4. Міжнародні відносини в галузі інформації

Міжнародний обмін інформацією здійснюється на основі міжнародної правової бази, яка регулює виконання та обмін різних видів інформації. В міжнародних правових докумен­тах зазначена така особливість інформації як належність її до специфічного ринку товарів. Міжнародні відносини в га­лузі інформації підпадають під регулятивні дії загально виз­начених принципів міжнародного права, які конкретизовані в міжнародних документах різної юридичної сили.

Нижче наведено список міжнародних правових доку­ментів, які регулюють інформаційні відносини:

> документи, які розглядають загальні принципи і норми у сфері обміну інформацією;

> документи, які забезпечують свободу слова, плюралізм тощо;

>  документи, які розглядають інформацію як продукт;

>  документи,       які      забороняють      розповсюдження інформації;

>  пакет документів   «міжнародні договори про інфор­маційну власність».

Документи, які є головними в міжнародних відносинах щодо інформації:

>  Міжнародна конвенція про використання радіомовлен­ня в інтересах миру (1932 p.).

>  Конвенція про запобігання обігу порнографічних видань та торгівлі ними (1923 р.) — найдавніша міжна­родна конвенція в галузі інформації. Вона закликає держави до знищення та запобігання обігу порно­графічних видань.

>  Угода про міжнародний обмін візуальними і звуковими матеріалами    освітнього    та    наукового    характеру (1948 p.).

>  Конвенція про міжнародний обмін виданнями (1958 p.).

>  Конвенція   про   обмін   урядовими   документами   та офіційними виданнями між державами (1958 p.).

>  Регламент міжнародного союзу електронного зв'язку (1972 р).

>  Міжнародна конвенція електронного зв'язку (1982 p.).

Проблеми використання і передачі інформації регламен­товані також в міжнародних документах, які мають реко­мендаційну силу:

>  Декларація ЮНЕСКО про принципи супутникового зв'язку (1972 p.).

>  Другий розділ заключного акта ОБСЄ (1975 p.).

>  Принципи телевізійного мовлення (1982 p.).

>  Резолюція ООН про інформацію на службі людству (1996 p.).

Про права людини на інформацію записано в таких доку­ментах:

>  Загальна декларація прав людини (ст. 19).

>  Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (ст. 20).

> Європейська конвенція про права людини. > Американська конвенція про права людини.

Серед нормативних документів, за якими здійснюються міжнародні інформаційні відносини, можна визначити доку­менти, які забороняють розповсюдження інформації (вони є обов'язковими до виконання усіма країнами-членами ООН і во­ни входять до національного законодавства кожної держави).

До таких документів належать:

> Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 110 частина 2 від 3.11.1947 — засудження пропаганди агресив­них війн.

> Міжнародний пакт про громадянські та політичні пра­ва 1966 року, ст.20 — заборона законом пропаганди агресії та насильства.

> Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расо­вої дискримінації 1972 року — заборона пропаганди ра­сової дискримінації.

> Загальна декларація прав людини (1948 p.).

> Конвенція про авторське право (Україна приєдналася до неї у 1995 році).

Але міжнародні документи ООН можуть носити як зо­бов'язуючий, так і рекомендаційний характер. Якщо пору­шується зобов'язуючий документ, то на державу наклада­ються штрафні санкції, в основному політичні і економічні. У випадку порушення рекомендаційного документа, держа­ва може "відчути на собі моральний або політичний тиск інших держав. Тобто рекомендаційні документи розповсю­джуються для того, щоб держава створила певні положення в національному законодавстві.

Про інформаційний суверенітет говориться у статті 53 За­кону України «Про інформацію». Основою інформаційного суверенітету України є національні інформаційні ресурси. До інформаційних ресурсів України входить вся належна їй інформація, незалежно від змісту, форм, часу і місця створен­ня. Україна самостійно формує інформаційні ресурси на своїй території і вільно розпоряджається ними, за винятком ви­падків, передбачених законами і міжнародними договорами.

Про гарантії інформаційного суверенітету України гово­риться у статті 54 Закону України «Про інформацію». Інфор­маційний суверенітет України забезпечується:

-    винятковим правом власності України на інформаційні ре­сурси, що формуються за рахунок коштів державного бюджету;

-    створенням національних систем інформації;

-    встановленням режиму доступу інших держав до інфор­маційних ресурсів України;

-    використанням інформаційних ресурсів на основі рівно­правного співробітництва з іншими державами.