1. Міжкультурна комунікація в умовах глобалізації. Роль та місце перекладу.

Міжкультурна комунікація як особливий вид комунікації припускає спілкування між носіями різних мов і різних культур.

У своїй книзі Бацевич подає наступне значення міжкультурної комунікації – це спілкування носіїв різних культур, які послуговуються різними мовами. Коли людина опиняється в іншому культурно-мовному середовищі, вона відчуває так званий «культурний шок» через недостатнє знання національних цінностей і законів спілкування носіїв інших культур і мов.

Глобалізація соціального розвитку обумовлена зростаючою інтенсивністю зв'язків і відносин — економічних, соціально-політичних, культурних, науково-технічних, комунікаційних, які немов би "скріплюють" суспільства сучасного світу. Ці зв'язки, відносини, контакти і причетності додають планетарній цивілізації, що формується, якусь системну якість: збільшується всебічна взаємозалежність різних суспільств, країн, регіонів, що все активніше впливають одне на одного.

Усвідомлення важливості культурно-історичних факторів у процесах комунікації, знання і адекватне відтворення норм вербальної та невербальної поведінки сприяє успіху міжкультурної комунікації, адже процес спілкування передбачає взаєморозуміння і взаємоадаптацію співрозмовників.

Переклад – це засіб забезпечити можливість спілкування (комунікації) між людьми, що говорять на різних мовах.

Обов'язковою умовою спілкування між «різномовними» комунікантами є наявність проміжної ланки, що здійснює мовне посередництво, тобто що перетворює початкове повідомлення в таку мовну форму, яка може бути сприйнята Рецептором.

Крім своєї посередницької ролі в процесі міжмовного спілкування, перекладач іноді виконує комунікативні функції, що виходять за рамки мовного посередництва.

Як правило, це має місце в процесі усного перекладу, коли перекладач безпосередньо спілкується з учасниками міжмовного спілкування. Кожному перекладачу як учаснику своєрідного мовленнєвого акта абсолютно необхідне володіння певною екстралінгвістичною інформацією.

Перекладачеві також необхідно знати культуру народів, що говорять даними мовами.

2. Вітчизняні та зарубіжні школи перекладу та їх представники.

З історії перекладознавства існувало багато політичних, торгівельних та культурних зв¢язків із сусідними країнами, що вимагало великої кількості перекладачів (толмачів) з різних мов. Існували усні та писемні переклади.

XIV-XVII cт. – більшу частину займають писемні переклади релігійної літератури , перш за все книг Старого заповіту та Нового заповіту Біблії. Представником цієї епохи був вчений-монах Максим Грек, який у XIV ст. заснував школу перекладачів. Перші переклади на русі здійснювали: Власій , Дмитро Курмятів, Ніл Герасимов. Цей перід характеризується також перекладами лицарських романів , книг з географії , медицини , алхімії.

XVII ст. – перші спроби віршованих перекладів (псалми). Московські бояри замовляли твори сучасного німецького поета Флемінга.

XVIII ст. – Перестає відчуватися потреба в релігійній літературі. Перекладалися книги практичного змісту з військової справи , техніки, точних наук , питань права, збільшується цікавість до художньої літератури. Протягом XVIII ст. у оригінальній та перекладеній літературі йшов процес створення літературної мови. Поети є водночас і перекладачами (Ломоносов, Державін, Тредіаковський, Сумароков). Між ними проводилися творчі змагання ( кожен з них пропонував свою версію перекладу од Горація і псалмів, од Жана Батиста Руссо).

Пушкін Олександр Сергійович дуже сильно вплинув на переклад. Він перекладав небагато текстів, але у різні періоди життя він обирав залежно від своїх смаків різні тексти. Ранній період – епіграми французських поетів. Наступний період- захоплення англійською, особливо Горацієм , потім – зацікавленність до романтизму (переклад фолькльорних творів- балада Адама Міцкевича “Воєвода” та “Будриз та його сини”). У перекладах Пушкіна – зацікавленність до орієнталістики (переклад уривків з “Корану” та “Пісня пісень” із Старого Заповіту). Пушкін був супротивником дослівного перекладу , його переклади межують з оригінальною творчістю.

Лермонтов М.Ю.- перекладав Байрона, Шіллера, Гейне, Гьоте, відповідаючи вимогам романтизму (варіації на задану тему).Його переклади славляться як внесок в оригінальну творчість, як російські вірші , які стали класичними.

Середина XIX ст.- характеризується перекладами Фета, Мейя,– перекладали любовну лірику Гейне, його історичні балади, філософську поезію Гьоте, Беранже, балади Гьоте.

Кінець XIX-початок XX cт. – у літературному процесі час кризи реалізму та підготовка до сприймання модернізму. Кількість перекладів зростає, а їхня якість знижується. Видатні перекладачі цього часу: Вейнберг, Кронеберг, Гербель, Мін, Лихачьов, Холодковський.

Історія вітчизняного прекладознавства характеризується такими представниками: Іван Франко. Серед перекладів Франка дуже велике місце належить пере­кладам з

античних літератур. Гомер і Гесіод, гомерівські гім­ни, переклад трагедії Софокла «Цар Едіп», Сапфо і Алкей, Піндар і Менандр, згадувана вже нами збірка «Старе золото», римські поети Горацій і Вергілій — цим далеко не вичерпується описок античних перекладів Франка. Він переклав ряд сонетів Шекспіра, «Вене­ціанський купець», уривки з «Бурі» і «Короля Ліра». Найбільш капітальною працею Франка-перекладача є «Фауст» Гете. Франко дуже цікавився розвитком чеської літератури.

Леся Українка.  Визначний внесок в розвиток світової культури зробила Леся Українка, вона виробила об'ємну програму перекладу українською мовою творів Гоголя, Короленка, Гаршина, Пушкіна, Лєрмонтова, Тургенєва, Некрасова, Салтикова-Щедріна, Гончарова, Достоєвського, Л. Толстого, Сервантеса, Петрарки, Шекспіра, Мольєра, Вольтера, Руссо, Бомарше, Бернса, Гете, Шіллера, Байрона, Вальтера Скотта, Бальзака, Беранже, Гейне, Гюго, Лесажа, Леопарді, Лонгфелло, Жорж Санд, Сталь, Флобера, Золя, Міцкевича, Сирокомлі, Конопницької, Красицького, Крашевського, Ожешко, Сенкевича, Словацького та багатьох інших.

Українську культуру збагатили перекладацькі шедеври Євгена Дроб'язка («Божественна комедія» Данте), Миколи Бажана («Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі), Григорія Кочура (європейська поезія від епохи античності до модерну), Миколи Лукаша («Декамерон» Боккаччо, «Фауст» Ґете, «Дон Кіхот» Сервантеса).

Сучасний переклад: Зорівчак Роксолана Петрівна. Відомий учений у галузі перекладознавства. Сфера наукових зацікавлень: дослідження англ. фразеології, теор. проблем перекладу, історії та лінгвостилістичної специфіки входження укр. худож. слова до англомовного світу (творів Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської, О. Довженка, О. Підсухи, пісенного та казкового епосу) й англомовних літератур до укр. літератури (творів В. Шекспіра, Джека Лондона, Дж. Г. Байрона, Г. В. Лонгфелло). Розробляє концепцію вишколу перекладачів, методику викладання перекладознавчих дисциплін.Упроваджує українське перекладознавство до міжнародного контексту як учасник численних міжнародних форумів.

Значний внесок у сучасне перекладознавство здійснили також М. Н. Москаленко, М. О. Новикова, М. В. Стріха, О. І. Чередниченко, Є. Ф. Маланюк.Чимало уваги дослідники приділяли перекладам Біблії (І. І. Огієнко, М. І. Сагарда, В. І. Сулима), античної літератури (Борис Тен, Є. М. Грицак, Є. Ю. Пеленський, А. О. Содомора) і творів В. Шекспіра (М. Т. Ажнюк, В. Ф. Лазурський, С. І. Ткаченко, І. Я. Франко, М. С. Шаповалова).