Культуротворчі процеси в Україні в умовах незалежності
План
Основні поняття: національно-культурне відродження, національна свідомість, національна ідея, національна ідентичність, історична пам'ять, космічна галузь, державна мова, комерційні жанри, діаспора.
Рекомендована література
Абрамович С.Д., Чікарькова М.Ю. Світова та українська культура. Навч. посіб. – Львів: Світ, 2004. – 3433 с.
Безклубенко С.Д. Українська культура: погляд крізь віки: Історико-теоретичні нариси. – Ужгород: Карпати, 2006. – 512 с.
Культурологія: теорія та історія культури / Навч. посіб. Вид. 3-є, перероб. та доп. / За ред. І.І. Тюрменко. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 370 с.
Українська культура в контексті світових глобалізаційних процесів / Гол. ред. Г. Скрипник. – К., 2005. – 360 с.
Формування українського культурного простору.
Перш ніж висвітлювати культуротворчі процеси в Україні в умовах незалежності, варто хоча би узагальнено охарактеризувати ті соціокультурні зміни, що відбувалися в нашій державі напр. 80-х - поч. 90-х рр. ХХ ст.
У кінці 80-х рр. минулого століття відбуваються помітні зміни у національній політиці України. У нашу культуру повертається творчість репресованих митців та представників діаспори. У 1989 р. було ухвалено «Закон про мови в Українській РСР», що проголосив українську мову державною. Створюються громадські організації, що починають активно впливати на суспільне життя: Український культурологічний клуб, Товариство української мови імені Т. Шевченка (згодом – «Просвіта»), Народний Рух України за перебудову (1989), учасниками якого стали діячі культури, зокрема письменники. У цей час звертається увага на відновлення історичної української символіки, державного статусу української мови, зростанні ролі церкви. Культура стала засобом боротьби за державність. Першим важливим кроком на шляху формування власного культурного простору стало проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Почалася розбудова самостійної держави і проводиться формування власної культурної політики, спрямованої на забезпечення вільного розвитку національної культури та збереження культурної спадщини. Зроблено було перший крок на шляху формування власного культурного простору незалежної України.
У країні було створено правові, управлінсько-адміністративні та фінансово-господарські умови для збереження і подальшого розвитку українських культурних надбань. Держава активно формує законодавчу базу, яка могла б забезпечити розвиток культури та вільний доступ усіх громадян до її здобутків.
Другим кроком на шляху формування культурного простору незалежної України стало, - зафіксуйте, будь-ласка, у своїх конспектах – прийняття 19 лютого 1992 р. Верховною Радою України «Основ законодавства про культуру», де були задекларовані основні принципи державної політики в галузі культури, спрямовані на відродження і розвиток культури української нації та культури національних меншин, забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей, створення матеріальних та фінансових умов розвитку культури. В «Основах» зазначені пріоритети у розвитку культури, права і обов’язки громадян у розвитку культури, регламентована діяльність у цій сфері, у тому числі професійна творча діяльність, міжнародні культурні зв’язки.
У розділі ІУ «Основ законодавства про культуру» йдеться про фінансування і матеріально-технічне забезпечення культури, зокрема, ст. 23 передбачає, що держава гарантує необхідність асигнувань на розвиток культури в розмірі не менше 8% від національного доходу України. Передбачаються також форми недержавного фінансування цієї сфери.
Вагомим був внесок у розвиток культури української інтелігенції. З ініціативи Спілки письменників України, Народного Руху України, академічного Інституту літератури ім. Т. Шевченка, інших спілок у Києві в вересні 1991 р. відбувся Форум інтелігенції України, який поставив перед елітою народу конкретні завдання участі в державотворчому процесі.
Наприкінці серпня 1991 р. у Львові розпочалися урочистості з нагоди 125-річчя від дня народження видатного історика України і першого Президента держави Михайла Грушевського. Наукове товариство ім. Шевченка провело наукову конференцію, в роботі якої взяли участь понад 150 науковців з семи країн – України, США, Канади, Ватикану, Франції, Польщі, Чехо-Словаччини. Засновано медаль Михайла Грушевського, яку з 1991р. вручають двом діячам культури: одному представникові України і одному – діаспори. Першими лауреатами цієї нагороди стали письменник, академік України Олесь Гончар та професор Колумбійського університету США, мовознавець Юрій Шевельов.
22 листопада 1991 р. вперше на державному рівні ювілей М. Грушевського святкувався у Києві. В ряді міст України були встановлені пам’ятники першому Президенту української держави (1994 – Львів, 1998 – Київ, Луцьк, м. Бар, постамент у м. Козятин Вінницької обл.). Загальноукраїнського значення набув скликаний в Одесі в листопаді 1991 р. перший Всеукраїнський міжнаціональний конгрес з проблем духовного відродження народів, які живуть в Україні.
Увесь 1992 р. проходив під знаком великомасштабних культурно-політичних акцій. Серед яких варто виокремити:
Конгрес українців суверенних держав колишнього СРСР (22 січня 1992 р., в день проголошення ІУ Універсалу ЦР);
На поч. 1992 р. затверджено новий склад Комітету по присудженню Державних премій ім. Т. Шевченка, на відміну від попереднього (входило багато партфункціонерів) увійшли провідні діячі культури О. Гончар (голова), Юрій Мушкетик, І. Драч, А. Мокренко та ін. Першими лауреатами Шевченківської премії незалежної України стали – в’язень сталінських концтаборів Б. Антоненко-Давидович (посмертно), письменник-емігрант, автор першого в світі широкомасштабного роману про злочини тоталітаризму « Сад Гетсиманський» І. Багряний (посмертно), дисидент І. Калинець, П. Мовчан, Р. Лубківський, публіцист С. Колесник, літературознавець М. Жулинський, художники М. Максименко, Г. Синиця, художній керівник Державного оркестру народних інструментів України В. Гуцало, композитор О. Костін та два творчі колективи: капела бандуристів ім. Т. Шевченка з Детройта, США (художній керівник Г. Китастий) та хор ім. О. Кошиця з Вінніпега, Канада (худ. кер. В. Климків) – за значний внесок у популяризацію укр. Музичної спадщини та хорового мистецтва.
Звертаю увагу на той факт, що вперше лауреатами премії стали представники української діаспори - свідчення того, що українська держава почала змінювати своє ставлення до української діаспори, розглядаючи ї як невід’ємну складову українського народу. А здобутки української еміграції в науково-освітній та мистецькій сфері як складову загальнонаціональних культурних надбань.
Наступним важливим кроком стало прийняття Конституції України. Зафіксуйте, будь-ласка у конспектах - Конституція України (28 червня 1996) підтвердила зафіксований попередніми законодавчими актами принцип державності української мови (ст. 10), гарантії її всебічного розвитку та функціонування в усіх сферах суспільного життя; проголосила гарантії і свободи у галузі літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності та авторських прав (ст. 54). У цій же статті зазначено, що культурна спадщина охороняється законом, а держава дбає про збереження історичних пам’яток та повернення в Україну культурних цінностей, що перебувають за її межами.
Важливим напрямом культурного процесу є повернення в Україну її культурних та історичних цінностей. Для України ця проблема стояла вельми гостро, та стоїть і понині, адже лише до Росії в різний час були вивезені скіфське золото, ікони, стіни з мозаїками і фресками, національні клейноди. Рукописи, раритетні книжки тощо. З цією метою 1992 р. створено Комісію з питань повернення культурних цінностей (з 7 лютого 2000 р. – жовтень 2011 р. - Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон при Міністерстві культури й туризму України). Завдяки роботі комісії уже 1994 р. в Україну з Чехії передано архіви Ол. Олеся, Олега Ольжича, до відділу рукописів Львівської бібліотеки ім. В.Стефаника надійшли безцінні рукописи Б. І.-Антонича; з Німеччини передано колекцію із 82 предметів мідного віку, трипільського і скіфського періодів, вивезених з України у 1944 р.
За роки незалежності в Україну передано (повернуто та подаровано) понад 500 тис. одиниць архівних документів, книжок, творів мистецтва, меморіальних пам’яток, предметів археології. Ними збагачено фонди 145 державних та муніципальних музеїв, 19 історико-культурних заповідників, 30 бібліотек, 9 архівних закладів. У липні 2011 року знаковою подією стало повернення до України ікони «Покрова Богородиці», яке відбулося завдяки російському колекціонерові Ігорю Возякову. Колекціонер, заплативши за ікону 350 тисяч євро, повернув її українцям. Це була одна з 22 ікон, які було викрадено 28 років тому з фондосховища Львівського музею українського мистецтва. У вересні цього ж року у Києві відбулася урочиста церемонія повернення в Україну ікони «Розп`яття з пристоячими» XV ст., викраденої у 1984 році із Львівського музею українського мистецтва.
За останнє десятиріччя ухвалено також інші законодавчі акти, що регулюють правовідносини у сфері освіти, музейної, бібліотечної справи, кінематографії, діяльності творчих спілок, сприяють формуванню їх діяльності.
Це, зокрема, - занотуйте, будь-ласка, в конспектах - (Закони «Про музеї та музейну справу» (1995), «Про бібліотеки і бібліотечну справу» (1995, січень), «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» (1997), «Про охорону культурної спадщини» (2000). Робота над створенням нормативно-правової бази триває і відповідно сама база потребує вдосконалення, враховуючи реалії життя.
Тому логічним продовження стало - запишіть , будь-ласка в своїх конспектах, - прийняття у грудні 2010 р. Верховною Радою України нового Закону «Про культуру», завданням якого є створення нових можливостей для розвитку сфери культури. Зокрема, серед основних завдань держави визначається створення нових умов для розвитку закладів культури незалежно від форм власності, залучення до сфери культури інвестицій та коштів від благодійництва, сприяння діяльності громадських організацій у сфері культури. У Законі визначено основні принципи і пріоритети культурної політики. Серед яких – єдиний культурний простір, захист культурної спадщини.
Велику увагу держава приділяє розвитку освіти. Занотуйте, будь-ласка, -Ухвалено Державну національну програму «Освіта в Україні в ХХІ ст.» (1993), Закон України «Про освіту» (1991), Закон України «Про загальну середню освіту» (1993, 2-й у 1998), закон України «Про вищу освіту» (2002). Згідно Закону «Про освіту» Україна визначає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства. Законами передбачається демократизація, гуманізація освіти, індивідуалізація навчально-виховного процесу, безперервність освіти, варіативність навчальних програм і планів, поєднання вітчизняного і світового педагогічного досвіду, приведення освіти до вимог сучасного інформаційного суспільства, розширення мережі навчальних закладів. Крім традиційних шкіл за роки незалежності з’явилися альтернативні навчальні заклади (гімназії, ліцеї, коледжі, спеціалізовані школи) різних форм власності. У 2000 р. було запроваджено 12-річну тривалість навчання в середній школі, 12-ти бальну систему оцінювання знань. Проте, суперечність у проведенні реформування середньої школи викликана тим, що з 2011 р. в Україні впроваджено 11-річне навчання.
Значна увага приділяється використанню новітніх технологій, зокрема комп’ютерних, вивченню іноземних мов. Мова викладання була приведена у відповідність до етнічного складу населення України. За роки незалежності більшість навчальних закладів у державі переведена на державну мову викладання. Аудитори Рахункової палати за підсумками 2011 р. вказують, що на фоні позитивних тенденцій щодо впровадження української мови в навчальний процес (викладання державною мовою сьогодні ведеться в 81% навчальних закладів усіх рівнів), Міністерство освіти і науки (МОН) непослідовно і безсистемно забезпечувало бібліотечні фонди шкіл і вузів україномовної навчальної і художньою літературою. (http://tsn.ua/ukrayina/derzhava-provalila-programu-z-pidtrimki-ukrayinskoyi-movi.html). Проте в Криму діє лише дві українські школи (Сімферополь, Севастополь).
З 2005 р. реалізується завдання входження України до єдиного європейського та світового освітнього простору в рамках Болонського процесу. Визначальними критеріями в галузі освіти в рамках Болонського процесу є якість підготовки фахівців, відповідність наших молодих фахівців європейському ринку праці, сумісність кваліфікації на вузівському та після вузівському етапах підготовки. Сьогодні у вузах здійснюється підготовка за чотирма освітньо-кваліфікаційними рівнями (молодший спеціаліст, спеціаліст, бакалавр, магістр). За Болонською системою – три: бакалавр, магістр, доктор філософії (одна із невідповідностей).
До успіхів у галузі науки і освіти слід віднести відновлення у 1992 р. Києво-Могилянської академії, яка отримала статус університету. 1996 – відкриття університету «Острозька академія».
Проте в освітній сфері існує багато проблем, пов’язаних, перш за все, з недостатнім фінансуванням галузі. Хоча в Законі України «Про освіту» зазначено, що держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту у розмірі не менше 10% національного доходу. Так у 2000 р. витрати на освіту становили 4,2% від ВВП, в 2005 – 6,10%, у 2011 р. – 6% від ВВП. І хоча впродовж останніх 10 років асигнування на освіту в цілому зросли, все ж вони не відповідають її потребам. Для порівняння хотілося б навести дані про асигнування з державного бюджету освітньої галузі високорозвинених країн, адже загальновідомо, що вони не заощаджують на освіті, забезпечуючи таким чином свій майбутній розвиток. Так у США витрати на освіту становлять 16%, Німеччині – 12%, Франції – 16%, Фінляндії – 7,2% від рівня ВВП. Участь приватних фондів не перевищує 6% .
У зв’язку з цим матеріальна база українських закладів освіти не відповідає сучасним вимогам, школи і ВНЗ не забезпечені у достатній мірі підручниками та технічними засобами навчання, через низьку заробітну плату падає престиж педагогічної діяльності і постає проблема учительських кадрів, особливо на селі. Низькою залишається якість середньої і вищої освіти. Так у світовому рейтингу 400 кращих ВНЗ від альманаху Times Higher Education, який вважається найавторитетнішим виданням у царині освіти, немає українських ВНЗ.
Кількість вищих навчальних закладів в Україні в 2010 р. скоротилась в порівнянні з 2009 р. на 1% - з 861 до 854. У тому числі, кількість ВНЗ I і II ступенів акредитації скоротилась на 1,2% - з 511 до 505, а кількість ВНЗ III і IV ступенів акредитації залишилась майже незмінною - 249 в 2010 р. і 250 в 2009. Загальна кількість учнів ВНЗ усіх ступенів акредитації в 2010 р. скоротилась в порівнянні з 2009 р. на 4,2% - з 2 млн 599 тис. 400 до 2 млн 491 тис. 300. У тому числі, кількість учнів ВНЗ I і II ступенів акредитації зросла на 2% - з 354 тис. 200 до 361 тис. 500, а у ВНЗ III та IV ступенів акредитації впала на 5,2% - з 2 млн 245 тис. 200 до 2 млн 129 тис. 800.
Розпочатий процес реформування освітньої галузі в Україні, який планується здійснити впродовж наступних 10 років триває. На сьогодні розроблено і триває обговорення Національної стратегії розвитку освіти в Україні на 2012 – 2021 рр. Розробка і прийняття документу зумовлені необхідністю кардинальних змін, спрямованих на підвищення якості і конкурентоспроможності освіти, вирішення стратегічних завдань, що стоять перед національною системою освіти в нових економічних і соціокультурних умовах. Головним у ньому є визначення освіти як «стратегічного ресурсу» соціально-економічно, культурного і духовного розвитку, пріоритетного напрямку державної політики України.
Триває обговорення проекту нового Закону України «Про вищу освіту».
Отже, у підсумку можемо таким чином визначити основні тенденції розвитку освіти на сучасному етапі: