1. Сутність валютно-фінансових відносин.

Міжнародні валютно – фінансові відносини – це сукупність економічних відносин між країнами, юридичними і приватними особами, міжнародними економічними, фінансово-кредитними організаціями з приводу функціонування і розвитку валюти.

Основою розвитку міжнародної валютної системи є інтернаціоналізація продуктивних сил, міжнародний поділ праці, формування інтернаціонального господарського механізму та інтегрованих форм власності. .Зазначені процеси, у свою чергу, визначаються дією об’єктивних економічних законів у межах світового господарства. Міжнародні валютні відносини справляють активний вплив на розвиток всіх елементів світової економічної системи, зокрема на зовнішню торгівлю, формування і еволюцію міжнародного ринку капіталів, робочої сили, інтелектуальної власності тощо.

Двома основними формами валютної системи є національна і світова. Виділяють також регіональну валютну систему.

Історично першими виникли національні валютні системи. Вони є невід'ємною частиною валютних відносин окремих країн, закріплених у національному валютному законодавстві. У ньому передбачено порядок ввозу, вивозу, переказів і пересилання за кордон та з-за кордону національної та іноземної валюти й інших валютних цінностей.

Складовими елементами національної валютної системи є: національна валюта, валютні резерви, валютний паритет, курс національної валюти та порядок його дії, умови функціонування національної валюти та золота, валютні обмеження і т.ін.

Новим етапом у розвитку міжнародних валютно—фінансових відносин стало створення наприкінці XIX ст. світової валютної системи. Цей процес відбувався на основі інтернаціоналізації продуктивних сил, міжнародного поділу праці, формування світового ринку та поширення золотого стандарту.

Золото на той час виконувало всі функції грошей. Це забезпечувало стабільність валютної системи, вільне переливання капіталу із країни в країну, необмежений обмін національних валют та ін.

Світова валютно – фінансова система — це історично сформований на базі розвитку товарного виробництва, грошового обігу і міжнародних економічних відносин порядок розрахунків між учасниками платіжного обороту з притаманною йому системою валютно-фінансових міжнародних установ (інституцій).

2. Міжнародні валютні системи

Міжнародна валютна система – це форма організації міжнародних валютних відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Міжнародна валютна система виникла на основі грошових систем, що існували в деяких країнах. Перша міжнародна грошова система почала зароджуватися в ХІХ ст. і юридично була оформлена на Міжнародній конференції 1867 р., що відбулася Парижі. Конференція визнала золото єдиною формою світових грошей. Ця система відома в історії як система «золотого стандарту» і в чистому вигляді проіснувала до першої світової війни, а окремі її елементи збереглися до 70-х років XX ст.

Другою світовою валютною системою, юридичне оформлення якої було зафіксовано у міждержавній угоді, підписаній на Генуезькій міжнародній економічній конференції у 1922 p., була система золотовалютного стандарту, яка характеризується тим, що країни накопичують для своїх зовнішніх розрахунків певну кількість іноземної валюти економічно найсильніших держав, як еквівалента золота. Платіжні засоби в іноземній валюті, що призначені для міжнародних розрахунків, почали називати девізами.

Третьою міжнародною валютною системою стала Бреттон-Вудська валютна система. Вона засновувалася на ідеї пристосування валют окремих країн до національних валютних систем провідних на той час держав світу — США і Великої Британії. Згідно з договором, основними інструментами міжнародних розрахунків ставало золото і так звані резервні валюти, статус яких одержали американський долар і англійський фунт стерлінгів. Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право вільно через свої центральні емісійні банки обмінювати наявні у них резервні валюти за офіційною ціною на золото і навпаки. Отже, фактично Бреттон-Вудська валютна система успадкувала, з одного боку, рештки грошової системи «золотого стандарту», з іншого — принципи національної валютної системи США. Офіційно цю систему почали називати золотовалютним стандартом, а неофіційно — золото-доларовим стандартом.

У січні 1976 р. було підписано новий валютний договір, і нова четверта валютна система дістала назву місця, де відбулося його підписання, — Ямайська. Ця система заснована вже не на одній, а на кількох валютах, і тому її ще називають багатовалютним стандартом. Він передбачав повну демонетизацію золота і остаточний перехід до використання як світових грошей національних валют і міжнародних розрахункових грошових одиниць — спеціальних прав запозичення (СДР), що випускаються Міжнародним валютним фондом. Це, в свою чергу, означало: відміну офіційної ціни на золото і золотих паритетів; припинення розміну доларів на золото для центральних банків і урядових органів, дозвіл на продаж і купівлю золота за ринковими цінами; право вільного вибору країнами режиму валютного курсу; запровадження системи плаваючих валютних курсів на зміну їхній жорсткій фіксації; надання МВФ повноважень щодо нагляду за валютною політикою країн-членів.

3. Європейська валютна система (ЄВС) — це визначені правила розрахунків між групою країн — членів ЄС. Це замкнуте валютне угруповання, до складу якого у 1979 р. увійшли: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Данія, Ірландія, Великобританія, Іспанія, а пізніше — Ісландія, Португалія, Греція.

ЄВС базується на трьох основних елементах: спеціальній європейській валютній одиниці; механізмі валютних курсів та інтервенцій; механізмі кредитування.

З моменту створення і до 1 січня 1999 р. спеціальною європейською розрахунковою одиницею було визнано ЕКЮ — спеціальний запис на рахунках Європейського фонду валютного співробітництва. Він використовувався як розрахункова база для визначення бюджету ЄС, для розрахунку центральних валютних курсів, як розрахункова і кредитна одиниця між центральними банками, а також як база для розрахунку відхилень різних валютних курсів. Квота національних валют в структурі ЕКЮ визначалася економічним потенціалом країн (їхньою часткою у сукупному ВНП та товарообігом країни).

З 1 січня 1999 р. із введенням в обіг єдиної для Євросоюзу валюти — євро — в Європі почав діяти Економічний і валютний союз. Остаточний список держав, які готові до впровадження євро, було затверджено главами держав і урядів країн на саміті 2 травня 1998 р. у Брюсселі. Згідно з цим списком до монетарного союзу у січні 1999 р. приєдналися 11 з 15 країн Європейського Союзу — Бельгія, Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія і Фінляндія. Утрималися від вступу Англія, Швеція, Данія, а Греція не пройшла за макроекономічними показниками.

Отже, з 1 січня 1999 р. євро замінив національні валюти держав у безготівкових розрахунках, а банкноти і монети введено в обіг з 1 січня 2002 р.

З 1 січня 1999 р. Міжнародний валютний фонд у своєму кошику резервних валют замінив німецьку марку і французький франк на євро.

Країни Євросоюзу, які не запровадили євро:

—Данія;

—Греція;

—Швеція;

—Великобританія.

Механізм валютних курсів та інтервенцій базується на двосторонніх центральних курсах, щодо яких встановлюються допустимі межі коливання. Країни — члени ЄС зобов´язані підтримувати коливання валютних курсів у межах ±2,25 %, за винятком італійської ліри, коливання якої можуть досягти +6 %. Після кризи 1993 р. межі коливання розширилися до 15 % для усіх валют, крім німецької марки і гульдена, для яких зберігся рівень ±2,25 %. Підтримують валюти в цих межах за допомогою валютних інтервенцій центральних банків.

Інтервенції центральних банків для підтримання двосторонніх валютних курсів в межах допустимих коливань повинні проводитись у валютах-учасницях. Проте оскільки центральні банки не тримають у своїх портфелях валюти країн ЄС, то вони змушені в рамках ЄВС погоджувати взаємні найкороткостроковіші кредитні лінії без обмеження сум. Залік зустрічних вимог проходить через Європейський фонд валютного співробітництва. Центральні банки зобов´язані депонувати в цьому Фонді 20 % своїх золотовалютних запасів і їм надається еквівалентна вартість в ЕКЮ. Якщо під інтервенції є залишки, то про це повідомляється Фонду, який проводить кліринг цих сальдо.

Механізм кредитування визначає умови надання кредиту фінансової допомоги тим урядам, котрі відчувають фінансові труднощі у підтримуванні ринкового курсу своєї валюти в межах узгодженого діапазону відхилень.