Формування вітчизняної етносоціології та соціології літератури. Емпіричні дослідження народної творчості в хіх ст. План.

1. Розвиток етнографічних досліджень на Галичині, як частині України.

2. Народна творчість як джерело його історичної пам’яті.

3. Значення діяльності «Руської трійці».

А)Національні культурні організації і рухи в умовах реакційної урядової політики.

Б) Національне відродження на західноукраїнських землях. «Руська трійця».Москвофіли та народовці.

4. Соціальні дослідження Володимира Антоновича.

5. Микола Зібер.

6. Додаток.

1. Розвиток історичної науки в Галичині в першій половині хіх ст. Іван Вагилевич

Галичина на протязі багатьох століть перебувала під владою іноземних окупантів, які проводили на її теренах свою політику, яка стосувалася усіх аспектів життя українського народу як в економічному, соціальному, політичному, так і в культурному плані. Власне, і під скіпетром поневолювачів і розвивалася наука в Галичині, зокрема історична.

Могутній національно-визвольний рух українців Галичини в XIX - поч. XX ст. засвідчив перед усім світом незнищенність українського народу, його прагнення до вільного демократичного розвитку [66, с.3]. Першими галицькими будителями і науковцями стали діячі "Руської трійці" М.Шашкевич, Я.Головацький, І.Вагилевич, які зробили вагомий внесок у розвиток історичної науки, який важко переоцінити.

Особливу увагу привертає історик та краєзнавець першої половини ХІХ ст. Іван Вагилевич. Народився 2. вересня 1811 р. в селі Ясень Рожнятівського району. Освіту здобув у Львівській духовній семінарії [1; с.20]. Там він знайомиться з Я.Головацьким; дещо пізніше Іван Вагилевич спільно з Яковом Головацьким стає піонером організованої форми історичних і народознавчих досліджень в Галичині через гурток “Руська трійця”.

Вони через “Русалку Дністрову”, яка стала першою вісткою національного пробудження, нагадали галичанам, що вони українці і мають свою історію та традиції. І не випадково Іван Франко назвав цю збірку “явищем наскрізь революційним” [83, с. 90].

Основні маршрути мандрівок “Руської трійці” пролягали на Прикарпаття і Гуцульщину, де вони обстежили сотні населених пунктів і тисячі селянських садиб. Їх цікавили ремесла й релігія, одяг, торгівля і архітектура, забуті рукописи і книги, а також давні документи [41, с.20]. Тут тісно поєднувалися історія, краєзнавство, археологія, фольклористика, які збагачували наукові зацікавлення гуртківців. Особливо послідовно вивчав І.Вагилевич народну демонологію. Уродженець Прикарпаття, І.Вагилевич у своїй праці “Начерки по демонології” широко вдається до аналогій з усього слов'янського світу, осмислює взаємовідносини людини зі світом, її найпоширеніші забобони та уявлення.

Іван Вагилевич відомий сучасникам як різнобічно обдарована людина. Провідне місце у його науковій діяльності займало краєзнавство. Як уже зазначалося вище, він багато подорожував по рідному краю, вивчаючи побут і культуру населення. Але перші записи обрядових пісень зроблені І.Вагилевичем у його рідному селі Ясені на Рожнятівщині. Під час подорожей по Прикарпаттю він проводить польові археологічні дослідження, розшукує історичні пам'ятки. Представники влади з підозрою ставилися до історичної та краєзнавчо-збиральницької діяльності І.Вагилевича, а одного разу він навіть був заарештований і ув'язнений в м. Станіславі [25, с. 18].

Поступово І.Вагилевич, особливо за допомогою знайомих, переважно вчителів, зібрав чимало історичних та етнографічних матеріалів. Наприклад, більшу частину фольклорно-етнографічних матеріалів, які були опубліковані в альманасі "Русалка Дністрова" (1837), він зібрав особисто в селах біля Калуша. Це були в основному колядки.

Крім того, як співавтор І.Вагилевич надрукував тут наукову передмову “Передговор к руським народним пісням”. Зміст цієї статті, як і весь альманах, виходить за межі фольклорно-етнографічних досліджень. Тут, особливо в першій половині передмови, автор через суспільно-політичний аналіз подає довідку про історичне минуле українського народу, який він з гордістю оцінює одним з головних поколінь слов'янських". І.Вагилевич інколи ідеалізує минуле свого народу, але через силу і велич стародавньої Русі надає сучасникам той історичний період втраченої державності, “коли і господарство, руський народ під верховенством великого князя в одно тіло зріс”, а  руська земля честь і славу мала...”

На думку дослідника, багатовікова вітчизняна історія, яка була сплетена з лаврових вінків слави і колючих гілок терну, знайшла свій відбиток у народних піснях, казках, прислів'ях, звичаях і обрядах, що є інколи єдиним, але достовірним джерелом національної самосвідомості і пізнання [74, с. 108]. Цим, очевидно, і пояснюється той факт, що Іван Вагилевич зібрав, наприклад, найбагатшу серед слов'янських фольклористів збірку давніх колядок і щедрівок.

Дослідник Мирослав Капій в грудні 1912 року в рукописній праці “Іван Далібор Вагилевич” повідомляє про такий цікавий випадок з біографії майбутнього вченого, коли він в 1822-1829 роках навчався в Станіславській гімназії. За свідченням його біографа А.Бельовського, який добре знав І.Вагилевича, останній добре навчався і проявляв особливий інтерес до історії, географії, етнографії. Саме в гімназії він почав записувати народні пісні, казки, повір'я, особливо під час канікул, коли перебував у рідному селі. В одному з листів І.Вагилевич пізніше згадував, як він у 14 років пішки вночі йшов зі Станіслава додому в гори на коляду, щоб тільки встигнути на Різдвяні свята.

Іван Франко так характеризує І.Вагилевича під час його навчання у Львові: “Бачимо молодого чоловіка, повного надій на будуще, спеціально на наукову кар'єру. Він знайомий з широким кругом інтелектуальних і привілейованих людей, часто подорожує по краю, збирає етнографічні, історичні та всякі інші матеріали, носиться з науковими працями, про які згадують і заграничні публікації та товариства” [84, с.120].

Необхідно відзначити, що життєвий шлях Івана Вагилевича, особливо через урядові переслідування виходу в світ “Русалки Дністрової”, складався нелегко. Хоча І.Вагилевич був талановитий і невсипущий у своїх трудах наукових, та бідував гірко і не раз зі своєю сім'єю голодував. Варто відзначити, що головною причиною його недолі була не тільки “палка й упряма вдача, але й суспільність, серед котрої він жив”.

Проте молодий науковець з цього приводу не сумував. Ось як він висловлювався: “Де не можеш перескочити, там підлізь, а йди дальше” [47, с. 440].

Водночас з ідеологічних міркувань радянська історіографія мало вивчала історичну та науково-етнографічну діяльність членів “Руської трійці”, зокрема Івана Вагилевича, Якова Головацького та їх наступників, серед яких є немало призабутих і маловідомих науковців.

З цього приводу Іван Франко писав на початку XX ст. в “Записках НТШ”, що дуже бажано, щоб “біографічний лексикон давав нам звістки про всіх людей, що чим-небудь відзначалися в нашім житті, нехай це буде й найдрібніша заслуга. Тільки маючи відомості про якнайбільше число дрібних і зовсім дрібних діячів, ми зможемо осягнути оком - у глибінь народного організму” [83, с. 214].

На думку видатного українського політичного діяча та історика Дмитра Дорошенка, характерною рисою того часу був тісний зв'язок між історичними та етнографічними інтересами, і майже всі видатні представники української історіографії перших десятиліть XIX ст. були одночасно й етнографами [43, с. 13].

Це спостереження в повній мірі відноситься до більшості галицьких істориків, які досліджували Прикарпаття. Одночасно їм був притаманний інтерес до своєї рідної України й до відродження сусідніх слов'янських народів.

В середині 30-х рр. здійснив подорож по Гуцульщині, в результаті якої написав статтю “Гуцули, мешканці східної частини Карпатських гір”. Цю наукову розвідку, яка дістала схвальний відгук у сучасників, можна умовно розділити на вступ, історичну та етнографічну частини дослідження Гуцульщини. Напочатку своєї праці Іван Вагилевич подає сумнівну версію походження гуцулів, яка, на думку професора В.Грабовецького, і на сьогодні не має переконливих аргументів [36,с. 3]. Суть цієї назви І.Вагилевич виводить від племені тюркського походження кочівників узів, які, можливо, асимілювалися з печенігами і ще до приходу монголо-татар в XIII ст. нібито осіли в Карпатах, де поступово утворили етнографічну групу гуцулів.

Більшість наукових досліджень Івана Вагилевича подають докладний історико-етнографічний опис Галичини. Значних успіхів у науці досягнув І.Вагилевич завдяки вивченню етнографічних груп бойків, які займають особливе місце в українському карпатознавстві ще з першої половини XIX ст., в 1841 році він опублікував у чеському журналі велику статтю “Бойки -русько-слов'янський люд у Галичині”, де всебічно і науково висвітлює історію, побут, територію розселення[2,с.112-114].

Майже всі наукові праці з української історико-етнографічної тематики Іван Вагилевич з метою публікації їх в умовах іноземного панування змушений був писати польською мовою.

Іван Вагилевич був першим з українських істориків, хто вніс корективи у вивчення території бойків Карпатським хребтом між верхів'ями річок Сяну та Лімниці та підгірськими землями на півночі, кордони яких, правда, вчений конкретно не називає. В 1841 році Іван Вагилевич став автором версії про походження етнічної назви бойки, яку підтримували Яків Головацький, О.Партицький, П.Шафарик [ 29,с.34]. Суть гіпотези, яка не спростована й по сьогодні, пов'язана з певними історичними подіями, полягала в тому, що назва етноніма “бойки” виводилася від назви відомих кельтських племен бойків. Вони заселили на початку нової ери європейські території, які прилягали до земель сучасної Бойківщини.

Молодий вчений підготував наукові розвідки про виявлені ним пам'ятки в Карпатах і надіслав їх для публікації чеському етнографу П.Шафарику в Прагу і російському вченому М.Погодіну в Москву. В супровідних листах І.Вагилевич називає виявлені культові споруди старослов'янськими святинями [41, с. 42].

Іван Вагилевич підтримував також тісні зв'язки з польськими вченими А.Бельовським, В.Запом та_Ю. Борковським. Останній надавав матеріальну і фінансову допомогу І.Вагилевичу в його дослідженнях, а І.Франко писав, що без того в тих часах подібні подорожі були “дуже марудні і коштовні. І подорож І.Вагилевича являється перед нами правдивою екскурсією з науковою метою”[83; с. 112].

Але у Львові “відкриття” І.Вагилевича піддали сумніву. Але незважаючи на це, Іван Вагилевич продовжує пошуки на цей раз справжніх давньоруських пам'яток старовини, в основному на Прикарпатті. Він описує печери в селах Дорі, Підпечарах, Томашівцях; кам'яні об'єкти - писаний камінь в Ясенові Вишньому, залишки оборонних валів і укріплень у Галичині та інших населених пунктах.

Про науковий підхід до збирання історичних матеріалів свідчить виявлена дослідниками програма-питальник, якою користувалися члени “Руської трійці” в середині 30-х рр. XIX ст. з метою виявлення історичних джерел матеріальної та духовної культури.

Під час наукових мандрівок і польових досліджень вони вели пошук у населених пунктах, церквах древніх рукописів стародруків, грамот, надгробків і написів на них, старих ікон; записували усну народну творчість, досліджували старовинні оборонні пункти, замки, пам'ятки, давали їх докладні описи.

Іван Вагилевич лише в 1835 р. знайшов у своєму рідному селі Ясень написане на пергаменті Євангеліє, стародрук “Апостола” в с. Крихітці _біля, Станіслава, а в Скиті Манявському “у звалищі вепси знайшов напис словенський на граніті - камені”. Дослідник виявив також п'ять стародавніх рукописів літописного характеру в книгосховищі Святоюрського монастиря, які потрапили сюди з Галича. Про ще одну знахідку І.Вагилевич написав наукову розвідку в 1842 р. під назвою “Руська медаль”, де розповідається про старовинну пам'ятку з зображенням архангела Михаїла зі списом в руці; яку знайшов селянин під час оранки в селі Саджава, нині Богородчанського району на Івано-Франківщині [74, с.14].

І.Вагилевич першим серед українських істориків правильно підійшов до висвітлення опришківського руху, що на початку XIX ст. трактувався польськими дослідниками як звичайне розбійництво. Історик називає карпатських опришків гайдамаками, які виступали на захист селян від свавілля жорстокої шляхти, тому “народ в наші дні з пошаною і піднесенням зберігає пам'ять про гайдамаків”[24,c.34].

Найбільшим успіхом автора було наукове визначення і, в основному, правильне окреслення території розселення гуцулів, яке не обмежувалося тільки Галицькими Карпатами, а включало гірські райони Буковини і Закарпаття.

Ще один рукопис Івана Вагилевича наукової розвідки з історії опришківського руху на Прикарпатті виявлено у збірці А.Петрушевича колишньої бібліотеки АН СРСР у Ленінграді. Сюди він, крім усної народної творчості, зібрав факти історичного змісту. У статті “Дещо про розбійників Карпатських гір” подано хронологію опришківських виступів на Гуцульщині, Покутті, Бойківщині в кінці XVIII -на поч. XIX ст. У статтях “Добошук” та “Смерть Добошука” автор розповідає про діяльність ватажка опришків Олексу Довбуша.

В.Грабовецький провів науковий аналіз цих матеріалів і прийшов до висновку, що це була виявлена і власноручно переписана в середині XIX ст. І.Вагилевичем “Хроніка” опришківського руху невідомого автора, тобто окреме джерело, яке дослідник планував використати для наукової роботи [36,с. 3].

Про добру обізнаність І.Вагилевича з історією Галичини свідчить той факт, що в середині XIX ст. до нього звернувся за науковою консультацією польський письменник Ян Захаріясевич який планував написати історичну драму про повстання Мухи у 1490 р. і отримати вичерпні відомості про ці події.

Мало не в кожній своїй праці І. Вагилевич у більшій чи меншій мірі звертався до різних питань історії та культури Київської Русі, не раз порушував проблеми історії Галицько-Волинського князівства. Його висновки ґрунтувались на тривалому вивченні як давньоруських так і іноземних джерел та літератури і не позбавлені яскравих здогадок та влучних спостережень.

При з’ясуванні історії утворення держави у слов’ян вчений пояснював її виникнення як результат внутрішнього суспільного розвитку, прискореного зовнішньою небезпекою. “Збіг обставин, але переважно стосунки з іноземщиною, торгівля пограбування (якщо вони лише продовжувались безперервно) вводять племена, народи і народності в політичне життя”[55,с.145].

Культуру слов’ян і їх загальний прогрес вчений ставив значно вище ніж норманську. Вже в 1840 р. він виявив доволі точне розуміння суті взаємин норманів з Київською Руссю. Їхні наскоки порівнював із хозарськими. Проте, І. Вагилевич не зважився виступити порти так званої “норманської теорії”, якої дотримувались авторитетні сучасні йому історики, як от М. Карамзін, М. Погодін, Д. Бантиш-Каменський та інші. Із деякими застереженнями він фактично повторював їх думки.

При викладі проблеми походження Русі Вагилевич шукав розв’язку питання поза межами слов’янських земель. Вважав, що одна з груп норманів, що оселилася слов’янами називалася Руссю[41,с.37]. Цю ж думку він повторив із певними модифікаціями та застереженнями і у ряді пізніших досліджень. Слід відмітити, що І. Вагилевич сприймав літописні дані, як найдостовірніші свідчення.

У вступі до “Повісті временних літ ” Вагилевич писав, що одним із вогнищ держави, яка утворилась у східних слов’ян, було велике і багатолюдне місто Новгород. Навколо нього об’єднувались слов’янські і чудські народи, що піддавались добровільно, або були завойовані. Вчений фактично був близький до думки, якої в наш час дотримується відомий сучасний історик і мовознавець із Гарварду О. Пріцак. Її суть полягає в тому, що на території новгородських земель формувалась іще одна слов’янська нація, але цей процес перервало їх завоювання військами московського князя Івана ІІІ[41, с.37].

На півдні таким осередком став Київ, який І. Вагилевич називає “святою столицею, ровесником Царгороду”. Дещо пізніше, він стверджував, що Київ був столицею Давньоруської держави майже від початку її існування, а провідна роль йому належала аж до татарського завоювання. А те, що Чернігів, Володимир, Галич були осідками князівтому не суперечить, бо ці княжата, на думку І. Вагилевича, були чимось на зразок намісників великого київського князя.

Багатий фактичний матеріал з історії Київської Русі та Галицько-Волинської держави виклав Вагилевич у старанно опрацьованій хронології (без авторської назви), яка налічує 48 аркушів, дуже ощадно заповнених з обох сторін.

Події зафіксовані тут від 680 р. до н.е., тобто від скіфських часів, і доведені до 1379 р., по суті до часу захоплення Галицько-Волинського князівства Польщею. Багато місця виділено для історії даків, особливо військових подій, пов’язаних і їх опором римському завоюванню. Ретельно зібрані згадки і найдавніші відомості про слов’ян, їх походи в Мезію, Фракію, Іллірію, Далмацію, Македонію і боротьбу з римлянами, аварами тощо. Основна увага зосереджується на політичній історії Давньоруської держави.

Ґрунтовні довідки про народи, які межували зі східними слов’янами, і нерідко чинили набіги на їхні землі , дав І. Вагилевич в коментарях до польсько мовного перекладу “Повісті временних літ” у 1840 р. тут стисли виклад етнічної приналежності і основних подій, переважно у зв’язку із відносинами зі слов’янством, аварами, хозарами, половцями, а також з іншими народами[30,с.127].

Складний період ІІ половини ХІІ ст.., пов'язаний із ослабленням Русі міжусобними війнами та боротьбою проти половців розкрито в характеристиці історичних умов, у яких з’явилось “Слово о полку Ігоревім” ту багатьох ретельно продуманих наукових екскурсах до нього.

Давньорусько-польські відносини знайшли своє висвітлення в “Історії польського народу від 1058 до 1090 рр.”. тут ми знаходимо виклад подій, пов’язаних із боротьбою київського князя Ізяслава та його братів Святослава Чернігівського і Всеволода Переяславського проти Всеслава Брячиславича полоцького. Автор об’єктивно подає передумови і хід народного повстання 1068 р., описує втечу Ізяслава до Польщі і поїздку короля Болеслава до Києва, боротьбу за Перемишль і Червень. Але, Вагилевич допускає помилку стверджуючи, що метою польського короля було начебто “впорядкування тамтешніх стосунків”. Ряд питань з історії утворення галицького князівства та його відносин з Польщею, Угорщиною, Чехією і Словаччиною з’ясував дослідник у четвертому екскурсі до названої попередньо праці.

Хронологічно Іван Вагилевич охопив своїми науковими працями великий період історії свого народу. Від Київської держави до середини ХІХ ст. Доробок науковця складається із ряду друкованих і неопублікованих досі розвідок, екскурсів, заміток. Вчений зробив спробу об’єктивно визначити місце і роль українського народу в європейській історії періоду феодалізму. Узагальненням Вагилевичевих поглядів на історію українського народу є невеличка стаття “Південна Русь”. Вона входить як окремий підрозділ до більшої праці з філології - “Статті про південно-руську мову”. При її написанні І. Вагилевич значною мірою спирався на результати наукових розробок таких діячів науки, як Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич та інші, і безперечно поділяв їхні окремі висновки[74,с.177].

Всупереч тим, хто відмовлявся визнавати українців сформованою і самобутньою спільністю людей, власне нацією, І. Вагилевич спеціально наголошував: “Південно-руський народ у своєму різноманітному житті розвинув великий суспільний рух”. Добре бачив і те, що українці немало спричинилися і до зміцнення російської та польської державності, коли належали до їх володінь. У цій же праці зроблена спроба періодизації історії України. Автор визначає декілька великих епох. Перша з них - перед державна доба. Наступний етап, за його поділом, припадає до на час Київської Русі. Його відзначено, як “епоху самостійну”, коли країною управляли князі. Третя у І. Вагилевича зв’язана з татаро-монгольським завоюванням і його наслідками. Важливою, на думку вченого, була епоха, що співпала з поділом Південної Русі “через релігійну унію, з якої розпочалась страшна релігійна боротьба проти польської аристократії”. П’ятою і останньою епохою в історії України назвав І. Вагилевич період “об’єднання уніатів із східною церквою, що, очевидно ще не закінчився”[55,с.150].

Дуже високу оцінку дав Вагилевич козаччині, а організацію і діяльність Запорізької Січі не без підстав вважав певною формою державного життя.

Важливою науково-допоміжною працею І. Вагилевича, присвяченою розгляду основного періоду формування і розвитку українського народу, є рукописна “Хроніка Південної Русі”. Матеріал у ній викладається у формі подій хронологічних таблиць, які починаються із 1300 р. і закінчуються 1791 р. але в додатках зафіксовані також події, що відбувались і в інший час. Найраніше з них стосується 1012 р., а найпізніша - 1839 р. Доволі обширна проблематика праці і старанна її підготовка викликає жаль, що вона в свій час не дійшла до українського читача. Учений ввів сюди час правління і найважливіші дипломатичні заходи визначних державних діячів, сумлінно занотував факти про боротьбу проти литовських, татарських, угорських та інших завойовників, називав їх злочини у поневоленій країні, згадав повстання народних мас, фіксував появу чужоземних іноземних військових залог у містах, фіксував появу нових населених пунктів, організацію братств, вихід у світ друкованих видань визначних українських авторів тощо. Дуже цінною є та частина хронології, де показано історію запорізького козацтва. Цілком справедливо вводив автор ті події з історії Польщі та Росії, які стосувались й історії українського народу. Наприклад , Північну війну, боротьбу проти армії Наполеона та багато іншого. Такі факти свідчать, що Іван Вагилевич певною мірою зумів уникнути упущень М. Маркевича, який розглядав події на Україні дещо ізольовано[61,с.72].

Автор ретельно фіксував звістки про повстання під проводом Христофора Косинського, Павла Бута(Павлюка), Северина Наливайка, Тараса Федоровича(Трясила), Івана Сулими, Якова Острянині. Такі козацькі виступи у “Хронологічних таблицях до загальної історії” Вагилевич трактував як релігійні війни. Матеріали визвольної війни 1648-1654 рр. подав з такими подробицями, що в читача могло скластись досить повне і правильне враження про цю велику епопею. Історик перелічував події, пов’язані не тільки із самим Б. Хмельницьким, а й з його визначними соратниками. Показав він і хід переговорів з російським урядом та рішення Переяславської ради 1654 р.[41,с.47].

Точність і датування окремих подій, їх назва не завжди співпадають з матеріалами сучасної науки, але для середини ХІХ ст. Вагилевичева “Хроніка Південної Русі” була опрацьована на відповідному рівні. Автор не просто виписував події з історичних досліджень, а й спів ставляв свідчення різних вчених, намагаючись в міру можливостей використати документальні джерела та провести необхідні обчислення.

Ряд досліджень Вагилевича присвячено окремим подіям історії українського народу та його культури. У 1839 р. він опрацював невелику за обсягом розвідку “Місто Галич”. Вона цінна своїми історико-етнографічними спостереженнями. Сумну картину занепадаю чого й убогого в чужій неволі Галича, автор порівнює з колись багатою і могутньою столицею княжих часів.

Вченого цікавить історія боротьби українського народу проти тиску на нього чужинців за допомогою релігії. Ці питання він порушує у попередньо проаналізованій “Хроніці Південної Русі”, та інших дослідженнях[76,с.49].

Цікавився І.Вагилевич і вивченням історії міст і сіл. Зокрема, багато уваги він приділив вивченню Галича. У своїй науковій розвідці “Місто Галич” автор використав документальні джерела, зокрема літописи. Багато уваги член "Руської трійці" І.Вагилевич приділяє вивченню ще однієї міжетнічної групи населення - вірмен, які ще з давніх часів поселилися на Прикарпатті і утворили свої колонії в Кутах, Тисмениці, Снятині Станіславі. Інтересу до цього народу сприяло також особисте знайомство І.Вагилевича з Садоком Барончем, який написав книгу “Біографія славних вірмен у Польщі”. І.Вагилевич дав цьому виданню кваліфіковану рецензію. Пізніше Садок Баронч писав, що Іван Вагилевич має “славу доброго історика, який своїми влучними доповненнями і зауваженнями виправив немало помилок” в його працях.

Серед кількох десятків наукових публікацій І.Вагилевича праця “Монастир Скит в Маняві”є єдиним серед історичних досліджень, яке вийшло в світ у 1848 р. окремим виданням. Ця невелика книжка складається з трьох розділів: історичної частини, при міткових пояснень і  коментарів до тексту та опублікованих двох грамот. Автор зазначає, що розповіді про діяльність Скиту та його засновників він почув у селах Маняві та Хмелівці.

Треба відзначити, що І.Вагилевич і тут був першим з вітчизняних істориків, що виявив інтерес до цього середньовічного культового і фортифікаційного об'єкта, який він називає пам’яткою старовини. Автор зазначає, що старожитності є для нас святою спадщиною славетних предків, а також що дослідження старовини трудомістке, але зате винагороджує затрачену працю  внутрішнім задоволенням, яке отримують справжні дослідники. Він каже: “Хто працює, оре, сіє, той і плодів ся надіє”.

Проте, незважаючи на величезний творчий доробок, І.Вагилевич в останні роки свого життя переходить на протестантизм, як результат переслідування його греко-католицьким керівництвом. Він стає “віддзеркаленням долі народу і його проповідників, що сміють думати не так, як цього бажає собі Рим та його вірні слуги” [84, с. 281]. Але І.Вагилевич забув незабаром благородні мрії молодого віку й перейшов до польського табору, хоч і це не врятувало його від поневірянь до самої смерті.

Отже, Іван Вагилевич був яскравим представником української інтелігенції першої половини XIX ст., активним членом “Руської трійці”, неоднозначною та непересічною особистістю. Він зробив вагомий внесок у розвиток історичної науки в Галичині, хоча у своїй науковій діяльності він робив основний акцент на вивчення фольклору, на народознавство, проте його по праву можна називати і істориком. Іваном Вагилевичем було зроблено безліч першовідкриттів, досліджено масу стародавніх джерел і написано оригінальних історичних праць