Тема 9

1. Прямі́ інозе́мні інвести́ції— за визначенням «інвестиція, що викликає тривалий інтерес до підприємства, яке діє за межами економіки інвестора».

Згідно з методологією МВФ ПІІ — це закордонні інвестиції, величиною у понад як 10 відсотків статутного капіталу, що дає зацікавленій стороні право на участь в управлінні підприємством.

Види іноземних інвестицій в Україні — іноземні інвестиції можуть здійснюватись у вигляді:

-іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України;

-валюти України — у разі реінвестицій в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи);

-будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав;

-акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті;

-грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

-будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;

-прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

-інших цінностей відповідно до законодавства України.

Форми здійснення іноземних інвестицій:

-часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;

-створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;

-придбання не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;

-придбання самостійно або за участю українських юридичних або фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;

-придбання інших майнових прав;

-в інших формах, які не заборонені законами України, зокрема без створення юридичної особи на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності України.

В умовах глобальної світової економіки та інтеграції в неї України, залучення прямих іноземних інвестицій є однією з форм розвитку економіки.

Результатами залучення прямого іноземного капіталу можуть бути економічний ріст за рахунок інтенсифікації процесів в сфері національного господарства; збільшення обсягів торгівлі обох країн (країна-резидент та країна-реципієнт); заохочення експорту країни; збільшення продуктивності та технологічного рівня українських підприємств; розширення асортименту та мережі збуту товарів підприємства на іноземному ринку; вплив на розвиток конкурентного середовища в українській економіці; зниження внутрішніх «шоків» на стабільність функціонування української економіки; підвищення міжнародного фінансового рейтингу України.

Реалізація активного залучення іноземного капіталу потребує концентрації значних інтелектуальних, матеріальних, фінансових і природних ресурсів для розвитку стратегічних, «проривних» технологій, як основних факторів конкурентоспроможності у світовому співтоваристві.

Обсяг прямих іноземних інвестицій є одним з показників, який характеризує ступінь інтеграції України у світове співтовариство і залежить від привабливості об’єкта інвестування.

Найбільш реальним напрямом вирішення проблем інвестування вбачається посилення ролі держави у врегулюванні державної політики щодо інвестиційних процесів у сфері автодорожнього господарства та активізації міжнародного співробітництва у цьому напрямі.

Однією з основних умов залучення інвестицій в економіку будь-якої країни є державна підтримка і законодавчий захист інвестиційної діяльності. Тому в умовах переходу багатьох держав від так званого планового ведення господарювання до ринкового, що супроводжується дефіцитом внутрішніх заощаджень та обмеженістю власних інвестиційних ресурсів, від України потрібні активні дії з поліпшення інвестиційного клімату країни.

Лібералізація інвестиційної діяльності в економічній сфері дасть змогу Україні залучити необхідний приплив фінансів, нових технологій і передовий досвід управління автодорожнім господарством, наявність яких дасть можливість нашій країні здійснити піднесення національної економіки й увійти до світової економічної спільноти як повноцінний партнер.

Разом з удосконаленням законодавства щодо іноземних інвестицій повинні розвиватися й інші чинники механізму залучення прямих іноземних інвестицій, необхідно:

1) забезпечити стабільність політичного середовища;

2) вдосконалити та забезпечити стабільності: податкової, грошово-кредитної та митної політики;

3) максимально спростити процедури, які регламентують взаємовід-носини між державою і підприємцями в галузі залучення іноземних інвестицій;

4) створити гарантії стабільності умов щодо довгострокового фінан-сування інвестиційних проектів.

2. Життя сучасного суспільства неможливе без передбачення майбутнього, визначення цілей і завдань його розвитку, обґрунтування засобів досягнення поставлених цілей, тобто без стратегії розвитку на певний період часу.

Стратегія є способом втілення стратегічного вибору організації. Вона має концептуальний характер і є незмінною впродовж певного періоду часу. Стратегія складається з двох частин - концепції, яка визначає ключові напрями розвитку, основні цільові орієнтири, і детермінованого плану, яким встановлюються конкретні засоби досягнення стратегічних цілей.

Отже, стратегія - це узагальнена модель майбутнього стану економіки та планових дій щодо його досягнення, яка встановлює основні напрями, цілі та пріоритети діяльності, визначає критичні ресурси та необхідні нововведення, включає засоби реалізації пріоритетів та індикатори досягнення планованого результату.

Сутність державного управління соціально-економічним розвитком вимагає налагодженого цілепокладання, а в ньому - логічного просування від більш абстрактного загального передбачення до конкретного прогнозування, від нього - до програмування, а далі і до планування - вибору дій та їх неухильного проведення в життя.

Стратегія соціально-економічного розвитку включає загальне уявлення про стратегічні цілі та пріоритети; економічну політику держави та її найважливіші напрями; засоби реалізації визначених цілей. Стратегія розробляється та затверджується Кабінетом Міністрів. У ній дається визначення економічної політики держави щодо найважливіших економічних і соціальних процесів та формується ставлення до них держави в особі законодавчої та виконавчої влади, враховується вплив ринкової інфраструктури.

У стратегії в загальній формі визначаються цілі та пріоритети розвитку економіки. Цілі - це уявно передбачуваний кінцевий результат, на якому зосереджуються цілеспрямовані дії та задля якого в межах реальних можливостей здійснюється та чи інша діяльність. Пріоритети - це найістотніші соціально-економічні складові економіки або процеси, що потребують першочергового вирішення в ході досягнення цілі.

Визначення пріоритетних напрямів здійснюється експертними методами на підставі певних критеріїв. Основними критеріями є: соціально-економічна ефективність; терміни досягнення цілей; мінімум ресурсів, необхідних для реалізації наміченого тощо.

Ранжування цілей здійснюється способом їх розміщення у порядку зниження пріоритетності. Для цього спочатку визначаються головні (стратегічні) цілі (цілі першого рангу), далі - суттєві (цілі другого і третього рангів) тощо. З метою впорядкування цілей різних рівнів будується дерево цілей (рис. ). Ціль вважається досягнутою, якщо реалізовані всі підцілі нижчого рангу. Вважається, що цілі нижчого рівня є забезпечувальними щодо стратегічної.

Рис. Дерево цілей

Сукупність цілей та підцілей формує певну тактику їх реалізації, яка найбільше відповідає конкретним обставинам на певний час.

Цілі мають відповідати трьом основним вимогам: конкретність, визначеність у часі, реальність. Конкретність досягається встановленням кількісних і якісних вимірників інформаційної бази для економічних розрахунків, організаційно-управлінських рішень, оцінки результатів господарювання та контролю. Визначеність у часі передбачає визначення термінів досягнення головної цілі та її підцілей. Реальність передбачених цілей обґрунтовується можливостями економіки щодо їх реалізації, бо за інших умов це може призвести до значних збитків і загострення соціально-економічних проблем.

За часовою ознакою цілі державного управління та регулювання економіки також поділяють на: стратегічні, пов´язані з якістю суспільного розвитку; тактичні, що визначаються програмами діяльності органів державного управління щодо реалізації стратегічних завдань; оперативні, які визначають щоденні конкретні дії з досягнення стратегічних і тактичних завдань.

Обґрунтованість і дієвість цілей державного управління і регулювання економіки визначаються їх залежністю від певних ресурсів та забезпеченості ними. Особливе значення мають природні, людські та технічні ресурси, яких мало і збільшення яких у найближчій перспективі не передбачається. Однак у сучасних умовах важливо більш повно використовувати ресурс права.

Всі цілі державного управління та регулювання повинні оцінюватися під кутом зору їх відповідності правовим вимогам (правди, гуманізму, справедливості), закріплюватися законодавчо і проводитися у життя з допомогою державних механізмів.

Вибір цілей - відповідальна стадія процесу стратегічного управління, в основі якої лежать аналіз стану вітчизняної економіки, виявлення тенденцій її розвитку і бажаного стану в майбутньому. Намічену ціль порівнюють і погоджують з цілями розвитку інших об´єктів управління у вертикальному та горизонтальному плані, встановлюють її відповідність досягненню цілей вищого порядку.

У результаті глибокого і всебічного вивчення ситуації виявляються проблеми, вирішення яких є передумовою досягнення поставлених цілей. Виявлення проблеми - це усвідомлення того, що має місце відхилення фактичного стану соціально-економічних процесів від бажаного. Оцінка проблеми - це встановлення її масштабів і природи, причин виникнення, факторів та можливих наслідків невчасного розв’язання тощо.

3. Соціал-демократична ідеологія зародилася в 60-ті роки 19 ст. і з того часу пройшла складну еволюцію. Основними цінностями соціал-демократії були проголошені свобода, справедливість і солідарність.

Методологічними принципами соціал-демократичної ідеології є слідування принципам соціальної справедливості, рівності і братства; захист прав людини; соціально-орієнтована ринкова економіка на відміну від абсолютизованого вільного ринку; обмежене державне регулювання економіки; змішана економіка, що передбачає державну власність поряд з приватною; ефективну систему соціального забезпечення, що передбачає безкоштовну освіту, медицину, допомоги та пенсії по інвалідності, безробіттю, догляду за дітьми; скорочення розриву між багатими та бідними; побудова держави загального добробуту.

Однак, на початку 80 рр. окрім безумовно позитивних соціальних гарантій держави загального добробуту стала очевидною й інша сторона, що отримала назву „ криза держави загального добробуту ”. Було створено умови для найширшого соціального забезпечення, але виявилося, що за це треба платити високу ціну. Експансія держави добробуту призвела до постійного дефіциту бюджетів.

Європейський центр дослідження соціальної держави загального добробуту та орган Об’єднаних націй, організував у Відні міжнародну експерту групу для розгляду кризи держави загального добробуту. Група ідентифікувала наступні проблеми: поточний попит на соціальні винагороди був вищим, ніж його можна задовольнити; майбутній попит було спроектовано так, що його темп мав перевищити і очікуване економічне зростання і зростання внаслідок нього доступних ресурсів; з’явилось переконання, що населення не вірить в корисність соціальних програм; спостерігалися ознаки того, що проблема злиднів розв’язується не в тому напрямі; на національних рівнях спостерігалася відсутність взаєморозуміння щодо загальних цілей у соціальній та економічній сферах.

Загальновизнано, що хоча держави загального добробуту об’єднує високий рівень життя населення, який забезпечує ефективна соціальна політика, однак різним соціальним державам притаманні різні моделі соціальної політики. Іншими словами, держави загального добробуту різняться між собою насамперед моделями соціальної політики. Тому можна класифікувати соціальні держави щодо пропорції участі держави та громадянського суспільства в системі соціальної політики.

Накопичений досвід соціальної підтримки населення дозволив сучасним дослідникам проаналізувати і виявити спільне і відмінне в практиці соціальної політики різних країн. У наш час найбільш популярною є типологія, розроблена американським дослідником Річардом Тітмусом і його послідовниками Пінкером і Еспінг- Андерсоном [5] у 70-80-х роках 20 ст. Згідно їх теорії соціальна практика дала три базових моделі соціального розвитку: патерналістську ( від лат. paternus – батьківський), корпоративістську (від лат. сorporatio – спілка) та етатистську (від еtat – держава).

Слід вказати на певні розходження в наукових трактуваннях базових моделей соціальної політики.

Для патерналістської моделі соціальної політики і соціальної практики характерно намагання досягти ефективності, використовуючи фонди на забезпечення найбільш потребуючих допомоги членів суспільства, які не в змозі самі себе забезпечити. У порівнянні з іншими вона відрізняється низьким рівнем участі держави у вирішенні соціальних проблем. Основними умовами функціонування даної моделі є мінімальне втручання держави в ринкові відносини і обмежене застосування заходів державного регулювання, що не виходить за рамки вироблення макроекономічної політики. Соціальна підтримка громадян здійснюється за рахунок розвинених систем страхування і при мінімальному втручанні держави, що є регулятором певних гарантій. Основний тягар соціального забезпечення несуть сім’я і приватні благодійники. Розміри страхових виплат та трансфертних платежів, як правило, невеликі. Матеріальна допомога має адресну спрямованість і надається лише на підставі перевірки потреби.

Корпоративістській моделі притаманна законодавчо закріплена співучасть державних і громадських структур у вирішенні проблем індивіда, групи, общини. Щодо суті такого підходу часто вживається термін „субсидіарність ” (англ. subsidiaritu - допоміжний, доповнюючий). На регіональному і місцевому рівнях соціальним забезпеченням займаються місцеві асоціації підприємців, профспілки і держава. Бюджетні відрахування на соціальні заходи приблизно рівні страховим внескам працівників і працедавців, основні канали перерозподілу знаходяться або в руках держави, або під її контролем. Разом з тим держава прагне поступатися матеріальною підтримкою громадян системі страхового захисту. Завдяки цьому величина соціальної допомоги знаходиться в пропорційній залежності від трудових доходів і, відповідно, від розмірів відрахувань на страхові платежі.

Етатистська модель соціальної політики орієнтована на централізовану, екстенсивну і дорогу систему соціального забезпечення. Намагання забезпечити рівність приводить до сильної державної участі в соціальному обслуговуванні і виплаті соціальної допомоги. Контроль за реалізацією державної соціальної політики здійснюється місцевими органами влади, підзвітними центральному уряду (Скандинавські держави) [6, c. 57]. Основна частина захисту забезпечується через зайнятість населення. Організація управління соціальною сферою заснована на трьох рівнях: державному, регіональному і муніципальному. Державний рівень забезпечується переважно національним страхуванням населення, регіональний відповідає за інститути охорони здоров’я (лікарні, дитсадки, заклади для розумово відсталих і психічно хворих), муніципальний організовує широкий спектр послуг через соціальні заклади (інформація, поради, посередництво, грошова допомога, мобільна соціальна робота, притулки для жінок, що потерпають від насилля, центри для біженців і т.п.). Іншими відмінними рисами даної моделі є розвинена система виробничої демократії, регулювання трудових відносин на загальнонаціональному рівні, а не на рівні окремих підприємств або галузей, використання дієвих засобів, що дозволяють мінімізувати рівень безробіття.

Звичайно, реальна соціальна політика і соціальна практика базується не у відповідності до теоретичних моделей, а згідно історичних, культурних, економічних і політичних умов. Тому переважають змішані моделі, в яких виділяють найбільш характерні для тої чи іншої моделі ознаки. Для країн Центральної, Західної і Північної частини Європи основними є корпоративістська та етатистська моделі соціального захисту, романомовні держави використовують переважно патерналістську. У скандінавських країнах діють змішані моделі, в яких проявляється протиріччя між корпоративною та етатистською моделями [7].

Шведська доктрина соціальної держави, яку часто називають егалітарною. зводить турботу держави про своїх громадян в ранг національного культу, обіцяючи забезпечувати їм „безпеку, надійність і захист в загрозливих ситуаціях, а також організацію і керівництво захистом. Шведам немає необхідності залежати від рідні або добродійності, а тим більше від ринку. Від колиски до могили про них піклуватиметься держава” [8, c. 27].

Відмічені три моделі ніде в світі не зустрічаються в чистому вигляді, будучи „ідеальними типами” соціальної держави, кожна з яких має свої переваги та недоліки. На практиці зазвичай можна спостерігати поєднання елементів ліберальної, корпоративної і соціал-демократичної моделей при явному переважанні рис однієї з них.

Згідно з класифікацією Г. Віленського і Ч. Лебо, держави загального добробуту можна представити за допомогою двох моделей: „інституціональної” та „залишкової”. „Інституціональна” модель соціальної держави передбачає, що держава перерозподіляє матеріальні блага на державному рівні. За таким підходом, соціальна підтримка населення є природною функцією держави, роль громадянського суспільства мінімізовано, з акцентуацією на ролі держави.

„Залишкова” модель передбачає надання державної допомоги тільки в тому разі, коли людина не може вирішити своїх проблем індивідуально або за допомогою інститутів громадянського суспільства: сім’ї, громади, доброчинних фондів. Ця модель орієнтована на активну діяльність громадянського суспільства. Тобто державну допомогу надають лише якщо людина потрапила у важку ситуацію і припиняють, коли вона знову здатна піклуватися про себе самостійно. Водночас соціальна допомога накладає на її одержувачів певні зобов’язання: наприклад, у разі отримання допомоги в ситуації безробіття її одержувача можуть залучити до громадських робіт.

Історія соціального розвитку демонструє різні моделі соціальної політики в залежності від ролі держави у вирішенні проблем соціального захисту населення.