Софістика та натурфілософія
У давньогрецькій натурфілософії людина ніяк якісно не виділялася із природи, що не могло задовольнити софістів, які поклали саме людину, а не атом, у якості початку всіх речей. Крім того, натурфілософія не виробила ніякого придатного світогляду, що забезпечував би свободу індивіда від колективу, а навпаки, повністю підкоряла його інтереси інтересам держави. Проте софісти були спадкоємцями прадавньої філософії, багато хто з них були учнями натурфілософів. Так Протагор був учнем Демокріта, що сам обрав собі його в учні, побачивши, як той струнким геометричним способом зв'язував дрова, коли був їхнім носильщиком.
Софісти на відміну від натурфілософів, поставили проблему буття не як проблему речовини, а як проблему свідомості. Вони вперше висунули ідею про «буття для себе», у той час як раніше мова йшла про «буття в собі». Якщо натурфілософія була заснована на безпосередньому сприйнятті кругообігу речовини у світі, то у софістів об'єктивний, інтуїтивно даний космос відійшов у бік, поступившись місцем суб'єктові і його звільненому мисленню.
Особливості світогляду софістів
Софісти були суб'єктивістами, скептиками, раціоналістами, сенсуалістами, індивідуалістами. Основою їхнього світогляду був вислів Протагора «Людина є міра всіх речей». Їхній суб'єктивізм проявлявся в тому, що істина не мислилася ними як щось єдине для всіх. Софісти вважали, якщо всі думають по-різному, то й істина в кожного своя, і уявлення про прекрасне й потворне в кожного своє, і взагалі всі поняття як філософії, так і моральності відносні.
Факт відносності всього — головна засада всього світогляду софізму. Якщо все відносно й залежить від суб'єктивного смаку, що розуміється як єдиний критерій істинності, то виходить, що геть усе істинне. Однак саме суб'єктивізм, привнесений у теоріюпізнання, сприяв тому, що вперше в історії філософії могло бути поставлене питання, як співвідносяться із навколишнім світом наші думки про нього. Філософія, що стояла на щаблі космологічної об'єктивності, в принципі не здатна була задатися таким питанням, тому що мислення вважалось тотожним із буттям. Це приводило до нерозвиненості форм доказовості й логічних визначень.
В області гносеології софісти не виробили певної теорії, цьому заважала їхня надто велика увага до психологічних процесів, цікавість до строкатості людського життя. Вони прагнули перевести об'єктивні цінності на мову відчуттів, що приводило їх досенсуалізму. Для софістів те, що не підпадає під відчуття, було примарою.
Софістам був також властивий скепсис щодо можливостей людини пізнати буття. Так Горгій (483—375, учень Емпедокла), приїхавши в Афіни в 427 до н. е., вразив усіх красномовством, тому що міг висловитись без підготовки на будь-яку тему. У своїх промовах він розвивав скептицизм, основні положення якого зводив до наступних трьох пунктів:
зовсім немає ніякого буття;
якщо воно і є, то непізнавано;
якщо воно є й пізнавано, все-таки істину про буття передати неможливо.
Ставлення до релігії та моралі
Протагор говорив наступне: «Про богів я не можу знати ні того, що вони існують, ні того, що їх немає. Тому що багато чого перешкоджає мені: і неясність питання, і стислість людського життя». Відомо, що він був вигнаний афінянами за безвір'я, а його книги відбиралися й спалювалися. Разом з тим неможна назвати софістів атеїстами. Вони переборювали абстрактну мудрість натурфілософії скептично, деструктивно, не бачили у бутті ніяких об'єктивних опор для людських культурних цінностей, для моральності, а просто перетворили його в об'єкт довільної, суб'єктивно-ігрової активності свідомості.
Добро є те, вважали софісти, що корисно людям. Душа є почуття і більше нічого. Але, незважаючи на цей свій сенсуалізм, софісти віддавали пріоритет внутрішньої моральності перед законом, передбачивши в цьому філософію Сократа. Так Лікофронвважав, що держава повинна піклуватися не тільки про закон, але і про моральність громадян, тому що непідкріплений внутрішнім переконанням закон перетворюється у простий договір, гарантію особистих прав, зробити ж громадян добрими й справедливими він не може. Гіппій вважав, що наклеп — гірше за все, навіть злодійство, тому що за допомогою нього втрачається найдорожче — ставлення близьких.
СОКРАТ : БІОГРАФІЯ
Син скульптора Софроніска і повитухиФенарети, Сократ народився близько 469 до н. е. в Афінах. В ранні роки навчався у батька обробки каменя і навіть вважався здібним скульптором, проте скоро покинув батьківську майстерню, аби навчатись риторики та софістичної мудрості в освіченого афінянина Критона. Серед інших вчителів Сократа згадуються Продік Кеоський, який надавав великого значення моральним проблемам у філософії, а також Аспасія, дружина афінськогостратега Перикла, яка навчала юного філософа риториці. Музикою Сократ займався із Дамоном, наставником Перикла, математикою — з відомим геометром та астрономом Феодором з Кірени. До основного філософського методу «запитання-відповідь» його долучала афінська піфія Діотіма, яка бездоганно володіла риторикою та діалектикою.
Незважаючи на те, що Сократ не був самоучкою, а здобув гідну освіту, все своє життя він задовольнявся малим і тільки найбільш необхідним, до того ж ніколи не брав грошей з учнів за навчання (чого дружина Сократа Ксантіппа не розуміла), жив у простих, аскетичних умовах. Все своє життя він провів в Афінах, не піддавався спокусі подорожувати, як чинили інші філософи. Проте в добуПелопоннеської війни відправився у похід та захищав своє місто. У битві при Деліїнавіть врятував життя своєму майбутньому учневі Ксенофонту. Сократ також брав участь у битві про Потідеї, був нагороджений за звитягу у бою.
Існує переказ про те, що одного ранку Сократ прокинувся і не зміг відповісти на якесь запитання, а тому стояв, не рухаючись, протягом доби, а наступного світанку, помолився до сонця та пішов. Альтернативним поясненням такої поведінки, яка не була поодиноким випадком, Бертран Рассел вважає напади каталепсії. Алківіад описує Сократа в Платонівському «Бенкеті» як солдата — нечутливим до браку їжі чи води, до холоду чи спеки. Він рідко п'є вино, але якщо п'є, то, здебільшого залишаючись тверезим.
За свідченнями Аристотеля, Сократ двічі одружувався: з Ксантіппою, яка народила йому сина, і з Мірто, дочці Аристіда, що народила йому двох синів. Деякі античні історики, зокрема Сатир та Ієронім, стверджували, що Сократ жив одночасно з обома жінками, оскільки зважаючи на великі втрати періоду війни, афінська влада дозволяла громадянам одружуватись з однією жінкою й одночасно мати дітей від іншої. Історії більше знайома Ксантіппа, ім'я якої стало називним
СОКРАТ : АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ПОВОРОТ
Софісти поклали початок критичного ставлення до традицій, звичаїв, нравів, вірувань греків, здійснили антропологічний поворот у античній філософії. Але їх вчення містило й небезпечні Релятивістські тенденції. Релятивізм – світоглядна позиція, яка визнає відносність істинного знання. Якщо людина особисто і завжди творить свої звичаї та нрави, то кожен може претендувати на створення особистих нравів. Творчість обертається свавіллям. Подібні висновки з вчення софістів робилися як їх беспосередніми послідовниками, так й віддаленими від них на сторіччя.
Слідом за софістами звертається до людини й Сократ (близько 469-399 рр до н. е.). Сократ іронізував над софістами за те, що вони називають себе мудрими й різко критикував їх за те, що вони продавали за гроші “священі” людські якості. За свідченням Ксенофонта, Сократ казав: “Так, красу, якщо хтось за гроші продає кому завгодно, того називають розпусником... Так само, хто продає свої знання за гроші кому завгодно, тих називають софістами”. Сам Сократ ніколи не називав себе мудрим, а лише філософом - тим, хто полюбляє мудрість. Головна відміна між софістами і Сократом в тому. що перші не цікавилися істиною і взагалі вважали її відносною, а Сократ шукав істинного знання.
Дійсні погляди Сократа реконструювати дуже важко, оскільки він принципово не писав ніяких філософських творів, вважаючи своїм покликанням “виховання” людей, смисл якого він вбачав у дискусіях, бесідах. Саме у них сформувався його філософський метод - діалектика (від грец. - вести бесіду). В ході бесіди - діалогу Сократ ставив співрозмовнику питання, отримував відповідь (як правило неповну), ставив нові питання, вказуючи на суперечність у судженнях опонента і т. ін. Свій метод Сократ називав Майєвтикою і порівнював із повивальним мистецтвом, оскільки за допомогою нього народжувалась істина. Майєвтичний діалог Сократ розглядав як шлях самопізнання. Головними знаряддями майєвтики у нього були Іронія і Спростування. Сократ слушно наголошував, що у спорі народжується не істина, а проблема.
Сократ примушував своїх співрозмовників замислюватися здавалось би над самими самозрозумілими речами, непокоїв їх. За це його називали “оводом”. Коли співрозмовники Сократа остаточно заплутувались в суперечностях і питали про думку самого філософа, той казав, що теж не знає відповіді. Саме цей момент відображено у відомому вислові Сократа: “Я знаю лише те, що нічого не знаю”, У якому підкреслюється безмежність процесу пізнання, неприпустимість самозадоволено зупинятися на досягнутому, заклик пізнати самого себе.
Найголовним завданням філософії Сократ вважав не умоглядне розглядання природи, а обміркування того, як треба жити. З цього приводу Цицерон зазначив, що Сократ першим спустив філософію з неба на землю. Дослідження природи він вважав позбавленим користі тому, що знання законів і явищ природи не дозволить змінити ці закони, чи створити явища природи – вітер, дощ, пори року тощо. Крім того, філософи, які вивчали природу не мали згоди щодо розуміння першопочатку світу. На відміну від наук про природу, науки про людину, на думку Сократа, дають те, в чого вона найбільш потребує – пізнання себе, того як треба жити і вчиняти, того що є добро і зло. Саме ці знання надають людині “благородство”.
Сократ досліджував етичні проблеми, які стосуються того, що благочесно, а що нечестиво, що прекрасне, а що потворне, що справедливо, а що ні. Він вважає, що Для доброчесного життя головним є знання доброчесності. Адже той, хто знає що таке доброчесність не буде вчиняти погано. В цьому – Раціоналізм етичного вчення Сократа. Тому він і закликає: “Пізнай самого себе”. А пізнати для Сократа означаєНе сприйняти вже готову істину, а узнати, випробувати себе - знаючий, добрий ти, чи ні. Отже для Сократа знання і вчинки – єдині. Тому на його думку філософ це не тільки той, хто володіє знаннями і мудрістю, але й живе відповідно до цих знаннь. Отже ознакою справжнього філософа є єдність знання і доброчесності і прагнення до реалізації цієї єдності в житті.
Сократ вважав, що життя – це мистецтво і як будь-яке мистецтво воно потребує відповідних знаннь. Тому головному практичному питанню про те як треба жити передує питання про сутність знання. Знання Сократ розуміє як виявлення загального (єдиного) у чисельному. ОтжеЗнання є поняттям про предмет і досягається через визначення понятть. Сократ першим в античній філософії зосередив увагу на проблемі Визначення понятть, передусім етичних, оскільки головним для нього було питання про доброчесне життя. За допомогою свого діалектичного методу Сократ досліджує можливості визначення таких понятть як мужність, “благоразумие”, справедливість, прекрасне. Для вирішення проблеми визначення понятть Сократ вважає найголовним звільнення мислення від суперечностей і виявлення сутності предмету – того загального, що властиве усім окремим випадкам його прояву, для чого важливе відтворити у мисленні єдність протилежних характеристик предмету. Наприклад, в діалозі “Гіппій” Платон показує як Сократ досліджує поняття прекрасне. Він запитує у Гіппія що таке прекрасне. А той відповідає, що це красива дівчина. На що Сократ зауважує: я не питаю про те, що прекрасне, а про Те що таке прекрасне само по собі. Адже прекрасною може бути не тільки дівчина, але й кобилиця, ліра, горшик тощо. Отже слід виявити що є спільного між цими різними предметами, яка загальна властивість робить їх прекрасними.
СОКРАТ : ЕТИЧНЕ ВЧЕННЯ
Сократ досліджував етичні проблеми, які стосуються того, що благочесно, а що нечестиво, що прекрасне, а що потворне, що справедливо, а що ні. Він вважає, що Для доброчесного життя головним є знання доброчесності. Адже той, хто знає що таке доброчесність не буде вчиняти погано. В цьому – Раціоналізм етичного вчення Сократа. Тому він і закликає: “Пізнай самого себе”. А пізнати для Сократа означаєНе сприйняти вже готову істину, а узнати, випробувати себе - знаючий, добрий ти, чи ні. Отже для Сократа знання і вчинки – єдині. Тому на його думку філософ це не тільки той, хто володіє знаннями і мудрістю, але й живе відповідно до цих знаннь. Отже ознакою справжнього філософа є єдність знання і доброчесності і прагнення до реалізації цієї єдності в житті.
Сократ вважав, що життя – це мистецтво і як будь-яке мистецтво воно потребує відповідних знаннь. Тому головному практичному питанню про те як треба жити передує питання про сутність знання. Знання Сократ розуміє як виявлення загального (єдиного) у чисельному. ОтжеЗнання є поняттям про предмет і досягається через визначення понятть. Сократ першим в античній філософії зосередив увагу на проблемі Визначення понятть, передусім етичних, оскільки головним для нього було питання про доброчесне життя. За допомогою свого діалектичного методу Сократ досліджує можливості визначення таких понятть як мужність, “благоразумие”, справедливість, прекрасне. Для вирішення проблеми визначення понятть Сократ вважає найголовним звільнення мислення від суперечностей і виявлення сутності предмету – того загального, що властиве усім окремим випадкам його прояву, для чого важливе відтворити у мисленні єдність протилежних характеристик предмету. Наприклад, в діалозі “Гіппій” Платон показує як Сократ досліджує поняття прекрасне. Він запитує у Гіппія що таке прекрасне. А той відповідає, що це красива дівчина. На що Сократ зауважує: я не питаю про те, що прекрасне, а про Те що таке прекрасне само по собі. Адже прекрасною може бути не тільки дівчина, але й кобилиця, ліра, горшик тощо. Отже слід виявити що є спільного між цими різними предметами, яка загальна властивість робить їх прекрасними.
середок філософії Сократа - внутрішній світ людини, її моральні якості, душа. Душа це щось демонічне, “ерос”, незгасаюче прагнення, спрямованість вгору. Маючи розум та звертаючись до етіки, яка розкриває у чому міститься відповідаюче розуму добро, людина одержує активність й самостійність. Заслуга Сократа полягає у тому, що він звертається не до людини взагалі, а до конкретної людини як до самоцінної, першоосновної істоти. Але Сократ звузив вчення про людину до вчення про душу, отже був втрачений властивий ранній філософії цілісний погляд на людину. Ця традиція знайшла подальшій розвиток та росповсюдження через платоновський дуалізм душі та тіла.
Сократ був дуже відомим як у своєму рідному місті Афінах, так і за його межами. Він мав багато учнів з робіт яких ми і довідуємся про погляди філософа. Але у Сократа було і багато недоброзичливців. Його життя скінчилося трагічно. При черговій зміні влади у Афінах він постав перед судом за звинуваченням у неповазі до богів та розбещуванні цим молоді, за що карою на той час була смерть. Його визнали винним й присудили страту. Хоча філософ міг уникнути її шляхом втечі, він добровільно прийняв смерть і випив чашу з отрутою, тому що вважав, що інакше він визнає за собою провину. якої не відчував. Сократ був виправдан співгромадянами, а його судді покарані. Життя та смерть Сократа до наших часів привертають до себе увагу філософів, істориків, письменників, драматургів, яких особливо вражає яскравість, цілісність його натури, єдність його способу життя та складу думок.
ПЛАТОН:БІОГРАФІЯ