5.Акти судової влади як одна з форм трудового права

Акти судової влади в системі джерел права відомі переважно як «судовий прецедент». Найбільшого свого поширення ця пра­вова форма набула у англо-саксонській правовій системі. Суть судового прецеденту зводиться до того, що рішенню суду по кон­кретній справі надається нормативний характер. Для судів, які розглядатимуть аналогічну справу, обов'язковим вважається не все рішення чи вирок судового органу, а тільки «серцевина» справи, суть правової позиції судді, на основі якої виноситься рішення.

У недалекому минулому вітчизняна правова доктрина нега­тивно ставилася до судового прецеденту. Але вже тепер тон кри­тичних висловлювань щодо цієї проблеми дещо пом'якшав. З'яв­ляється чимало прихильників визнання актів судової влади джерелом національного права.

Основними аргументами на користь віднесення актів судової влади (а мова передусім піде про акти вищих судових інстанцій) до джерел трудового права можуть бути:

1) конституційне закріплення принципу розподілу державної влади.

За чинною Конституцією (ст. 75) єдиним органом законодав­чої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Про­те таке конституційне положення про виняткове право Верхов­ної Ради творити закони зовсім не заперечує можливостей інших гілок державної влади — виконавчої та судової — видавати за­гальнообов'язкові правила, які б забезпечували правильне і од­накове виконання усіма суб'єктами правових відносин ухвале­них законів. Тобто законотворчість і правотворчість — поняття не однозначні. І якщо повноваження на правотворчість органів виконавчої влади (Президента, Кабінету Міністрів і його струк­турних органів) не піддається сумнівам, то очевидно, що стосов­но таких же повноважень органів судової влади не повинно існу­вати застережень. Пригадаємо, що судовий прецедент, який найбільш характерний для англо-саксонської системи права, ґрунтується саме на відомій теорії розподілу влади. Кожна з гілок влади — законодавча, виконавча і судова — має один і той же прийом, один і той же засіб здійснення влади — прийняття правових норм. Оскільки у ст. 6 Конституції закріпили принци­пи розподілу державної влади, то тим самим і за судовою владою юридично визнали право ухвалювати загальнообов'язкові пра­вила. «Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України», — про­голошує ст. 124 Основного Закону;

2) створення в Україні Конституційного Суду.

Поява серед юрисдикційних органів Конституційного Суду, який вирішує питання про відповідність законів та інших право­вих актів Основному Закону і дає офіційне тлумачення Консти­туції та законів України, ще більше посилила правотворчі мож­ливості судової влади. Саме той факт, що закони та інші правові акти або їх окремі положення в разі визнання їх Конституцій­ним Судом неконституційними втрачають чинність, і свідчить про нормативність рішень цього судового органу.

Офіційне тлумачення цим органом судової влади положень Конституції України та законів, прийнятих Верховною Радою України, можна вважати ще одним підтвердженням правотворчих повноважень Конституційного Суду;

3) загальний характер нормативних рішень вищих судових органів.

Відомо, що судовий прецедент у його класичному варіанті означає загальнообов'язковість судових рішень для суддів, які вирішують аналогічні справи. Практика ж прийняття керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України щодо розгляду су­дами трудових спорів засвідчує, що такі роз'яснення мають за­гальнообов'язковий характер і стосуються не лише нижчестоящих судів, а й усіх інших суб'єктів, які застосовують відповідні норми.

Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судо­ву практику у справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» від 29 грудня 1992 р. № 14 у п. 18 проголошує, що, визначаючи роз­мір матеріальної шкоди, заподіяної працівниками самовільним використанням в особистих цілях технічних засобів (автомо­білів, тракторів, автокранів тощо), що належать підприємствам, установам, організаціям, з якими вони перебувають у трудових відносинах, слід брати до уваги, що така шкода заподіяна не в процесі виконання трудових (службових) обов'язків, і тому під­лягає відшкодуванню із застосуванням норм цивільного законо­давства. У цих випадках, як відомо, шкода відшкодовується у повному обсязі, в тому числі враховуються і не одержані підприємством, установою, організацією прибутки від використання зазначених технічних засобів.

Тим самим Пленум Верховного Суду фактично скасував щодо вказаного випадку п. 7 ст. 134 КЗпП, за яким шкоду, завдану не при виконанні трудових обов'язків, працівник зобов'язаний від­шкодувати у повному обсязі, але за нормами трудового права, тобто без урахування при обчисленні шкоди розміру неодержаних прибутків.

Ці положення, що наведені з постанови Пленуму Верхо­вного Суду України, є фактично доповненнями до чинного тру­дового законодавства. Це нові правила, яких зобов'язані дотри­муватися не тільки судді під час розгляду трудових спорів, але й, що важливо, учасники трудових правовідносин.

Отже, незважаючи на офіційне невизнання актів судової вла­ди актами правотворчості, в Україні склалися об'єктивні обста­вини для того, аби вважати джерелами трудового права окремі нормативні рішення вищих судових інстанцій — Конституцій­ного Суду та Верховного Суду України.