Тема 10.
1. Модель державного управління, що склалася в перехідний період, базується на домінуванні державних органів влади в рішенні питань регіонального економічного розвитку, не відповідає сучасним тенденціям розвитку. Як показала практика останніх років, недостатньо удосконалювати механізми державного управління лише на загальнодержавному рівні. Необхідно враховувати одночасно як державну так і регіональну економічні політики.
В даний час завдання поєднання державного, територіального і галузевого розвитку вирішується на основі складних методів математичного моделювання, теорії ігор, що враховують вплив зовнішніх і внутрішніх чинників, а також взаємодію безлічі суб'єктів в регіоні. Складність даних методів сприяє пошуку нових методичних підходів, що дозволяють на основі прийнятної статистичної бази оцінювати рівень збалансованості територіально-галузевого розвитку і пропонувати заходи по посиленню ефективності їх взаємодії.
Механізм цілеспрямованого державного регулювання економіки регіону на наш погляд діятиме таким чином. Спочатку виконавчі органи державної влади регіону дають імпульс регіональній економіці через цілеспрямоване застосування певних методів державного управління.
Щоб встановити необхідні напрями перетворень в економіці регіону, необхідне проведення макроекономічного аналізу регіону. Це означає, що потрібний вивчення сукупності макропоказників, що характеризують всі економіки регіону, що становлять, як соціально-економічної підсистеми національної економіки.
Найважливішим напрямом макроекономічного аналізу стає вивчення регіонального економічного зростання, що виражається в зростанні ВРП. Проводиться порівняння динаміки ВРП в даний період з показниками регіонів-конкурентів та з загальноукраїнськими показниками. Таким же чином аналізується зміна ВРП на душу населення. Це дозволяє нам оцінити перспективи економічного зростання регіону в його системному взаємозв'язку з іншими підсистемами національної економіки країни.
Для виявлення структурних пропорцій регіональної економіки потрібні дослідження галузевої структури ВРП і її оцінки як з погляду домінуючих елементів, так і з погляду її зіставлення з теоретичними закономірностями, які повинні виконуватися, а також позитивними загальноукраїнськими і світовими тенденціями. З урахуванням того, що економіка регіону завжди є відкритою, даний напрям аналізу дозволяє виділити основні структуроутворювальні сектори економіки регіону з погляду їх ринкової орієнтації - експортно-орієнтований, національно-орієнтований і внутрішньо-орієнтований.
Здібність економіки регіону до розвитку в інноваційному напрямі припускає наявність основних джерел економічного зростання в регіоні, відповідних диверсифікації економіки. З цієї точки зору проводиться аналіз використання ВРП і виявлення тенденцій, що склалися тут. Визначаються долі кінцевого споживання домогосподарств і валового накопичення основного капіталу у ВРП, дається оцінка виявлених тенденцій.
Найважливішу роль для майбутнього розвитку регіону грає мале підприємництво. Потенціал розвитку в регіоні малого підприємництва визначається сукупністю показників, серед яких найбільш значущі: частка зайнятих від загальної чисельності зайнятих в регіоні, частка малих підприємств в загальному об'ємі проведеної продукції, робіт і послуг.
Оцінка частки експорту у ВРП дає підстави встановити, є економіка регіону експортно-орієнтованою, а, отже, залежною від світового ринку, чи ні.
Державне управління розвитком економіки регіону можна відобразити у вигляді наступної схеми (рис.1).
Рис. 1. Державне управління розвитком економіки регіону
Слідом за цим в дію вступають ринкові сили, і в економіці регіону відбувається ланцюг певних змін - процесів автоматичного коректування регіональної економіки, які здійснюються вже незалежно від рішень органів державної влади, оскільки викликаються об'єктивними ринковими законами. У зв'язку з тим, що кінцевою метою державного управління розвитком економіки виступає стимулювання економічного зростання регіону, основним показником його вимірювання є валовий регіональний продукт (ВРП).
Регіональні органи влади, проводячи відносно самостійну певну соціально-економічну політику (в рамках встановлених повноважень), формують тим самим особливі умови функціонування економічних суб'єктів в даному регіоні, при збереженні загальних умов їх функціонування.
2. Інвестиційна привабливість регіонів — це інтегральна характеристика окремих регіонів країни з позицій ефективності здійснення в них інвестиційної діяльності. Оцінку і прогнозування інвестиційної привабливості регіонів здійснюють за такими параметрами:
• рівнем загальноекономічного розвитку;
• рівнем розвитку інвестиційної інфраструктури;
• демографічною характеристикою;
• рівнем розвитку ринкових відносин і комерційної інфраструктури;
• ступенем безпеки інвестиційної діяльності.
У дослідженні інвестиційної привабливості певного регіону слід ураховувати певні чинники:
1. Загальноекономічний розвиток регіону:
• питома вага регіону у ВВП України;
• обсяг виробництва промислової та сільськогосподарської продукції на душу населення;
• сальдо ввезення і вивезення споживчих товарів;
• середня місячна заробітна плата робітників і службовців;
• кількість промислових підприємств.
2. Економіко-географічний розвиток виробничої інфраструктури:
• географічне розміщення регіону;
• густота залізниць на 1000 квадратних кілометрів території;
• густота автомобільних доріг з твердим покриттям;
• обсяг виробництва електроенергії на душу населення;
• курортно-туристичне значення регіону.
3. Демографічний стан:
• питома вага населення регіону в загальній чисельності населення України;
• питома вага міських жителів у загальній чисельності населення України;
• кількість зареєстрованих безробітних;
• питома вага зайнятого населення в його загальній чисельності.
4. Розвиток ринкових відносин і комерційної інфраструктури:
• кількість банків, страхових компаній, бірж;
• питома вага приватизованих квартир;
• питома вага промислових підприємств, викуплених колективами;
• кількість спільних підприємств.
5. Інвестиційний ринок:
• відношення середньої заробітної плати до максимальної;
• рівень економічної злочинності;
• можливості виходу продукції на зовнішні ринки (з урахуванням конкурентоспроможності на зовнішньому ринку);
• відповідність якості продукції діючим стандартам;
• співвідношення рівня цін на вітчизняну і аналогічну імпортну продукцію;
• співвідношення динаміки цін на продукцію і темпів інфляції.
4. Економічні результати діяльності підприємств окремих галузей за звітний період:
• рівень рентабельності всіх активів;
• рівень рентабельності власних коштів;
• рівень рентабельності виробництва продукції;
• рівень рентабельності інвестицій (або термін окупності);
• рівень собівартості продукції;
• рівень продуктивності праці.
5. Рівень галузевих інвестиційних ризиків:
• рівень конкуренції на внутрішньому ринку України;
• рівень імовірності виникнення форс-мажорних обставин (нарівні соціально-економічних заборон тощо);
• кількість і частка підприємств-банкрутів галузі;
• рівень надійності сировинного та паливно-енергетичного забезпечення випуску продукції;
• рівень надійності збуту продукції.
Насамперед, визначимо фактори, опираючись на які, Україну можна вважати інвестиційно привабливою країною: наявність високого природо-ресурсного потенціалу; культурна спорідненість з іншими європейськими та північноамериканськими країнами; високий рівень освіти населення і належна професійна підготовка; великий споживчий ринок, що наздоганяє ринок високо розвинутих держав.
Найсприятливішими вважають такі види економічної діяльності України, як промисловість (машинобудування, хімічна, паливна та інші) і фінансова діяльність. Найменш привабливим сегментом є сільське господарство, куди за останні 10-15 років масштабні інвестиції не надходили. Велику проблему становить спрацьованість устаткування, а також неможливість швидкого повернення інвестором вкладеного капіталу. На даний час сільське господарство повністю фінансується державою. Найпривабливішими регіонами є Київська, Харківська, Донецька, Дніпропетровська, Львівська, Одеська області.
Регіональні особливості інвестиційної привабливості регіонів України
Регіон Області Інвестіційні характерістіки
Захід
Волинсьа, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівенська, Тернопільска, Черновицька, Хмельницька
середній рівень інвестиційної привабливості, середній рівень ПІЇ* на жителя; середній рівень зростання регіональної економіки
Центр
Вінницька, Житомирська, Киівська,Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Чернігівська, Черкаська
рівень інвестиційної привабливості вище среднего, средний рівень ПІЇ на жителя, рівень зростання економіки вище середнього
Схід
Дніпропетровська, Донеціка, Запоріжська, Криворіжська, Луганська, Харьківська
лідери рейтингу інвестиційної привабливості, високий рівень ПІЇ на жителя, високий рівень зростання економіки
Південь
АР Крим, Миколаєвська, Одеська, Херсонська
високий рівень інвестиційної привабливості, високий рівень ПІЇ на жителя, середній рівень зростання регіональної економіки
*ПІЇ – прямі іноземні інвестиції
3. Механізм реалізації державної регіональної економічної політики — це система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію суспільства, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, вдосконалюється структура їхнього господарського комплексу. Основними складовими цілісного механізму державної регіональної політики України, як визначено діючими нормативними документами, виступають: відповідна законодавчо-нормативна база, бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку, прогнозування і програмування, розвиток різних форм територіальної організації продуктивних сил (створення спеціальних економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво тощо).
Першоосновою механізму регіональної економічної політики є законодавча база, що визначає взаємовідносини держави і регіонів та відповідні організаційні структури управління соціально-економічними процесами. На сучасному етапі економічного розвитку держава через законодавчу базу проводить політику, спрямовану на підвищення економічної самостійності територій. Водночас вона координує діяльність місцевої влади на основі визначення співвідношень державного і місцевих бюджетів, розвитку інфраструктурних об'єктів місцевого та загальнодержавного призначення, формування централізованих і регіональних фондів різного цільового призначення.
Механізм державної регіональної політики повинен поєднувати у собі методи прямого і опосередкованого впливу на соціально-економічні процеси. За своїм характером ці методи можуть бути заохочувальні та обмежувальні, активні та пасивні, їх комплексне поєднання дає змогу забезпечити високу результативність у досягненні намічених цілей.
В регіональній економічній політиці широко використовуються такі методи прямого економічного регулювання, як цільове фінансування, пряма фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій тощо. Для опосередкованого економічного регулювання регіонального розвитку використовують важелі податкової, кредитно-грошової, амортизаційної, зовнішньоекономічної політики. Державні органи управління можуть впливати на регіональний розвиток через такі заходи протекціонізму: надання податкових пільг для розвитку наукомістких виробництв, створення акціонерних товариств для завершення раніше розпочатого будівництва, надання регіонам інвестиційних премій за спорудження об'єктів, що дозволяють покращити структуру економіки регіону, працевлаштувати вивільнених працівників, поліпшити екологічну ситуацію тощо.
Принциповим питанням є вдосконалення існуючої системи бюджетного регулювання та розширення бюджетної автономії територій. Ступінь державного втручання в господарські процеси вимірюється показниками питомої ваги державних прибутків і видатків у внутрішньому валовому продукті — їх висока питома вага свідчить про сильний вплив держави на економіку. У перспективі передбачається істотно розширити права місцевих органів виконавчої влади у бюджетній політиці на основі підвищення ролі місцевих податків і зборів, встановлення науково обґрунтованих нормативів відрахувань до місцевих бюджетів тощо.
Одним з важливих елементів регіональної економічної політики є розробка довгострокових, середньострокових прогнозів соціально-економічного розвитку Автономної Республіки Крим, областей України, міст Києва і Севастополя та державних регіональних програм, за допомогою яких досягається планомірність у розвитку продуктивних сил, узгоджуються інтереси галузей і територій. На сьогодні розроблені проекти регіональних програм соціально-економічного розвитку Карпатського регіону, Полісся, Поділля, Українського Причорномор'я.
В регіональній економічній політиці особливе місце посідає економічне стимулювання розміщення нових виробничих об'єктів, здатних виготовляти конкурентоспроможну продукцію й швидко реагувати на зміну ринкової кон'юнктури. В першу чергу це стосується розвитку малого та середнього підприємництва, яке має виражену регіональну орієнтацію і суттєво впливає на зміни в структурі економіки. Саме малий бізнес може ефективно вирішувати проблему забезпечення незайнятого населення робочими місцями. Для досягнення збалансованого розвитку господарства певної території необхідно сприяти формуванню регіональних центрів малого і середнього бізнесу, створенню різних типів спеціальних (вільних) економічних зон, центрів активної науково-технічної діяльності.
Формування спеціальних економічних зон в Україні дасть змогу збільшити надходження іноземних інвестицій, створити сучасну виробничу, транспортну та ринкову інфраструктуру, підвищити ефективність використання природних ресурсів. Завдяки застосуванню пільгового режиму оподаткування та митного режиму створюються сприятливі умови для зростання економічної активності суб'єктів господарювання. З 1996 р. в Україні діє експериментальна зона «Сиваш». Спеціальні економічні зони створено у Донецькій, Луганській, Закарпатській областях. Для вирішення проблеми працевлаштування персоналу, що вивільнятиметься у зв'язку з виведенням з експлуатації блоків Чорнобильської АЕС, сформована спеціальна економічна зона «Славутич».
Особливе місце в регіональній економічній політиці належить різним формам міжрегіонального й прикордонного співробітництва; зонам активної науково-технічної діяльності, створення яких передбачає організацію наукових, дослідницьких і технологічних парків, інноваційних центрів, технополісів тощо.
Велика увага в регіональній економічній політиці приділяється так званим проблемним регіонам, тобто тим територіям, які вирізняються серед інших кризовим загостренням певної проблеми, що має негативні соціально-економічні наслідки для всієї системи господарювання. Першопричиною загострення цих проблем можуть бути як природні та техногенні катастрофи, так і соціально-економічні фактори. З погіршенням загальноекономічної ситуації кількість таких територій постійно зростає, а розв'язання нагромаджених тут проблем потребує все більше фінансових коштів та матеріальних ресурсів.
Тема11
1. Однією з характерних особливостей сучасного етапу розвитку світового господарства є зростаюча інтернаціоналізація господарського життя, об’єктивно диктуюча значне підвищення ролі зовнішньоекономічного фактора стосовно національної економіки, що відображається, з одного боку, у збільшенні масштабів зовнішньоекономічних зв'язків, а з другого боку, приводить до розвитку їх традиційних форм і появи нових [29].
Зовнішньоекономічні зв’язки України на сучасному етапі переживають період важливих якісних перетворень, обумовлених здійсненням ринкових реформ і пошуком шляхів оптимальної інтеграції у світову економіку.
Згідно Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» зовнішньоекономічні зв’язки - це взаємообмін з країнами світу продуктами матеріального виробництва, енергією, послугами, інформацією на основі міжнародного поділу праці, а також співробітництво політичних органів, спрямоване на ефективне розв’язання глобальних проблем людства, розширення особистих контактів громадян.
Зовнішньоекономічні зв’язки України на сьогоднішній день мають досить значну розгалужену структуру, що, в свою чергу, пов’язано з найрізноманітнішими формами співробітництва між країни світу, в якому активну участь приймає Україна.
Структура зовнішньоекономічних зв’язків:
1.За змістом, характером, предметами обміну:
політичні, економічні, наукові, культурні, інформаційні, воєнні, екологічні, релігійні, гуманітарні
2.За часовою тривалістю:
тимчасові, стабільні, довготривалі
3.За територією:
з країнами Європи, Азії, Америки тощо
4.За рівнем розвитку країн:
з розвиненими країнами, з середньо розвиненими, з країнами, що розвиваються, з раїнами багатими нафтоекспортерами тощо.
Форми зовнішніх економічних зв’язків України різноманітні:
-зовнішня торгівля
-міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва
-експорт та імпорт капіталів і робочої сили
-надання та одержання послуг (виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортне чи імпортно-посередницьких, юридичних)
-міжнародне спільне підприємництво
-туризм
-науково-технічне співробітництво
-валютні та фінансово-кредитні відносини
-проведення на комерційній основі виставок, ярмарків, торгів, аукціонів
Виходячи з цього, обсяг і структура зовнішньоекономічних зв’язків не тільки характеризують ситуацію в країні як на макро-, так і на мікрорівні, але і багато в чому визначають економічний стан і перспективи розвитку національної економіки, оскільки здатні зробити значний вплив на динаміку і стійкість розвитку національної економіки, формування її структури і ефективність функціонування.
Зовнішньоекономічні зв’язки мають значний вплив на соціально-економічний розвиток прикордонних регіонів, враховуючи особливості економіко-географічного положення даних територій.
2. Негативне сальдо зовнішньої торгівлі товарами і послугами в Україні в 2008 році становило 13 млрд. 484,5 млн. дол. проти 7 млрд. 263,6 млн. дол. у 2007 році. Це стало одним із вирішальних чинників різкої девальвації гривні проти основних світових валют в умовах світової фінансової кризи 2009.
В 2011 році експорт становив 82,6 млрд. долл. США. в тому числі експорт послуг — 13,6 млрд. Імпорт 88,7 млрд., в тому числі імпорт послуг — 6,24 млрд. долл. США. Дефіцит торгового балансу склав — 6,11 млрд.
Зовнішньоекономічна торгівля України, (млн. долл. США)
Рік 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011
Зовнішньоторгівельний оборот 33 168 36 732 40 181 51 807 69 035 79 498 94 628 123 938 170 746 99 911 129 378 170 962
Експорт 18 060 19 809 22 012 27 328 37 980 40 422 45 874 58 287 78 744 49 301 63 190 82 107
Імпорт 15 108 16 923 18 169 24 479 31 055 39 076 48 754 65 651 92 002 50 610 66 188 88 855
Металургія, сільське господарство, машинобудівна та хімічна промисловості дають понад 80 відсотків українського експорту.
Особливістю експортоорієнтованих галузей України є їх високий рівень залежності від кон'юнктурних коливань на світових ринках.
В останні роки обсяг експорту з України нарощується за рахунок сприятливої кон'юнктури світових ринків та постійного зростання цін у першу чергу на:
Чорні і кольорові метали,
продовольчі товари (зерно, насіння соняшнику),
хімікати,
окремі види продукції машинобудування (верстати, транспортні засоби, зброя).
Набуття Україною у травні 2008 членства в СОТ зробило Україну рівноправним партнером на світових товарних ринках. У результаті було скасовані окремі обмеження та лібералізовані умови доступу на зовнішні ринки для цілого ряду українських товарів металургійної, хімічної, машинобудівної галузей та сільського господарства.
Через системну внутрішню та світову фінансово-економічну кризу у 2009 обсяги експорту скоротилися майже вдвічі і досягли рівня 2005 — 2006 років. В 2010-2011 в результаті стабілізації основних експортних ринків України — відбулось поступове відновлення експорту, який в 2011 році майже на 4 млрд. долл. США перевершив рекордний експорт 2008 року і сягнув майже 83 млрд.
Для України характерні низькі показники експорту високотехнологічних товарів та послуг. Це віддзеркалює недосконалу структуру конкурентних переваг української економіки, яка базується передусім на цінових факторах та порівняльних перевагах у вартості природних ресурсів та робочої сили. При цьому не використовуються належним чином наявні високотехнологічні можливості окремих галузей промисловості.
Розвиток виробництва товарів з високою доданою вартістю є головним пріоритетом у створенні бази для нарощування обсягів та поліпшення структури українського експорту в напрямі збільшення в ньому питомої ваги високотехнологічних товарів.
Експорт (млн. доларів США):
Всього — 39702.9
Країни СНД — 13473.9
Російська Федерація — 8495.1
Білорусь — 1258.9
Казахстан — 1418.4
Європа — 10269.6
Німеччина — 1248.1
Італія — 1227.6
Польща — 1213.1
Азія — 12131.8
Туреччина — 2126.5
Китай — 1434.4
Індія — 1152.5
Африка — 2628.6
Єгипет — 1013.3
Америка — 1124.4
Австралiя i Океанiя — 21.6
Основними групами товарів імпорту для України є енергоресурси, верстати та деталі, транспортні засоби, хімікати, пластмаси, гума.
Імпорт (млн. доларів США):
Всього — 45435.6
Країни СНД — 19692.7
Російська Федерація — 13235.8
Казахстан — 2033.9
Білорусь — 1692.8
Узбекистан — 1640.8
Європа — 16233.8
Німеччина — 3852.1
Польща — 2170.3
Італія — 1139.8
Азія — 6541.0
Китай — 2734.3
Африка — 617.6
Америка — 2198.0
США — 1286.3
Австралiя i Океанiя — 149.4
Обсяг взаємної торгівлі товарами і послугами між Україною та Росією у 2010 році збільшився на 15,3 мільярдів доларів або в 1,6 раза і склав майже 41,5 мільярдів доларів. Зростання товарообороту відбувається в основному за рахунок зростання вартості імпорту російських енергетичних товарів — газу, нафти та продуктів її перегонки. Імпорт мінералів України з Росії в загальному товарообігу двох держав сягає близько 40 відсотків.
3. Протягом останніх десятиліть в світі відбулися два супермасштабних явища, які докорінно змінили організацію економічного життя на світовому і національному рівнях: глобалізація та неолібералізація. Глобалізація сформувала наднаціональні мегапотоки, які прискореними темпами переміщують інтелектуальні, матеріальні, фінансові та інші фактори виробництва, і накопичення капіталу по всьому глобальному просторі незалежно від наявності державних кордонів. Успіх країни або підприємства в глобалізованій економіці залежить від здатності зайняти свою позицію на ринковому просторі, запропонувати більш конкурентну продукцію, ніж інші учасники ринку. А це можливо лише за умов підтримки високої інновативності національної економіки та окремих підприємств.
Глобалізація сприяла також небаченому розповсюдженню в світі неоліберальної економічної доктрини, яка ставить вільний ринковий обмін в основу всіх людських відносин, абсолютно лібералізує економічне життя, звільнює капітал від контролю держави та суспільства. Найбільш ортодоксальна модель неолібералізації взагалі передбачає відсторонення держави від втручання в економіку. За такою моделлю здійснювалися ринкові реформи в нових пострадянських країнах, зокрема в Україні.
Як свідчить аналіз розвитку економіки в світі і на рівні окремих країн, неолібералізація призвела до тяжких наслідків: з 70-х років ХХ ст., коли стала розповсюджуватися в світі ця модель ринкових відносин, почали знижуватися темпи економічного зростання (ВВП на душу населення), відбувається безпрецедентне зростання економічної нерівності як серед країн, так і серед населення.
Сьогоднішня економічна криза це найбільш концентрований вираз краху неоліберальної ідеї організації економічного життя. Цей крах об’єктивно обумовлений внутрішньою природною властивістю неолібералізму. Вона полягає в тому, що в умовах абсолютної лібералізації економічного життя відбувається відокремлення грошового капіталу від матеріального виробництва та його зростання і накопичення головним чином шляхом нарощування фінансових угод. Якщо до неолібералізації інноваційний фактор забезпечував в розвинутих країнах до 70% і більше економічного зростання, то з утвердженням абсолютно ліберального ринку головним фактором зростання стали гроші. Проте таке зростання в значній мірі є фіктивним.
Для країн з розвинутою економікою криза настає внаслідок домінування в економічному зростанні фінансового фактору. Для менш розвинутих за рахунок поступового руйнування їх інноваційного потенціалу. Останнє в повній мірі стосується України і є для неї тим викликом, який потребує негайної відповіді.
Проблема інтеграції України до світового господарського простору на паритетних підставах ставить перед вітчизняною економічною наукою низку надзвичайно актуальних завдань, зокрема опрацювання діалектичних та історико-логічних за змістом засад дослідження умов і наслідків поєднання національних та інтернаціональних інтересів. Необхідність застосування у теоретичних дослідженнях підходів, альтернативних класичним, зумовлена різноманітністю проявів закономірностей, притаманних світогосподарським процесам, що формуються під впливом стійкої тенденції до зростаючої єдності світу на базі національно-державної специфіки розвитку країн, яка сьогодні й визначає загальні обриси глобальної картини світу: від всебічності, багатогранності використовуваних засад характеристики сучасного глобального світу залежить рівень адекватності національної інтеграційної моделі її власним економічним та політичним інтересам, вирішення проблеми економічної відкритості.
Від часу набуття Україною державного суверенітету дискусії щодо вибору шляхів політичного та соціально-економічного її розвитку і до сьогодні не втрачають своєї актуальності та гостроти. Проте змістовий їх спектр доволі обмежений: або лібералізація та адаптування до ринкових умов, або жорстке регулювання державою економічних процесів. Цікаво, що у цьому контексті практично не розглядаються проблеми, які торкаються глобалізації політичних та економічних процесів. Справді, якщо характерною ознакою світогосподарського буття є інтернаціоналізація міжкраїнних зв’язків, і такий спосіб її існування виступає як історичний виклик, перед національною державою постає питання безальтернативності засадам ринкової відкритості, шляхам входження у глобальне середовище. Трансформація економіки України у проринковому напрямку робить процес глобалізації невідворотною реальністю. Як доводив свого часу, виходячи із принципів, сформульованих класиками, К. Маркс, ринкова економіка за своєю природою може функціонувати лише як частина всесвітнього ринку, має бути відкритою [1]. На практиці така відкритість означає, що технічна, структурна, інвестиційна і соціальна політика країни має орієнтуватись на кращі світові показники і стандарти, експорт та імпорт має бути альтернативою внутрішньогосподарським рішенням, а зовнішньоекономічна діяльність — стати органічною частиною економічної діяльності господарських суб’єктів. Така економіка передбачає вільний доступ на внутрішній ринок іноземної конкуренції, використання всіх форм інвестиційного і торгового співробітництва, опрацьованих світовою практикою, співставність світових і внутрішніх цін та доходів, конвертованість національної валюти, рівно як співставність господарського права. Це об’єктивно пов’язано з обмеженням регулюючих функцій держави і переводом зовнішньоекономічної діяльності на мікрогосподарський рівень.