5. Поняття, умови та ознаки крайньої необхідності. Її відміна від необхідної оборони.

Інститути необхідної оборони і крайньої необхідності виникли в законодавстві майже всіх держав практично одночасно.

Частина 1 ст.39 КК встановлює, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

На відміну від необхідної оборони, де має місце «захист права від неправа», при крайній необхідності здійснюється «захист одного права за рахунок іншого».¹¹ Особа, що знаходиться в стані крайньої необхідності, вчиняє діяння, яке формально містить ознаки якого-небудь злочину, передбаченого в статтях Особливої частини КК. Але при цьому суб’єкт не прагне протиставити себе інтересам суспільства, не відноситься зневажливо або недостатньо уважно до загальноприйнятих норм поведінки, а бажає врятувати більше благо шляхом спричинення шкоди меншому.

Дуже точно природу даного інституту виразив Гегель в своїй класичній праці «Філософія права»: «Якщо, наприклад, життя може бути підтримано за допомогою крадіжки шматка хліба, чим виражається посягання на власність іншої людини, але б було неправомірно розглядати цей вчинок як звичайну крадіжку. Якби людина, життю якої загрожує небезпека, не було дозволено діяти так, щоб зберегти його, вона би була визначена як безправна і таким чином їй в житті заперечувалася б вся її свобода. Жити необхідно тільки тепер, майбутнє не абсолютно і не передбачуване. Тому тільки потреба безпосередньо теперішнього часу може виправдати неправовий вчинок, бо в його нездійсненні полягало б здійснення неправа причому щонайвищого, а саме повне заперечення наявного буття свободи».

Тому законодавець справедливо відносить спричинення шкоди в обстановці крайньої необхідності до обставин, що виключають злочинність діяння.

Причинами, що створюють небезпеку при крайній необхідності, можуть виступати: стихійні сили природи (повені, землетруси, урагани, пожежі тощо); дії тварин, якщо вони нападають не за вказівкою людини; фізіологічні процеси в організмі людини (голод, спрага, захворювання тощо); неправомірна поведінка людини (наприклад, необережне поводження з вогнем) та інші.

В той же час не відносяться до джерел небезпеки: власна умисна протиправна поведінка людини (особа, що вчинила підпал, не може посилатися на стан крайньої необхідності при гасінні цієї пожежі); напад фізичної особи, якщо шкода заподіюється нападаючому, оскільки в даному випадку повинно йтися про необхідну оборону (ст. 36 КК); фізичний та психічний примус, який як самостійний інститут передбачений в ст. 40 КК.

Право на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є субсидіарним (додатковим) правом. Ним громадянин може скористатися лише в тому випадку, якщо в даній обстановці заподіяння шкоди є вимушеним, крайнім, останнім засобом усунення небезпеки.

Стан крайньої необхідності виникає за наявності відповідних умов, що складаються з двох елементів: 1) небезпеки, яка безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам особи, суспільства або держави, і 2) неможливості усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди цим інтересам. Виникнення однієї лише небезпеки ще недостатньо для виникнення стану крайньої необхідності. Вона тому і визнається крайньою, що викликається обстановкою, при якій особа вимушена вдатися до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам як до останнього, крайнього засобу усунення небезпеки, що загрожує.

Умови, що відносяться до характеристики небезпеки.

1. Небезпека, повинна загрожувати саме правоохоронюваним інтересам. Небезпека може загрожувати особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави. Такими, насамперед, є піддані небезпеці інтереси особи (наприклад, життя, здоров’я, тілесна недоторканість, особиста свобода, статева свобода жінки, майнові, житлові, політичні та інші охоронювані законом права та інтереси). Правоохоронюваним й інтересами, яким загрожує небезпека, можуть також бути: безпека виробництва, громадський порядок (наприклад, для відвернення небезпеки, що виникла внаслідок повені і загрожує нормальній роботі підприємства, громадянин руйнує будівлю). Нарешті, небезпека може загрожувати інтересам держави: зовнішній безпеці, обороноздатності, порядку управління, інтересам правосуддя, збереженню державної таємниці, майну тощо (наприклад, для усунення небезпеки, що виникла внаслідок пожежі і загрожує майну, особа змушена пошкодити частину цього майна заради порятунку іншого).

2. Реальність небезпеки. Небезпека повинна бути реальною, дійсною, а не уявною, існуючої лише в уяві особи. Якщо особа помилково намагалася запобігти уявній небезпеці, то питання про кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду повинне розв’язуватися за правилами про фактичну помилку, аналогічно тому, як воно розв’язується при уявній обороні.

3. Наявність небезпеки. Небезпека при крайній необхідності повинна бути наявною, тобто безпосередньо загрожувати правоохоронюваним інтересам. Якщо така небезпека ще не виникла або, навпаки, уже реалізувалася в заподіяній шкоді, то це виключає стан крайньої необхідності. Початковий момент виникнення небезпеки має місце, коли виникла загроза безпосереднього заподіяння шкоди (наприклад, існує безпосередня загроза затоплення, аварії, смерті тощо). Кінцевий момент існування такої небезпеки визначається або припиненням цієї загрози, або її реалізацією (наприклад, пожежа знищила майно або погашена, паводок спав, зсув припинився, аварія відвернена тощо).

Як уже зазначалось, небезпека може бути викликана різними джерелами. Таким джерелом може бути недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким властива внутрішня об’єктивна спроможність уражати людину, спричиняти їй смерть або заподіювати тілесні ушкодження, руйнувати, ушкоджувати або знищувати майно чи інші цінності. Небезпеку можуть становити стихійні сили природи (повені, обвали, зсуви, зливи тощо), напади тварин і ін. Небезпечність заподіяння шкоди може викликатися також різноманітними процесами: технологічними, виробничими, патологічними (наприклад, тяжке поранення потерпілого, що загрожує смертю), фізіологічними, що відбуваються в організмі людини (голод або холод), та загрожують загибеллю людей тощо. Джерелом небезпеки може бути і діяльність (злочинна або незлочинна) людини (наприклад, погроза касиру з вимогою видачі грошей під загрозою вбивства). Нарешті, джерелом небезпеки при крайній необхідності може бути і будь-яке інше, крім злочину, правопорушення (наприклад, порушення водієм правил дорожнього руху, що створило аварійну ситуацію), а також невинна суспільно небезпечна поведінка людини (наприклад, поведінка в стані неосудності, фактичної помилки, внаслідок чого інші особи для усунення небезпеки, що виникла, змушені заподіювати шкоду правоохоронюваним інтересам).

Умови, що відносяться до усунення небезпеки.

1. Небезпеку у даній обстановці не можна було усунути іншими засобами, без нанесення шкоди. Неможливість усунення небезпеки іншими засобами свідчить, що особа в обстановці, яка склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інші можливості усунути безпосередню небезпеку відсутні. Інакше кажучи, заподіяння шкоди повинно бути єдино можливим засобом захисту від такої небезпеки. Тому, якщо в особи є декілька засобів усунення небезпеки, у тому числі і не пов’язаних із можливістю заподіяння шкоди, то це означає, що вона не знаходиться в стані крайньої необхідності, а значить, і заподіяну нею шкоду не можна визнати правомірною. Зрозуміло, це правило поширюється тільки на випадки, коли особа усвідомлювала наявність у неї декількох можливостей усунення небезпеки, але не скористалася тією з них, що не пов’язана із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам. Якщо ж у цій ситуації була допущена помилка, то оцінка заподіяння шкоди повинна проводитися за правилами уявної крайньої необхідності.

Очевидно, що в стані крайньої необхідності відбувається сутичка двох правоохоронюваних інтересів: з одного боку, правоохоронюваному інтересу загрожує безпосередня небезпека, а з іншого — особа перебуває в такому положенні, при якому єдиним засобом усунення цієї небезпеки є заподіяння шкоди так само правоохоронюваним інтересам. Ця особливість, за якої відбувається сутичка «права з правом», накладає свій відбиток і на ознаки діяння, що вчиняється в стані крайньої необхідності.

2. Шкода при крайній необхідності заподіюється, як правило, третім особам, тобто інтересам фізичних чи юридичних осіб, що не мали відношення до створення небезпеки, або суспільним чи державним інтересам. У стані крайньої необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особі. У літературі вважають, що шкода при крайній необхідності може бути заподіяна лише інтересам «третіх осіб», тобто підприємствам, установам, організаціям або окремим громадянам, що не викликали небезпеку і звичайно не пов’язані зі створенням цієї небезпеки. Типовим є приклад, коли водій сільгосппідприємства, залишивши на дорозі бідони з молоком, відвозить у лікарню потерпілих від аварії, що виникла не з вини водія, а в цей час молоко викрадається невідомими. Шкода в такому випадку заподіюється сільгосппідприємству, яке ніяким чином не причетне до виникнення небезпеки, що загрожувала потерпілим. Проте у ряді випадків особа змушена заподіювати шкоду самому джерелу небезпеки, щоб ліквідувати його, локалізувати, знизити інтенсивність впливу тощо (наприклад, перехожий, побачивши некерований автомобіль, що рухається з гори, спрямовує його в кювет, попереджаючи тим самим наїзд на дітей). Іноді стверджують, що за правилами крайньої необхідності слід розглядати заподіяння шкоди тому, хто нападає, якщо ним явно є особа неосудна, малолітня або така, що діє в стані фактичної помилки. Але це не так. У цьому випадку має місце необхідна оборона, ознакою якої є заподіяння шкоди саме тому, хто посягає, незалежно від його фізичних або психічних властивостей.

3. Заподіяна шкода є менш значною, ніж шкода відвернена. Отже, даючи правову оцінку діянню, в кожному випадку необхідно проводити зіставлення значущості тих цінностей, яким шкода заподіяна, і тих, від яких вона відвернута. При зіставленні таких інтересів, як життя й здоров’я людини - з одного боку, і майнових інтересів - з іншого, перевага має бути надана першим. Отже, врятування перших шляхом нанесення шкоди другим буде розглядатись як стан крайньої необхідності. При зіставленні майнових інтересів з обох боків - пріоритет визначається, насамперед, грошовими показниками та іншими обставинами, які характеризують цінність майна.

Не може бути визнано правомірним заподіяння шкоди, яка є рівною відвернутій шкоді. Скажімо, знищення чужої автомашини для врятування своєї і тим більше позбавлення когось життя для врятування власного.

В той же час Бажанов М. І. зазначає, що таке положення дещо звужує норму. На його думку КК не визначає межі заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, проте висновок про ці межі може бути зроблений, виходячи з тлумачення ч.2 ст.39 КК, що визначає перевищення меж крайньої необхідності як умисне заподіяння шкоди більш значної, ніж шкода відвернена. Отже, граничною і правомірною у стані крайньої необхідності повинна визнаватися заподіяна шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або є менш значною, ніж відвернена шкода.

Інакше кажучи, закон пов’язує правомірність заподіяної шкоди із співрозмірністю цієї шкоди небезпеці, що загрожує: фактично заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж потенційна шкода, яка містилася в загрожуючій небезпеці.

Визначення рівної або меншої значимості заподіяної шкоди передбачає її порівняння із загрожуючою шкодою. Але відвернена шкода - це завжди потенційна шкода, яка містилася в небезпеці, що погрожує, а заподіяна шкода - це завжди шкода фактична, реальна. Крім того, нерідко зазначені види шкоди спрямовані на блага різної суспільної значущості і це здатне ускладнити оцінку їхньої співрозмірності (наприклад, небезпека, що загрожує здоров’ю людей, усувається шляхом знищення приватного майна). Тому вирішення питання про порівняльну їхню ціннісну характеристику в кожному випадку залежить від конкретних обставин справи. При однорідності відверненої і заподіяної шкоди можливе порівняння їх за допомогою критеріїв, зазначених у законі або вироблених судовою практикою (наприклад, за ступенем тяжкості тілесних ушкоджень, за вартістю знищеного або ушкодженого майна тощо). У разі ж зіставлення якісно неоднорідних видів шкоди критеріями виступають загальновизнана людська мораль; ієрархія цінностей, де вищою цінністю визнається людина і її права та свободи; правосвідомість і правова культура населення тощо. У будь-якому разі КК визнає правомірним позбавлення життя людини в стані крайньої необхідності для порятунку власного життя, якому загрожувала безпосередня небезпека, яку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами.

Перевищення меж крайньої необхідності (ексцес) — це умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода (ч.2 ст.39 КК). Тому умисне позбавлення життя двох або більше осіб у стані крайньої необхідності для порятунку життя однієї особи повинно визнаватися ексцесом крайньої необхідності, оскільки це свідчить про заподіяння більш значної шкоди порівняно зі шкодою відверненою. Іноді вважають, що такий ексцес має місце за наявності можливості усунути погрожуючу небезпеку іншими засобами, ніж заподіянням шкоди. Але тут не можна говорити про перевищення меж крайньої необхідності, бо наявність можливості усунути небезпеку іншими засобами свідчить про те, що особа не перебувала в самому стані крайньої необхідності і тому, природно, не могла перевищити її межі.

Перевищення меж крайньої необхідності може бути тільки умисним, тобто усвідомлюваним, передбаченим і бажаним або свідомо припущеним. Необережне перевищення меж крайньої необхідності виключає кримінальну відповідальність.

Треба мати на увазі, що особа, у стані крайньої необхідності часто перебуває в екстремальній ситуації, є непідготовленою до відвернення небезпеки, що виникла, відчуває сильне душевне хвилювання тощо. У зв’язку з цим ч.3 ст.39 КК встановлює, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.

КК не передбачає спеціальної відповідальності за ексцес крайньої необхідності. Такі дії повинні бути кваліфіковані на загальних засадах, проте перевищення меж крайньої необхідності враховується законом як обставина, яка пом’якшує покарання (п.8 ч.1 ст.66 КК).

Що ж до цивільно-правової відповідальності, то, згідно зі ст.1171 ЦК, шкода, завдана у стані крайньої необхідності, відшкодовується особою, яка її завдала.

Враховуючи обставини, за яких було завдано шкоди, суд може покласти обов’язок її відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоди, або зобов’язати кожну з них відшкодувати шкоду в певній частці або звільнити їх від відшкодування шкоди частково або в повному обсязі.

Крайню необхідність слід відрізняти від необхідної оборони. Два найстаріші інститути кримінального права – необхідна оборона і крайня необхідність мають між собою багато загального. Але в той же час між ними є і істотні відмінності. Про головне ми вже згадували: суть необхідної оборони полягає в спричиненні шкоди в процесі захисту об’єктів, що охороняються законом від суспільно небезпечного посягання; суть же крайньої необхідності полягає в тому, що одне благо, що охороняється законом захищається за рахунок спричинення шкоди іншому.

Крім того, необхідну оборону і крайню необхідність слід відрізняти за такими ознаками: 1) підставою необхідної оборони є суспільне небезпечне посягання людини, що викликає необхідність у його негайному відверненні або припиненні; підстава крайньої необхідності — небезпека, що безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам, яку не можна усунути в даній обстановці інакше, ніж заподіянням шкоди; 2) при необхідній обороні шкода повинна бути заподіяна лише тому, хто посягає; при крайній необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи, тобто при необхідній обороні відбувається сутичка «права з не правом», а при крайній необхідності, навпаки, сутичка «права з правом»; 3) при необхідній обороні заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна відповідати небезпеці посягання та обстановці захисту; при крайній необхідності заподіяна шкода повинна бути менш значною, ніж шкода відвернена; 4) перевищення меж необхідної оборони тягне привілейовану відповідальність і лише у випадках, спеціально передбачених статтями 118 і 124 КК, а за перевищення меж крайньої необхідності відповідальність настає на загальних засадах, хоча сам факт такого перевищення розглядається як обставина, яка пом'якшує покарання.