Галицько-Волинська держава — правонаступник Київської Русі. Виникнення

1. Галицько-Волинського князівства, його соціально-економічний і політичний розвиток.

Галицько-Волинське князівство займало північно-східні схили Карпат, а на південь від них - територію між ріками Дністер і Прут, тобто охоплювало всю сучасну Холмщину, Підляшшя, Берестейську і Белзьку землі, час­тину Лемківщини і Закарпаття.

Тут були родючі землі в широких річкових долинах, а також великі лісові масиви і значні поклади кам'яної солі, яку вивозили в усі сусідні країни.

На території Галицько-Волинської землі виникли ве­ликі міста: Галич, Володимир-Волинський, Перемишль, Львів і т.д.

Зручне географічне положення (сусідство з Угорщиною, Польщею, Чехією) дозволяло вести активну зовнішню тор­гівлю.

Крім того, землі князівства знаходилися у відносній безпеці від кочівників. Ще до завоювання цих земель Володи­миром Великим слов'янські племена дулібів, бужан, волинян, тиверців і білих хорватів, які їх населяли, створили тут досить міцні племінні княжіння, з великими містами і досить розви­нутою економікою.

Значний економічний підйом був основою могутності місцевих бояр, які вели постійну боротьбу за обмеження влади місцевих князівських династій і за неза­лежність від Київського великого князя.

Територію тиверців, розташовану в басейні Дністра і Пруту, приєднав до Київської держави Святослав Ігорович, а басейни рік Сяну і Бугу та Закарпаття -. Володимир Святославович, котрий заснував м. Володимир.

Після смерті Ярослава Мудрого Волинь закрі­пилася за його нащадками з династій Мономаховичів та Ізяславичів, а Галичина - за династією Ростиславичів. З ослабленням Київської Русі в 1141 р. виникло Галицьке, а в 1146р. - Волинське князівства.

Перше досягло найвищої могутності при Ярославі Осмомислі (1152-1187рр.), друге - при Романі Мстиславовичі (1170-1205рр.).

Об'єднання Галицького і Волинського князівств відбулося при волинському князі Романі Мстиславовичі (1170-1205 рр.).

Після монголо-татарської навали, яка зруйнувала Русь, Галицько-Волинська держава, використовуючи своє вигідне страте­гічне положення на шляху між Чорним і Балтійським морями, продовжувала боротьбу з татарами, домігшись широкого між­народного визнання і ставши одним з найбільших центрів об'єднання давньоруських земель.

Таким чином, вона ще майже протягом століття зберігала державні і культурні тра­диції Київської Русі.

Державний лад Галицько-Волинської землі, хоча і мав ряд своєрідних рис, в головному був схожий з державним ладом інших князівств і земель Південно-Західної Русі.

Верховна вла­да в Галицько-Волинській державі належала князеві (імено­ваному князем усієї Русі, королем, принцепсом), який спи­рався на бояр і місцеву знать.

Князі Галицько-Волинської землі мали судові повноваження. Вони очолювали також усю військову організацію князівства.

Князеві належало право

• збору податків,

• карбування монет

• розпорядження скарбни­цею,

• визначення розміру і порядку стягування митних зборів.

Атрибутами влади князів були корона, герб, печатка, прапор.

Великі князі прагнули здійснювати вплив і на церковну організацію, використовуючи її у своїх інтересах.

Єпископи призначалися за згодою великого князя, і лише потім вони висвячувалися в сан митрополитом.

Прерогативою великокнязівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.

Князівство домоглося широкого міжнародного визнання, уста­новило зв'язки з Польщею, Угорщиною, Римом, Німеччиною й іншими країнами Європи.

Важливим кроком у розвитку дер­жавної самостійності князівства стало визнання константи­нопольським патріархатом галицької митрополії.

Однак влада князя (короля) була не безмежною. Важливу роль грали боярська рада, князівські з'їзди, що вирішували

• питання миру,

• війни,

• укладали договори.

Хоча князь у Галицько-Волинській землі, принаймні в окремі періоди, вважався «самодержцем», тобто необмеженим правителем, фактично він залежав від боярства, яке усіма засобами прагнуло обмежити його владу, використовуючи в той же час князя як знаряддя для охорони власних інтересів.

Бояри, будучи великими землевласниками, підтри­мували князівську владу остільки, оскільки вона була вираз­ницею інтересів феодалів у боротьбі з поневоленим ними населенням, захисницею їхніх земельних володінь.

В окремі періоди існування Галицько-Волинської Русі значення князів­ської влади настільки знижувалося, що князі практично не могли започаткувати ні однієї великої політичної акції без згоди і підтримки бояр.

Як постійний державний інститут боярська рада діяла в Галицько-Волинській землі вже в пер­шій половині XIV ст.

У її склад входили:

• знатні і великі бояри-землевласники,

• галицький єпископ,

• суддя князівського двору,

• деякі воєводи і намісники.

Боярська рада скликалася з ініціа­тиви самого боярства, але іноді і за бажанням князя. Однак князь не мав права скликати боярську раду лише з власної ініціативи, не враховуючи думки бояр.

Очолювалася рада самими впливовими боярами, котрі прагнули направляти діяльність князя. Формально не будучи вищим органом влади в Галицько-Волинській землі, боярська рада, проте, відігра­вала велику роль у політичному житті цієї землі, у справі керу­вання нею.

Позиції боярської ради посилювала також та обста­вина, що значна частина бояр займала першорядні посади в системі управління Галицько-Волинської землі.

Система місцевого управління була досить розвинутою. Міс­тами керували тисяцькі і посадники, яких призначав князь.

Їм належала:

• адміністративна,

• військова і судова влада,

• мали право збору з населення данини та різного мита - важливої частини князівських доходів.

Округами-воєводствами управляли воєводи, котрі мали

• військово-адміністративні,

• судові повноваження.

Територія Галицько-Волинської землі розділялася на волості, якими управляли призначені князем волостелі.

Волостелі в межах своєї компетенції мали адміністративні, вій­ськові і судові повноваження.

Для ведення судових розглядів по незначних справах, вико­нання деяких поліцейських функцій у межах сільської гро­мади обиралися старости.

Вони цілком підкорялися міс­цевій князівській адміністрації, вищі посади в якій займали в більшості випадків бояри.

Однак зберігалися і елементи пле­мінної демократії. Так, для обговорення найбільш важливих питань іноді збиралося народне віче.

Таким чином, у політичній історії Галицько-Волинських земель існували дві тенденції:

• з одного боку, великі князі прагнули до максимального зосередження владі у своїх руках,

• а з іншого боку — боярство і знать постійно нама­галися обмежити цю владу, активно брали участь у динас­тичній боротьбі за великокнязівський престол.

Це послаб­ляло Галицько-Волинське князівство і стало однією з причин його занепаду.