Основні тенденції розвитку освіти
Позитивні |
Негативні |
• Поступове утвердження у сфері освіти української мови • Демократизація навчального процесу • Зв'язок освіти з національною історією, культурою і традиціями • Поява навчальних закладів різних видів і форм власності • Орієнтація реформ в освіті на європейські зразки з урахуванням національної специфіки |
• Обмеженість державного фінансування освітніх закладів • Недостатня матеріально-технічна база • Падіння соціального престижу педагогічної діяльності і як наслідок загострення кадрової проблеми • Помилки в проведенні реформ |
Важливою складовою культурного розвитку є наука. Головним науковим центром України є Академія наук , яка з1994 р. має статус національної. У 2008 р. НАНУ відзначила 90-річчя від дня свого заснування. За роки незалежності у системі НАНУ було створено кілька наукових інститутів: Археографічна комісія Інституту історії АН України переросла в Інститут української археографії ім. М. Грушевського, відкрито Інститут української мови, Інститут сходознавства ім. А. Кримського, Інститут світової економіки і міжнародних відносин, Інститут соціологічних досліджень, Науково-дослідний інститут українознавства. Академічні підрозділи ведуть наукові дослідження в усіх галузях сучасної науки, співпрацюють із зарубіжними колегами. Наукові установи НАН України не тільки активно вивчають сучасне і минуле нашої країни, але й намагаються осмислити подальші перспективи її розвитку. Нині завершується академічне видання «Історії української культури» у 5-ти тт. (тт. -1-4, 2001 – 208).
Академія нині налічує 173 наукові інститути та установи, де працює більше 43 тисяч співробітників, з них понад 10 тисяч докторів і кандидатів наук. У складі Академії 478 академіків і членів-кореспондентів.
Від колишнього СРСР Україна успадкувала потужну науку, яка й сьогодні за багатьма напрямами досліджень посідає провідні позиції у світі. Однак, НАНУ доводиться долати значні труднощі, в першу чергу через брак державного фінансування, оскільки наука ніколи не належала до сфери державних пріоритетів. Відбувалося постійне скорочення фінансування наукових досліджень. Сьогодні сумарно Україна витрачає на дослідження в 500 разів менше коштів ніж США, і в 30 разів менше ніж Росія. З бюджету на науку у нас виділяється менше 0,4%. ВВП, у розвинених країнах – 2–3%. У США, Японії, деяких європейських та інших розвинених країнах за уже створеної належної наукової інфраструктури на одного науковця припадає щорічно 100–200 тис. дол. Європа, як про завдання, говорить про суму 1 млн. євро. В Україні ж, де парк застарілого лабораторного обладнання перебуває у катастрофічному стані, цей показник складає лише 2–3 тис. дол. Все це супроводжується стрімким падінням престижу наукової праці. Талановита молодь не йде в науку або ж залишає її через неможливість забезпечити собі гідний рівень життя. Число науковців в Україні за період незалежності скоротилося вдвічі. Наслідком такого ставлення держави до своєї науки є вкрай низький рівень інноваційного наповнення ВВП (сьогодні він не перевищує кількох відсотків, поступаючись показникам розвинених країн), а також зниження рівня освіченості суспільства в цілому.
Попри фінансові труднощі в науково-освітній сфері маємо й значні досягнення, передовсім в розвитку авіаційної науки і техніки.
Україна входить до елітної дев’ятки країн, що мають замкнутий технологічний цикл створення і виробництва авіатехніки. Крім проектування і виробництва пасажирських і транспортних літаків, в Україні є мережа авіаремонтних підприємств, в тому числі і для відновлення бойових літаків і вертольотів. У березні 2007 р. Кабінет міністрів створив державний авіабудівний концерн «Авіація України» (ДАКАУ), віднесений до управління Міністерства промислової політики.
До складу концерну включені 10 держпідприємств: Авіаційний науково-технічний комплекс ім.. Антонова, Київський авіаційний завод «Авіант», Завод № 410 цивільної авіації, Харківське державне авіаційне виробниче підприємство, ДП НІІ «Буран», ДП «Харківське агрегатне конструкторське бюро», Харківський машинобудівний завод «ФЕД», Запорізьке машинобудівне КБ «Прогрес» ім. академіка Івченка», підприємство «Новатор», казенне підприємство «Радіовимірювач». Концерн є державним господарським об’єднанням, діє на принципах повної господарської самостійності самоокупності, несе відповідальність за результати своєї господарської діяльності виконання зобов’язань.
В області літакобудування лідером, безумовно, вважається Авіаційний науково-технічний комплекс ім. О. К. Антонова (АНТК ім. О. К. Антонова), що протягом багатьох років свого існування спроектував ряд літаків сімейства Ан. Зокрема, протягом останніх трьох років були створені нові модифікації літаків Ан-74ТК-200, Ан-74ТК-300 і нові регіональні літаки Ан-38, Ан-140. На даному етапі проводяться сертифікаційні іспити транспортного літака Ан-70.
В Україні розміщені два авіаційних заводи, серійно виробляючі літаки конструкції АНТК ім. О. К. Антонова. Це: 1) Харківське державне авіаційне виробниче підприємство, що будує літак Ан-74, його модифікації і літак Ан-140; 2) Київський державний авіаційний завод "Авіант", що будує літаки Ан-32Б и Ан-32П (пожежний варіант).
Одним із найперспективніших на даний момент проектів для вітчизняного авіабудування є виробництво регіональних реактивних літаків АН-148, розроблених АНТК «Антонов» спільно з підприємствами Росії, України, інших держав. Нове сімейство літаків призначено для пасажирських, вантажопасажирських і вантажних перевезень на повітряних регіональних трасах. Літак прийде на зміну машинам Ан-24, Ан-26, Як-40, Як-42 і Ту-134, строк експлуатації яких закінчується через 7-10 років. Потреба в Ан-148 в країнах СНД оцінюється в 400-500 одиниць.
Ан-148 – близькомагістральний літак, розрахований на перевезення від 70 до 90 пасажирів. Максимальна дальність польоту 5000 км, крейсерська швидкість 820-870 км/год. Особливо варто зазначити готовність літака до експлуатації в складних умовах.
Київський авіаційний завод «Авіант» виробляє літаки: Ан-3, Ан-32, Ан-70, Ан-124, Ан-148, Ту-334. Свої перспективи завод «Авіант» пов’язує (крім продовження будівництва літака Ан-32) з освоєнням і серійним виробництвом літаків Ан-148, Ан-70, Ту-334, Ан-3, доробкою літака Ан-124 у цивільний варіант Ан-124-100.
Літак Ан-3 (біплан з гвинтомоторною установкою) застосовується на місцевих лініях для перевезення залежно від дальності польоту, різного виду вантажів вагою до 1800 кг.
Літаки сімейства Ан-32 (військово-транспортні літаки Ан-32Б-100, Ан-32Б-110/120, Ан-32В-200, Ан-32В-300, морський патрульний літак Ан-32МП, літак для гасіння лісовиих пожеж Ан-32П).
Ан-70 – середній широкофюзеляжний транспортний літак, здатний перевозити вантаж вагою до 47 т. АН-70 належить до класу оперативно-тактичних військово-транспортних літаків. Він призначений для виконання транспортних операцій ВВС та інших родів військ з ґрунтових і штучних ВПП і десантування десантів парашутним і посадочними способами.
Ан-124-100 – завод завершив виробництво літаків Ан-124-100 «Руслан», але продовжує виготовлення запасних частин і виконання різноманітних форм обслуговування на літаках Ан-124. Отримавши необхідні міжнародні сертифікати, завод готовий модифікувати літаки Ан 124-100 в Ан 124-150, що припускає збільшення вантажопідйомності, модернізацію навігаційних систем і систем управління. Ан-124-100 (150) «Руслан» призначений для перевезення різноманітних вантажів, в тому числі, великогабаритних і важких, а також техніки, що не підлягають перевезенню залізничним та автомобільним транспортом. Літак розраховано на масові вантажоперевезення на дальні відстані, в тому числі на міжконтинентальних маршрутах. Велика вантажопідйомність і дальність польоту, економічність двигунів і автономність використання літака забезпечують високу рентабельність експлуатації.
Широко відомі в Україні і за її межами двигуни розробки Запорізького двигунобудівного конструкторського бюро "Прогрес" ім. А. Г. Івченко (ЗДКБ "Прогрес") і авіаційні двигуни, які серійно виготовляються заводом "Мотор-Січ" для літаків і гелікоптерів різних конструкторських бюро.
У галузі авіаційного приладобудування в Україні працюють 26 конструкторських бюро і заводів, що проектують і серійно розробляють різне бортове устаткування. У Києві працює конструкторське бюро і серійний завод, що проектує і робить авіаційні метеолокатори. Науково-виробниче об'єднання (НПО) "Електронприлад" проектує і робить бортові установки реєстрації режимів польоту. У місті Сміла працює державне підприємство "Оризон-навігація", що проектує і робить супутникові навігаційні системи. У місті Харкові на заводі "ФЭД" виробляються різні гідроагрегати і паливно-регулююча апаратура для авіаційних двигунів.
Розвивається цивільна авіація України. Під впливом багатьох чинників, здебільшого політичних та економічних, після всіх трансформацій з майновим комплексом радянського монополіста, яким був «Аерофлот», на ринку авіаційних пасажирських перевезень основну конкурентну боротьбу сьогодні ведуть два національних авіаційних гравця - авіакомпанія «Міжнародні авіалінії України» (далі «МАУ») та стратегічний авіаційний альянс «Українська авіаційна група» (далі «УАГ»). До складу альянсу «Українська авіаційна група» входять такі українські авіакомпанії: «Аеросвіт», «Дніпроавіа», «Донбасаеро». До групи компаній «УАГ» також можна віднести авіакомпанію «Роза вітрів», яка формально до альянсу не входить, але пов’язана з компаніями групи корпоративним контролем спільного власника. Фактично цей альянс є холдингом, підприємства якого контролюються фінансово-промисловою групою «Приват». Разом, авіакомпанія «МАУ» та авіакомпанії «Української авіаційної групи» контролюють 90 % авіаринку України.
Слід зазначити, що український ринок авіаційних перевезень має великий потенціал завдяки своїм розмірам та наявністю постійно зростаючого попиту з боку пасажирів. Так, у 2010 році послугами 32 українських авіакомпаній скористалося 6 млн. 106 тис. 500 осіб, що на 19% більше ніж у 2009 році. Збільшення обсягів перевезень в першу чергу пов’язано з розвитком міжнародних авіаперевезень. Регулярні пасажирські міжнародні перевезення здійснювали 10 українських авіакомпаній у 46 країн світу за 128 маршрутами. Кількість перевезених пасажирів на регулярних міжнародних лініях збільшилася не тільки порівняно з 2009 роком (на 27,7%), але також перевищила до кризові показники 2008 року (на 21%) та склала 3 млн. 46 тис. 700 осіб. Також українські авіаперевізники збільшили обсяг міжнародних чартерних перевезень. У 2010 році чартерними рейсами національних авіакомпаній було перевезено 2 млн. 97 тис. 600 пасажирів, що на 20% більше ніж у 2009 році. На внутрішньому ринку у 2010 році кількість перевезених пасажирів досягла рівня 2009 року та склала 962 тис.200 осіб з яких 93,9% перевезено регулярними рейсами. Регулярні рейси між містами України здійснювали 8 авіакомпаній за 20 маршрутами у 13 міст країни.
Вступ України до міжнародних авіаційних організацій, зокрема до Міжнародної організації, що займається питаннями міжнародного співробітництва в сфері цивільної авіації є міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) – спеціалізована установа ООН.
Важливою складовою розвитку цивільної авіації України є підготовка авіаційних спеціалістів. Флагманом серед навчальних закладів, що готують фахівців для цивільної авіації є НАУ. Сьогодні НАУ – один із найпотужніших авіаційних вищих навчальних закладів світу, де навчається понад 50 тисяч слухачів серед них 1200 іноземних студентів із 49 країн світу.
Потужні науково-педагогічні школи дають можливість готувати не лише фахівців інженерного профілю, але й економістів, юристів, екологів, перекладачів, психологів, соціологів тощо. Навчальний процес забезпечує висококваліфікований науково-педагогічний колектив, у складі якого 15 академіків та членів-кореспондентів НАН України, 270 докторів наук, професорів і понад 900 кандидатів наук, доцентів. До навчального процесу залучаються провідні спеціалісти авіакомпаній і промислових підприємств. Серед викладачів – 80 заслужених діячів науки і техніки та лауреатів Державних премій.
У складі університету: чотирнадцять інститутів, чотири коледжі, технікум, три ліцеї, Центр повітряного та космічного права, Європейські регіональні центри Міжнародної організації цивільної авіації (IСАО). За роки існування Національний авіаційний університет пройшов великий історичний шлях. За цей час було підготовлено понад 150 тисяч спеціалістів та магістрів, які сьогодні є візитною карткою Національного авіаційного університету в усіх регіонах України, СНД та зарубіжних країнах.
В університеті створено унікальну авіаційну базу, яка складається з навчального аеродрому, унікального авіаційного ангару, радіополігону та полігону авіаційної наземної техніки, тренажеру та аеродинамічного комплексу з унікальною аеродинамічною трубою, яка внесена до Державного реєстру наукових об’єктів національного надбання.
Вставити після слайду «Космічна галузь України» !!!!
Попри певні труднощі розвивається космічна галузь. Україна входить до п’ятірки країн, що мають замкнутий цикл виробництва космічних ракет. Діяльність галузі регламентується Законом України «Про космічну діяльність» (15.11.1996) та здійснюється в рамках Національних (Загальнодержавних) науково-космічних програм (1993 – 1997 рр.; 1999 – 2002 рр.; 2003 – 2007 рр.; 2008 – 2012 рр.).
Вітчизняні підприємства володіють 17 із 22 відомих у світі технологій і беруть участь у 50 міжнародних проектах. Вся ракетно-космічна галузь знаходиться в управлінні Національного космічного агентства України (з 1992 р.), всього в структурі агентства 30 підприємств, НДІ та КБ. НКАУ реалізує такі космічні проекти:
Циклон-4: новітній, більш потужний варіант ракет-носіїв «Циклон», створених ДКБ «Південне» і виготовлених ВО «Південний машинобудівний завод». В проекті передбачається запуск РН з пускового центру Алкантара (Бразилія); Американські ділові і фінансові кола виявили зацікавленість в перспективах використання «Циклону» як однієї з найсучасніших ракет-носіїв, що відповідають всім міжнародним вимогам і тенденціям розвитку світового космічного ринку. Ракета-носій «Циклон» дозволяє виводити на низькі орбіти (до 800 км) до 4 т корисного навантаження. Вартість одного пуску становить менше 40 млн USD. Це дешевше і вигідніше, ніж запуск французької ракети-носія «Аріан» (близько 100 млн USD) і американських ракет подібного класу (близько 120 млн USD).
в 1995 р. ДКБ «Південне» ім. М.К. Янгеля і ДП «ВО «Південний машинобудівний завод» ім. А.М. Макарова» разом з американською компанією «Боїнг», норвезькою «Кварнер» і російською ракетно-космічною корпорацією «Енергія» створили спільне підприємство Sea Launch для реалізації унікального міжнародного проекту «Морський старт». Експерти впевнені, що ключем до успіху в реалізації проекту Sea Launch є його порівняно низька вартість і унікальні можливості української ракети «Зеніт». При використанні відкритого моря для космічних запусків стає можливим обійти багато труднощів, що визначаються прив’язкою до конкретного наземного космодрому з його жорсткими фіксованими умовами старту, обслуговування, оренди, необхідністю заздалегідь точно визначених зон скиду разових компонентів. Світовим досягненням роботи КБ «Південне» став екологічно чистий ракетний комплекс «Зеніт» – один із кращих носіїв у світі з повністю автоматизованим процесом підготовки і проведення пуску і забезпечення надвисокої точності виведення космічних апаратів на задані орбіти. Перший ступінь «Зеніту» використовувався як бокові прискорювачі універсальної космічної системи «Енергія – Буран». Це ще раз підтверджує, що на базі «Зеніту» можна створити ціле сімейство перспективних космічних носіїв. Відповідальними за створення РН «Зеніт-3SL» в цілому є КБ «Південне».
«Наземний старт» передбачає надання пускових послуг на космодромі Байконур на базі ракети-носія «Зеніт-2». Проект реалізується спільно з Росією з метою розвитку проекту «Морський старт» для запуску ракет-носіїв «Зеніт-2», «Зеніт-3» з космодрому Байконур. Для реалізації проекту утворено спільне українсько-російське підприємство «Міжнародні космічні послуги».
У 2001 р. українське ДКБ «Південне» (Дніпропетровськ) отримало перемогу в проведеному урядом Єгипту міжнародному тендері на створення першого єгипетського супутника дистанційного зондування землі EgiptSat-1. Крім України, в тендері брали участь Велика Британія, Росія, Корея, Італія.
Роботи із створення космічного апарату Egyptsat-1 виконувалися відповідно до контракту на проектування, виготовлення, запуск, навчання і передачу технології для супутника Egyptsat-1 між NARSS (Єгипет) як Замовником і ДКБ «Південне» (Україна) як Підрядником. Створений на основі мікротехнологій EgiptSat-1 масою до 100 кг експлуатується на сонячно-синхронній орбіті.
Запуск супутника на орбіту відбувся 17 квітня 2007 р. конверсійною ракетою-носієм «Дніпро-1».
Проект «Дніпро» передбачає переобладнання міжконтинентальних балістичних ракет РС-20 (SS-18 «Сатана»), які знімають з озброєння в Росії, в трьохступеневу ракету-носій «Дніпро» з максимальним використання відпрацьованих систем, елементів і інфраструктури експериментального стартового і технічного комплексів на космодромі Байконур. Роботи із створення ракетно-космічного комплексу «Дніпро» почалися в 1992 р. Для реалізації проекту була створена російсько-українська міжнародна космічна компанія «Космотрас», що відповідає за виготовлення і комерційну експлуатацію ракети-носія.
Отже, сьогодні можемо говорити про створення та розвиток Національної космічної системи спостереження Землі «Січ», інтеграції її в європейську систему (GMES) та світову (GEOSS) системи. Міжнародне співробітництво у сфері дослідження та використання космічного простору в мирних цілях: міжнародні договори, участь у роботі міжнародних організацій та міжнародних комерційних проектах (Морський старт, Наземний старт, Дніпро, Циклон -4). У разі реалізації всіх своїх планів у сфері використання космічного простору Україна здійснить справжній прорив на світовий ринок космічних послуг.
У нашу культуру повертаються забуті імена – величезна культурна спадщина митців та вчених, які були репресовані в різний час або емігрували і працювали за кордоном. Сьогодні читач може познайомитися з творчістю П. Куліша, М. Костомарова, М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Антоновича, І. Огієнка, Д. Чижевського, Є Маланюка, В. Винниченка, І. Багряного М. Хвильового та ін., чия наукова та творча спадщина на тривалий час була вилучена з культурного обігу. Опубліковані також твори І. Дзюби, О. Гончара, Є Сверстюка, В. Стуса та ін., що раніше були заборонені і не друкувалися.
Характеризуючи сучасний культурний простір України маємо говорити про вплив на нього ринкових відносин та масової культури. Зокрема, попри активний розвиток літературного процесу, у якому беруть участь письменники старшого покоління і молода генерація, у ньому набувають поширення комерційні жанри: фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман.
В останні десятиліття в українську культуру проникає постмодернізм (художні течії, що панують у західному мистецтві з 2-ї пол. 1970 р.). Характерними його рисами є: звернення до художніх традицій попередніх епох, одночасна орієнтація на маси та еліту, звернення до гротескних типів художньої виразності, іронії, ілюзії; різноманітність стилів (відео, інсталяція, хепенінг). Письменники позбавляються традицій соціалістичного реалізму. З’являються неоавангардистські групи, які використовують традиції європейського постмодернізму («Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота», «Нова генерація»). Плідно працюють письменники молодої генерації – Ю. Андрухович, В. Герасим’юк, П. Гірник, О. Забужко, І Малкович, В. Неборак, та ін.
Найяскравіше представлена постмодерністська свідомість у творчості Ю. Андруховича («Московіада»). Письменник вдається до таких прийомів, як фрагментарність, візуалізація тексту, самоцитація, гротеск (слайди – Андрухович, Забужко, Герасим’юк, Малкович, Фантасти, Курков, Матіос).
Набуває популярності жанр історичного роману, звернення до героїчного минулого українського народу, боротьби за відстоювання власної свободи і незалежності, на прикладі творчості В. Шкляра «Чорний ворон».
Важливою складовою культурного процесу в незалежній Україні є книговидавництво і преса, які сьогодні переживають не кращі часи. Економічна криза в Україні й практично повна відсутність власної паперової промисловості, призвели до вкрай негативних тенденцій у розвитку національної преси і книговидавничої справи. В Україні як і раніше переважають російськомовні видання, до того ж ще й видрукуваних не в Україні. Попри це, за роки незалежності в Україні було перевидано київським видавництвом «Глобус» діаспорну «Енциклопедію українознавства» в 10-и томах за ред. В. Кубійовича. Широку видавничу діяльність розгорнуло Наукове товариство ім. Шевченка у Львові – відновлено «Записки НТШ».
З’явилися приватні видавництва на зразок «Критики», яка до того ж видає часопис «Критика» при співпраці з Українським науковим інститутом Гарвардського університету, США (гол. ред. Григорій Грабович), дитячого видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», яке заснував поет І. Малкович у Києві. Для підтримки і популяризації української книжки з ініціативи громадськості 1994 р. у Львові започатковано щорічне проведення форумів видавців України. На сьогодні їх відбулося уже ХУІІІ. Важливим стало відкриття у Києві, Харкові, Львові, Вінниці, Івано-Франківську української книгарні «Є», де пропонуються видання переважно українською мовою, влаштовуються презентації, круглі столи, літературні читання.
Станом на сьогодні в Україні внесено до єдиної бази даних більше 1200 видавництв різної форми власності та декілька десятків – державної форми власності. З усієї кількості видавничою справою займаються близько 1000 суб’єків видавничої діяльності, інші - виготовленням, розповсюдженням видавничої продукції.
Щоденний разовий тираж друкованих ЗМІ, що випускаються українською мовою, становить 18,5 мільйона примірників, що вдвічі менше, ніж тираж російськомовних видань, повідомляє прес-служба Рахункової палати за підсумками аудиту ефективності використання бюджетних коштів на розвиток і функціонування української мови. За даними відомства, на одного росіянина, який проживає в Україні, припадає 4 примірники ЗМІ російською мовою, а на одного українця - лише 0,5 примірника рідною мовою. Таким чином, читацькі потреби населення України в цій сфері не задовольняються майже на 78%.
Серед українських видавництв, які не втрачають популярності за останні 10 років: «Кальварія», «Основи» Соломії Павличко, «Фоліо», «Махаон – Україна». В рейтингу видавництв Інтернет – сайту «Книжка року» з 2001 до 2006 року в 10-ку найкращих видавництв входять «Наукова думка», «Просвіта», «Києво-Могилянська академія», «Критика», «Дух і Літера», «Факт». В 90-х роках провідну українознавчу роль відігравали видавництва «Смолоскип» та «Либідь». Саме вини започаткували тенденцію видання творів, заборонених протягом ХХ ст., а також виданих у свій час за кордоном. Сьогодні «Смолоскип» видає дебютні книжки наймолодших авторів та створює всі умови для популяризації цих книг в Україні та за кордоном. Одним з потужних видавництв в Україні є «Фоліо». За період з січня по липень 2007 року у цьому видавництві було надруковано: українською мовою -72 видання загальним накладом 266550 примірників. Російською мовою - 105 видань, накладом в 494050 примірників.
Приємно відрізняється на видавничому ринку видавництво «Кальварія» тим, що принципово видає книги тільки українскою мовою. Середній річний наклад: 120-130 тис. Це книги української художньої літератури. Саме «Кальварія» успішно представляє українську книгу на виставках у Москві, а також у Польщі, Франції, Німеччині, Канаді, Австралії, США.
Традицію поетичних антологій 90-х років продовжує антологія поетичної творчості «Дивовид». Поети, які потрапили до антології, є гордістю української сучасної поезії: Юрій Андрухович, Наталка Білоцерківець, Юрій Буряк, Микола Воробйов, Василь Герасим юк, Павло Гірник, Василь Голобородько, Олександр Ірванець, Анатолій Кичинський, Віктор Кордун, Олег Лишега, Іван Малкович, Тарас Мельничук, Петро Мідянка, Костянтин Москалець, Віктор Неборак, Ігор Римарук, Тарас Федюк, Володимир Цибулько, Григорій Чубай.
Розвивається театральне мистецтво. Збереглася мережа державних театрів, які залишаються провідними і не можуть існувати без підтримки держави. Спроби створення комерційних театрів виявилися невдалими. Натомість маємо зразки успішних комерційних антрепризних проектів, серед них «Бенюк і Хостікоєв» (спектаклі «Сеньйор з вищою освітою», «Біла ворона»). Крім звичних для наших театрів жанрів з’являються мюзикли («Ех мушкетери, мушкетери», театр ім. І. Франка у Києві). Рок-опера «Біла ворона»), спектакль-перфоманс з використанням технологій театру абсурду («Не боюся сірого вовка», реж. А. Жолдак, актори Б. Ступка, А. Роговцева, Б. Бенюк, В. Спесівцева). Постановка театром ім. І. Франка спектаклю за творами С. Жадана «Гімн демократичної молоді» (слайди Ступка, Бенюк, Роговцева, Кадочникова).
Та все ж з’являються митці, які знімають справжнє поетичне українське кіно. Нова робота М. Іллєнка «Той, хто пройшов крізь вогонь» (слайд). Українське документальне кіно, короткометражні фільми, кінофестиваль «Молодість» дає можливість виявити молоді таланти.
На жаль, повільно розвивається кіномистецтво, особливо українське кіно. Рахункова Палата вказує на «вкрай незадовільне» фінансування заходів з відродження національного кіновиробництва. Так, у 2004-2010 рр. на ці цілі з бюджету було виділено всього 175,5 млн грн., що дозволяло створювати на рік від п'яти до восьми художніх фільмів. Як наслідок, тільки 21% суб'єкт кінематографії дотримуються квоти показу національних фільмів, встановлені статтею 22 закону «Про кінематографію», а питома вага національних фільмів у репертуарах кінотеатрів України менше 1%.
В останні десятиріччя відбуваються істотні зміни у розвитку української художньої культури, що пов’язано з руйнуванням радянської тоталітарної системи і розбудовою незалежної держави, утвердженням національно-демократичних ідей. Сучасне мистецтво пропонує глядачеві широкий діапазон тем, образів, стилістичних напрямків.
У 1996 р. було засновано Академію мистецтв України – провідний державний науково-творчий центр. Для сучасного мистецтва властивий зв’язок з традиційною культурою. Плідно працюють знані митці та представники молодшої генерації: А. Чебикін, В. Чепелик, О. Чепелик, В. Токарєв, В. Зноба, І. Марчук, В. Перевальський, В. Басанець, П. Кулик, О. Пінчук, І. Чичкан, О. Бородай, В. Франчук та ін. Створюються картини, присвячені трагічним сторінкам історії українського народу.Так 72 картини лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка художника В. Франчука з циклу «Розгойдані дзвони» стали основою експозиції в Національному музеї «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні»
В Україні та за її межами відома творчість І. Марчука (нар. 1936), яка є близькою до європейського сюрреалізму, кубофутуризму і гіперреалізму та демонструється у країнах Європи, Америки, Австралії. Радянська влада забороняла його твори і своє визнання він отримав лише в незалежній Україні. Свою творчість художник поділяє на тематичні цикли: «Голос моєї душі», Цвітіння», «Пейзаж», «Портрет», «Спадщина», «Кольорові прелюдії», «Абстрактні композиції». Техніка, яку придумав сам художник, він називає «пльонтанізм» - робить 120 рухів за хвилину. У 2007 р. внесений до списку 100 геніїв сучасності.(слайд про Марчука)
Спілка художників сприяє проведенню різноманітних конкурсів, роботі міжнародних творчих груп. Українські митці беруть участь у мистецьких бієнале (виставка, фестиваль, що проводяться раз на два роки) у Венеції, Сан-Паулу, Йоганнесбурзі. Великим успіхом на 53-у Венеціанському бієнале користувалася інсталяція українського художника Іллі Чичкана. Творчість укр. художників стає відомою у світі, їхні роботи демонструються у престижних музеях і галереях багатьох країн. (слайд про Чичкана).
Класикою книжкової графіки стали ілюстрації С. Якутовича. Відомі проекти «Гомін» і «Гоголь народився» до 200-річчя з дня народження письменника. Одна з останніх його робіт - ілюстрації до перевидання «Берестечка» Л. Костенко.(слайд)
Відомий своїми станковими композиціями скульптор О. Пінчук («Феодосій Печерський», «Свідомість та підсвідомість», «Нічний звір»). Працює з керамікою бронзою, створює метафоричні образи зі складним змістом («Жук», «Птах щастя»).(слайд)
Цікавими є роботи скульптора П. Кулика (1935) – монументаліст, автор ряду пам’ятників, установлених в Україні, США, Канаді (гетьману І. Підкові у Львові та Черкасах, князю Володимиру та княгині Ользі в Чікаго, І. Франкові у Торонто). (слайд) Після здобуття незалежності у києві було встановлено пам’ятник М. Грушевському (ск. В. Чепелик) (слайд). У 90-х р. формується українська школа постмодернізму в живописі (А. Савадов, О. Гнилицький, Г. Сенченко, О. Ройтбут, В. Рябченко, групи «Паризька комуна», «Одеська школа», «Вольова грань національного постмодернізму»). Основний пошук художників у 90-і роки здійснювався у сфері поза раціонального, підсвідомого, суб’єктивного). Подією стало відкриття у Києві після реставрації музейного комплексу Мистецького арсеналу, приватних виставкових центрів.
Сучасна українська популярна музика продовжує розвивати традиції народного мелосу та зарубіжної естради. Розвиваються рок-музика, поп-музика, джаз, бардівська пісня та ін. Далеко за межами України відомі виконавці С. Ротару, В. Зінкевич, О. Білозір, Т. Повалій, О. Пономарьов, І. Білик, А. Лорак, О. Скрипка (слайд). Гурти «ВВ», «Океан Ельзи», «Плач Єремії», «Даха Браха» «Друга ріка», «Бумбокс» та ін. (слайди)
Зокрема великим популяризатором українського мелосу з використанням традиційної української культури є О. Скрипка та гурт «ВВ», яка в цьому році відсвяткувала своє 25-річчя. До речі, за ініціативою О. Скрипки з метою популяризації українського писанкарства з 15 березня і до Великодня розпочався фестиваль української писанки «Диво писанка», який виводить традиції на рівень поп-арту. В ході якого в кожному регіоні України розписуватимуться писанки, у Києві підводитимуться підсумки, а потім гурт «ВВ» під час турне по Україні буде популяризувати мистецтво української писанки.
Україна є місцем проведення сучасних конкурсів та фестивалів у галузі сучасної та класичної музики, виконавської майстерності, театру, образотворчого мистецтва, індустрії моди. Традиційними стали конкурси молодих естрадних виконавців «Червона Рута», «Таврійські ігри», «Крок до зірок», конкурс артистів балету ім. Сержа Лифаря, музичний конкурс «Київ Музик Фест» (з1989). Київський драматичний театр ім. І. Франка проводить Міжнародний фестиваль жіночих монодрам «Марія» та конкурс акторської майстерності ім. М. Яковченка (з 2008). Перемога на «Євробаченні – 2004» Руслани Лижичко сприяла популяризації українського мистецтва за межами України. У 2005 р конкурс Євробачення відбувся у Києві.
Важливо, що різноманітні конкурси проводяться не лише в столиці. Так у бердянську щороку проводиться міжнародний кінофестиваль, в Одесі - фестиваль кращих вистав російською мовою «Зустрічі в Одесі», конкурс молодих композиторів «Пенta TON» у Миколаєві. За участі меценатів у Скадовську проводиться традиційний Всеукраїнський благодійний фестиваль «Чорноморські ігри», що допомагає підтримати та виявити юні таланти. Та найбільше різноманітних фестивалів проводиться у Львові, серед них: Міжнародний театральний фестиваль «Золотий Лев», Міжнародний форум книговидавців, молодіжний театральний фестиваль «Драбина», Міжнародний конкурс оперних співаків ім. С. Крушельницької, фестиваль «Країна мрій», свято кави, шоколаду. Щороку понад 100 фестивалів, тому у 2009 р. цьому місту присвоєно звання «культурна столиця».
Тільки тепер, після здобуття незалежності, в українців з’являються справжні можливості для реалізації свого духовного потенціалу.
Аналізуючи сучасні культуротворчі процеси в українській культурі маємо говорити перш за все про її цілісність. Адже культуру творять на лише українці, що проживають в Україні, але й поза її межами. В силу історичних обставин за межами історичної батьківщини опинилися мільйони українців, які сьогодні проживають у всіх куточках світу. За даними науковців, сьогодні за межами України проживає від 15 до 20 млн українців (східна та західна діаспори). Вони не лише вберегли для себе культурні надбання свого народу, законсервувавши певним чином культурні традиції, які знищувалися в часи радянської влади в Україні, але й сприяли популяризації та ширенню знань про свою батьківщину. Тим самим вони сприяли входженню української культури до світової. Отже, культура української нації є складовою світової культури. І цікавими для світу ми є, як і інші народи, своєю своєрідністю і відмінністю.
Сучасний період розвитку людства характеризується відродженням етнічної історії, традицій, мови; представники інших народів докладають зусиль для збереження етнічної та національно-психологічної самобутності, популяризації власних культурних надбань. У цьому контексті велику роль відіграє українська діаспора – українці, що в силу різних обставин опинилися за межами етнічної батьківщини, ідентифікують та усвідомлюють свою генетичну або духовну єдність з Україною. Термін «діаспора» по відношенню до українців, які проживають за межами України, уперше використав політолог та етнолог В. Старосольський.
Феномен української діаспори, а це всі українці, які постійно живуть за межами історичної батьківщини незалежно від причин, які зумовили еміграцію, полягає у тому, що в умовах іншонаціонального оточення вона не лише зберегла свою національну самобутність, але й примножила культурні надбання українського народу шляхом створення і діяльності науково-освітніх, мистецьких, церковних та громадських об’єднань. Протягом тривалого часу в українській діаспорі нагромаджено значний духовно-культурний потенціал.
В умовах еміграції осередком національно-культурного життя була і залишається національна церква Українська православна і Українська греко-католицька. Як соціальний інститут вона сприяє збереженню національної ідентичності, подоланню меншовартості та об’єднує українців, розсіяних по світу. Визначною постаттю українського православного руху за межами України став митрополит Іларіон (Іван Огієнко). Заслугою Огієнка є перший оригінальний переклад Біблії українською мовою, духовне об’єднання українських православних церков у Канаді, США та ін. країнах. Це сприяло організаційному оформленню української православної автокефалії, національно-мовній єдності українців діаспори та України, що забезпечувало цілісність українського культурного середовища.
Українські церкви, зважаючи на їх організаційну стабільність, тяглість та розгалужену позарелігійну суспільну функцію, відігравали важливу роль у процесі етнічного збереження та протистояння асиміляції, у справі виховання «повновартісних людей, – глибоко побожних, чисто православних і свідомих національно», – наголошував Митрополит Іларіон. Він також вважав, що «лише православна церква дає повне національне виховання, і забезпечує українцям, які зростають у чужому для України оточенні можливість виховуватись у національній свідомості, підсилюючи тим самим український народ в його боротьбі за волю й самостійність». Цим пояснюється опіка духовних провідників-настоятелів новозаснованих парафій, як то було у материкових європейських поселеннях, справами освіти на початкових етапах (школи при монастирях і церквах були тривалий час єдиними осередками книжної освіти й шкільництва ще з часів княжої доби).
Перші українські освітні осередки на американському континенті з’явилися 1888 року, коли у Шенандоа (штат Пенсильванія) було відкрито найпершу школу українознавства серед нашої еміграції стараннями о. Тимкевича. Друга українська школа відкрилася в 1893 р. в містечку Шамокін стараннями о. Констанкевича. Напередодні ж Першої світової війни вже при кожній церковній громаді у США діяли школи для дітей рідною мовою. Українські діти відвідували ці школи після денного навчання в загальноамериканських шкільних закладах.
З часом, у 20-х рр. ХХ ст., поряд із суботніми чи недільними або школами українознавства при українських греко-католицьких церквах з’являються перші українські цілоденні школи, які незабаром також увійшли до американської освітньої системи.
У Канаді (Манітоба), де оселилися наші перші емігранти, система двомовності, забезпечена законом 1897 р. (Угода Грінвей-Лоріє) для національних меншин, що діяв до 1916 р., сприяла розбудові та діяльності державних українсько-англійських шкіл. Приміром, у звітах Департаменту освіти провінції за 1897 р. уже згадуються українські школярі.
У 1905 р. було відкрито Руську учительську семінарію у Вінніпезі, де поряд з загальнообов’язковими за державними стандартами предметами, вивчалися українська мова та література. Учительські семінарії у Вінніпезі, Брендоні, Ріджайні й Вегревілі та курси в Едмонтоні, Вінніпезі й Саскатуні випустили протягом двох десятиліть початку ХХ ст. сотні українських учителів, що суттєво сприяло піднесенню культури й національної самосвідомості. Пізніше на цій правовій основі розгортають діяльність двомовні українсько-англійські школи у провінціях Саскачеван та Альберта, утворених на північно-західних територіях Канади у 1905 р. У 1900-х рр. у різних місцевостях цієї країни відкриваються українські читальні «Просвіти» імені Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Драгоманова, Михайла Павлика.
В Європі українське шкільництво постає ще в 1915 – 1918 р., коли зусиллями Союзу Визволення України по таборах полонених українців в Австрії та Німеччині було зорганізовано школу грамоти у Фрайнштадті, а в Райштадті й Зальцведелі – народну 6-класну, у Вецлері – 4-х класну школи. У 1917 р. в Зальцведелі відкрито міщанську школу для тих, хто закінчив народну таборову школу. Упродовж 20-х рр. ХХ століття на європейських теренах уже діяли різного роду матуральні курси та курси грамоти, зорганізовані українськими старшинами, зокрема в Німецькому Яблонному, Ліберцях, Йозефові у Чехословаччині.
У період другої еміграційної хвилі, яка отримала назву політичної, що охоплює час між двома світовими війнами і була спричинена поразкою національно-визвольних змагань 1917 -1921 рр., значна кількість українців опинилася на теренах Європи. Найбільш сприятливі умови для проживання і громадської роботи, завдяки прихильному ставленню до української справи президента Т. Масарика, склалися в Чехословацькій республіці – «оазі українського культурного життя», що й зумовило значне скупчення української емігрантської еліти у цій країні у міжвоєнну добу. Саме тут ефективно функціонували та набули загальноукраїнського значення українські високі школи – Український Вільний Університет (УВУ), Український Високий Педагогічний інститут ім. М. Драгоманова (УВПІ) у Празі, Українська Господарська Академія (УГА) в Подєбрадах, Український Інститут Громадознавства (УГІ) (з 1929 р. – Український Соціологічний Інститут (УСІ)). Великим досягенням українських науково-освітніх сил на еміграції стало заснування науково-дослідних інституцій, зокрема: Українського Наукового Інституту (УНІ) в Берліні (1926 р.) і Варшаві (1930 р.). Певний час це були єдині високі школи в світі, які виховали тисячі фахівців, сприяли розбудові української науки та освіти й були її репрезентантами.
Українські вчені і педагоги С. Русова, С. Сірополко, А. Волошин, І. Огієнко (митрополит Іларіон), С. Смаль-Стоцький, М. Шаповал (слайд) та інші, викладаючи у школах та наукових установах країн проживання, сприяли тим самим і до поширення знань про Україну та українство.
Кінець Другої світової війни та її наслідки зумовили третю хвилю масової української еміграції, яка була майже винятково політичною. Ця хвиля української еміграції чисельністю близько 200 тис. чол. складалася із «переміщених осіб», що походили з різних земель України – східних, центральних і західних.
У другій половині 40-х рр. ХХ ст. на терені лише Західної Німеччини діяли 67 народних, 47 середніх і 39 фахових шкіл. УВУ та УТГІ, які переїхали з окупованої червоною армією Чехословаччини до Західної Німеччини, новостворені переважно в Мюнхені – Українська Висока Економічна Школа, Українська Богословська Академія, Греко-Католицька Духовна Семінарія дали змогу українському студенству чисельність якого на той час становила 1463 особи навчатися у власних високих школах.
Українське наукове життя в тогочасній Європі зосереджується довкола УВАН, НТШ та Спілки Наукових Працівників. До діяльності українських наукових та освітніх інституцій у повоєнні роки долучилися кращі наукові сили з західних і східних земель України – Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблин, В. Щербаківський, І. Мірчук, Д. Дорошенко, О. Баранів, Б. Крупницький, П. Курінний, В. Кубійович, Л. Окіншевич, Ю. Панейко, В. Янів та інші.
Західна українська діаспора (Західна Європа, Америка та Австралія) зробили надзвичайно багато для збереження та розвитку української національної культури, української національної школи. Найголовнішим досягненням є те, що протягом десятиліть українці в західному світі створили власну систему національної освіти. Наприклад, українська громада США, яка є досить чисельною і нараховує понад 893 тис. осіб (станом на березень 2005 р.) має свої школи, вищі навчальні заклади, культурологічні та наукові установи.
У ряді університетських центрів країни (Гарвардський, Колумбійський, Іллінойський, Нью-Йоркський, Каліфорнійський, Ратгерський, Лассальський та ін.) є можливість одержати диплом фахівця з української мови.
Зусиллями і послідовною боротьбою українських вчителів та активних діячів української громади було закладено міцну основу україномовної освіти – в 70-і рр. впроваджено вивчення української мови в існуючу державну шкільну систему, поширення наприкінці 40-х – на початку 50-х рр. ХХ ст. українознавчих студій в університетській системі Канади.
Характеристика життєдіяльності українських освітніх закладів зарубіжжя показала, що рідні школи, «просвітні» товариства з моменту їх появи у країнах поселення українців були не лише осередками освіти, але й вели значну культурно-просвітницьку діяльність як серед своїх земляків, так і в суспільному середовищі країни проживання. З цією метою створюються драматичні, театральні, музичні гуртки, студії декоративно-ужиткового мистецтва, хори, спортивні клуби тощо. Популяризації української культури сприяє також заснування бібліотек, музеїв. Зокрема велику культурно-просвітницьку роботу проводять музеї української культури міст Саскатун, Вінніпег, Торонто, Український архів-музей в Едмонтоні (Канада), Свидницький музей українсько-русинської культури у Словаччині тощо.
Заслуженою популярністю на заході Канади користується Едмонтонський хор «Дніпро», танцювальний ансамбль «Шумка». Активно діють осередки української культури в Едмонтоні, Саскатуні, Вінніпезі й Торонто. Велику культурно-просвітницьку діяльність проводять музеї української культури міст Саскатун, Торонто, Вінніпег, Український архів-музей в Едмонтоні. Потужну науково-освітню роботу проводить Канадський інститут українських студій при Альбертському університеті, відкритий 1976 року і який є головним методичним кабінетом англо-українського двомовного навчання, що є складовою системи загальної освіти в степових провінціях країни. При Інституті діє найбільший у західному світі український методичний кабінет – «Осередок ресурсів», де зберігаються педагогічні та дидактичні матеріали з різних країн світу. Від 1982 р. Інститут влаштовує щорічні літні курси для вчителів української мови. Значною подією в культурному житті всієї української спільноти стало видання Інститутом п’ятитомної Енциклопедії України.
У Канаді і світі засновуються українознавчі науково-дослідні інституції – центри, програми, проекти при канадських університетах. Серед них, крім вищезгаданого інституту, кафедра українських студій при Торонтському університеті (1980); Центр українських студій при Манітобському університеті (1981); кафедра української культури та етнографії імені Гуцуляків при Альбертському університеті (1989); кафедра українознавства при університеті Оттави (1993); Центр дослідження української спадщини при Саскачеванському університеті (1999); Програма вивчення України імені Петра Яцика (започаткована 2001 р.) при Торонтському університеті. Фундація Українознавчих студій в Австралії (ФУСА, 1974).
Ширенню українського, зокрема й у Польщі, сприяє діяльність українських відділень у провідних університетах. «Амбасадором» української науки і культури в Польщі називають кафедру україністики Варшавського університету, якою за піввіковий період існування випущено більш як 400 випускників, які працюють у школах, університетах, журналістиці, польсько-українських фірмах. Видано 13 томів Варшавських українознавчих зошитів, що містять дослідження з історії України, української мови і літератури, філософії.
Важливим елементом формування нового позитивного образу української громадськості в Польщі є також заснування фундацій та товариств, які пропагують українську культуру. Велика заслуга у цій справі належить Фундації св. Володимира Хрестителя Київської Русі, створеної 1989 р. у Кракові.
Вагоме місце в збереженні та ширенні українського культурного та освітнього досвіду посідає діяльність Центрів української культури, що діють при українських громадах. Діяльність подібних Центрів набуває особливого значення в країнах східної української діаспори, де практично й досі не склалася система українській національної освіти. Зокрема, в Російській Федерації діє декілька таких центрів, найпотужнішим із яких є Республіканський національно-культурний центр українців «Кобзар», створений 1992 р. в Уфі (Башкортостан) за активної участі кандидата історичних наук Василя Бабенка. Нині це одна з найактивніших у своїй роботі національних організацій Росії, що представляє інтереси 55 тис. українців автономної республіки. На базі Центру діє 9 шкіл, в яких вивчається українська мова і література. Під егідою Центру влаштовуються книжкові і художні виставки, мистецькі фестивалі, в яких беруть участь більше ніж 20 українських художніх колективів.
Отже, процес культуротворення, що триває в українській діаспорі, є вагомою складовою українського культурного простору. Він сприяє збереженню цілісності української культури, активізації державотворчого потенціалу, зміцненню позицій України у світовому співтоваристві.