р., було прийнято кілька поправок, згідно з якими Президент втратив право на зміщення глави уряду, розпуск парламенту на свій розсуд - він це може робити лише за умови висловлення парламентом недовіри двом підряд складам уряду, здійснювати більшість своїх повноважень без контрасигнування з боку членів уряду. Разом з тим деякі з них він здійснює на власний розсуд, зокрема, може призначати главу уряду, має право "за виключних обставин" скликати засідання уряду і головувати на них, може повертати прийняті закони для повторного розгляду у парламенті (парламент повинен повторно прийняти закон абсолютною більшістю) та деякі інші.

Широкими владними повноваженнями наділений Конституцією 1982 р., що була прийнята не без "допомоги" військових, Президент Туреччини. Згідно зі ст.104 Конституції, він "забезпечує застосування норм Основного Закону, а також регулює і узгоджує діяльність органів державної влади". Серед конкретних повноважень Президента треба виділити його право скликати парламент у будь-який момент, відправляти прийнятий парламентом закон на повторний розгляд, скликати засідання уряду і головувати на них, ратифікувати міжнародні договори, виносити на референдум поправки до Конституції тощо. Президент очолює Раду національної безпеки. Ця рада, до складу якої входять найавторитетніші за посадою члени уряду і керівництво збройних сил, надає рекомендації, які уряд повинен розглянути у пріоритетному порядку.

Достатньо широкими є і повноваження Президента Чехії: на власний розсуд він призначає і звільняє Прем'єр-міністра та інших членів уряду, звільняє Уряд і приймає його відставку, у визначених Конституцією випадках розпускає нижню палату - Палату Представників, призначає суддів Конституційного Суду, призначає з числа суддів голову та заступ­ників голови Верховного Суду та здійснює деякі інші повноваження. Лише частина його актів потребує контрасигнування з боку Прем'єр-міністра або уповноваженого ним члена уряду (ст.ст. 62-64 Конституції).

Майже аналогічними є повноваження Президента Молдо­ви, котрий виконує представницькі функції, репрезентуючи державу за кордоном, укладаючи договори, які мають бути ратифіковані парламентом, за пропозицією Уряду акредитує і відкликає послів; приймає участь у формуванні уряду, є головнокомандувачем збройних сил, має право ввести військовий стан у випадках агресії тощо. Його право дострокового розпуску парламенту обмежено наступними випадками: якщо неможливо формування уряду або протягом трьох місяців блокується прийняття законів; якщо протягом 45 днів парламент не висловив Уряду вотум довіри (інвеституру, яка передбачена Конституцією), відхиливши його пропозицію не менше двох разів. Позиції Президента підсилюються також тим, що укази, за допомогою яких він здійснює свої повноваження, контрасигнуються Прем'єр-міністром тільки у межах, передбачених Конституцією. Міцність же Президента Албанії пояснюється тим, що Конституцією не передбачено взагалі контрасигнування актів глави держави Прем'єр-міністром або іншими членами уряду.

Таким чином, наведене вище показує, що за своїми владними повноваженнями президентів парламентських поліархій можна розподілити на дві категорії — "слабкі", котрі володіють владою номінально, як це передбачається "законами" парла­ментарної форми правління і "сильні", котрі виходять за встановленні канони.

У порядку формування уряду, переліку повноважень та форм відповідальності його перед парламентом розглядається загальна для парламентських держав схема, але з наявністю деяких особливостей. Найбільш чітко регламентованою та відповідно громіздкою є процедура формування уряду у постсоціалістичних парламентських державах.

В Албанії кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра пропонує Президент з числа лідерів політичної партії або коаліції партій, яким належить більшість місць у парламенті. Якщо відповідна кандидатура не буде затверджена, Збори самостійно здійснюють одну або дві спроби обрати главу у визначені терміни і на основі абсолютної більшості голосів уряду. Обраний у такий спосіб Прем'єр-міністр формально призначається на посаду главою держави. Призначений Прем'єр-міністр протягом десяти днів має одержати інвеституру: у відповідний термін він подає до парламенту урядову програму і пропонує склад уряду. Проте ця процедура не потребує відповідного голосування у Зборах. Членів уряду призначає на посади і звільняє з посад Президент виключно за пропозицією Прем'єр-міністра, а декрети про такі призначення або звільнення мають бути затверджені Зборами. Ключову роль в уряді відіграє саме Прем'єр-міністр, який за Конституцією "пропонує Раді Міністрів основні напрями загальної політики і є відповідальним за їх здійснення" (ст. 101).

Згідно з Конституцією Естонії, виконавча влада належить Урядові Республіки, до складу якого входять Прем'єр-міністр та міністри. Президент призначає кандидата у Прем'єр-міністри, якому доручає здійснити подальші відповідні дії. Кандидат у Прем'єр-міністри у певний строк після отримання доручення сформувати Уряд подає Державним Зборам доповідь про основи формування Уряду. Після цього парламент приймає рішення про надання кандидату у Прем'єр-міністри повноважень на формування Уряду. Кандидат у Прем'єр-міністри, який одержав від Державних Зборів повноваження на формування Уряду, у визначений термін подає його склад Президенту, який і здійснює відповідні призначення. Зміни у складі призначеного Уряду проводяться Президентом за поданням Прем'єр-міністра. Беручи обов'язки, члени Уряду складають присягу перед Державними Зборами.

Процедура формування Уряду в Молдові починається з того, що Президент висуває кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра. У визначений термін кандидат на посаду Прем'єр-міністра звертається до Парламенту з проханням висловити вотум довіри програмі діяльності і всьому складу Уряду, тобто отримати інвеституру. Програма діяльності і склад Уряду обговорюються на засіданні Парламенту, після чого останній має висловити вотум довіри Уряду більшістю голосів депутатів.

Досить близькою до Молдови є процедура формування Уряду в Угорщині. Вона починається з обранням Державними Зборами (парламентом) Прем'єр-міністра за пропозицією Президента. Вибори Прем'єр-міністра відбуваються разом з прийняттям урядової програми. Інвеституру у вигляді вотуму довіри має отримати Кабінет Міністрів Латвії, котрий визначений Конституцією як орган виконавчої влади. Латвійський уряд складається з Міністра-президента (глави уряду) і призначених ним міністрів. Він формується особою, визначеною для цього Президентом, і призначається останнім, якщо Сейм надав йому відповідну інвеституру. Інвеституру обох палат парламенту має отримати уряд Італії - Рада Міністрів. Зі своєю програмою діяльності перед Великими Національними Зборами для її затвердження має постати також і Рада Міністрів Туреччини. Особливістю формування органу виконавчої влади у цій країні є те, що юридично Прем'єр-міністр та інші члени уряду, котрі обов'язково мають бути членами пар­ламенту, можуть призначатися Президентом без врахування партійно-політичних сил у парламенті.

Прем'єр-міністра Пакистану, який обов'язково має бути мусульманином і членом нижньої палати парламенту, обирають Національні Збори на основі абсолютної більшості го­лосів. Прем'єр-міністр формує Уряд, призначаючи його членів виключно зі складу парламенту.

Типовим для парламентських країн є порядок формування уряду в Індії, де Прем'єр-міністра, і за його поданням інших міністрів, призначає Президент, вибір якого обумовлюється розстановкою партійно-політичних сил у нижній палаті пар­ламенту. Донедавна майже за такою процедурою формувався і Уряд Ізраїлю. Але наявність багатопартійної системи, котра породжувала труднощі з формуванням уряду, обумовила необхідність внесення певних змін у систему утворення органу виконавчої влади. Нова процедура, котра була закріплена у прийнятому у 1992 р. Основному Законі і на практиці стала використовуватись з 1996 р., дістала унікальні, притаманні тільки Ізраїлю риси. її суть полягає у тому, що Прем'єр-міністра обирає безпосередньо виборчий корпус під час парламентських виборів. Спираючись на це, Прем'єр-міністр "відняв" у Президента, який обирається парламентом, частину повноважень. Зокрема, він наділений правом призначити до половини складу Уряду не з числа членів політичної партії, яку сам він репрезентує, розпускати Кнесет, однак реалізація ним цього права водночас означає відставку самого глави уря­ду. Ця спроба модернізувати форму правління Ізраїлю за рахунок такого "нововведення" дослідниками оцінюється досить критично. Дж.Сарторі, зокрема відзначає, що "прямі вибори прем'єр-міністра не є одним із видів сурогату або замінника для президентської форми правління. Якщо хто-небудь бажає ввести президентське правління, то доведеться перебудувати весь механізм. І навпаки, введення обраного всенародно прем'єр-міністра, якого не можна змістити, в парламентську систему рівнозначно тому, що в двигун вдарив камінь. Він не зруйнує двигун, але шкоди завдасть багато".

Оскільки за будь якої парламентарної форми найважливішу роль у ході формування урядів відіграють політичні партії, конституції усіх зазначених вище держав так чи інакше вказують на необхідність врахування саме співвідношення партійних сил (фракцій) у парламенті. Але у цих державах, котрі конституювалися як парламентарні поліархії тільки у XX ст., існують багатопартійні, у силу своєї молодості ще не належним чином організовані партійні системи, котрі не такі ефективні, як "старі" партії парламентських поліархій зі спадковим главою держави.

Відносно інституту відповідальності у системі зв'язків цього підвиду поліархічної форми державного правління присутній певний дуалізм, що не є характерним для парламентських поліархій зі спадковим главою держави. Він знаходить свій вираз у тому, що відповідальність перед парламентом несе не тільки уряд, але і президент.

Визначений конституціями порядок відповідальності уряду, результатом якого може бути його відставка, характерний для парламентських форм державного правління. Через прийняття резолюції осуду або постанови про недовіру парламент може спричинити відставку глави уряду, усього уряду або когось з його міністрів. В Ізраїлі політичну відповідальність перед Кнесетом несе весь Уряд, в Італії передбачена колективна та індивідуальна політична відповідальність перед обома па­латами парламенту. Таку ж відповідальність несе Кабінет Міністрів Латвії перед Сеймом, причому якщо Сейм висловлює недовіру Міністру-президенту, то у відставку йде весь Кабінет Міністрів.

Конституцією Албанії визначено механізми парламентського контролю за діяльністю уряду та його окремими членами. Зокрема, встановлено, що Прем'єр-міністр та інші члени Ради Міністрів зобов'язані у тритижневий термін давати відповіді на інтерпеляції та депутатські запити. Уряд Угорщини відповідає за свою діяльність перед Державними Зборами. Він регулярно подає парламенту звіти про свою роботу. Державні Збори шляхом висловлення недовіри Прем'єр-міністру, яка розглядається і як недовіра до всього Уряду, може відправити їх у відставку.

Своєрідною рисою парламентської відповідальності уряду Індії є те, що окрім колективної відповідальності уряду перед Народною Палатою, передбачена індивідуальна відповідальність міністрів перед Президентом. Проте Президент може усунути з посади того чи іншого міністра лише за порадою Прем'єр-міністра.

Більш деталізованою є процедура притягнення до відповідальності глави держави. Причому тут розглядається певна закономірність, обумовлена особливостями політико-правового життя минулого деяких держав (Німеччини, Туреччини, Пакистану, постсоціалістичних країн), котрі мають негативний досвід авторитарно-особистої влади.

Президент Албанії може бути достроково усунений з посади у разі грубого порушення Конституції. Розгляд питання ініціюється членами парламенту, які складають четверту частину складу Зборів. Пропозиція про усунення Президента має бути підтримана двома третинами членів Зборів і остаточно набуває сили, якщо її приймає Конституційний Суд, який засвідчує наявність провини глави держави Майже аналогічною є така процедура в Угорщині, де однак відсутня стадія ініціації процесу усунення Президента з посади. В Туреччині і ініціювання парламентської процедури, і прийняття рішення потребує більш міцної підтримки парламентарів. Президент, в разі вчинення ним дій, що визначаються як державна зрада, може бути усунутий з посади тільки тоді, коли за подання, підтримане двома третинами членів Великих Національних Зборів, проголосують 3/4 від загальної кількості членів парламенту.

В Німеччині обвинувачення Президенту в умисному порушенні Основного Закону або будь-якого федерального закону можуть пред'явити Бундестаг або Бундесрат. Пропозиція щодо обвинувачення має бути подана від імені не менше, ніж чверті голосів членів Бундесрату. Для прийняття відповідного рішення потрібна більшість у дві третини голосів членів Бундестагу або така ж більшість голосів членів Бундесрату. Після пред'явлення обвинувачення Федеральний Конституційний Суд може призупинити функції Президента до вирішення справи. Якщо Федеральний Конституційний Суд встановить, що Президент винний в умисному порушенні Основного Закону або федерального закону, він може оголосити про усунення його з посади. Остаточним також є рішення Конституційного Суду Чехії про усунення Президента з посади за державну зраду в разі прийняття обвинувального акту Сенатом.

Повноваження Президента Естонії припиняються, зокре­ма, із набуттям сили обвинувального вироку суду щодо нього. Сам же глава держави може бути притягнутий до кримінальної відповідальності зі згоди більшості членів Державних Зборів. Президент Пакистану може бути усунутий з посади за рішенням більшості у дві третини голосів, прийнятим на спільному засіданні палат парламенту. Також не менше двох третин голосів депутатів Сейму потрібно для прийняття, ініційованого не менше ніж половиною членів парламенту рішення про усунення з посади Президента Латвії. Водночас Конституцією передбачений і інший шлях вирішення цієї про­блеми: Президент має право внести пропозицію про розпуск Сейму на референдум і якщо вона народом відхилена, то Президент вважається усуненим з посади.

Таким чином, різновиду форми правління з обраним одноособовим главою держави притаманні риси, у цілому характерні для парламентарної поліархії. Своєрідними є лише ті, що пов'язані з формуванням президентури і її зв'язків з іншими вищими органами цієї системи влади. Однак цього не можна сказати відносно форми правління держав, які мають "колективного" главу держави і характеризуються як парламентарні. Мова йде насамперед про форму державного правління Швейцарії.

Форму державного правління Швейцарії, встановлену Конституцією 1999 р., слід визнати унікальною в ряду поліархічних форм державного правління, що пов'язано насамперед зі специфікою статусу органу "верховної розпорядчої і виконавчої влади Союзу," яким за статтею 174 Конституції є Союзна (Федеральна) Рада. До складу Союзної Ради входить сім членів, котрі обираються Союзними Зборами (двопалатним парламентом) на термін повноважень нижньої палати парламенту (Національної Ради) - 4 роки. Характерно, що від одного і того ж кантону (суб'єкта федерації) може бути призначений тільки один член Союзної Ради. її склад оновлюється повністю після закінчення терміну повноважень Національної Ради і всі вакансії, що відкриваються в її складі протягом наступних чотирьох років, заміщуються парламентом лише на той період, що залишився до кінця терміну повноважень Національної Ради.

У структурі Союзної Ради важко виділити інститут глави держави та інститут уряду. З формальної точки зори (насамперед за назвою) у державі є пости Президента та Віце-президента. Союзний Президент (Президент Конфедерації), який згідно зі ст.176 Конституції обирається Союзними Зборами зі складу Союзної Ради терміном на один рік, головує у Союзній Раді. Особа, призначена на посаду Союзного Президента не може бути обрана повторно або обрана Віце-президентом (заступник Союзного Президента, котрий обирається парламентом на такий же термін) наступного року.

Союзний Президент, однак, не є "класичним" главою держави: зміст його компетенції насамперед зумовлений членством у Союзній Раді і зводиться тільки до головування в ній. Традиційна же для глави держави компетенція віднесена до Союзної Ради, котра "приймає рішення як колегія" (ст.177). Союзна Рада представляє Швейцарію на міжнародній арені, підписує та ратифікує договори (ст.184); приймає заходи для збереження зовнішньої безпеки, незалежності та нейтралітету Швейцарії, приймає заходи для збереження внутрішньої безпеки, у термінових випадках може застосовувати війська (ст.185).

Згідно статті 178 Союзна Рада "керує союзною адміністрацією. Вона опікується про її доцільну організацію і про цілеспрямоване виконання завдань". Саме через союзну адміністрацію, котра складається з очолюваних членами Союзної Ради департаментів (іноземних справ, внутрішніх справ, фінансів і митниць тощо) здійснюється реалізація урядової влади.

За наведеними вище ознаками: наявністю союзної адміністрації, посад Президента і Віце-президента, зосередження повноважень глави держави та уряду в руках Союзної Ради, швейцарська держава нагадує президентську поліархію (республіку). Водночас, форма державного правління Швейцарії містить і деякі парламентарні елементи, що дало підстави окремим авторам визначити її як "змішану республіку" з вираженим дуалістичним державним режимом. Але детальний аналіз конституційних норм, котрі юридично закріплю­ють цю систему вищих органів законодавчої і виконавчої вла­ди Швейцарії, показує, що більш слушною є точка зору В.Шаповала, який вважає, що її форма державного правління "за багатьма" ознаками подібна до парламентарно-республіканської..." На це вказує:

• по-перше, те, що згідно ст.148 Конституції, Союзні Збори "здійснюють верховну владу у Союзі";

• по-друге, Союзна Рада, яка поєднує функцію глави держави і уряду, формується парламентським шляхом, в той час як однією з ключових ознак "змішаної республіки" є обрання президента позапарламентським шляхом, тобто безпосередньо громадянами;

• по-третє, Союзна Рада несе відповідальність перед Союзними Зборами, але ця процедура не так чітко відрегульована Конституцією як в традиційних парламентських країнах.

У п.1. ст.169 Конституції записано, що "Союзні Збори здійснюють вищий нагляд за Союзною Радою та союзною адміністрацією". Стаття 171 встановлює, що "Союзні збори можуть давати доручення Союзній Раді", а "подробиці, ... інструменти, за допомогою яких Союзні Збори можуть впливати на сферу компетенції Союзної Ради", регулюються законом. І нарешті, у п.b, ст.187 закріплено, що Союзна рада "регулярно подає звіт Союзним Зборам про ведення нею справ, а також про становище Швейцарії". Тобто Союзна Рада підконтрольна парламенту, але останній не має формального права відправити її у відставку.

• По-четверте, незважаючи на відсутність у конституції прямих норм, Союзна рада, що формується з врахуванням співвідношення партійних сил у парламенті, реалізує політичну лінію парламентської більшості. Така форма взаємовідносин Союзної Ради і парламенту підсилює значення останнього і його роль у державному механізмі. Відсутність же традиційних процедур політичної відповідальності уряду перед парламентом у цьому випадку не перешкоджає їх взаємодії. Питання такої взаємодії вирішуються в межах парламентської демократії шляхом узгодження позицій головних партійно-політичних сил і практичної реалізації їх в урядовій діяльності.

Таким чином, при всій своєрідності та унікальності державного ладу Швейцарії її форма правління за своїм змістом, на нашу думку, є особливим різновидом парламентарної поліархії, котра деякими зарубіжними , а слідом за ними і вітчизняним дослідниками (які спиралися на досвід організації влади у Франції "періоду директорії" 1794-1799 р., а також України часів "Директорії УНР) названа "директоріальною республікою".