1)

Не існує чітких хронологічних меж цієї епохи - різні думки в різних учених. Найпоширеніша версія: нижня межа – V-те століття (загибель Римської імперії), верхня межа породжує найбільше суперечок, але найчастіше - XV століття, початок Відродження. Суперечки про верхню межу йдуть, тому що епоха відродження в різних країнах почалася в різний час. Раніше всього в Італії - XIII століття уже Епоха передвідродження, дученто. Англія - XVI століття, Німеччина - XVII століття.

Раннє Середньовіччя

Література цього періоду досить однорідна за своїм складом і складає єдине ціле. За жанром це архаїчний (міфологічний) та героїчний епос, що представлені поетичними пам'ятками кельтів (давньоірландські сказання), скандинавів («Старша Едда», саги, поезія скальдів), а також англосаксів («Беовульф»). Хоча хронологічно ці пам'ятки у деяких випадках належать до значно пізнішого часу, за своїм характером вони відносяться ще до першого періоду. Архаїчний епос позначає добу переходу від міфологічного до історичного світосприйняття, від міфу до епосу. Проте йому ще притаманні численні казково-міфічні риси. Герой архаїчних епічних творів поєднує в собі риси богатиря та чаклуна, які споріднюють його з першопредком. Окремо існувала література латинською мовою(клерикальна, світська), переважно християнського характеру (Августин Блаженний).

Високе СВ – пісня, поема.

2)Жанри Релігійної літератури

Література релігійного спрямування через писання Отців Церкви прокладає місток від античності до середніх віків. До жанрів християнської літератури цього часу відносять екзегетику (тлумачення і коментарі до Святого Письма), богослужбову літературу, літературу для мирян (псалтир, перекази біблійних сюжетів, часовники тощо), літописи (які створювалися в монастирях як хроніка, насамперед, церковної історії), схоластичні трактати, дидактичні твори, видіння. Найпопулярнішим жанром

Середньовіччя були житія святих (агіографія) та розповіді про їхні чудеса.

Апокри́фи - релігійно-легендарні твори, які не визнавались церквою канонічними й заборонялися. Твори про персонажів і події Священної історії, що не ввійшли до офіційних іудейських і християнських церковних канонів. Ознаки апокрифів: Невідоме походження, подібність до канонічних книг, синкретичний характер- немає чітких жанрових меж, яскраво доповнювальний характер, невідповідність доктрині, вилучення з офіційного обігу. Старозавітні апокрифи. У залежності від змісту й імен біблійних і євангельських персонажів апокрифи традиційно поділяють на старозавітні і новозавітні. Старозавітні апокрифи поділяються, своєю чергою, на дві групи. До першої групи належать апокрифи, що з'явилися в дохристиянську епоху, але не включені до іудейського канону старозавітних текстів. При перекладі Біблії з давньоєврейської на грецьку мову вони ввійшли до її тексту (так звану Септуаґінту), а потім до латинського перекладу Біблії (так звана Вульґата). У XVI столітті католицька церква визнала ці тексти, і вони одержали назву «вторинно-канонічних». Друга група апокрифічних старозавітних текстів залишилася за межами біблійного Канону (апокрифи про Адама й Єву, Авраама та ін.). Установлено, що для більшості старозавітних творів мовою оригіналу була давньоєврейська , а для новозавітних — переважно грецька. Старозавітні: дидактичні, історичні, пророчі.

Новозавітні апокрифи. Новозавітні апокрифи виникли вже в перші століття нашої ери, доповнюючи канонічний євангельський текст подробицями про земний і хресний шлях Ісуса Христа, апостолів, про Богоматір та інші євангельські персонажі. Новозавітні: апокрифи-Євангеліє, апокрифи-послання, апокрифи-діяння, апокрифи-апокаліпсиси. Апокрифи привертали увагу читачів насамперед тим, що конкретизували і доповнювали скупе на подробиці біблійне оповідання, причому доповнювали в живій, цікавій формі, часто зі значним елементом середньовічної фантастики. Вони піднімали найважливіші світоглядні питання про зміст буття, про початок і кінець світу, про Пекло й Рай з докладним описом як райського блаженства, так і пекельних мук. В апокрифах з разючою деталізацією зображувалася доля людської душі після смерті. Апокрифи перетворювалися у свого роду «народну Біблію», що займає проміжне положення між книжковою й усною традиціями. Вплив на культуру. Апокрифічна література весь час збагачувалася і мала вплив на російську й українську писемну та усну літературу, зокрема на «Повість временних літ». Твори українського письменника XVII століття Івана Галятовського, «Енеїду» Івана Котляревського, поезії Степана Руданського. Іван Франко збирав і вивчав апокрифи.

Есхатологія – вчення про кінець світу, а також система поглядів та вірувань про долю людства і Всесвіту після нього. Напрями: 1)Про страшний суд; 2)Про пекло; видіння з пророцтвами.