70.Гроші — це паперові та металеві знаки, що служать мірою вартості речей, робіт, послуг та інших матеріальних і нематеріальних благ, виконуючи функцію загального еквівалента, засобу платежу, обігу і нагромадження.

В Україні гроші використовуються у готівковій та безготівковій формах. Гроші у безготівковій формі зберігаються на банківських рахунках суб'єктів цивільних правовідносин і мають назву «грошові кошти». Правове регулювання як готівкового, так і безготівкового грошового обігу в нашій державі здійснюється Конституцією, законами України, підзаконними нормативно-правовими актами, зокрема нормативними актами Національного банку України. Відповідно до ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Указом Президента України від 25 серпня 1996 р. № 762/96 «Про грошову реформу в Україні»1 уготівковий обіг в Україні введено банкноти номінальною вартістю 1,2,5,10,20,50 і 100 гривень та розмінну монету вартістю 1,2,5,10,25 і 50 копійок. Згідно з чинним законодавством України виключне право введення в обіг гривні і розмінної монети, організація їх обігу і вилучення з обігу належить Національному банку України. Обіг безготівкових грошових коштів здійснюється в Україні згідно з інструкцією Національного банку України №7 «Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України»2. Ця інструкція передбачає можливість проведення безготівкових розрахунків за допомогою платіжних доручень, платіжних вимог — доручень, чеків, акредитивів та векселів.

Правове значення грошей як об'єктів цивільних прав доцільно розглядати у декількох аспектах.

По-перше, гроші є цінністю, за допомогою якої забезпечується обіг грошових коштів у нашій країні. З огляду на це правове значення грошей полягає у виконанні ними їх головної функції — забезпечення платежів, розрахунків, кредитів тощо.

У цивільному обороті гроші оцінюються не кількістю грошових знаків (банкнот і монет), а загальною сумою виражених у них грошових одиниць. Ця ознака грошей дає підстави визнавати їх подібними до родових і подільних речей.

Банкноти можуть бути індивідуально визначені шляхом переліку їх серій та номерів у банківських документах або у відповідних протоколах при проведенні оперативно-слідчих дій. Гроші як об'єкти цивільних прав є замінними. Виходячи з цього, боржник у разі посилання ним на те, що гроші, які він одержав від кредитора, загинули (вкрадені, загублені, фізично знищені і т. ін.), не може бути звільнений від цивільно-правової відповідальності. Це правило знайшло своє відображення у положеннях ст. 212 ЦК, згідно з якою божник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання.

Гроші можуть бути самостійним предметом деяких цивільно-правових угод. Це договори позики (ст. 374 ЦК), банківської позички (ст. 383 ЦК), кредитування (ст. 382 ЦК), дарування (ст. 243 ЦК), схову (ст. 413 ЦК) та ін.

Окремо слід зазначити, що гроші у деяких випадках можуть виступати у цивільно-правових угодах як товар. Йдеться про гроші, які не є законним платіжним засобом на території України, а, маючи нумізматичну цінність (наприклад, старовинні монети або банкноти), становлять предмет колекціонування.

Незважаючи на велике значення грошей для приватноправових відносин, вони є публічно-правовим інститутом. Тому держава забезпечила довіру всіх суб'єктів цивільного права до національної грошової одиниці та стабільність готівкового грошового обігу шляхом закріплення положень, що містяться у ст. 147 ЦК, відповідно до якої гроші, а також цінні папери на пред'явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача. Це правило поширюється і на випадки, коли гроші були індивідуалізовані шляхом переліку їх серій та номерів у відповідному документі. Наприклад, якщо грабіжник, пограбувавши банк, одержав банкноти, інформація про серії та номери яких збереглась у банку, і до затримання встиг частину грошей витратити на власні потреби, ці кошти не можуть бути вилучені у добросовісного набувача з посиланням на те, що вони потрапили в обіг незаконно. Добросовісність набувача визначається згідно зі ст. 145 ЦК.

По-друге, гроші є загальною мірою цінності всіх речей, робіт, послуг, інших суспільне корисних дій суб'єктів цивільного права та інших матеріальних і нематеріальних благ. Правове значення грошей у цьому аспекті полягає в тому, що без використання єдиної міри цінності була б неможливою охорона більшості цивільних прав. Гроші як єдина міра цінності, як загальний еквівалент необхідні для оцінки суспільної корисності того чи іншого матеріального або нематеріального блага або відповідних правомірних дій суб'єктів цивільних правовідносин. За допомогою грошей також визначаються роз-4 мір заподіяної матеріальному чи нематеріальному благу шкоди або збитків та обсяг відповідальності винної особи. Так завдяки використанню грошей як загального еквівалента здійснюються відшкодування матеріальної та моральної шкоди (ст. ст. 440, 440' ЦК), стягнення неустойки і збитків (ст. 204 ЦК) у разі

невиконання або неналежного виконання зобов'язань, відшкодування вартості незамінних речей у разі їх загибелі тощо.

Перелік валютних цінностей міститься в Декреті Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»', відповідно до ст. 1 якого валютними цінностями в Україні визнаються:

1) валюта України — грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України;

- платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у валюті України;

2) іноземна валюта — іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України;

- платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або монетарних металах;

3) монетарні метали — золото і метали іридієво-платинової групи в будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів з цих металів і брухту цих металів.

Згідно із Законом України «Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними»2 металами іридієво-платинової групи є паладій, іридій, радій, осмій, рутеній.

Здійснення валютних операцій на території України, загальні засади їх правового регулювання, повноваження органів державної влади та управління, банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права та обов'язки суб'єктів цих відносин, порядок здійснення контролю за валютними операціями та відповідальність за правопорушення у цій сфері встановлюються чинним законодавством України.

71,72. Цінні папери є необхідним елементом ринкової економіки і використовуються у різноманітних сферах цивільного обороту. Наприклад, акція є засобом мобілізації окремих грошових нагромаджень для створення акціонерного товариства — юридичної особи, формування статутного фонду якої не може бути здійснене окремим підприємцем. Векселі, ощадні сертифікати, казначейські зобов'язання держави та облігації всіх видів застосовуються у сфері кредитування, чеки — у сфері платіжного обігу, а коносаменти — для забезпечення товарообігу.

Переважна більшість цінних паперів містить у собі зобов'язальні права. У деяких цінних паперах виражені інші види цивільних прав. Наприклад, основний зміст коносаменту складають речеві права, хоча елементи зобов'язальних правовідносин йому теж притаманні. Існують також цінні папери, в яких поєднані декілька категорій цивільних прав. Таким цінним папером є, зокрема, акція. В ній виражені корпоративне право (на пайову участь у справах відповідного AT) та зобов'язальні права (на дивіденди та участь у розподілі майна при ліквідації товариства).

Для визнання документа цінним папером він повинен мати відповідні ознаки. Найбільш вагомою та загальновизнаною характерною ознакою цінних паперів є обгрунтована проф. М. Агарковим необхідність їх пред'явлення для здійснення вираженого в них права'.

Важливою ознакою цінних паперів є також їх обігоздатність, під якою розуміють спроможність цінних паперів бути об'єктами цивільних угод, спрямованих на перехід права власності. Завдяки обігоздат-ності цінного паперу цю ж якість набувають і виражені у ньому права. П'ять ознак, притаманних цінним паперам, обгрунтовані проф. В. Гордоном. Це літеральність, легітимація, абстрактність, автономність та презентація2. Літеральність означає, що цінний папір дає право вимагати виконання тільки того, що у ньому буквально записано. Легітимація — це підтвердження за допомогою цінного паперу законності прав його пред'явника. Вимога, виражена у цінному папері, не залежить від підстави, відповідно до якої вона виникала. Таким чином, для цінних паперів харак терна абстрактність. Автономність як ознака цінних паперів полягає в тому, що особа, яка придбала документ на законних підставах, користується своїм правом незалежно від його попереднього власника. Пред'явлення цінного паперу до виконання (тобто презентація) вже розглядалася вище як ознака цінних паперів. До цього слід додати, що проф. В. Гордон до характеристики цієї ознаки включає право пред'явника паперу вимагати виконання вираженого в папері зобов'язання.

Легальне визначення цінних паперів міститься у ст. 1 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу». Згідно з цією нормою цінними паперами визнаються грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Відомо декілька класифікацій цінних паперів. Найбільш загальновизнаною та поширеною є класифікація цінних паперів за способом легітимації уповноваженої особи1. За цією ознакою цінні папери поділяються на іменні, на пред'явника та ордерні.

В іменному папері (наприклад, іменна акція) вказується уповноважена по паперу особа. Здійснити право, виражене в іменному папері, може тільки зазначена у ньому особа.

У цінних паперах на пред 'явника не вказується особа, якій вони видаються. Здійснити право, зазначене у цінних паперах на пред'явника, може особа, якій належить папір у даний момент. Цінними паперами на пред'явника можуть бути акції, облігації підприємств, внутрішніх державних і місцевих позик тощо.

Ордерний цінний папір містить повне ім'я першого набувача, який має право шляхом вчинення передаточного напису (індосаменту) передати право, що міститься у цінному папері, іншій особі. Ордерними цінними паперами є вексель та коносамент.

Види цінних паперів передбачені Законом України «Про цінні папери і фондову біржу». Відповідно до ст. З цього Закону цінними паперами є акції, облігації, казначейські зобов'язання держави, ощадні сертифікати, векселі, а також приватизаційні папери. Слід зазначити, що цей перелік недоцільно визнавати вичерпним, тому що до нього не увійшли деякі загальновідомі цінні папери, наприклад, коносамент і чек.

Акцією визнається цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді AT, підтверджує членство в AT та право на участь в управлінні ним, дає власнику право на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації AT. Акції можуть випускатись іменними та на пред'явника, привілейованими та прост

ими.

Облігація — це цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений у ньому строк з виплатою фіксованого відсотку (якщо інше не передбачено умовами випуску). До випуску та обігу в Україні допущені облігації підприємств. Облігації обох видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільних засадах. Облігації можуть випускатись іменними і на пред'явника, процентними і безпроцентними (цільовими),такими, що підлягають вільному обігу, та з обмеженим колом обігу.

Казначейськими зобов 'язаннями держави визнаються цінні папери на пред'явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу. В Україні можуть випускатись довгострокові (від 5 до 10 років), середньострокові (від 1 до 5 років) і короткострокові (до 1 року) казначейські зобов'язання. Згідно з Порядком застосування векселів Державного казначейства1, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 1996 р. № 689, в Україні випущені векселі Державного казначейства номіналом 5000 та 10000 гривень.

Ощадний сертифікат — це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків по ньому. Ощадні сертифікати випускаються строкові (під певний договірний відсоток на певний строк) або до запитання, іменні та на пред'явника. Іменні сертифікати не підлягають вільному обігу.

ЗПУ України. - 1996. № 14. - С. 383.

Вексель — це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку певну суму грошей власнику векселя (векселедержателю). В Україні можуть випускатися два види векселів: простий і переказний. Простим є вексель, за яким векселедавець бере безумовне зобов'язання сплатити у певний строк вказану у ньому грошову суму уповноваженій по векселю особі (векселедержателю). Переказним векселем (траттою) визнається вексель, за яким зобов'язання сплати вказаної у ньому суми покладається на третю особу (трасата), якій векселедавець (трасант) дає просту і нічим не обумовлену пропозицію сплатити відповідну суму векселедержателю (ремітенту). Відповідно до чинного законодавства України учасниками вексельного обігу можуть бути держава в особі відповідних державних органів, господарюючі суб'єкти та банківські установи. Фізичні особи (громадяни) вексельної правоздатності не мають.

Цінними паперами згідно з законодавством України с також приватизаційні папери. Поява приватизаційних паперів обумовлена прийняттям Верховною Радою України пакету законів, регламентуючих приватизацію державного майна: «Про приватизацію майна державних підприємств»1, «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»2, «Про приватизаційні папери»3 та ін. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про приватизаційні папери» в Україні випускаються приватизаційні папери трьох видів — приватизаційні майнові сертифікати, житлові чеки та земельні бони.

Приватизаційні папери за своїм правовим режимом істотно відрізняються від звичайних цінних паперів. По-перше, право на їх одержання та використання мають тільки громадяни, які постійно проживали або переїхали на постійне проживання в Україну до 1 січня 1992 р. По-друге, з метою захисту майнових інтересів громадян приватизаційні папери можуть бути лише іменними. По-третє, вони не підлягають вільному обігу, а їх продаж або відчуження іншим способом є недійсним. По-четверте, приватизаційні папери не є доход-ними — дивіденди або відсотки по ним не нараховуються. По-п'яте, приватизаційні папери мають вузьку сферу використання і не можуть застосовуватись для здійснення розрахунків або як застава для забезпечення відповідних зобов'язань.

Крім розглянутих цінних паперів, випуск та обіг яких передбачений Законом України «Про цінні папери і фондову біржу», є сенс звернути увагу також на чек і коносамент.

Правове регулювання використання чеків в Україні здійснюється згідно з розділом V Інструкції № 7 «Про безготівкові розрахунки в господарському обігові України», затвердженої постановою Правління Національного банку України від 2 серпня 1996 р. № 204і. Відповідно до п. 44 цієї Інструкції розрахунковий чек — це документ, що містить письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) установі банку (банку-емі-тенту), яка веде його рахунок, сплатити чекодержателю зазначену в чеку суму коштів. Чекодавцем є юридична або фізична особа, яка здійснює платіж за допомогою чека та підписує його. Таким чином, активну чекову правоздатність в Україні мають як юридичні особи, так і громадяни. Чекодержателем визнається підприємство, яке є отримувачем коштів за чеком. Банком-емітентом згідно з Інструкцією є банк, що видає чекову книжку (розрахунковий чек) підприємству або фізичній особі. На практиці банк-емітент укладає з чекодавцем чековий договір і у відповідності з його умовами видає йому чекову книжку, в якій брошуруються 10,20 або 25 банківських чеків. Без видачі чекової книжки банк-емітент може видати на ім'я чекодавця (фізичної особи) один або декілька розрахункових чеків на суму, що не перевищує залишок коштів на рахунку чекодавця, або на суму, що внесена готівкою. Такі розрахункові

чеки використовуються фізичними особами при здійсненні разових операцій і виготовляються окремими бланками.

Правовий режим коносаменту визначається в Україні Кодексом торговельного мореплавства України2. Відповідно до ст. 137 цього Кодексу після прийняття вантажу до перевезення перевізник вантажу, капітан або агент перевізника зобов'язані видати відправнику коносамент, який є доказом прийняття перевізником вантажу, зазначеного у ньому. Інакше кажучи, коносаментом є документ, який містить умови договору морського перевезення вантажу, що посвідчує факт укладення договору і служить доказом прийняття вантажу до перевезення3. У коносаменті зазначаються його відповідні реквізити, передбачені ст. 138 Кодексу торговельного мореплавства України. При перевезенні вантажів у закордонному сполученні в коносамент можуть бути внесені за згодою сторін і не передбачені вказаною нормою інші умови та застереження. Перевізник зобов'язаний видати відправнику на його бажання кілька примірників коносаменту тотожного змісту, причому в кожному з них повинна відмічатись кількість складених примірників коносаменту. Після видачі вантажу по одному з примірників коносаменту решта примірників втрачає чинність. Коносаменти можуть бути іменними, ордерними та на пред'явника. Іменний коносамент може передаватися за іменними передаточними написами або в іншій формі з додержанням правил, установлених для пе-- редачі боргової вимоги. Ордерний коносамент передається за іменним або бланковим передаточними написами. Коносамент на пред'явника може передаватися шляхом простого вручення.

Коносамент є товаророзпорядчим документом, оскільки особа, яка є законним держателем цього цінного паперу, має право розпоряджатися і товарами, які в ньому зазначені.

Зручність коносаменту при забезпеченні морських перевезень полягає в тому, що поки товари перевозяться морем, через передачу прав на коносамент стає можливим неодноразово (при необхідності) передати право власності на товари, що у ньому зазначені. Таким чином, одержати товари, що перевозились морем, у порту призначення зможе останній законний держатель коносаменту або його представник за умови відповідного підтвердження його повноважень.

Крім розглянутих існують також інші специфічні фондові інструменти, що складають окрему групу цінних паперів. Це так звані похідні, або спеціальні, цінні папери. До них відповідно до Правил випуску та обігу фондових деривативів1, затверджених рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 24 червня 1997 р. № 13,

належать опціони, ф'ючерси та варанти.

Опціоном є стандартний документ, укладений як стандартизований контракт, який закріплює право (але не зобов'язання) його власника на придбання від емітента опціону (опціон на купівлю) чи на продаж емітенту (опціон на продаж) у строк, визначений в ньому, зазначеної у ньому кількості базового активу (цінних паперів, товарів або коштів) за зафіксованою при його укладанні ціною.

Ф 'ючерсом (ф 'ючерсним контрактом) визнається стандартний документ, укладений як стандартизований контракт, який засвідчує зобов'язання продати або придбати відповідну кількість базового активу у визначений час у майбутньому з фіксацією ціни базового активу під час укладання контракту.

Випуск опціонів та ф'ючерсів відповідно до п. 4 згаданих Правил здійснюється як у паперовій (документарній), так і безпаперо-вій (бездокументарній) формі.

Варантом є різновид опціону на купівлю, який випускається емітентом разом з власними привілейованими акціями чи облігаціями та надає його власнику право на придбання простих акцій даного емітенту протягом певного періоду за певною ціною.

Слід зазначити, що з виданням Указу Президента України від 25 травня 1994 р. № 247 «Про електронний обіг цінних паперів і національний депозитарій»' в нашій державі з'явився ще один різновид цінних паперів. Йдеться про бездокументарні цінні папери. Зараз чинним є Указ Президента України від 2 березня 1996 р. № 160/96 про внесення змін і доповнень до Указу від 25 травня 1994 р. № 247 і викладення його в новій редакції: «Про облік прав власності на іменні цінні папери та депозитарну діяльність»2. Цим Указом затверджено положення про діяльність з обліку прав власності на іменні цінні папери та депозитарну діяльність. Наведені нормативні акти і визначають правовий режим бездокументарних цінних паперів в Україні на сьогоднішній день. З їх появою виникло багато спірних питань стосовно їх правової природи та термінологічної досконалості самого словосполучення «бездокументарні цінні папери». Це обумовлено тим, що до їх появи у національному цивільному праві загальновизнаною була документарна концепція цінних паперів, відповідно до якої цінним папером визнавався документ встановленої форми з обов'язковими реквізитами. Але, безумовно, прогресивність, зручність та перспективність використання цього різновиду цінних паперів сумніву не викликають. Тому в постанові Верховної Ради України від 29 квітня 1994 р. № 277 «Про концепцію функціонування та розвитку фондового ринку України»3 зазначено, що переважна більшість цінних паперів повинна випускатися у нематеріальній формі.

73. До особливої групи об'єктів цивільних прав відносяться нематеріальні блага, під якими розуміються ті, що не мають економічного змісту і не віддільні від особи, їх носія блага і свободи, визнані чинним законодавством. Характерна особливість цієї групи об'єктів полягає в тому, що вони:  1) не мають матеріального (майнового) змісту;  2) невіддільні від особи їх носія;  3) володіють властивістю індивідуалізації самої особи володаря цих прав.  ЦК України містить правила, направлені на врегулювання і захист нематеріальних благ, які істотно відрізняються від колишнього цивільного законодавства . Нематеріальні блага розглядаються як різновид об'єктів, з приводу яких можуть виникати цивільні правовідносини. Перелік нематеріальних благ, що юридично захищаються, можна підрозділити на: а) нематеріальні блага, що набуваються громадянами і юридичними особами через народження (створення), і б) нематеріальні блага, що набуваються ними через закон. Те, що ЦК України дає лише зразковий перелік нематеріальних благ, що користуються цивільно-правовим захистом, дозволяє зробити висновок про те, що об'єктом цивільно-правових відносин може виявитися і не назване ЦК нематеріальне благо. До нематеріальних благ, що набуваються громадянами і юридичними особами через народження (створення), відноситься життя, здоров'я, гідність особи, особиста недоторканність, честь і добре ім'я, ділова репутація, недоторканність приватного життя, особиста і сімейна таємниця; до нематеріальних благ, що набуваються через закон, - право вільного пересування, право вибору місця перебування і проживання, право на ім'я, інші особисті немайнові права. Як інші нематеріальні права, - право на життя, здоров'я і ін. Особисте немайнове право, що кореспондує нематеріальному благу або що існує окремо від нього, виявляється як би благом другого рівня, а саме життя, здоров'я і ін. є благом, яке передує праву на нього, і в цьому сенсі можуть визнаватися благом першого рівня.  Поняття "Нематеріальне благо" є збірним, таким, що відноситься як до самого "блага", так і до особистих немайнових прав. Наявністю цих доданків нематеріального блага можна пояснити тим, що в характеристиці відносин, регульованих цивільним законодавством, мовиться, з одного боку, про регулювання, а з іншою, про захист нематеріальних благ, що не слід розуміти як зіставлення регулювання захисту, і навпаки, бо здійснення захисту припускає регулювання, а регулювання може виявитися безглуздим за відсутності захисту. Блага першого рівня нерозривно пов'язані з самим існуванням особи. Вони об'єктивно існують незалежно від їх правової регламентації і лише у випадках посягань на ці блага потребують правового захисту. Право громадян на захист честі, достоїнства, ділової репутації є їх конституційним правом, а ділова репутація юридичних осіб - однією з умов їх успішної діяльності. Блага другого рівня: право на ім'я, право авторства і інші особисті немайнові права - є суб'єктивними правами, створюючими зміст конкретного правовідношення і тим самим вже врегульованими нормами права. У разі ж порушення цих прав вони користуються правовим захистом . Правовідношення, елементом якого є суб'єктивне право особи на нематеріальне благо, є абсолютним, оскільки управомоченному суб'єктові протиставляються абсолютно всі, зобов'язані утримуватися від порушення цього права. Проте у разі його порушення воно набуває характеру відносного правовідношення. Для обох складових "нематеріальних благ" характерними виявляються, принаймні, дві нерозривно зв'язані між собою ознаки. Це: 1) відсутність матеріального (майнового) змісту і 2) нерозривний зв'язок з особою носія, що зумовлює невідчужуваність і непередаваність цього блага. Невідчужуваність нематеріальних благ не виключає того, що їх здійснення і захист можуть бути доручені третім особам, наприклад, позови про захист честі і гідності неповнолітніх можуть пред'явити їх законні представники. Відсутність економічного змісту нематеріального блага, його нерозривний зв'язок з особою носія є необхідними, але не винятковими ознаками. Будучи невіддільним від особи носія даного нематеріального блага, наявність цього блага індивідуалізує, робить неповторною саму особу носія. Нематеріальні блага характеризують суспільний стан їх володаря і є його невід'ємним, хоча і схильним змінам, якістю протягом всього періоду його існування. Нематеріальні блага існують без обмеження терміну їх дії. Слід, втім, відзначити, що обидві ці ознаки певною мірою носять умовний характер. Утиск нематеріальних благ може мати для їх носія вельми відчутні наслідки економічного характеру. Так, підрив ділової репутації юридичної особи або індивідуального підприємця може викликати відтік клієнтури, посилювання умов надання кредиту і так далі. З іншого боку, ділова репутація, що склалася, служить гарантом того, що особа, що займається підприємницькою діяльністю, залишиться на плаву і тоді, коли її справи тимчасово похитнулися. Що ж до іншої ознаки нематеріальних благ, а саме невіддільності від їх носія, то і їх значення не слід перебільшувати. Багато з них спочатку призначений до того, щоб циркулювати в цивільному обороті і приносити прибуток. Це відноситься, зокрема, до такого нематеріального блага, як інтелектуальна власність. Специфічна підстава виникнення особистих немайнових прав на нематеріальні блага: не через юридичний факт, а безпосередньо на підставі вказівки закону. Зміст особистого немайнового права не включає, за загальним правилом, здійснення позитивних цивільно-правових дій, хоча управомоченний суб'єкт на свій розсуд використовує ті, що належать йому особисті нематеріальні блага. Зобов'язані особи повинні утримуватися від порушення відповідного блага, наприклад, від вторгнення в особисте життя громадянина, від неправомірного використання найменування юридичної особи (імені громадянина). Разом з тим не допускається використання що належить громадянинові (юридичній особі) прав виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживання правом в інших формах . Особливість здійснення особистих немайнових прав полягає в тому, що законом визначаються не межі реалізації нематеріальних благ управомоченою особою, а встановлюються межі втручання сторонніх осіб в особисту сферу і, якщо ці межі порушуються, допускається застосування примусових заходів до їх відновлення. При встановленні меж поведінки управомочених і зобов'язаних осіб істотного значення набувають норми моралі. Особисті нематеріальні блага представляють самостійну цінність для їх носія і існують незалежно від ступеня і характеру їх правового врегулювання. Останніми роками під впливом багатьох чинників економічного, політичного, міжнародно-правового характеру розширена правова регламентація особистих немайнових відносин і розширений перелік нематеріальних благ, що підлягають захисту цивільно-правовими способами.

74. 1.1 Поняття честі, гідності та ділової репутації

Розкриття даної теми, думаю, неможливо без з'ясування значень таких понять як «честь», «гідність» і «ділова репутація».

Для початку розглянемо, що ж вкладається в поняття «честь», тим більше що в літературі зустрічаються різні за формою і змістом визначення.

Поняття і уявлення про честь складалися і формувалися в процесі моральної практики того чи іншого суспільства, тому зміст поняття «честь» є соціальним. При цьому суспільна оцінка особистості не залежить від волі та бажання самого оцінюється особи, оскільки вся його діяльність проходить під контролемсуспільства і саме воно формує оцінку моральних якостей кожної конкретної людини ^1.

Сергєєв А.П. вважає, що честь - об'єктивна оцінка особистості, що визначає ставлення суспільства до громадянина або юридичній особі, це соціальна оцінка моральних та інших якостей особистості ^2. Малеина М.М. також дотримується подібної точки зору і вважає, що честь - це суспільна оцінка особистості, міра духовних, соціальних якостей громадянина ^3.

Згідно іншого визначення, честь - це поняття моральної свідомості й категорії етики, яке включає в себе момент усвідомлення індивідом свого суспільного значення і його оцінки з боку суспільства ^4.

Проаналізувавши поняття честі, сформульовані вітчизняними філософами, Х.П. Маннова вказує, що категорія честі в етиці виражає, перш за все, високу оцінку діяльності та поведінки людини з боку суспільства, що виражається у повазі, всезагального визнання і добру славу людини, і разом з тим у високій самооцінці особистості ^5.

Є й інші визначення честі, проте в цілому вони схожі з наведеними.

Якщо узагальнити наведені судження, то можна побачити протиставлення двох підходів - честь як категорія оцінки іншими людьми, суспільством і як власна самооцінка. Крім того, деякі автори об'єднують ці підходи і отримують якийсь третій підхід. Наприклад, Власов А.А. вважає, що об'єднання цих двох підходів можливо виходячи з того, що честь - це і суспільна оцінка особистості і, в той же час, осмислення самої особистістю такої оцінки, тобто самооцінка. Виходячи зі сказаного, поняття честі має як би два аспекти - зовнішній або, як його інакше називають, об'єктивний і внутрішній або суб'єктивний ^6.

Представляється, проте, що найбільш правильним є підхід, при якому під честю розуміють морально-політичну оцінку поведінки, дій та особистих якостей особистості з боку суспільства. Самооцінка ж, вважаю, підпадає під таку категорію як «гідність».

Слід зауважити, що деякі автори (наприклад, Сергєєв А.П. ⁷⁾ поняття «честь» відносять не тільки до особистості, індивіда, але і до юридичних осіб ^8. Думаю, слід вважати це грубою помилкою, так як застосування категорії честі до юридичних осіб неможливо. Коли ми говоримо про організації, то слід мати на увазі лише «репутацію», «престиж», «ділову репутацію».

У органічній єдності з честю перебуває категорія гідності. Ідея людської гідності як найвищої цінності була висунута гуманістами кінця середньовіччя.

Під особистим достоїнством прийнято розуміти сукупність індивідуальних цінностей конкретної людини, що полягають в його духовних, моральних якостях, цінних з точки зору потреб суспільства ^9.

Сергєєв А.П. також вважає, що під гідністю розуміється самооцінка особистості, усвідомлення нею своїх особистих якостей, здібностей, світогляду, виконаного обов'язку і свого суспільного значення ^10.

Необхідно відзначити, що в юридичній, філософської, етичної літературі в більшості випадків переважає точка зору, що до особистої гідності слід відносити і фізичні якості особистості ^11. Позицію, яку слід визнати правильною, займають Тихонова Є.А. і Придворов Н.А. Вони вважають, що віднесення фізичних якостей особистості до особистої гідності неправильно і заперечують проти такого розширення поняття гідності особистості. Зазначені автори справедливо звертають увагу на необхідність вживання етичних категорій тільки для позначення моральної свідомості і моральних відносин. Дійсно, хіба меншою гідністю володієлюдина, якщо він горбатий або сліпий, ніж фізично здорова ^12?

Не слід забувати, однак, що честь і гідність, будучи моральними категоріями, носять в той же час загальноправової характер.

У органічного зв'язку з честю і гідністю знаходиться і таке поняття, як «репутація».

Слід відразу зазначити, що якщо поняття честі і гідності відносяться тільки до особистості, індивідам, то поняття «ділова репутація» належить і до юридичних осіб.

Репутація - суть, об'єднана в ціле, пропорція відомостей позитивних і негативних про якості (переваги і недоліки) об'єкта, відомих оточуючим і в силу цього відображених у суспільній свідомості як думка. Репутація - завжди думка, що складається на основі наявної конкретної інформації про об'єкт ^13.

У цьому сенсі репутація - не завжди адекватне відображення дійсних якостей, достоїнств і недоліків кого-небудь, чого-небудь (але це думка усталене, що склалося, хоча й рухоме). Оскільки не доведено, що наявна інформація відповідає дійсності чи охоплює весь обсяг відомостей, остільки до характеристики репутації не застосовне поняття істини (тобто репутація може базуватися як на відповідній, так і не відповідної дійсності інформації) ^14.

У силу мінливості обсягу інформації, а також її характеристик, рухливий характер має і репутація. Думка суспільства про конкретну людину здатне змінюватися в ту або іншу сторону як по залежних, так і не залежних від неї обставини. Так, репутація може бути позитивною або негативною.

У репутації особи в більшій мірі проявляються її ділові якості, ніж морально-етичні. Репутація індивіда формується на основі його поведінки та ставлення до інтересів інших людей, суспільства і держави; за посередництвом сприйняття його вигляду іншими людьми, що може бути джерелом суттєвої інформації не тільки про смаки та звички, а й про внутрішню сутність індивіда ^15.

Поняття «ділова репутація» значно вже поняття «репутації» взагалі і означає сформовану думку про професійні якості (достоїнствах і недоліках) індивіда, юридичної особи, громадянина - індивідуального підприємця.

За словами М. Н. Малеин під діловою репутацією юристи - дослідники розуміють сукупність якостей і оцінок, «з якими їх носій асоціюється в розділах своїх контрагентів, клієнтів, споживачів, колег по роботі і персоніфікується серед інших професіоналів у цій області» ^16.

Чи буде ділова репутація бути позитивною або негативною залежить від багатьох факторів, зокрема від конкретної поведінки дій індивіда у професійній сфері, виконання зобов'язань юридичними суб'єктами суспільних відносин.

На закінчення даної глави хотілося б зробити деякі висновки.

По - перше, честь, гідність і ділова репутація є одним з видів нематеріальних благ. Особливість нематеріальних благ полягає в тому, що вони не мають матеріального змісту і невіддільні від особи їх носія.

По - друге, право на честь, гідність слід розглядати як особливе суб'єктивне право, яке полягає в праві кожного громадянина на недоторканність його честі та гідності і в можливості вимагати від усіх інших фізичних осіб утримання від порушення цього права. Честь і гідність - не передумова того, що може виникнути у майбутньому внаслідок можливого порушення, а готівка блага людини, що існують в її повсякденному нормальному стані, без будь-яких порушень.

Тим часом право на честь, гідність і ділову репутацію є абсолютним суб'єктивним з огляду на те, що суб'єктивному праву уповноваженої особи кореспондує обов'язок невизначеного кола осіб. Суть цієї загальної обов'язки полягає в утриманні від посягань на блага.

І, нарешті, по - третє, визначимося з понятійним апаратом, необхідним для даної роботи, а саме з такими поняттями як «честь», «гідність» і «ділова репутація».

Отже, честь - це соціальна оцінка моральних та інших якостей особистості; під особистим гідністю слід розуміти самооцінку індивіда, його усвідомлення своїх особистих якостей, здібностей і свого суспільного значення, положення в суспільстві, це суб'єктивна оцінка. Ділова репутація - що склалося громадську думку про ділові та професійні якості особистості особи.

Нерозривно з честю і гідністю коштує таке поняття, як репутація. При цьому, як уже зазначалося вище, якщо уявлення про гідність особистості виходить з принципу рівності всіх людей у ​​моральному відношенні і їх самооцінки, то поняттям честі, навпаки, диференційовано оцінює людей, що тим чи іншим чином знаходить відображення в репутації. Слід зауважити, що поняття репутації у відомому сенсі співпадає із поняття честі у її зовнішньому, об'єктивному значенні.

Репутація людини залежить від нього самого, так як формується на основі його поведінки. На скільки людина дорожить своєю репутацією, судять за її вчинками. «Що людина робить, такий він і є», - писав Гегель.

Репутація може бути позитивною або негативною і має рухливий характер залежно від того, на якій інформації вона базується.

Репутація завойовується справою, звідси, по всій видимості, було введено таке поняття, як ділова репутація.

Ділова репутація - поняття, яке піддається в даний час реанімації. Його відродження природно і більше того необхідно. Проте не обов'язково прив'язувати цей процес тільки до комерціалізації суспільства, оскільки сама тенденція до комерціалізації не обумовлює виникнення таких тонких у всіх сенсах елементів усередині взаємовідносин суб'єктів суспільства, але лише готує необхідну базу для їх народження та повнокровного розвитку.

На мій погляд, слід виявити відмінність понять честь і гідність від поняття ділова репутація. Можна виділити три відмінності.

Перше - це суб'єктивний склад правовідносин. Носієм ділової репутації може бути тільки суб'єкт виробник матеріальних благ (товарів, послуг, робіт). Хоч ділова репутація - термін загальногромадянський і не відноситься лише до комерційного права, він позначає дуже конкретне поняття. Носієм ж честі і гідності може бути будь-яка особа.

Друга відмінність полягає в тому, що ділова репутація не є особистим, але лише пов'язаним з особою благом. Честь - це оцінка особистості суспільством, достоїнство - внутрішня самооцінка особистості.

Вони з'являються з виникненням суб'єкта, який автоматично їх набуває. Ділова репутація - створилося з плином часу думка публіки, може бути як негативним, так і позитивним. Володіючи діловою репутацією в будь-якому секторі господарської діяльності, суб'єкт не буде автоматично мати схожою діловою репутацією в іншій області суспільного виробництва.

Третя відмінність полягає в тому, що порушення ділової репутації має будуватися на елементах нематеріального складу господарюючих суб'єктів, які є предметом його репутації в конкретній області і в конкретний момент діяльності, а не піддавати опорочивание загальну оцінку, дану господарюючому суб'єкту суспільством.

У зв'язку з вище сказаним доречно було б навести такий приклад. Концерн носить ім'я свого генерального директора, одного з засновників, пана П.Рекламні компанії часто будуються на виступах генерального директора і т.д., так що у публіки складається відчуття невіддільності доброго імені пана П. і доброго імені концерну. Але при цьому складно все ж ототожнювати порушення честі, гідності та ділової репутації підприємства, що носить те ж ім'я. Ймовірно, в подібній ситуації можна констатувати тільки порушення честі і гідності пана П., але не ділової репутації підприємства ^17.

Ділова репутація являє собою окремий випадок репутації взагалі і являє собою сформовану думку про якості (достоїнствах і недоліках) колективу, організації, підприємства, установи, конкретної фізичної особи у сфері ділового обороту, у тому числі у сфері підприємництва.

Носієм ділової репутації може бути будь-який індивідуально певний господарюючий суб'єкт:

- Громадянин-підприємець

- Громадянин, який працює за договором (общегражданскому). У даному випадку не має значення те, наскільки систематичен така праця і яку роль грають для громадянина доходи від такої діяльності (останні можуть бути мінімальними). Важлива саме популярність працівника в середовищі споживачів продуктів його діяльності.

- Громадянин, який працює за контрактом

- Юридична особа.

.

Захист честі, гідності та ділової репутації

Згідно зі ст. 7 ЦК України громадянин або організація мають право вимагати за судом спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені не1 правдиво, порочать їх честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширює такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.

Вирішуючи цивільні справи про захист честі і гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" від 28 вересня 1990 р. № 7'.

Зміст цивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації становлять правовідносини, в яких морально потерпіла сторона наділяється правом вимагати за судом спростування відомостей, які порочать її честь, гідність та ділову репутацію, а друга сторона, яка такі відомості поширила, зобов'язана дати спростування, якщо не доведе, що відомості відповідають дійсності.

До правомочних суб'єктів даних правовідносин належать громадяни або організації — юридичні особи, щодо яких були поширені неправдиві відомості, які порочать їх честь, гідність чи ділову репутацію. В суді ці особи, як правило, виступають як позивачі.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 5 ЦПК України позов про спростування відомостей, що порочать честь і гідність, може бути пред'явлено особою, про яку поширено такі відомості, а так само близькими родичами цієї особи, коли відомості прямо чи посередньо їх порочать. Заінтересована особа має право на судовий захист у зазначеному порядку також у разі поширення таких відомостей щодо члена її родини або іншого родича, який помер.

Така можливість базується на положеннях ч. 4 ст. 32 Конституції України, відповідно до яких кожен має право вимагати в судовому порядку спростування недостовірної інформації, що порочить честь і гідність членів його сім'ї.

У тому разі якщо ці відомості поширені щодо неповнолітніх осіб або осіб, визнаних у судовому порядку недієздатними, позов на захист їх честі і гідності може бути пред'явлено законним представником, який не є членом їхньої сім'ї (батьками, усиновителями, опікунами, піклувальниками), а також прокурором за ст. 118 ЦПК.

У разі поширення відомостей, що принижують репутацію організації, остання, якщо вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з вимогою про їх спростування, незалежно від того, якою особою (фізичною чи юридичною) поширено ці відомості.

Зобов'язаними суб'єктами зазначених правовідносин є особи, які незалежно від наявності їхньої вини, поширили відомості, що не відповідають дійсності або виклали їх неправдиво, які порочать честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди інтересам громадян або організацій.

Таким чином, відповідачем у справі про захист честі і гідності може бути фізична або юридична особа, яка поширила відомості, що порочать позивача.

Якщо такі відомості опубліковано у пресі або поширено іншими засобами масової інформації (по радіо, телебаченню), суд притягує як відповідачів автора та відповідний орган масової інформації, а саме — редакцію, агентство, інший орган, що здійснив випуск інформації.

Суд у ряді випадків може встановити, що автор використав у публікації відомості, одержані з офіційного джерела. Тоді слід обговорити питання про притягнення до участі у справі як відповідача організацію або службову особу, які надали оспорювані позивачем відомості.

При опублікуванні таких відомостей без зазначення автора (наприклад, у редакційній статті) відповідачем у справі виступає орган, що здійснив випуск масової інформації, а у позовах про спростування відомостей, викладених у характеристиках, довідках та інших документах, відповідачами визнаються особи, які їх підписали, та підприємства, установи, організації, від імені яких видано документ. За умови, якщо автор дасть згоду на розкриття свого імені, він притягується до участі у справі як співвідповідач.

Так, 20 березня 1995 p. Б. звернувся до суду з позовом до Д. про захист честі і гідності та відшкодування моральної шкоди. Позивач зазначав, що у квітні 1994 p. напередодні повторного голосування на виборах народного депутата України по П'ятихатському виборчому округу № 104 у м. Жовті Води та у П'ятихатському районі була розповсюджена масовим тиражем незареєстрована газета "Вибір-94. Спеціальний випуск" (редактор Д.), яка містила ряд статей, що не відповідали дійсності, ганьбили честь і гідність Б. та заподіяли йому велику моральну шкоду під час виборів.

Посилаючись на зазначені обставини, Б. просив визнати перелічені у позові відомості (19 епізодів) такими, що не відповідають дійсності, зобов'язати відповідача спростувати їх і публічно вибачитися, а також стягнути 90 млн крб. на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Жовтоводського міського суду від 22 вересня 1995 p. позов задоволене частково. Суд ухвалив визнати такими, що не відповідають дійсності та принижують честь, гідність і ділову репутацію Б., відомості, поширені в статті "В інтересах третього стану", зобов'язав газету "Жовтоводські вісті" протягом місяця із часу набрання рішенням законної сили надрукувати спростування, а також стягнув з Д. на користь Б. 14 млн крб. на відшкодування моральної шкоди. У касаційному порядку справа не розглядалася.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування судового рішення. Президія Дніпропетровського обласного суду визнала, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 47 Закону України "Про інформацію" відповідальність за порушення законодавства про інформацію несуть особи, винні, зокрема, у поширені недостовірної інформації, яка ганьбить честь і гідність особи. У зв'язку з тим, що згідно з вимогами ст. 20 закону згадане разове видання є засобом масової інформації, особи, причетні до поширення відомостей, які не відповідають дійсності і ганьблять честь і гідність особи, повинні нести відповідальність на підставі положень статей 47 —49 закону, ст. 7 ЦК України.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" від 28 вересня 1990 р. № 7, відповідачем у справі може бути фізична або юридична особа, яка поширила відомості, що ганьблять позивача.

Якщо пред'явлено позов про спростування відомостей, опублікованих у пресі, як відповідачі притягуються автор та орган масової інформації (редакція, агентство, інший орган, що здійснив випуск інформації). При публікації або іншому поширенні відомостей без зазначення автора орган масової інформації на вимогу суду зобов'язаний назвати особу, яка надала відомості, про спростування яких пред'явлено позов. При опублікуванні цих відомостей без зазначення автора відповідачем у справі має бути орган, який здійснив випуск засобу масової інформації.

Засіб масової інформації "Вибір-94. Спеціальний випуск" вмістив п'ять статей, інформація яких, на думку позивача, принижує його честь і гідність. Одні статті опубліковані без зазначення авторів, інші — із зазначенням прізвищ. На порушення вищезгаданих норм закону та роз'яснень Пленуму Верховного Суду України суд не притягнув до участі в справі як відповідачів названих авторів статей (Г., ЦІ., X.,), а також їих, прізвища яких не зазначено.

Суд першої інстанції не з'ясував повно і всебічно всіх обставин, які мають значення у справі, не розглянув усіх заявлених позивачем вимог (за п'ятьма статтями), тобто ухвалив судове рішення з порушенням статей 15, ЗО і 62 ЦПК.

Враховуючи наведене, президія Дніпропетровського обласного суду задовольнила протест заступника Голови Верховного Суду України, рішення Жовтоводського міського суду скасувала, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції.

Таким чином, разові друковані видання з визначеним тиражем вважаються друкованими засобами масової інформації і згідно зі ст. 47 Закону України "Про інформацію" несуть відповідальність за поширення недостовірної інформації, яка ганьбить честь і гідність особи.

При пред'явленні позову про спростування опублікованих друкованим засобом масової інформації відомостей до участі в справі як відповідачі, крім зазначеного засобу масової інформації, притягуються й автори публікацій як позначені, так і не позначені в публікації1.

Суди враховують, що згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції України вимоги громадян або організацій про спростування опублікованих засобами масової інформації відомостей, що не відповідають дійсності та порочать честь і гідність особи, розглядаються судами й у тому разі, коли ця особа попередньо не зверталася до органів масової інформації щодо спростування зазначених відомостей.

Відповідно до ст. 7 ЦК України обов'язок позивача у цивільній справі — довести лише сам факт поширення відповідачем відомостей, що його порочать, особою, до якої пред'явлено позов. Крім того, позивач має право подати докази невідповідності дійсності таких відомостей.

Позовна заява має містити дані про те, які саме відомості, що порочать особу, поширені відповідачем, із зазначенням часу, способу й осіб, яким такі відомості повідомлені, посилання на докази, що стверджують зазначені обставини, а також прохання про спростування відомостей.

Таким чином, обов'язок доведения того, що поширені відомості відповідають дійсності, покладається на відповідача.

У червні І993 р. В. С. пред'явив позов до Д. М., Б. І., "М. І. та Б. В. про захист честі і гідності. На обгрунтування позовних вимог він посилався на те, що РБУ-3, працівниками якого є відповідачі, неякісне виконало роботи з реконструкції належного йому будинку, а коли він почав писати на них скарги, відповідачі Д. М., Б. І. та М. І. 18 червня 1990 р. надіслали на адресу ректора Львівського державного університету лист наклепницького характеру. В ньому вони звинувачували В. С. у написанні безпідставних скарг, а також стверджували, що він, аби примусити робітника Б. В. працювати понадурочне, запевнив останнього, що сприятиме вступу його дочки до університету. Посилаючись на те, що викладене в листі не відповідає дійсності, порочить його честь і гідність, позивач просив ухвалити рішення, яке б спростувало ці відомості, та стягнути з відповідачів 60 млн крб. на відшкодування завданої йому моральної шкоди.

Цей позов було об'єднано з аналогічним позовом В. С. до Д. М. та П. М. і всі вимоги розглянуто в одному провадженні. Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 17 листопада 1993 р. в позові В. С. було відмовлено.

Ухвалою судової колегії в цивільних справах Львівського обласного суду від 27 грудня 1993 р. рішення районного суду було залишено без зміни, а постановою президії цього суду від 2 серпня 1996 р. відхилено протест заступника Генерального прокурора України на ці судові рішення.

Заступник Генерального прокурора України порушив у протесті питання про скасування судових рішень у частині відмови в позові, пов'язаному з листом колективу РБУ-3 до університету і заявою Б. В. з приводу обіцянки В. С. влаштувати дочку заявника до університету за надані ним послуги з будівництва другого поверху будинку. Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду України визнала, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в позові, суд виходив з того, що викладені в листі колективу РБУ-3 на ім'я ректора університету відомості не належать до таких, які порочать честь і гідність позивача, та що цим зверненням колектив намагався запобігти подальшому поширенню В. С. у своїх скаргах недостовірних відомостей, які порочать репутацію РБУ-3. Що стосується відомостей щодо обіцянки В. С. посприяти за відповідні кошти вступові до університету дочки Б. В., повідомлених останнім у своїх заявах на ім'я начальника РБУ-3 і до прокуратури, то суд визнав ці факти достовірними, оскільки їх підтвердив відповідач у судовому засіданні.

З такими висновками районного суду погодилися судова колегія та президія обласного суду, які залишили рішення без змін.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. З постанови "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" від 28 вересня 1990 р. № 7, при розгляді цивільних справ, порушених у порядку ст. 7 ЦК України, суди повинні з'ясовувати, чи було поширено відомості, про спростування яких пред'явлено позов, чи порочать вони честь, гідність і ділову репутацію позивача та чи відповідають вони дійсності.

Відповідно до ст. 7 ЦК України відповідач повинен довести, що поширені ним відомості відповідають дійсності. На позивача покладається обов'язок довести лише факт поширення відомостей, які його порочать, особою, до якої пред'явлено позов. Позивач також має право подати докази невідповідності таких відомостей дійсності. Громадянин або організація, щодо яких поширено відомості, які не відповідають дійсності й завдають шкоди їхнім інтересам, честі, гідності або діловій репутації, мають право вимагати відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди, завданої поширенням таких відомостей.

Як встановив суд, В. С. довів той факт, що 18 червня 1990 p. працівники РБУ-3 Д. М., Б. І. та М. І. підписали й надіслали на ім'я ректора Львівського державного університету лист, в якому давалася негативна оцінка особистих якостей позивача і бралися під сумнів рівень його професійних знань і спроможність займатися викладацькою діяльністю. Поширення цих відомостей підтверджується доказами, які є в матеріалах справи і не оспорювалися відповідачами в судовому засіданні. Водночас суд не взяв до уваги вимоги ст. 7 ЦК України про те, що саме відповідач має довести відповідність дійсності поширених відомостей, а позивач — лише факт поширення їх даною особою.

Всупереч ст. 203 ЦПК суд не зазначив у рішенні, саме на підставі яких доказів він дійшов висновку про те, що поширені відомості не завдають шкоди інтересам, честі, гідності та діловій репутації позивача як викладача університету. Суду слід було з'ясувати ці питання, оскільки вони мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Матеріали справи свідчать, що відповідач Б. В. у листі на ім'я начальника РБУ-3 написав: "За виконану роботу В. С. обіцяв мені влаштувати дочку в університет, оскільки має великий блат і знайомих". У судовому засіданні Б. В. продовжував стверджувати, що позивач обіцяв йому влаштувати дочку в університет, для чого треба було віддати 15 "кусків". Проте суд на порушення вимог статей 1, ЗО і 40 ЦПК доводи відповідача ретельно не перевірив, зокрема не обговорив питання про виклик у судове засідання і допит свідків, на яких той посилався. Не дослідив суд і матеріали прокурорської перевірки, яка проводилася у зв'язку зі зверненням відповідача, хоч ці обставини мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Судова колегія та президія обласного суду не звернули уваги на зазначені недоліки й залишили рішення без зміни.

Оскільки за таких обставин постановлені у справі судові рішення залишатися в силі не можуть, судова колегія Верховного Суду України скасувала їх і направила справу на новий розгляд.

Таким чином, у справах про захист честі, гідності та ділової репутації суди мають виходити з того, що позивач повинен довести факт поширення відомостей, які порочать його честь, гідність або ділову репутацію, саме відповідачем, а той зобов'язаний довести, що ці відомості відповідають дійсності.

Підставою правовідносин, що розглядаються, є протиправна дія, а саме: поширення відомостей, які порочать честь і гідність чи ділову репутацію громадянина або організації і не відповідають дійсності або викладені неправдиво.

Судова практика тлумачить цей юридичний факт таким чином.

При розгляді цивільних справ, порушених за ст. 7 ЦК України, суди повинні з'ясовувати, чи поширені відомості, про спростування яких пред'явлений позов, чи порочать вони честь, гідність та ділову репутацію позивача та чи відповідають дійсності.

Під поширенням відомостей слід розуміти опублікування 'in у пресі, передачу по радіо, телебаченню, використання інших засобів масової інформації, викладення у характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення у публічних виступах, а також в іншій формі невизначеному числу осіб або хоч би одній людині, що вказує на те, що поширення відомостей може відбуватися в будь-якій формі.

Поширенням відомостей також є вивішування (демонстрація) у громадських місцях плакатів, лозунгів, Інших творів, а так само розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать честь і гідність громадянина або організації. Якщо такі відомості повідомлено лише особі, якої вони стосуються, то це поширенням не визнається. У такому разі, якщо для цього є підстави, особа має право ставити питання про притягнення винного до кримінальної відповідальності за образу та наклеп або подати заяву до товариського суду.

У вересні 1996 p. Б. А. та Б. В. пред'явили позов до Л. Н. про захист честі, гідності та відшкодування моральної шкоди в сумі 1 тис. грн. Позивачі зазначали, що в березні 1995 p. відповідачка поширила відомості про крадіжку ними з її господарства п'яти мішків цукру. Посилаючись на те, що поширені відомості не відповідають дійсності, порочать честь і гідність їхньої сім'ї та завдають їм моральної шкоди, позивачі просили задовольнити їхні вимоги.

Рішенням Немирівського районного суду Вінницької області від ЗО вересня 1996 p. позов задоволене частково. Ухвалено визнати поширені відповідачкою відомості такими, що не відповідають дійсності, та стягнути з неї на користь позивачів 500 грн. на відшкодування моральної шкоди.

Ухвалою судової колегії Вінницького обласного суду від 12 листопада 1996 p. рішення суду змінено і на користь кожного з позивачів стягнуто по 250 грн. на відшкодування моральної шкоди, в іншій частині рішення залишено без змін.

Протест прокурора Вінницької області на зазначені рішення постановою президії Вінницького обласного суду від 6 березня 1997 р. та протест заступника Генерального прокурора України ухвалою судовою колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 23 липня 1997 p. залишено без задоволення, а ухвалені рішення — без зміни.

Заступник Генерального прокурора України порушив у протесті питання про скасування всіх судових рішень як таких, що не відповідають вимогам матеріального закону. Пленум Верховного Суду України визнав, що протест піддягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з роз'ясненнями, даними у п. З постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" від 28 вересня 1990 р. № 7 (зі змінами, внесеними до цього пункту постановою від 4 червня 1993 p. №3), при розгляді справ, порушених за ст. 7 ЦК України, суди повинні з'ясовувати, чи поширено відомості, про спростування яких пред'явлений позов, чи порочать вони честь, гідність та ділову репутацію позивача та чи відповідають дійсності.

Суд встановив, що 28 березня 1995 р. Л. В., чоловік відповідачки, звернувся до Немирівського РВВС Вінницької області із заявою про викрадення з його господарства невідомими особами п'яти мішків цукру. 29 березня 1995 p. відповідачку Л. Н. допитав слідчий як свідка. Серед інших відомостей, які стосувалися вчиненого злочину, вона висловила припущення про можливість вчинення крадіжки Б. В., на підставі чого у господарстві сім'ї Б-х було проведено обшук. Викладене підтверджується матеріалами кримінальної справи, порушеної Немирівським РВВС, щодо факту крадіжки цукру, поясненнями самих позивачів та іншими матеріалами, долученими до справи як докази.

Проте, оцінюючи ці факти, суд дійшов неправильного висновку, що в даному випадку мало місце поширення неправдивих відомостей, про спростування яких був пред'явлений позов, оскільки за ст. 7 ЦК України та виходячи з вищезазначених роз'яснень Пленуму Верховного Суду України звернення громадянина до правоохоронних органів про захист своїх прав від неправомірних дій інших осіб, у тому числі показання свідка під час попереднього слідства, не може вважатися поширенням неправдивих відомостей. Тому, враховуючи й те, що доказів, які б свідчили про поширення відповідачкою відомостей серед інших осіб, не встановлено, суд першої інстанції не мав достатніх підстав для задоволення позову, а в суди касаційної і наглядової інстанцій — погодитися з таким рішенням.

Оскільки судом першої інстанції обставини справи встановлено повно і правильно, у збиранні або додатковій превірці доказів потреби немає, однак було допущено помилку в застосуванні матеріального права. Пленум Верховного Суду України скасував усі ухвалені в справі судові рішення і в задоволенні позову подружжя Б-х до Л — в про захист честі, гідності та відшкодування моральної шкоди відмовив.

Таким чином, за змістом ст. 7 ЦК України та згідно з роз'ясненнями, даними у п. З постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" від 28 вересня 1990 р. № 7, звернення громадянина до правоохоронних органів про захист своїх прав від неправомірних дій інших осіб, у тому числі показання свідка під час попереднього слідства, не може вважатися поширенням неправдивих відомостей1.

До відомостей, що порочать особу, слід віднести ті з них, які принижують честь і гідність громадянина або організації у громадській думці чи думці окремих громадян з точки зору додержання законів, загальновизнаних правил співжиття та принципів людської моралі.

Відповідно до ст. 7 ЦК України громадянин або організація, відносно яких поширено відомості, що не відповідають дійсності і завдають шкоди їхнім інтересам, честі, гідності або діловій репутації, мають право поряд із спростуванням цих відомостей вимагати відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди, завданої їх поширенням. Строк позовної давності щодо вимог про спростування цих відомостей та компенсацію моральної шкоди — один рік. Цей строк у разі його пропуску з поважних причин може бути поновлено судом.

В одному провадженні в цивільній справі про спростування відомостей, які порочать честь і гідність громадянина'або організації, можуть розглядатися вимоги позивача про відшкодування матеріальної шкоди, завданої вказаними діями, і суд вирішує такі вимоги відповідно до статей 440 і 441 ЦК України, виходячи з принципу відшкодування винним шкоди у повному обсязі.

Відомості, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію повинні містити інформацію щодо конкретних фактів поведінки певної особи або конкретних обставин її життя; стосуватися певної сфери життя чи діяльності громадянина або організації, а саме інтимної сфери, професійної діяльності; містити загальну оцінку поведінки особи або конкретних обставин такої поведінки.

Важливо підкреслити, що в цивільному праві захист честі і гідності та ділової репутації не залежить від вини особи, яка поширила відомості, що їх порочать, на відміну від кримінального права, в якому відповідальність настає за навмисні дії винного — за образу та наклеп. Оскільки вибір способу захисту честі і гідності належить громадянинові, суд, приймаючи заяву або скаргу, зобов'язаний з'ясувати, чи просить заявник спростувати поширені відомості у порядку цивільного судочинства, чи його вимоги полягають у притягненні особи до кримінальної відповідальності за наклеп або образу. При цьому враховується, що не можуть розглядатися у порядку цивільного судочинства позови про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах слідчих та інших відповідних органів, для оскарження яких законом встановлено інший порядок.

31 липня 1997 р. Д. звернулася із позовом до Жовтневого районного суду м. Одеси про захист честі і гідності та відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що в ухвалі зазначеного суду від 1 липня 1997 p. вказано, що заява про забезпечення позову від 9 червня 1997 p. є надуманою і задоволенню не підлягає. Вважаючи, що даний вислів є образливим, не відповідає дійсності, порочить її честь і гідність, позивачка просила задовольнити її вимоги.

Ухвалою судді Одеського обласного суду від 7 серпня 1997 р. у прийнятті позовної заяви Д. відмовлено на підставі п. 1 ст. 136 ЦПК.

Д. подала скаргу, в якій просить ухвалу судді скасувати, матеріали скарги направити в той самий суд на розгляд по суті іншим суддею, а також визнати, що порушено її конституційне право, і вирішити спір на підставі Конституції, статті якої є нормами прямої дії.

Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України визнала, що скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відмовляючи у прийнятті позовної заяви, суд обгрунтовано виходив із вимог п. 1 ст. 13 ЦПК, оскільки в порядку цивільного судочинства не можуть розглядатися позови про спростування відомостей, що містяться в судових рішеннях, для оскарження яких законом встановлено інший порядок.

Д. могла оскаржити ухвалу щодо забезпечення позову в порядку, передбаченому ст. 157 ЦПК, не заявляючи позову. За таких обставин ухвала судді відповідає вимогам п. 1 ст. 136 ЦПК. Підстав для її зміни або скасування не встановлено.

Враховуючи наведене, судова колегія у цивільних справах Верховного Суду України ухвалу судді Одеського обласного суду залишила без зміни, а скаргу Д. — без задоволення.

Таким чином, особа, яка вважає, що зміст ухвали суду в цивільній справі принижує її честь і гідність, може оскаржити цю ухвалу в порядку, встановленому ЦПК, а не за правилами ст. 7 ЦК України про захист честі, гідності та ділової репутації'.

Слід зазначити, що поширення відомостей, які не відповідають дійсності або неправдиво викладені і які порочать честь і гідність громадянина визнається у відповідних випадках кримінальним правопорушенням, а не цивільним, і потерпілий має право звернутися до суду із заявою про притягнення винного до кримінальної відповідальності за статтями 125, 126 Кримінального кодексу України.

Виправдання підсудного в кримінальній справі про наклеп за відсутністю у його діях складу злочину не є перешкодою для потерпілого пред'явити позов у порядку, передбаченому ст. 7 ЦК України, оскільки вимоги про спростування відомостей, що ганьблять його честь і гідність, підлягають задоволенню і в разі їх помилковості. Суди, крім того, виходять із того, що виправдання підсудного за відсутністю події злочину або поширення відомостей, що відповідають дійсності, не дає потерпілому права вимагати спростування відомостей у порядку цивільного судочинства у зв'язку з тим, що у вироку дано оцінку зазначеним обставинам.

Засобом захисту честі і гідності та ділової репутації є спростування відомостей, які порочать честь і гідність чи ділову репутацію людини або організації.

Порядок спростування відомостей встановлюється законом або судом.

Відповідно до ч. 2 ст. 7 ЦК України, якщо відомості були поширені через засоби масової інформації (друкованої або аудіовізуальної), вони мають бути спростовані у тому самому друкованому виданні, аналогічній радіо- чи телепередачі або іншим адекватним способом. Якщо відомості, які не відповідають дійсності і завдають шкоди інтересам, честі, гідності або діловій репутації громадянина чи організації, містить документ, що виходить від організації, такий документ підлягає заміні або відкликається. Порядок спростування в інших випадках встановлює суд.

У рішенні суду при задоволенні позову за ст. 7 ЦК України зазначається, які саме відомості визнано такими, що не відповідають дійсності та порочать честь і гідність позивача, вказується на спосіб спростування та визначається строк, протягом якого воно має бути здійснене, тобто встановлюються конкретні засоби захисту: спростування у відповідному колективі відомостей, поширених на зборах; публічне вибачення позивачем; направлення письмових спростувань в організацію, в якій були повідомлені названі відомості.

В разі потреби суд може викласти текст спростування відомостей.

За загальним правилом, відомості, що порочать особу, мають спростовуватися у спосіб, найбільш близький до способу їх поширення (шляхом публікації у пресі, повідомлення по радіо, телебаченню, оголошення на сході громадян, зборах трудового колективу, заміни документа та ін.)

Суд може зобов'язати редакцію (видавництво) опублікувати спростування у спеціальній рубриці або на тій самій шпальті і тим самим шрифтом, що й спростовуване повідомлення: в газеті — не пізніше місяця з дня набрання рішенням  законної сили, в інших періодичних виданнях — у черговому випуску.

При спростуванні відомостей по радіо чи телебаченню суд може зажадати від органу масової інформації, щоб резолютивна частина рішення була зачитана диктором у тій самій програмі або циклі передач і в той самий час — не пізніше місяця з дня набрання рішенням законної сили. Неприпустимим вважається вільне редагування органом масової інформації тексту рішення або коментар до нього, які за змістом є оспорюванням рішення.

Розгляд справ про захист честі і гідності надає широкі можливості в підвищенні культури спілкування між людьми, дає змогу глибше з'ясовувати причини поширення неправдивих вигадок та приниження людської гідності.

75.Дії як об‘єкти цивільних прав поділяються на роботи і послуги. Роботи – це дії, результатом яких є створення матеріального об‘єкту. Договір підряду на різні види робіт: будівництво та ін. Послуги – це дії, метою яких є не створення кінцевого матеріального об‘єкту, а надання певної інформації, здійснення певних дій, які задовольняють потреби кредитора (уповноваженої особи). В юридичній послугах, медичних чи аудиторських нічого не створюється цінним є не результат, а сам процес, в роботах цінним є саме результат, а не спосіб його досягнення. Продуктами творчої діяльності є твори науки, мистецтва, літератури, незалежно від форми призначення, цінності, а також способу відтворення. Вони стають об‘єктами цивільних прав лише при втіленні в певні речі (рукопис, картина, фонограма тощо). Продуктами творчої діяльності є також відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, промислові зразки. Ці продукти стають об‘єктами цивільних прав з моменту визнання їх такими і цивільного оформлення (реєстрації в Держпатенті). До особистих немайнових прав належать здоров‘я, особиста недоторканість, честь і гідність громадянина, авторські права, не пов‘язані з майновими правами, ділова репутація. Юридичні особи мають наступні немайнові права: найменування юридичної особи (захист імені), ділова репутація, товарний знак, права авторства. На відміну від особистих немайнових прав фізичних осіб такі права юридичних осіб можуть припинятися і відчужуватися.

76. Об’єктом цивільних прав є дії (послуги) та результати дій або робіт (ст. 177 Цивільного кодексу України (надалі – ЦКУ). Важливим є розмежування робіт як процесу і безпосереднього результату робіт чи дій. Іноді дослідники ототожнюють послуги і результати дій (робіт), зазначаючи, що послуга – це дія, внаслідок якої створюється матеріальний предмет. Насправді, результат є самостійним об’єктом цивільних правовідносин. Це має місце в тих випадках, коли кредитора цікавить саме кінцевий результат (матеріального чи нематеріального характеру). Подібне розмежування дій (послуг) і результатів дій знайшло відображення і в переліку об’єктів цивільних прав, запропонованому в ст. 177 ЦКУ.

У договорах може йтися також про комплексний предмет, який стосується і речей, і дій. Наприклад, при укладенні договору найму квартири, – об’єктом правовідношення є житло (річ). Але в процесі користування житлом наймачеві надаються різні послуги (наприклад, ремонт жилого приміщення). В цьому випадку об’єктом відповідних правовідносин необхідно визнавати також дії (послуги), здійснення яких наймач може вимагати від наймодавця.

Існує низка нормативних джерел, які регламентують суспільні відносини щодо прав власності, використання і розпорядження результатами інтелектуальної, творчої діяльності. Серед них Конституція України, Цивільний кодекс України, Закони України «Про власність», «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки», а також міжнародні акти, ратифіковані ВРУ (Конвенція, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності, Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 року тощо) та інші.

До об’єктів цивільних прав належать результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти права інтелектуальної власності (ст. 199 ЦКУ). Зокрема, продуктами такої діяльності є винаходи, промислові зразки, твори науки, літератури, мистецтва незалежно від форми, призначення, цінності, а також способу відтворення. Результати творчої діяльності людського розуму оточують нас і на роботі, і в повсякденному житті.

Безумовно, кожному з нас доводилося мати справу з творами літератури. Даний об’єкт інтелектуальних прав поряд з іншими підпадає під правову охорону і є складним поняттям, що охоплює всі твори в галузі літератури, науки і мистецтва, яким би способом і в якій би формі вони не були виражені, як-то: книги, брошури та інші письмові твори; лекції звернення, проповіді та інші подібного роду твори; драматичні й музично-драматичні твори; хореографічні твори і пантоміми; музичні твори з текстом або без тексту; кінематографічні твори, до яких прирівнюються твори, виражені способом, аналогічним кінематографії; малюнки, твори живопису, архітектури, скульптури, графіки і літографії; фотографічні твори, до яких прирівнюються твори, виражені способом, аналогічним фотографії; твори прикладного мистецтва; ілюстрації, географічні карти, плани, ескізи і пластичні твори, що відносяться до географії, топографії, архітектури або наук. Згаданий перелік міститься в ст. 2 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів 1886 року. Як бачимо з вищенаведеного прикладу, розкриття змісту окремо взятого поняття не вичерпується описом одного об’єкта, а передбачає відображення цілого комплексу відповідних об’єктів.

В ЦКУ результати інтелектуальної, творчої діяльності розглядаються як вид нематеріальних благ (глава 15 ЦКУ «Нематеріальні блага»). Однак правова природа цього виду об’єктів цивільних прав є доволі складною, про що свідчить позначення їх як інтелектуальної власності, а також вміщення книги четвертої ЦКУ «Право інтелектуальної власності». У зв’язку з цим більш правильною видається оцінка результатів інтелектуальної, творчої діяльності як комплексного за своїм характером об’єкта, який включає як немайнові, так і майнові права (право на авторство, право на опублікування твору, право на авторський гонорар тощо). ЦКУ України у ст. 418 дає визначення поняття права інтелектуальної власності.

Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелектуальної власності визначається кодексом та іншими законами.

Майнові права інтелектуальної власності можуть передаватися повністю або частково іншій особі на умовах, визначених у ліцензійному договорі. Майнові права інтелектуальної власності мають певний строк дії, але можуть припинятися і достроково.

Результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти права інтелектуальної власності створюють цивільні права та обов’язки, але для того, щоб ці результати визнавалися об’єктами цивільних прав, потрібно їх втілення в об’єктивну форму, необхідну для їх сприйняття іншими людьми. Наприклад, картина може бути відображена у полотні, винахід – у схемах. Не можна ототожнювати результати інтелектуальної, творчої діяльності та речі, в яких вони втілені матеріально, як об’єкти цивільних прав. Наприклад, право власності на картину переходить до покупця, у той час як авторське право зберігається за художником, малярем, що створив цю картину.

Варто також звернути увагу на особливості легітимації як об’єктів цивільних прав результатів інтелектуальної, творчої діяльності. Зокрема, твори літератури, науки і мистецтва стають об’єктами цивільних прав з моменту їх створення; винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції – з моменту кваліфікації їх як результатів інтелектуальної праці у встановленому порядку відповідними компетентними органами.

Ще однією особливістю результатів творчої діяльності є те, що для багатьох із них обов’язковою умовою є наявність творчого рівня та новизни.

Будь-який новий вид продукції або послуг є втіленням конкретної ідеї чи концепції і з’являється на ринку тільки після цілого ряду доробок, вдосконалень і перетворень, спрямованих на поліпшення його споживчих якостей і конкурентоспроможності. Правовий захист цих удосконалень і перетворень можливий саме завдяки засобам охорони прав інтелектуальної власності.

Законодавчі акти, що визначають та охороняють права інтелектуальної власності складають окрему підгалузь цивільного законодавства – систему правових норм про особисті немайнові і майнові права на результати інтелектуальної діяльності і прирівняні до них об’єкти, що визнаються й охороняються законом. Один з найважливіших принципів, передбачений чинним законодавством, – принцип непорушності права інтелектуальної власності.

Стаття 420 ЦКУ України дає перелік об’єктів права інтелектуальної власності, яким в Україні надано правову охорону:

• літературні та художні твори;

• комп’ютерні програми;

• компіляції даних (бази даних);

• виконання;

• фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

• наукові відкриття;

• винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

• компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

• раціоналізаторські пропозиції;

• сорти рослин, породи тварин;

• комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг),

• географічні зазначення;

• комерційні таємниці.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятком випадків, передбачених законом.

Захист прав інтелектуальної власності є конституційним обов’язком нашої держави. Згідно зі ст. 54 Конституції України, ст. 309 ЦКУ, громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Цензура процесу творчості, результатів творчої діяльності заборонена.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого оспорюваного чи порушеного права інтелектуальної власності. До цих прав можуть бути застосовані як загальні способи захисту цивільних прав, припинення дії, яка його порушує, відшкодування збитків тощо, так і специфічні – властиві лише для прав інтелектуальної власності.

Суд може постановити рішення про:

• застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності; зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

• вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням прав інтелектуальної власності;

• вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, що використовувалися для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;

• застосування разового грошового стягнення;

• опублікування в ЗМІ відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

Підсумовуючи вищесказане, варто визнати, що результати інтелектуальної, творчої діяльності є невід’ємним елементом цивільних правовідносин. Особливу увагу слід приділяти належній правовому регулюванню права власності людини на результати її діяльності та питанню юридичних гарантій щодо реалізації та захисту даного права.

Важлива не лише наявність досконалої законодавчої бази, а й належної системи реалізації та дотримання зазначених правових положень.

Згідно зі ст. 13 Закону України «Про власність», об’єктами права власності громадян є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг та інші результати інтелектуальної праці. Це право власності має бути не формальним, а реальним, відповідати дійсному суспільному ладу держави.

Такий стан речей слугував би дієвим стимулом для людей, що є «ковалями» української науки, культури, мистецтва і став би передумовою збагачення і зміцнення інтелектуального, творчого фонду країни. 

77. Поняття та види правочинів

Під правочином розуміють дії громадян та юридичних осіб, спрямовані на встановлення, зміну, припинення цивільних прав або обов´язків. Правочин має такі характерні ознаки:

1.  Правочином визнається дія, що спрямована на встанов­лення, зміну або припинення цивільних прав чи обов´язків. Якщо буде встановлено, що дія була спрямована на будь-який інший результат, то вона не буде визнаватися правочином. Так, якщо громадянин порушує права інших суб´єктів, його дії, хоча й змі­нюють права та обов´язки, не можуть вважатися правочином, оскільки фактично спрямовані на досягнення іншого результату - порушити право іншого суб´єкта. Або наприклад: особа гасить пожежу, рятує потопаючого, віддає знахідку її власникові - це правомірні дії, але й вони не є правочинами, бо виникли не з ме­тою встановлення, зміни, припинення прав або обов´язків. Такі дії називаються юридичними вчинками.

2.  Правочином визнається така дія, яка не лише була спря­мована на результат, а й призвела до встановлення, зміни чи припинення цивільних прав або обов´язків. Укладаючи заповіт, спадкодавець вчиняє дію, спрямовану на встановлення для спад­коємців прав та обов´язків. Домовленість між наймодавцем і най­мачем про підвищення плати за користування переданим у найм майном встановлює зміну прав та обов´язків сторін у договорі найму. Розірвання договору, укладеного на невизначений строк з ініціативи наймача чи наймодавця, призводить до припинення існуючих цивільних прав та обов´язків між цими суб´єктами.

3. Правочином визнається дія юридично незалежних, рівно­правних осіб. Якщо працівник міліції вилучає у громадянина автомобіль з метою переслідування правопорушника, то така дія не буде вважатися правочином, тому що працівник міліції реалі­зував свої владні повноваження. Не будуть правочином також адміністративні акти органів державного управління, які хоча й породжують цивільні правовідносини (зобов´язання про переда­чу будівель і споруд між державними юридичними особами), але вчиняються як владні акти суб´єктів адміністративного права. Ті особи, яким ці акти адресовані, повинні їх виконати незалеж­но від свого бажання.

Правочин може призвести до встановлення цивільно-пра­вових наслідків як безпосередньо, так і в поєднанні з іншими юридичними фактами. Прикладом безпосереднього породжен­ня правочином цивільних прав і обов´язків може бути договір купівлі-продажу. Так, момент укладання названого договору породжує обов´язок продавця передати майно у власність покуп­цеві, а покупець зобов´язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. У деяких випадках укладання пра-вочину є недостатнім для породження прав і обов´язків. Напри­клад, для виникнення права на перехід спадщини недостатньо лише заповіту, потрібно ще й відкриття спадщини, що виникає в день смерті спадкодавця. Встановлення прав і обов´язків відбу­вається на підставі поєднання правочину (заповіту) і події (фак­ту смерті).

Правочини, які вчиняють громадяни і юридичні особи, є до­сить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації за такими критеріями: за кількістю сторін, волевиявлення яких необхідно для виникнення правочину; за співвідношеннями прав та обов´язків сторін правочину; за моментом його виник­нення; за значенням підстав правочину для його дійсності та ін.

Залежно від кількості сторін, волевиявлення яких потріб­не для виникнення правочину, правочини поділяють на одно-, дво- та багатосторонні.Одностороннім визнається правочин, для виникнення якого досить дії однієї сторони. Наприклад, заповіт, акт прийняття спадщини, оголошення конкурсу тощо.

Слід зауважити, що хоча правочин й породжується волею однієї особи, але його правові наслідки тією чи іншою мірою зачіпають інтереси інших осіб. Так, заповіт може складатися для того, щоб позбавити спадщини тих,, хто її отримав би за відсутності запові­ту. Крім того, в односторонньому правочині може бути об´єднана воля кількох осіб (оголошення конкурсу).

Якщо для виникнення правочину потрібні погоджені зустріч­ні дії двох сторін - це двосторонній правочин (наприклад, для укладання договору купівлі-продажу потрібно погодити зустріч­ну волю покупця і продавця). У двосторонньому правочині на боці кожної сторони може виступати як одна особа, так і кілька, але воля всіх учасників, які виступають на одній стороні право­чину, має бути єдиною.

Для виникнення багатостороннього правочину потрібне воле­виявлення трьох і більше сторін. Воно може бути як зустрічним (трьох- або чотирьохсторонній обмін житлом), так і спрямованим на досягнення однієї мети (сумісна діяльність). Багатосторонній правочин - це теж договір, кожний учасник якого є самостійною стороною і виражає індивідуальну волю.

Правочини поділяються на платні й безоплатні. У платному правочині дії однієї сторони відповідають обов´язку іншої вчини­ти зустрічну дію, пов´язану з наданням будь-якого майна. Дого­вором купівлі-продажу продавець передає майно (річ) у власність покупця, а останній зобов´язаний прийняти це майно і сплатити за нього певну грошову суму. У деяких правочинах гроші можуть слугувати не лише оплатою вартості речей, а й виконаних робіт, наданих послуг тощо. Також речі можуть передаватися іншій стороні не за гроші, а в обмін на іншу річ або надану послугу. У безоплатному правочині обов´язок здійснити те чи інше майнове надання покладається на одну сторону. Наприклад, передача май­на за договором дарування, договір позики грошей без стягнення процентів, договір позички, доручення без зобов´язання виплати повіреному винагороди. Безоплатними є односторонні правочи­ни. Платний чи безоплатний характер правочину обумовлюєть­ся законом, погодженням сторін, або є наслідком правовідносин, породжених правочином. Так, договір купівлі-продажу завжди платний; договір дарування не сумісний з оплатою; договори схову, доручення можуть бути як платними, так і безоплатними - це залежить від домовленості сторін.

Залежно від моменту виникнення правочини поділяються на консенсуальні й реальні. Для укладання консенсуального право­чину достатньо погодження волі учасників правочину. З момен­ту узгодження волі стосовно всіх істотних умов (а в передбачених законом випадках ще й належним чином оформлене) правочин вважається укладеним. Одночасно з цим у сторін виникають від­повідні права й обов´язки. Так, за договором купівлі-продажу по­купець зобов´язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Виникнення прав і обов´язків сторін за цим догово­ром може як співпадати, так і не співпадати з переданням майна. Більшість правочинів є консенсуальними. Для укладання реаль­ного правочину одного волевиявлення (узгодження волі) сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фактичні дії (наприклад, передачу майна), після чого правочин буде вважатися укладеним. Якщо консенсуальні правочини виконуються, то реальні - здійс­нюються. Наприклад, за договором позики одна сторона (позико­давець) передає іншій (позичальникові) у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов´язується по­вернути таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Права й обов´язки сторін договору позики виникають не з моменту його укладання, а з моменту передачі майна.

За значенням підстав для дійсності правочину останні поді­ляються на^- каузальні і абстрактні. Під підставою правочину розуміють його юридичну мету. Наприклад, договір майнового найму дає можливість наймачеві одержати чужу річ у тимчасове користування за плату, а за договором дарування дарівник пере­дає безоплатно іншій стороні майно у власність.

Ці правочини, а також багато інших є каузальними, оскільки мають за мету досягнення певного правового результату. Право­чин, в якому відсутня мета, тобто підстава укладання, може бути визнаний недійсним. Якщо, наприклад, у борговій розписці не визначено мету, тобто пояснення, чому А. видав розписку В., то така розписка не має юридичної сили. В абстрактному правочині допускається замовчування його мети. Прикладом може бути вексель, який оформлений належним чином і зберігає юридичну силу незалежно від того, чи виконані зобов´язання, з приводу яких він був виданий.

У період становлення ринкових відносин все більшого зна­чення набувають біржові правочини. Біржовими називаються правочини, укладені членами біржі безпосередньо між собою або через своїх представників на біржових торгах, про взаємну передачу прав і обов´язків стосовно майна, яке допущене до обігу на біржі в строки і порядку, встановлені статутом біржі і прави­лами біржової торгівлі.

До біржових правочинів застосовуються загальні правила ук­ладання відповідних договорів (купівлі-продажу, комісії тощо). Але біржовими статутами можуть бути передбачені й інші умови біржових правочинів, які становлять комерційну таємницю і не підлягають розголошенню без згоди сторін.

Правочин вважається укладеним з моменту його реєстрації на біржі.

Біржові правочини поділяються на такі:

• правочини з реальним товаром, які укладаються з метою купівлі-продажу конкретного товару (наприклад, бартерні пра­вочини);

• ф´ючерсні правочини - це правочини, що передбачають пере­дачу акцій або товару та виплату грошової суми через визначе­ний строк після його укладання за ціною, встановленою право-чином. Ф´ючерсні правочини, як правило, укладаються з метою страхування правочину з реальним товаром;

• правочини з цінними паперами.

Спори, пов´язані з укладанням біржових правочинів, розгля­даються у біржовому арбітражу, рішення якого може бути ос­каржене в суді або господарському суді.