1.2. Схоластика. Фома Аквінський

Філософська і богословська думка середньовіччя чимало взяла з учення Арістотеля. В цьому плані показовою стала релігійна філософія Фоми Аквінського (1225/26–1274 рр.).

Фома Аквінський – визначний представник середньовічної схоластики в Західній Європі. Він доклав чимало зусиль, щоб обґрунтувати і систематизувати цей напрям середньовічної філософії. В той час філософія викладалася в школах при монастирях, а звідси і її назва схоластика (грец. “схола” – школа). Якщо в першому періоді, який продовжувався до ХІІІ ст., домінуючим було вчення Августина, яке базувалося на платонізмі і неоплатонізмі, то в другому – з ХІІІ по XV ст. – провідну роль стали відігравати ідеї Фоми Аквінського.

На цей час важливе місце в християнській філософії зайняла проблема співвідношення віри й знання. Згідно з розповсюдженою тоді концепцією “двох істин”, наука і філософія виводять свої істини, спираючись на досвід та розум, а релігійне віровчення – з божественного прозріння, Святого письма.

Фома Аквінський проголошує гармонію віри і знання. Він визнає, що деякі з догматів теології можуть бути доведені філософією (буття Бога, безсмертя людської душі та ін.). Одночасно він намагається доказати, що більшість із них не підвладні філософії і науці, знаходиться значно вище від людського розуму, а тому доступні лише вірі. Тим самим “ангельський доктор” віддає перевагу вірі перед знанням. Вона нібито більш достовірна, певна, ніж знання. Адже людський розум часто помиляється, в той час як віра спирається на абсолютну правдивість Бога. Віра також дається кожній людині, а наукове знання доступне далеко не кожному. Крім того, віра, яка породжується відданістю людини богові, морально більш цінна, ніж знання.

Отже, гармонія віри і знання, що неодноразово проголошується Фомою Аквінським, зокрема в основних його працях “Сума істин католицької віри проти язичників” та “Сума теології”, тлумачиться досить однобічно. Теологія ставиться значно вище від філософії, наука і філософія оголошуються служницями богослов’я.

У наш час чимало традицій середньовічної схоластики, в тому числі концепція гармонії віри і знання, всіляко пропагується “неотомізмом” – офіційною філософією Ватикану. Неотомізм (лат. ім’я Фома вимовляється – Тома, звідси “томізм”) – одна з провідних течій релігійної філософії ХХ ст., яка виросла з “покатоличеного” арістотелізму та філософсько-теологічної системи Фоми Аквінського. У нас немає можливості спинятися на інших сторонах його вчення. Відмітимо лише, що важливе місце в ньому займають категорії матерії та форми. Взявши за основу арістотелівську ідею пасивної матерії й активності форми, Аквінат проголосив, що створення світу “з нічого” почалося зі створення першої матерії. Однак у Арістотеля Бог, як “першодвигун”, є чисте мислення, форма всіх форм, вища мета всього світового процесу. Він не бере безпосередньої участі у земних справах, які зумовлюються взаємодією матерії і форми. А у Фоми Бог постійно бере участь у всіх справах, він діє в кожній речі згідно з її особливостями. Але форма як суть буття по-різному організовує та одухотворяє матерію. Якщо на нижчому ступені розвитку, куди відносяться неорганічні тіла, вона складає лише зовнішню визначеність речей, то на наступних щаблях форма все більш активно реалізується як провідне начало. Зрештою, досягнувши вищого ступеня, форма починає розвиватися сама по собі, незалежно від матерії. До того ж у своїй якості – розумної душі – вона не гине разом зі смертю тіла. Як така, що органічно пов’язана з матерією, людська розумна душа є вічним і безсмертним продуктом божественного творіння.

Таке уявлення про матеріальне і духовне відповідало середньовічній картині світу, в центрі якої знаходився Бог, а вершиною його творіння на землі була людина, котра покликана виконувати роль сполучної ланки між світом духовних і матеріальних сутностей.

Одна з основних проблем середньовічної схоластики – співвідношення загального й одиничного. Ті з її представників, які визнавали за загальними поняттями (універсаліями) право на реальне існування до одиничних речей дійсності, стали називатися реалістами. Так, один із відомих реалістів Ансельм Кентерберійський у своїй спробі “онтологічного” доведення буття виходив із того, що Бог реально існує, оскільки існує поняття Всевишнього.

У цілому ж для реалізму, куди слід віднести і таких представників філософії середньовіччя, як А.Августин, А.Больштед (Великий), Фома Аквінський та інші, характерними були такі уявлення про “універсалії”: чим більше вони носять загальний характер, тим об’єктивнішим та реальнішим є їх самостійне існування.

Протилежною була позиція номіналізму (лат. nomån – ім’я). Представники цього напряму схоластичної філософії середньовіччя (Росцелін, П’єр Абеляр, Іоанн Дунс Скот та інші) виходили з того, що загальні поняття – лише імена, які не мають реального існування поза одиничними речами. Представник, наприклад, крайнього номіналізму Росцелін вважав, що не існує ніякої об’єктивності загального не лише в дійсності, а й у голові пізнаючого суб’єкта. Він оголошував універсалії лише “звуками голосу”, а в дійсності визнавав право на реальне існування лише за одиничними предметами. Дещо іншу позицію займав П’єр Абеляр, який вважав, що знання людини про навколишній світ – це в основному знання про одиничні предмети, які й існують реально. Універсалії ж виникають лише в процесі абстрагування. Вони існують тільки в голові людини, а поза нею їх немає, тобто об’єктивність загального він обмежував лише розумом людини.

У цілому ж суперечності між номіналізмом і реалізмом носили абстрактний, відірваний від життя характер, що значною мірою було властивим для філософії і теології середньовіччя взагалі. Та незважаючи на це, філософські вчення мали певні методологічні й світоглядні засади. Вже мислителі раннього середньовіччя намагалися теоретично обґрунтувати основні положення християнського віровчення. Діяльність як апологетів, так і особливо представників релігійної схоластики більш пізнього періоду наочно свідчила, що становлення філософських концепцій середньовіччя здійснювалось як формування загальнотеоретичної основи християнства, що знайшло свій прояв у світоглядній, ідеологічній та інших функціях філософії в духовному житті тогочасного суспільства.

Цілком зрозуміло, що розглядуваними проблемами ніяк не обмежується характеристика середньовічної філософії. На її розвиток у країнах Західної Європи значною мірою вплинули філософська думка Візантії і мусульманського Сходу. Справа в тому, що в східній частині Римської імперії – Візантії – перехід до феодалізму здійснювався поступово, еволюційним шляхом, без різкого розриву з античною культурою. На відміну від Західної Європи у Візантії більш старанно зберігалися і засвоювалися досягнення грецької філософії. Для багатьох представників християнської філософії Візантії, особливо в XIV–XV ст., характерною була проповідь індивідуалізму, акцентувалася увага на внутрішньому духовному світі людини, при збереженні інтересу до історії та політики.

Філософська думка Київської Русі, а також Закавказзя теж зазнали на собі духовний вплив Візантії.

Детально не спиняючись на філософії мусульманського Сходу, відмітимо лише, що пожвавлення міського життя в Х– ІІ ст. в арабських країнах привело до розквіту філософської думки в цьому регіоні, народи якого в епоху середньовіччя (аж до 2-ої половини ХІІ ст.) значно випереджали в культурному розвитку Західну Європу.

Нагадаємо, що наприкінці ХІ ст. християнська Європа починає війну з мусульманською Азією, війну, яка завдала багато шкоди Східній Європі, Візантії. Безпосередня мета цієї війни (в ході її було здійснено вісім “хрестових походів” 1096–1270 рр.) – звільнення від мусульман “святої землі” Палестини і “гробу господнього”. В результаті цих війн Європа отримала не лише шахи, але й знайомство з мусульманською культурою, зокрема філософією, а через неї – і з своєю власною ( значною мірою втраченою) філософією (античною, греко-римською). Адже арабська філософія спиралася на Платона, Арістотеля, Плотіна та інших античних філософів і вчених.

Учення видатних арабських мислителів цієї епохи – Аль-Фарабі, Ібн-Сіни (Авіценни), Ібн-Рущда (Аверроєса) значно вплинуло на духовне життя, розвиток науки й культури в європейських країнах.