1.1. Патристика. Августин Блаженний.

Формування християнської філософії середньовіччя завершується періодом патристики (лат. “патер” – батько, отець). У цей період найбільш авторитетні мислителі – “отці церкви” – розробляють основні принципи християнської філософії. У IV ст. на Сході досить відомими з них були “три світочі каппадокійської церкви” (Каппадокія – область у Малій Азії) – Григорій Назіанзін, Василій Кесарійський (Великий), Григорій Нісський, на Заході – Амвросій Медіоланський (Міланський), Ієронім Блаженний, Аврелій Августин. Як філософ раннього християнства серед східних “отців церкви” особливу увагу привертав до себе Григорій Нисський (325–394). Спираючись на принципи неоплатонізму, він чимало зробив для обгрунтування ідеї “троїстості” християнського Бога, а також закріплення уявлення про Всевишнього як найбільш досконалу духовну істоту, розроблення вчення про безсмертя душі тощо.

Однак найбільш визначним філософом періоду патристики був Аврелій Августин (354–430). Головне місце в ученні Августина займала ідея Бога. Бог – не лише вище буття і вище благо, а й надприродна істота, яка створює весь світ та людину. До того ж всемогутній і безкінечний Бог підноситься над створеним ним світом. Августин не обмежується твердженням, що Бог є єдиним джерелом виникнення кожної речі й усіх живих істот. Він відстоює положення про безперервність процесу божественного творіння. У християнстві Бог недосяжний і недоступний для пізнання, хоча й відкривається людям у текстах святого письма. Проте за допомогою душі людина може вступати в контакт із ним. Душа має початок і не має кінця. Вона не матеріальна, безсмертна, існує і після загибелі тіла, в яке вона вселила життя. Тіло ж гріховне й смертне, воно прив’язує людину до мирського буття. На думку Августина, душа як безтілесна, нематеріальна субстанція не може знаходитися в одному якому-небудь місці, вона розсіяна по всьому тілу. Бог же не знаходиться в жодній із людських душ. Та все ж він осяює душі своїх обранців, завдяки чому і стає можливим збагнення істини. Виходячи зі свого вчення про душу, яке є першим документом подібного типу в християнській філософії, Августин висловлює положення про розумову і вольову діяльність душі, що має важливе значення для теоретичного обґрунтування догматів християнства.

Надаючи перевагу емоційній і вольовій діяльності людини порівняно з раціональною, релігійна філософія тим самим висуває на перший план перевагу віри над розумом. А звідси стверджується й авторитет церкви як останньої інстанції в доказі будь-якої істини. Отже, християнське бачення світу базується переважно на вірі як вихідній основі орієнтації людини в світі. Сама ж людина, завдяки закладеній в ній божій іскрі, стає, на думку Августина, паном і вінцем божественного творіння. З усіх чудес тварного світу найвизначнішим є людина, бо створена вона за образом та подобою Бога.

Необхідно звернути увагу і на філософсько-історичну концепцію Августина. Характерним є те, що в ній виправдовуються одні держави й осуджуються інші залежно від їх підлеглості вищому авторитетові і керівництву церкви.

Важливим є і те, що на відміну від античної філософії, де в період розквіту давньої Еллади було сформульоване Протагором відоме положення “людина є мірою всіх речей”, у філософії Августина мірою всіх речей стає Бог, як вища ідея та вища досконалість. Слід також зауважити, що в ученні Августина була закладена ідея історичного прогресу. Правда, прогрес як стан безперервної зміни і розвитку, становлення нового і старого розумівся ним не в земних умовах, а в небесному царстві. У своїй основній праці “Про град божий” Августин поділяє історію земного людства на шість періодів: від гріхопадіння Адама і Єви й до Страшного суду. Причому останній, шостий період, який почався від Христа, закінчується Страшним судом і загибеллю земної цивілізації. Розробляючи свою концепцію всесвітньої історії, Августин проводить аналогію між шістьма днями божественного творіння, шістьма віковими особливостями людського життя і шістьма епохами, як вони зображені в Біблії та історії християнства. Історія, в його розумінні, осмислена, має свою мету, її основою є Божий промисел, опіка Бога над людством. Елементи діалектичного підходу в розумінні історичного процесу мають місце також у зображенні двох людських угруповань – “земних людей” і “людей неба” та в інших положеннях філософсько-історичної концепції Августина.