27. Розвиток світової економіки за умов інформаційно-технологічної революції наприкінці XX - початку XXI ст. Та еволюція економічної думки у цей період.

Друга половина ХХ ст.- на початку XXI ст. для світової економіки характеризується якісно новим етапом розвитку. Найважливішим фактором економічного розвитку є науково-технічний прогрес. Більшість інвестицій вкладається в сферу масового споживання й послуг, розвиток соціальної інфраструктури. Винахід та запровадження у виробництво принципово нових науково-технічних розробок призвели до суттєвих змін у трудовому процесі. Головними особливостями науково-технічної революції стали її універсальність і комплексність. На основі фундаментальних відкриттів у різних галузях людських знань змінилися предмети праці, засоби праці і сама людська праця. Змінюється роль і місце людини. Робітники виконують функції переважно розумової праці по обслуговуванню устаткувань і керування ними. Відповідно, збільшується кількість працівників з високою професійною і загальною освітою.

Найбільш динамічно розвивалась промисловість, в її структурі також відбулися структурні зміни: провідна роль залишилася за машинобудуванням, енергетикою, нафтохімією, виникали нові галузі виробництва. Інтенсивно розвиваються: оборонна промисловість, виробництво енергоносіїв, фармацевтика, обробна промисловість. З середини 90-х рр. ХХ ст. швидкими темпами росло виробництво комп’ютерів. Відбувається використання робототехніки, біотехнологій. Значні капітали вкладаються в розвиток енергозаощадних технологій, в технологічну перебудову виробництва.

Зросла роль і соціально-економічне значення інформації, розвиваються ЗМІ. Щорічно збільшуються асигнування на науково-дослідні та конструкторські розробки. Зростають капіталовкладення у невиробничу сферу – на освіту, науку, медицину. Однією із ознак цього періоду є посилення монополізації економіки, масовим явищем стало виникнення транснаціональних корпорацій (ТНК). Посилення їх могутності відбувається за рахунок злиття і поглинання фірм. Це є результатом централізації і концентрації капіталів у глобальному масштабі.

Технократичні ілюзії кінця XX ст. породили цілу серію концепцій, зміст яких полягав у обгрунтуванні ідеї соціальної трансформації під впливом досягнень науково-технічної революції. Такі ідеї були розвинуті у працях американського вченого Уолта Ростоу в роботі «Стадії економічного зростання» і його французького колеги Жака Еллюля в роботі «Технологічне суспільство». Автори припускали подальшу еволюцію в бік формування «постіндустріального суспільства», відмінною рисою якого стає уже не високий рівень техніки, а широке розповсюдження і всебічне використання знань.

Висування на перший план інтелектуальної складової суспільного розвитку — характерна ознака концепцій «постіндустріального суспільства». Одним з перших сформулював цю концепцію американський соціолог Деніел Белл у книзі «Настання постіндустріального суспільства».

Змінюється і соціальна структура суспільства, в якій найважливішими елементами стають університети, науково-дослідні інститути та організації, в зв'язку з чим роль «економіки бізнесу» зменшується і пануюче становище займають носії теоретичних знань, фахівці високої кваліфікації в різних сферах діяльності. Теорія інформаційного суспільства виникла і була описана в працях американських соціологів З.Бжезинського і Е. Тоффлера та інших дослідників.

Економісти цього періоду особливу увагу приділяли дослідженню поведінки не індивідуальних економічних суб'єктів, а соціальних груп та їх взаємин у процесі виробництва й розподілу. Такий підхід робить необхідним врахування політичних, соціальних, культурологічних аспектів суспільних відносин, зближує праці цих економістів з дослідженнями соціологів і дає підставу називати їх «соціологічним» напрямком інституціоналізму. Визнаним представником цієї школи став французький економіст Франсуа Перру.

28. Сучасні неокласичні економічні концепції: монетаризм (М. Фрідмен); теорія економіки пропозиції (А. Лаффер, Дж. Гілдер, П. Робертс, Р. Манделла); теорія раціональних очікувань (Дж. Мут, Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Воллес).

У 50-60-х роках XX ст. лідируючого значення серед неокласичних економічних концепцій набув напрямок, що отримав назву монетаризм, найбільш активними представниками якого стали економісти Чикагської школи на чолі з професором Мілтоном Фрідменом, лауреатом Нобелівської премії, автором відомої «Кількісної теорії грошей».

Монетаризм – це напрям економічної думки, який всебічно аналізує гроші, кредитно-грошові інститути та їх роль в процесі стабілізації ринкової економіки. Вихідним методологічним положенням монетаризму було твердження про те, що ринкова система здатна автоматично на основі саморегулювання приводити себе до стану рівноваги. Вона має внутрішній механізм, який амортизує вплив зовнішніх чинників, і головну роль в цьому механізмі відіграють ціни, орієнтуючись на які, виробники визначають обсяги випуску продукції, а споживачі — обсяги закупівель. Але основним і практично єдиним фактором, що визначає рівень і динаміку цін, є величина грошової маси, тобто кількість грошей в обігу. «Грошове правило» М. Фрідмена полягає в тому, що темпи приросту грошової маси в країні не повинні перевищувати темпів зростання ВНП, тобто 4-5% на рік. Інакше порушується механізм дії приватного підприємства, настає криза, посилюються інфляційні процеси.

На засадах монетаризму виникла низка нових доктрин та шкіл, що дотримуються ліберальних поглядів, розвивають їх та пристосовують до сучасних вимог – це теорії «економіки пропозиції» та «раціональних очікувань».

Серед тих, хто обґрунтував теорію економіки пропозиції, були вчені А.Лаффер, Дж. Гілдер, П. Робертс і Р.Манделла. Вони виходять з того, що головною є пропозиція чинників виробництва, а не попит на них.Тому слід знижувати податки, надавати всілякі пільги корпораціям. Адже зменшення податків призводить до зростання накопичень, що є джерелом збільшення капіталовкладень, прискорення науково-технічного вдосконалення виробництва. Це, зрештою, забезпечує зростання обсягу виробництва та його ефективності.

Отже, стимулювання приватного підприємства збагачує ринок товарів, що неминуче зумовлює зростання і попиту на них. Хоча ця теорія досить істотно відрізняється від монетарної, адже там йдеться про грошове, а не податкове регулювання, проте вони сходяться у пропозиції про скорочення бюджетних асигнувань на соціальні потреби. Це може бути стимулом зростання зайнятості населення. Аналіз співвідношення величини ставок податків і державних доходів дав змогу встановити так званий «ефект Лаффера».

Згідно з ним при підвищенні певного рівня ставок податків знижуються доходи держави. А якщо податки повністю поглинають прибуток підприємства, то це неминуче призводить до скорочення виробництва, а отже, і до зниження податкових надходжень. Тому правильне регулювання співвідношення величини ставок податків і державних доходів передусім на основі зниження податкових ставок з корпорацій, і більшою мірою, ніж на доходи від праці, забезпечує зростання капіталовкладень, а отже, розширення виробництва.

Значне поширення має теорія «раціонального очікування» (Дж. Мут, Р.Лукас, Т.Сарджент, Н.Уоллес та ін.), яка полягає в тому, що господарюючі агенти швидко реагують на зміни в економічній діяльності завдяки «раціональному очікуванню». Вони активно аналізують отримувану інформацію, переробляють і оцінюють її, і приймають на цій основі свої власні рішення.

Автор теорії Р. Лукас відмічав, що на основі аналізу попередніх та майбутніх подій з боку населення, економічна політика уряду дуже часто приймає протилежні результати, ніж ті, яких чекав уряд. Фірми і населення приймають власні рішення, і своєчасно піднімають ціни, збільшують ставки за кредит, а населення через профспілки вимагає збільшення заробітної плати, зростання розмірів соціальної допомоги, що вносить значні корективи в хід економічного розвитку.

Це треба обов’язково враховувати при прийнятті урядових рішень, і зменшувати втручання держави, більше використовувати механізм ринкової саморегуляції.