Тема4.Принципи мп.

1Поняття та юридична природа принципів МПП. Основні принципи міжнародного публічного права — це керівні правила поведінки його суб'єктів, що виникають як результат суспільної практики; юридично закріплені початки міжнародного публічного права. Вони являють собою найбільше загальне вираження і практику поведінки, яка встановилася, і взаємодії суб'єктів міжнародного права на міжнародній арені в рамках міжнародних відносин. Принципи міжнародного публічного права виконують одночасно дві функції: — сприяють стабілізації всього комплексу міжнародних відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками; — закріплюють усе нове, що з'являється в практиці суб'єктів міжнародного права в рамках міжнародних відносин, і в такий спосіб сприяють їхньому розвиткові. Основні принципи міжнародного права закріплені в Статуті ООН (преамбула, статті 1 і 2). Розширювальне тлумачення основних принципів дається в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятій на XXV сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1970 році. У Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), підписаному в Гельсінкі 1 серпня 1975 року главами 33 європейських держав, керівниками США і Канади, міститься Декларація принципів, якими держави-учас-ниці будуть керуватися у взаємних відносинах. До загальних принципів міжнародного публічного права належать принципи: — принцип суверенної рівності держав; — принцип незастосування сили або загрози силою; — принцип територіальної цілісності держав; — принцип непорушності державних кордонів; — принцип мирного вирішення міжнародних спорів; — принцип невтручання у внутрішні справи; — принцип загальної поваги прав людини; — принцип самовизначення народів і націй; — принцип співробітництва; — принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань. Основні принципи міжнародного права мають такі особливості, що дозволяють їм посісти особливе місце в системі норм міжнародного права: — вони є універсальними нормами міжнародного права, їх відрізняє незаперечність і загальна обов'язковість; — вони мають обов'язковий характер для всіх без винятку держав, незалежно від того, чи є вони членами ООН, та інших суб'єктів міжнародного права; — вони мають першість стосовно всіх інших норм системи міжнародного права; — вони, як виняток із загальних правил дії міжнародно-правових норм, мають зворотну силу, що дозволяє їм поширювати свою дію на будь-яку норму, що виникла раніше самого принципу, аж до її скасування і невизнання пов'язаних із нею наслідків; — тільки діяння, що порушують принципи міжнародного права, розглядаються в якості міжнародних злочинів; — ці принципи можуть виступати правовою основою для регулювання міждержавних відносин при від сутності прямого регулювання. Звертає на себе увагу тенденція зростання кількості основних принципів сучасного міжнародного права. Якщо в Статуті ООН було спочатку закріплено сім принципів, що знайшли свою детальну регламентацію в Декларації принципів міжнародного права 1970 року, то в Заключному акті НБСЄ 1975 року їх налічувалося вже десять (додані принципи непорушності кордонів, територіальної цілісності, поваги прав людини). Проте і цей перелік не є вичерпуючим. Представляється, що об'єктивні умови розвитку людської цивілізації ставлять на порядок денний необхідність міжнародно-правового визнання принципу екологічної безпеки, що не одержав свого юридичного закріплення. У сучасному міжнародному праві сформувався й активно діє в міждержавних відносинах принцип загального і повного роззброювання під ефективним міжнародним контролем, що не одержав свого закріплення в кодифікаційних актах основних принципів міжнародного права. Отже, зазначена тенденція зберігається. При тлумаченні і застосуванні принципів міжнародного публічного права необхідно враховувати, що усі вони взаємно пов'язані і кожен із них повинен розглядатися в контексті всіх інших принципів. Стаття 18 Конституції України закріплює, що «зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права».

2Принцип суверенної рівності держав. На сьогодні принцип суверенної рівності держав на­дає останнім такі права: 1) право кожної держави на юридичну рівність; 2) право на територіальну цілісність; 3) право на свободу і політичну незалежність; 4) право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, еко­номічні та культурні системи; 5) право встановлювати свої закони та адміністративні правила; 6) право визначати і здійснювати на власний розсуд свої відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права; 7) право змінювати кордони згідно з міжнародним правом мирним шляхом і за домовленістю; 8) право належати або не на­лежати до міжнародних організацій; 9) право бути чи не бути учасником двосторонніх або багатосторонніх міжна­родних угод; 10) право бути чи не бути учасником союз­них договорів; 11) право на нейтралітет.

Зазначеним правам кореспондуються відповідні обо­в'язки держав, а саме: поважати правосуб'єктність інших держав виконувати добросовісно й сповна свої міжнародні зобов'язання, жити в мирі з іншими державами, не нав'я­зувати групових правил поведінки іншим державам тощо.

Таким чином, принцип суверенної рівності держав функціонально забезпечує: а) оптимальне співвідношен­ня їхніх прав та обов'язків; б) статус держав як суб'єктів міжнародного права; в) засади правомірного прийняті рішень; г) основні засади правового регулювання міждер­жавних відносин.

Аналіз правового змісту принципу дає також підставу для висновку, що він визначає порядок участі держав у вирішенні міжнародних проблем, які торкаються їхніх за­конних інтересів.

Принцип суверенної рівності склався і розвивався на основі двох нормативно-правових начал:

поваги суверенітету всіх держав і їх рівноправності у міжнародних відносинах.

Тлумачення принципу суверенної рівності держав розкривається в Підсумковому документі Мадридської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1983 p..

Принцип суверенної рівності держав забезпечує наступними правами:

1. право кожної держави на юридичну рівність;

2. право на територіальну цілісність;

3. право на свободу і політичну незалежність;

4. право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи; і ін. Зазначений принцип також покладає на держав певні обов'язки:

1) поважати правосуб'єктність інших держав;

2) виконувати повністю і добросовісно свої міжнародні зобов'язання;

3) жити в мирі з іншими державами;

4) не нав'язувати групових правил поведінки іншим державам та ін.

3Принцип незастосування сили або погрози силою. Демократизація міжнародних відносин із неминучістю призводить до обмеження застосування сили або погрози силою. Вперше ця об'єктивна закономірність була закріплена в якості принципу міжнародного права в Статуті Організації Об'єднаних Націй, підписаному в Сан-Франциско 26 червня 1945 року, що був вироблений у період визвольної боротьби проти фашизму і відбив демократичні устремління і надії народів на справедливий повоєнний устрій міжнародних відносин. Відповідно до статті 2 Статуту (п. 4) «усі Члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в їхніх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим чином, не сумісним із Цілями Об'єднаних Націй». Згодом наведена формула Статуту була конкретизована в документах, прийнятих у формі резолюцій ООН. У їхньому числі: Декларація про принципи міжнародного права 1970 року, Визначення агресії 1974 року, Заключний акт НБСЄ 1975 року і ряд інших документів процесу в Гельсінкі, а також Декларація про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах 1987 року. У нормативний зміст принципу незастосування сили включаються: — заборона окупації території іншої держави з порушенням норм міжнародного права; — заборона актів репресалій, пов'язаних із застосуванням сили; — надання державою своєї території іншій державі, що використовує її для здійснення агресії проти третьої держави; — організація, підбурювання, надання допомоги або участь в актах громадянської війни або терористичних актах в іншій державі; — організація або заохочення організації збройних банд, іррегулярних сил, зокрема найманців, для вторгнення на територію іншої держави. Порушенням принципу незастосування сили слід також вважати насильницькі дії у відношенні міжнародних демаркаційних ліній і ліній перемир'я, блокаду портів або берегів держави, будь-які насильницькі дії, що перешкоджають народам здійснити законне право на самовизначення, а також ряд інших насильницьких дій. Статут ООН передбачає (глава VII «Дії у відношенні погрози миру, порушень миру й актів агресії») лише два випадки правомірного застосування збройної сили: із метою самооборони (стаття 51) і за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, порушення миру або акту агресії (стаття 42). Застосування збройної сили в порядку самооборони правомірне тільки в тім випадку, якщо станеться збройний напад на державу. Стаття 51 Статуту ООН прямо виключає застосування збройної сили однією державою проти іншої у разі прийняття останньою заходів економічного або політичного порядку. У подібних ситуаціях, або навіть якщо в наявності загроза нападу, країна може вдатися до відповідних заходів лише при дотриманні принципу домірності.

Принцип не застосування сили. Поняття сили. Становлення принципу незастосування сили або загрози силою можна дослідити по нормативно-правових актах, які втілили цю ідею в юридичне правило поведінки: Вперше - Гаазька Конвенція про мирне вирішення міжнародних сутичок (1899 р)., Конвенція про обмеження застосування сили при відшкодуванні за борговими зобов'язаннями (1907 p.), Декларація про агресивні війни (1927 p.), Паризький договір або Пакт Бріана-Келлога (1928р.)

Принцип заборони застосування сили або загрози силою стосується всіх суб'єктів міжнародного права без винятку. Він покладає на них зобов'язання:

1) утримуватися від застосування сили (прямої чи опосередкованої);

2) утримуватися від загрози силою;

3) утримуватися від будь-яких дій, які є проявом сили з метою примусити іншу державу відмовитися від повного здійснення її суверенних прав;

4) відмовитися від актів репресії з допомогою сили;

5) відмовитися від сили або загрози силою як засобу врегулювання спорів тощо. Це - нормативний зміст принципу, основні напрями його застосування.

Принцип заборони застосування сили або загрози си­лою стосується всіх суб'єктів міжнародного права без ви­нятку. Він, зокрема, покладає на них зобов'язання: 1) ут­римуватися від застосування сили (прямої чи опосеред­кованої); 2) утримуватися від загрози силою; 3) від будь-яких дій, які є проявом сили з метою при­мусити іншу державу відмовитися від повного здійснення її суверенних прав; 4) відмовитися від актів репресії за допомогою сили; 5) відмовитися від сили або загрози си­лою як засобу врегулювання спорів тощо.

Це, так би мовити, нормативний зміст принципу, ос­новні напрями його застосування. Перелік конкретних дій, які забороняються цим принципом, випливає зі зга­даних резолюцій та декларацій ООН. Цей перелік не є стабільним, а постійно розширюється як у рамках ООН, так і на регіональній основі для держав регіону.

Зважаючи на те, що перелік усіх заборонених дій зав­жди буде неповним і з метою зміцнення принципу незас­тосування сили або загрози силою, сучасне міжнародне право чітко визначає всі випадки можливого правомірно­го застосування сили. Це, зокрема, за Статутом ООН такі випадки: 1) застосування збройної сили з метою самообо­рони (ст. 51) і 2)застосування збройної сили за рішенням Ради Безпеки у разі загрози миру, порушення миру або акту агресії (ст. 39 і 42).

З метою запобігання довільному тлумаченню «само­оборони» і «застосуванню сили за рішенням Ради Безпе­ки» обидва випадки чітко визначені в нормативному пла­ні. Так, наприклад, Декларація про посилення ефектив­ності принципу відмови від загрози силою або її застосу­вання в міжнародних відносинах 1987 р. наголошує, що «держава має невід'ємне право на індивідуальну чи ко­лективну самооборону, якщо станеться збройний напад, як це передбачено Статутом ООН».

Такої ж позиції дотримується Міжнародний Суд ООН, який у справі «Нікарагуа проти США» заявив: «На випа­док права на індивідуальну самооборону використання цього права може бути лише тоді, якщо певна держава стала жертвою збройного нападу. Зрозуміло, що на випа­док колективної самооборони ця умова також зберігаєть­ся». Право на самооборону може використати як держава-жертва агресії, так і на прохання останньої інша держава.

Принцип незастосування сили або загрози силою по­ширюється не тільки на безпосередні дії або погрожуван­ня ними, а й на пропаганду таких дій.

Принцип незастосування сили і погрози силою міститься в

- Декларації про принципи МП, що стосується дружніх відносин між державами відповідно до Статуту ООН;

- Декларації принципів Заключного акта Наради по безпеці і співробітництву в Європі

- Статуті ООН

- Декларація про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою і її застосування в міжнародних відносинах 1987р.

Уперше принцип знайшов закріплення в Статуті ООН. Однак у Статуті ООН не міститься перелік дій, які підпадають під поняття «застосування сили» Заборонене як «збройне, так і будь-яке неозброєне насильство» однак п.4. ст. 2 має на увазі перш за все збройне насильство.

У Заключному акті РБРЄ зазначено, що держави 6удуть прямо утримуватися від усіх проявів сили з метою примусу інших держав, а також утримуватися від будь-якого акту економічного примусу ( див.ст.2).

Нормативний зміст принципу незастосування сили і погрози силою містить у собі:

1. заборону окупації території іншої держави при порушенні норм міжнародного права;

2. заборону актів репресалій, пов’язаних із застосуванням сили;

3. надання державою своєї території іншій державі, що використовує її для здійснення агресії проти третьої держави;

4. організація, підбурювання, надання допомоги чи участь в актах громадянської війни чи терористичних актах в іншій державі;

5. організація заохочення організації збройних банд, іррегулярних сил, зокрема найманців, для вторгнення на територію іншої держави.

6. насильницькі дії у відношенні демаркаційних ліній перемир’я;

7.блокада портів чи берегів держав;

8.будь-які насильницькі дії, що перешкоджають народам здійснити законне право на самовизначення;

а також ряд інших насильницьких дій. Однак принцип незастосування сили і погрози силою не означає відмови від сили взагалі. Ст.39 Статуту ООН регулює повноваження Ради Безпеки – вживає заходів по підтримці чи відновленню миру. У ст.51 говориться про можливість застосування сили в порядку самооборони, у випадку збройного нападу. Статті 42-47 регламентують законне застосування сили. Ст.41-50 застосування неозброєної сили.

Принцип заборони агресивних воєн (агресії)-, заборона застосування сили містить у собі заборону агресивних воїн. Застосування державою збройної сили може бути розцінене як агресивна війна, що є міжнародним злочином і тягне міжнародну відповідальність держав і окремих осіб.

Порушенням принципу незастосування сили варто також вважати насильницькі дії у відношенні міжнародних демаркаційних ліній і ліній перемир’я, блокаду портів чи берегів держави, будь-які насильницькі дії, що перешкоджають народам здійснити законне право на самовизначення, а також ряд інших насильницьких дій.

Статут ООН передбачає (глава VII «Дії у відношенні загрози миру, порушень миру й актів агресії») лише два випадки правомірного застосування збройної сили: з метою самооборони і за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, порушення миру чи акту агресії.

Застосування збройної сили в порядку самооборони правомірно лише в тому випадку, якщо відбудеться збройний напад на державу. Стаття 51 Статуту ООН прямо виключає застосування збройної сили однією державою проти іншої у випадку вживання останньою заходів економічного чи політичного характеру. У подібних ситуаціях, чи навіть якщо існує загроза нападу, країна може вдатися до відповідних мір лише при дотриманні принципу співрозмірності.

4Принцип територіальної цілісності держав. В універсальному міжнародному праві принцип територіальної цілісності держав

функціонує, в основному, у звичаєво-правовій формі.

Основні елементи принципу територіальної цілісності:

а) обов'язок держави "утримуватися від будь-яких дій, направлених на порушення національної єдності і територіальної цілісності будь-якої держави чи країни";

б) "територія держави не повинна бути об'єктом воєнної окупації, яка стала результатом застосування сили в порушення Статуту ООН";

в) "територія держави не повинна бути об'єктом набуття іншою державою в результаті загрози силою чи її застосування";

Принцип територіальної цілісності держав покладає на них зобов'язання утримуватися від будь-яких дій, несумісних з цілями і принципами Статуту 00Н, стосовно:

1. територіальної цілісності; політичної незалежності; єдності якої-небудь держави;

Принцип територіальної цілісності держав затвердився з прийняттям Статуту ООН у 1945 році. Процес його розвитку продовжується. Саме найменування цього принципу остаточно не установилося: можна зустріти згадування як територіальної цілісності, так і територіальної недоторканності. Заключний акт НБСЄ 1975 року містить окреме і найбільше повне формулювання принципу територіальної цілісності держав: «Держави-учасниці будуть поважати територіальну цілісність кожної з держав-учасниць. Відповідно до цого вони будуть утримуватися від будь-яких дій, не сумісних із цілями і принципами Статуту Організації Об'єднаних Націй, проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави-учасниці, зокрема, від будь-яких таких дій, що представляють собою застосування сили або загрозу силою. Держави-учасниці будуть рівним чином утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної в об'єкт військової окупації, або інших прямих або непрямих заходів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт придбання за допомогою таких заходів або загрози їх здійснення. Ніяка окупація або придбання такого роду не буде признаватися законною». Зміст принципу територіальної цілісності держав виходить за рамки положень про заборону використання сили або погрози силою, або перетворення території в об'єкт військової окупації, або придбання території з використанням сили або її загрози. Мова йде про будь-які дії проти територіальної цілісності або недоторканності. Наприклад, транзит будь-яких транспортних засобів через іноземну територію без дозволу територіального суверена є порушенням не тільки недоторканності кордонів, але і недоторканності державної території, оскільки саме вона використовується для транзиту. Всі природні ресурси є складовими компонентами території держави, і якщо недоторкана територія в цілому, то недоторкані і її компоненти, тобто природні ресурси в їхньому природному вигляді. Тому їхня розробка іноземними особами або державами без дозволу територіального суверена також є порушенням територіальної недоторканності. Значення принципу територіальної цілісності держав дуже велике з погляду стабільності в міждержавних відносинах. Його призначення — захист території держави від будь-яких зазіхань.

Першим документом, у якому держави спробували на універсальному рівні відобразити основні елементи прин­ципу територіальної цілісності (не вказуючи на сам прин­цип), була Декларація принципів міжнародного права 1970 р. У Декларації йдеться про те, що: а) обов'язком держави є «утримання від будь-яких дій, спрямованих на порушення національної єдності і територіальної ціліс­ності будь-якої держави чи країни»; б) «територія держа­ви не повинна бути об'єктом воєнної окупації, яка стала результатом застосування сили в порушення Статуту ООН»; в) «територія держави не повинна бути об'єктом набуття іншою державою в результаті загрози силою або її застосування»; г) не повинні визнаватися територіальні привласнення, отримані за допомогою сили або загрози її застосування.

Декларація обумовлює, що ці положення не можуть виводитися всупереч Статуту ООН чи іншим міжнарод­ним угодам, укладеним до її прийняття.

Становлення принципу територіальної цілісності дер­жав активніше відбувалося завдяки його регіональному утвердженню. 1948 р. Статут Організації американських держав закріпив: «Територія держави є недоторканною, не може бути предметом воєнної окупації або інших видів насильства, прямо чи опосередковано застосованих інши­ми державами незалежно від мотиву, а також від того, що ці заходи мають тимчасовий характер. Не будуть визнава­тися територіальні привласнення або інші спеціальні ви­годи, які одержані силою або шляхом застосування будь-якого іншого способу примусу».

На сьогодні принцип територіальної цілісності держав покладає на них зобов'язання утримуватися від будь-яких дій, несумісних із цілями та принципами Статуту ООН, стосовно: 1) територіальної цілісності; 2) політичної не­залежності; 3) єдності будь-якої держави; 4) дій, які явля­ють собою застосування сили або загрози нею; 5) пере­творення території на об'єкт привласнення прямо чи опосередковано, застосовуючи силу в порушення міжна­родного права. За державами закріплено право визнання окупації незаконною.

Коли йдеться про територіальну цілісність і недотор­канність держави, то маються на увазі і її природні ресур­си, природне середовище (що не може бути, зокрема, об'єктом забруднення з боку інших держав), правовий ре­жим певних територіальних ділянок держави тощо.

Суб'єктами зобов'язань принципу територіальної цілі­сності держав є всі суб'єкти міжнародного права.

Принцип територіальної цілісності держав зво­диться до заборони насильницького захоплення або зміни належності іноземних територій, а також до заборони про­типравного використання іноземних територій або заподіян­ня їм значних збитків.

Сучасному тлумаченню цього принципу міжнародного права передувала певна історія його становлення. У період, коли в міжнародних відносинах панувало право війни, од­нією з причин численних війн було прагнення до придбання нових територій. І тільки Французька буржуазна революція вперше проголосила відмову від завоювання територій. На­ціональні збори 27 травня 1790 р. прийняли декрет, відповід­но до якого "усяка війна, розпочата з інших мотивів і для інших цілей, аніж захист справедливого права, є актом гноб­лення. Відтепер французький народ забороняє собі починати будь-яку війну, спрямовану на збільшення його теперішньої території". Однак це положення декрету для міжнародно-правової практики залишалося декларацією принципів національної доктрини одного суб'єкта міжнародного права.

Першим універсальним документом, що норматив­но закріпив принцип територіальної цілісності держав, є Ста­тут ООН. У п. 4 ст. 2 Статуту зазначається, що "всі Члени ООН утримуються в їх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недотор­канності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим способом, несумісним із Цілями Об'єд­наних Націй". Таким чином, принцип територіальної недо­торканності (цілісності) шляхом закріплення у Статуті ООН став загальним для всіх держав принципом міжнародного права.

Подальшого розвитку нормативний зміст цього принципу набув у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. і в Заключному акті Наради з безпеки і співробіт­ництва в Європі 1975 р. У цих міжнародних актах закріпле­но положення, що становлять основний зміст принципу те­риторіальної цілісності держав. Це:

• повага територіальної цілісності кожної держави;

• зобов'язання утримуватися від будь-яких дій, несумісних із цілями і принципами Статуту ООН;

• не допускати дій проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави;

• зобов'язання утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної на об'єкт воєнної окупації, або інших прямих чи непрямих заходів застосування сили на порушення міжнародного права;

• ніяка окупація або придбання такого роду не визнаються законними.

Як видно з аналізу його змісту, принцип територіальної цілісності держав тісно пов'язаний із принципом незастосування сили або погрози силою. Загальним елементом для них є заборона збройного вторгнення на іноземну територію, її захоплення і т. п.

5Принцип непорушності (недоторканості) державних кордонів. Принцип непорушності (недоторканності) державних кордонів є логічним продовженням принципу територіальної цілісності держав і складає одну з найважливіших основ безпеки, насамперед, європейських держав. Фактично цей принцип закріплює непорушність державних кордонів країн Європи за підсумками Другої світової війни. Цей принцип уперше був сформульований у Заключному акті НБСЄ 1975 року, що, зокрема, говорить, що «держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордони всіх держав у Європі, і тому вони будуть утримуватися зараз і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони». Тому визнання цього принципу означає також і відмову від яких-небудь територіальних домагань. Держави-учасниці НБСЄ тим самим висловили своє визнання існуючих кордонів європейських держав. Це визнання є міжнародно-правовим, що спричиняє певні юридичні наслідки, зокрема, це визнання не можна анулювати. Відповідно до статті 2 Конституції України «територія України в межах існуючих кордонів є цілісною і недоторканною». У силу свого суверенітету і, зокрема, територіального верховенства, кожна держава вправі самостійно встановлювати порядок перетинання її кордону громадянами, транспортом і вантажами (видання національного закону про державний кордон), або такий порядок установлюється за згодою заінтересованих держав з урахуванням загальновизнаних принципів і норм міжнародного права (міжнародний договір про правовий режим державного кордону між суміжними державами). Для забезпечення недоторканності кордонів суміжні держави укладають угоди про режим взаємного кордону. Україна має майже з усіма такими країнами угоду про режим взаємного кордону і про розвиток мирного співробітництва на кордонах. Таким чином, основний зміст принципу непорушності кордонів можна звести до трьох елементів: — визнання існуючих кордонів у якості юридично встановлених відповідно до міжнародного права; — відмова від будь-яких територіальних домагань на даний момент або в майбутньому; — відмова від будь-яких інших зазіхань на ці кордони.

Принцип непорушності державних кордонів є одним із нових принципів сучасного міжнародного права. У розгорнутому вигляді він закріплений у Заключному акті На­ради з безпеки і співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 р. Суть цього принципу зводиться до міжнародно-пра­вового визнання існуючих кордонів європейських держав і до відмови від будь-яких зазіхань на ці кордони.

У Заключному акті НБСЄ, зокрема, сказано, що "держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна од­ної, як і кордони всіх держав у Європі, і тому вони утриму­ватимуться тепер і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони. Вони відповідно утримуватимуться також від будь-яких вимог або дій, спрямованих на захоплення й узур­пацію частини або всієї території будь-якої держави-учасниці". Історично ідея правового оформлення непорушності кор­донів як принципу випливає із двосторонніх міжнародних до­говорів, передусім європейських держав. 25-а річниця закін­чення Другої світової війни стала поштовхом до підписання ряду двосторонніх договорів із ФРН: СРСР (12 серпня 1970 р.), а потім Польщі, Чехословаччини, НДР. З 1970 р. принцип непорушності кордонів стає нормою міжнародного договірного права, юридичне обов'язковою для держав-учасниць. Уже в двосторонніх угодах відображено два істотні елементи принципу непорушності кордонів:

• визнання існуючих кордонів;

• відмова від будь-яких територіальних домагань.

Становлення і розвиток цього принципу як міжнародно-правової норми мали велике значення для зміцнення миру і безпеки в Європі.

Важливе значення має реалізація цього принципу і при делімітації і демаркації кордонів між державами СНД на пострадянському просторі в наш час.

Принцип не порушності державних кордонів такі зобов'язання :

1) визнати існуючі кордони держав-учасниць НБСЄ як юридичне встановлених згідно міжнародного права;

2) визнати непорушність кордонів всіх держав Європи;

3) відмовитись від будь-якого зазіхання на існуючі кордони зараз і в майбутньому;

Всучасному міжнародному праві утвердився принцип непорушності державних кордонів, і майже під такою на­звою функціонує інститут. Іноді з метою розрізнення ін­ститут називають інститутом недоторканності державних кордонів.

Сучасному універсальному міжнародному праву при­писуються властивості, яких воно, на жаль, нині не має. Для нього характерний інститут державних кордонів, а принципу непорушності державних кордонів як універ­сальної імперативної норми в ньому ще не склалося. Нор­ми цього інституту є диспозитивними за своєю природою, створюються, як правило, на двосторонній основі і при­свячені регулюванню конкретних питань, зокрема: вста­новленню, зміні державних кордонів, режиму прикордон­ної лінії, прикордонному режиму, порядку перетинання державних кордонів тощо.

Ці принципи не є імперативними нормами і не мо­жуть вважатися такими, що мають вищу юридичну силу в універсальному міжнародному праві.

Принцип непорушності державних кордонів як імпе­ративна норма утвердився лише у відносинах європейсь­ких держав, США і Канади. Історія його становлення, якщо порівнювати з міжнародно-правовими реаліями, до­сить блискавична.

На сьогодні принцип непорушності державних кор­донів покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання в європейському регіоні: 1)визнати наявні кордони держав-учасниць НБСЄ як юридично встанов­лені згідно з міжнародним правом; 2) визнати непоруш­ність кордонів усіх держав Європи; 3) відмовитися від будь-якого територіального домагання або дій, спрямова­них на узурпацію частини або всієї території будь-якої держави наразі і в майбутньому; 4) відмовитися від будь-яких зазіхань на наявні кордони нині і в майбутньому; 5) змінювати свої кордони тільки за взаємною, добро­вільною згодою відповідних держав.

Принцип непорушності державних кордонів діє навіть у разі докорінної зміни обставин, за яких укладався між­народний договір.

6Принцип вирішення мирних спорів. Принцип мирного вирішення спорів, будучи покликаний забезпечити мирне співіснування держав, відно- ситься до числа норм, що лежать в основі існування і стабільного функціонування міжнародного співтовариства. Відповідно до п. З статті 2 Статуту ООН усі члени Організації Об'єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку, і справедливість. Еволюція принципу мирного вирішення міжнародних спорів відзначена серією міжнародних договорів і угод, котрі, у міру того як вони обмежували право звертатися до війни, поступово розвивали засоби мирного вирішення міжнародних спорів і встановлювали юридичний обов'язок держав використовувати такі засоби: — принцип закріплений у Статуті ООН і у всіх міжнародних актах, що викладають принципи міжнародного права. Йому спеціально присвячений ряд резолюцій Генеральної асамблеї ООН, серед яких можна виділити Манільську декларацію про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 року; — першим багатостороннім актом, що встановив обов'язок мирного вирішення спорів, був Статут Ліги Націй, її члени зобов'язалися передавати спір, здатний викликати розірвання, на третейський або судовий розгляд або на розгляд Ради Ліги; — більш повна формула цього принципу втілена в Паризькім пакті про відмову від війни 1928 року, у якому сторони визнали, що врегулювання або вирішення всіх спорів або конфліктів, здатних виникнути між ними, якого б характеру або якого б походження вони не були, повинні завжди вишукуватися тільки в мирних засобах; — відповідно до Статуту ООН Декларація про принципи міжнародного права 1970 року сформулювала принцип у такий спосіб: «Кожна держава вирішує свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість». З приведеного формулювання принципу мирного вирішення міжнародних спорів видно, що принцип ставить за обов'язок кожній державі вирішувати будь-які міжнародні спори мирними засобами. Сторони в суперечці не вправі відмовитися від мирного врегулювання і не можуть виключити з-під дії принципу будь-які спори. Принцип не поширюється на спори, котрі стосуються справ, що входять, по суті, у внутрішню компетенцію будь-якої держави (принцип невтручання). Попередження і вирішення спорів здійснюються на базі принципів суверенної рівності і сумлінного виконання зобов'язань з міжнародного права. Відзначається і самостійне значення принципу сумлінності. Держави повинні діяти в дусі сумлінності, із тим щоб уникати виникнення спорів, повинні прагнути до якнайшвидшого і справедливого вирішення своїх спорів. Виявляється зв'язок із принципом співробітництва. Духом співробітництва і сумлінності слід керуватися в пошуках раннього і справедливого вирішення спорів. Відзначається і зв'язок із принципом невтручання — мирне врегулювання не повинно супроводжуватися втручанням у внутрішні справи. Особливо підкреслюється зв'язок із принципом незастосування сили.

Принцип мирного врегулю­вання спорів — один з небагатьох у сучасному міжнародному праві, історія за­гального визнання якого сягнула за вікову позначку. А в правосвідомості людей ця ідея закріпилася як імперативний постулат по­над два тисячоліття тому.

В 1899 р. 26 держав підписують у Гаазі Конвенцію про мирне розв'язання міжнародних сутичок. 1907 р. на Гаазькій конференції вноситься в Конвенцію стаття про обмеження застосування сили при від­шкодуванні боргових зобов'язань.

Цей принцип дістав своє відображення в Статуті Ліги Націй, закріплюється в Женевському про­токолі про мирне вирішення міжнародних спорів, у Паризькому пакті, в Генеральному акті Асамб­леї Ліги Націй, у Генеральній конвенції про міжаме­риканську процедуру примирення, Міжамерикан­ському антивоєнному договорі про ненапад та процедуру примирення тощо, у статуті ООН, Дек­ларації про принципи міжнародного права, Зак­лючного акта НБСЄ 1975 р., Підсумкового документа На­ради НБСЄ у Валетті щодо «Механізму НБСЄ з урегулювання спорів» та ін.

На сьогодні принцип мирного врегулювання спорів покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'я­зання: 1) вирішувати всі свої суперечки і розбіжності вик­лючно мирними засобами; 2) врегульовувати спори в найкоротший термін; 3) не зупиняти процесу мирного врегу­лювання і пошуку взаємоприйнятних рішень; 4) використовувати визнані в міжнародному праві мирні засоби (пе­реговори, розслідування, посередництво, арбітраж, су­дове розслідування, інші засоби на власний вибір, узгод­жені до виникнення спору); 5) утримуватися від ультима­тивності; 6) утримуватися від будь-яких дій, які можуть поглибити напруженість; 7) враховувати інтереси іншої сторони — учасника спору; 8) виконувати прийняте в уз­годженому порядку рішення.

На відміну від становлення і розвитку інших прин­ципів сучасного міжнародного права для принципу мир­ного вирішення спорів є характерною стабільність, по­слідовність визнання, різнобічне докладання зусиль дер­жавами для його практичного зміцнення, починаючи з Гаазької конференції миру 1899 р.

Поняття спору та ситуації. Цей принцип закріплено в багатьох міжнародних документах, таких як; Гаазька Конвенція про мирне вирішення міжнародних сутичок (1899 p.), Конвенція про обмеження застосування сили при відшкодуванні боргових зобов'язань (1907 p.), та ін. Принципу мирного вирішення - всі Члени Організації Об'єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість ".

Принцип мирного врегулювання спорів покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання:

1) вирішувати всі свої суперечки, розбіжності виключно мирними засобами;

2) врегульовувати спори в найкоротший строк;

3) не зупиняти процес мирного врегулювання і пошуку взаємоприйнятних рішень;

4) використовувати визнані в міжнародному праві мирні засоби;

5) утримуватися від ультимативності;

6) утримуватись від будь-яких дій, які можуть поглибити спір;

7) враховувати інтереси іншої сторони-учасника спору;

7Невтручання в нутрішні спори держави. Принцип невтручання у внутрішні справи є одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Цей принцип закріплений у п. 7 статті 2 Статуту ООН і знайшов свою конкретизацію в авторитетних міжнародних документах: Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, Заключнім акті НБСЄ 1975 року, Декларації ООН про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держави, про відгороджений їх незалежності і суверенітету 1982 року. Принцип невтручання у внутрішні справи тісно пов'язаний із принципом суверенної рівності держав. Із затвердженням у сучасному міжнародному праві принципу права народів і націй на самовизначення сфера дії принципу невтручання у внутрішні справи розширилася: він поширюється не тільки на суверенні держави, але і на народи і нації, що ведуть боротьбу за національне звільнення і включає обов'язок держав не нав'язувати їм свого суспільного або державного строю і своєї ідеології. Зміст принципу невтручання у внутрішні справи означає заборону державам і міжнародним організаціям утручатися у внутрішні справи держав і народів у будь-яких формах: збройним, економічним, дипломатичним шляхом, шляхом засилання шпигунів, диверсантів, відкрито або побічно, із боку однієї держави, декількох держав або під прикриттям міжнародної організації. Так, відповідно до п. 7 статті 2 Статуту ООН Організація не має права «на втручання в справи,що по суті вхідні у внутрішню компетенцію будь-які держави». Проте варто мати на увазі, що деякі події, що відбуваються в межах території держави, можуть кваліфікуватися Радою Безпеки ООН як не стосовні винятково до внутрішньої компетенції останньої. Так, наприклад, якщо Рада безпеки ООН констатує, що вони загрожують міжнародному миру і безпеці, такі події перестають бути внутрішньою справою даної держави і дії Об'єднаних Націй у відношенні цих подій не будуть утручанням у внутрішні справи держави. Таким чином, концепція невтручання не означає, що держави можуть довільно відносити до своєї внутрішньої компетенції будь-які питання. Міжнародні зобов'язання держави, у тому числі і їхні зобов'язання за Статутом ООН, є критерієм, що дозволяє правильно підходити до вирішення цього питання.

Принцип невтручання у внутрішні справи. Статут ООН забороняє втручання у справи, які стосуються внутріш компетенції будь-як держ. Дотримання зазначеного принципу виключає можливість використ тиску, ек санцій, введення ембарго та ін обмежень стосовно тієї чи ін держ. Але цей принцип дуже часто порушується з боку окремих держ. Принцип невтручання також забороняє будь-яке збройне втручання у внутрішні або зовніш справи, щоє внутрішньою компетенцією держ.; забороняється будь-який примус для підкорення своїм власним інтересам; держ повинні утримуватись від надання прямої або опосередкованої допомоги терорист діял., спрямованій на насильницьке повалення режиму ін держ.

Принцип невтручання

На сьогодні принцип невтручання покладає на су­б'єктів міжнародного права такі зобов'язання: 1) утриму-ваіися-*іиибезпосереднього втручання; 2) опосередковано не втручатися у внутрішні справи інших держав; 3) уни­кати як індивідуального, так і колективного втручання; 4) утримуватися від втручання як у внутрішні, так і зов­нішні справи, що входять до внутрішньої компетенції дер­жави; 5) утримуватися від збройного втручання; 7) утри­муватися від будь-якого воєнного, політичного, економіч­ного або іншого примусу держави з метою примусити іншу державу чинити собі на користь за рахунок її суве­ренних прав; 8) утримуватися від надання допомоги підривній терористичній діяльності; 9) забороняти органі­зації сприяння, допомогу чи допуск збройної або інших видів діяльності, спрямованої на повалення, зміну держав­ного ладу іншої держави.

Слід мати на увазі, що вказані зобов'язання стосують­ся всіх суб'єктів міжнародного права.

При визначенні «справ, які, по суті, входять у внутріш­ню компетенцію будь-якої держави», слід мати на увазі, що вони не завжди збігатимуться з територією держави. По-перше, сама держава часто своїм національним правом (а паралельно й міжнародними зобов'язаннями) певні справи переносить зі сфери виключно внутрішньої компетенції до сфери міжнародно-правового регулювання (наприклад, ста­новище індивіда, боротьба зі злочинністю та ін.).

По-друге, певні відносини, хоч вони й розвиваються в межах території держави, безвідносно до її волі можуть бути віднесені міжнародним співтовариством до таких, що перестають бути виключно внутрішньою компетенцією цієї держави. По-третє, певні суспільні відносини можуть розвива­тися за межами території держави, але залишатимуться її внутрішньою справою (відносини, що випливають із між­народних угод і деякі інші).

Критерієм визначення «внутрішньої компетенції дер­жави» є її міжнародні зобов'язання і практика.

8Принцип поваги прав людини. У якості самостійного принцип поваги прав людини був сформульований у Заключному акті НБСЄ 1975 року. У аналізованій галузі ухвалений ряд найважливіших актів, до яких відносяться: Загальна декларація прав людини 1948 року і два Пакти про права людини 1966 року, один — про цивільні і політичні права, інший — про економічні, соціальні і культурні права. Був укладений ряд Конвенцій, з конкретних аспектів: про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948 рік), про ліквідацію усіх форм расової дискримінації (1966 рік), про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні жінок (1979 рік), про права дитини (1989 рік) та ін. Затвердження в міжнародному праві принципу поваги прав людини вносить зміни в саму концепцію сучасного міжнародного права. Відношення держави до свого населення стає об'єктом уваги міжнародного співтовариства. Держави беруть на себе зобов'язання додержуватися історично досягнутих стандартів прав людини, оскільки від цього залежать і міждержавні відносини. Міжнародне право враховує важливий аспект взаємозв'язку внутрішнього і міжнародного життя держав. У статті 3 Конституції України закріплено, що «права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Затвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави». У цілому ж затвердження в міжнародному праві принципу поваги прав людини — немаловажне свідчення ступеня цивілізованості як цього права, так і самого міжнародного співтовариства. Кожна держава має суверенну владу видавати норми, що визначають права й обов'язки своїх громадян. Проте реалізація цієї влади повинна відбуватися в рамках міжнародного права. Міжнародний контроль у цій галузі не суперечить принципу невтручання, У Документі Московської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1991 року підтверджується, що «питання, які стосуються прав людини, основних свобод, демократії і верховенства закону, носять міжнародний характер, оскільки дотримання цих прав і свобод складає одну з основ міжнародного порядку». Відповідні зобов'язання представляють безпосередній і законний інтерес для всіх держав-учасниць і не належать до числа винятково внутрішніх справ відповідної держави. На відміну від інших принципів міжнародного права, принцип поваги прав людини займає центральне становище й у національному праві. Аналіз міжнародних актів дозволяє виділити такі основні положення принципу поваги прав людини: — визнання гідності, властивої всім членам людської родини, а також їх рівних і невід'ємних прав є основою свободи, справедливості і загального миру; — кожна держава зобов'язана сприяти шляхом спільних і самостійних дій загальній повазі і дотриманню прав людини й основних свобод відповідно до Статуту ООН; — права людини повинні охоронятися владою закону, що забезпечить національний мир і правопорядок, людина не буде змушена вдаватися в якості останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення; — держава зобов'язана шанувати і забезпечувати всім, хто знаходиться в межах її юрисдикції, особам права і свободи, визнані міжнародним правом, без будь-якої різниці, як то: у відношенні раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, станового або іншого становища; — кожна людина несе обов'язки стосовно інших людей і того суспільства і держави, до яких вона належить; — держава зобов'язана прийняти законодавчі й інші заходи, необхідні для забезпечення міжнародно визнаних прав людини; — держава зобов'язана гарантувати будь-якій особі, права якої порушені, ефективні засоби правового захисту; — держава зобов'язана забезпечити право людини знати свої права і поступати відповідно до них.

Принцип загального поважання прав людини й основних свобод, як підкреслюється у Статуті ООН, для усіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії — один із ви­знаних лише в сучасну епоху основних принципів міжнарод­ного права.

Реальне міжнародне співробітництво у сфері сприяння загальному поважанню і додержанню прав людини пов'язане зі створенням Організації Об'єднаних Націй. У преамбулі, статтях 1 і 55 Статуту ООН закріплений принцип загального поважання прав людини й основних свобод.

Характерним для Статуту ООН є те, що захист демокра­тичних прав і свобод нерозривно пов'язаний з підтриманням міжнародного миру і безпеки, з розвитком поваги і прав на­родів, із встановленням дружніх відносин між ними. Поло­ження Статуту ООН про права людини стали відображен­ням реакції світового співтовариства на страхіття Другої сві­тової війни .

Становлення і розвиток принципу поважання прав люди­ни й основних свобод, крім Статуту ООН, відбувалися шля­хом прийняття таких важливих міжнародних документів, як Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародна кон­венція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1963 р., Міжнародні пакти про права людини 1966 р. тощо. Цей принцип був відображений і в регіональних міжнародно-правових актах: Європейській конвенції прав людини й ос­новних свобод 1950 р. та ряді інших. Нормативний зміст принципу загального поважання прав людини й основних свобод зак­ріплено також у Декларації про принципи міжнародного пра­ва 1970 р. та в Заключному акті Наради з безпеки і співро­бітництва в Європі 1975 р. Розглянемо найбільш характерні його особливості.

Як відомо, права людини немислимі без держави і не існують поза нею. Кожна людина користується тільки тими правами і свободами — соціальними, економічними, політич­ними, громадянськими і культурними, що передбачені в кон­ституції і законах країни. Це вихідне положення (як націо­нальних систем права, так і міжнародного права) є загально­визнаним. Законодавство будь-якої держави визначає право­ве становище, обсяг прав та обов'язків усіх без винятку осіб, які перебувають на її території: насамперед громадян даної держави, а також іноземців і апатридів.

Права, надані державами громадянам, є "правами не міжнародного характеру, а правами, що випливають із внут­рішнього законодавства. Міжнародне право є усе ж першо­основою цих прав, оскільки обов'язок надання їх накладаєть­ся на окремі держави міжнародним правом". Що стосується міжнародних договорів, то "на практиці такі договори не створюють прав, а лише наклада­ють обов'язок на договірні держави запроваджувати ці права в життя за допомогою свого законодавства.

Ці доктринальні положення теорії міжнародного права закріплені в ряді важливих міжнародних документів. На­приклад, у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. підкреслюється, що "кожна дер­жава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується вжити необхідних заходів відповідно до своїх конституційних про­цедур і положень цього Пакту для прийняття таких законо­давчих або інших заходів, що можуть виявитися необхідни­ми для здійснення прав, визнаних у цьому Пакті" (ст. 2).

Таким чином, загальновизнаним стає механізм імплемен­тації міжнародно-правових норм, відповідно до якого міжна­родні норми і стандарти у сфері прав людини створюються шляхом угод між державами, але вони не створюють безпо­середньо прав і свобод для людини, а встановлюють норми і зобов'язання для держав і між державами. Здійснення, впро­вадження в життя цих норм і стандартів є обов'язком і від­повідальністю певних держав-учасниць міжнародних догово­рів про права людини.

Тому, якщо говорити про суть міжнародного захисту прав людини з урахуванням більш ніж піввікового досвіду ді­яльності ООН у даній сфері, слід виділити такі напрями:

• створення універсальних рекомендацій для всіх держав про права людини й основні свободи, які мають пова­жатися і яких потрібно додержуватися;

• розробка міжнародних договорів (пактів, конвенцій тощо) про права людини, що зобов'язують держави до створення механізму їх реалізації на національному рівні;

• перевірка виконання державами своїх міжнародних зо­бов'язань щодо забезпечення прав і свобод людини шляхом створення спеціального міжнародного меха­нізму контролю.

35.Принцип загальної поваги до прав людини. Реальне міжнар співробіт в цій сфері пов`язане з створенням ООН, в статуті якого зазначається, що захист прав і свобод нерозривно пов`язаний з підтрим міжнар миру та безпеки, з встановленням дружніх відносин між народами. В 1948р була прийнята Декларайія прав людини, Законодавство будь- якої держави визначає правове становище, обсяг прав та обов`язків усіх осіб, які перебув на її тер.

Принцип поваги прав і основних свобод людини покладає на суб'єктів міжнародного права, права та обов'язки: 1) обов'язок поважати права людини та основні свободи незалежно від статі, раси, мови, релігії; 2) обов'язок спри­яти і розвивати ефективне здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних та ін­ших прав і свобод; 3) обов'язок поважати право людини на об'єднання з іншими, свободу особистості сповідати­ся одноособово або спільно з іншими; 4) обов'язок по­важати право національних меншин на рівність перед за­коном 5) обов'язок визнавати пра­во людини знати свої права та свободи і захищати їх, і ін.

Принцип поваги прав та основних свобод людини вперше було сформульовано як самостійний принцип у Заключному акті НБСЄ 1975 р. Але й до сьогодні серед науковців до нього залишилося двояке ставлення. З од­ного боку, ніби всі, хто взагалі визнає такі принципи міжнародного права, погоджуються, що такий принцип існує, з іншого — сумніваються, чи не випереджаємо ми подій. Існують такі найважливіші акти в цій сфері: Загальна декла­рація прав людини 1948 р.; Міжнародний пакт про гро­мадянські і політичні права 1966 р.; Міжнародний пакт про економічні, со­ціальні і культурні права 1966 р. Паралельно укладаються численні конвенції щодо спеціальних аспектів прав лю­дини: запобігання злочинам геноциду і покарання за ньо­го 1948 р., про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р.; конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принизливих для людської гідності видів поводження і покарань, права дитини, про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок та ін.

Нині функціо­нують: Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р., Європейська хартія прав людини, Американська кон­венція прав людини 1969 р., Африканська хартія прав лю­дини і народів 1981 р., Конвенція СНД про права і ос­новні свободи людини 1995 р.

Важливим було прий­няття в 1993 р. Віденської декларації і Програми дій на Всесвітній конференції з прав людини, організованій ООН. На сьогодні принцип поваги прав і основних свобод людини покладає на суб'єктів міжнародного права, на­самперед на держави, такі основні права та обов'язки: 1) обов'язок поважати права людини та основні свободи незалежно від статі, раси, мови, релігії; 2) обов'язок спри­яти і розвивати ефективне здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних та ін­ших прав і свобод; 3) обов'язок поважати право людини на об'єднання з іншими, свободу особистості сповідати­ся одноособово або спільно з іншими; 4) обов'язок по­важати право національних меншин на рівність перед за­коном, надавати їм повну можливість користуватися пра­вами людини та основними свободами і захищати їхні законні інтереси в цій галузі; 5) обов'язок визнавати пра­во людини знати свої права та свободи і захищати їх; 6) обов'язок дотримуватися міжнародних пактів, декла­рацій та угод з прав людини, якщо вони ними пов'язані; 7) обов'язок приймати законодавчі акти і вживати інших заходів, які є необхідними для забезпечення міжнародно визнаних основних прав і свобод людини; 8) обов'язок гарантувати людині, права якої порушено, ефективні за­соби захисту.

Кожна людина має сьогодні право звертатися до між­народних структур для захисту своїх прав. Для цього ство­рено відповідний інституційний механізм на універсаль­ній і регіональній основі: в рамках ООН — Верховний комісар ООН з прав людини, Комісія з прав людини, Підкомісія щодо попередження дискримінації і захисту меншин, Комісія з проблем становища жінок, Комітет з питань ліквідації расової дискримінації, Комітет з прав людини, Комітет з питань ліквідації дискримінації щодо жінок, Комітет проти катувань тощо; на регіональній основі: Суд Європейського Союзу, Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини, Міжнародний трибунал з питань колишньої Югославії, Міжнародний трибунал з питань Руанди та ін.

9Рівноправність та самовизначеність народів і націй. езумовна повага права кожного народу і нації вільно вибирати шляхи і форми свого розвитку є однією з принципових основ міжнародних відносин. Принцип рівноправністі та самовизначення народів і націй у якості обов'язкової норми сучасного міжнародного права одержав свій розвиток у Статуті ООН. Одна з найважливіших цілей ООН — «розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправністі і самовизначення народів» (п. 2 статті 1 Статуту). Зазначена ціль конкретизується в багатьох його положеннях. Зміст принципу рівноправністі і самовизначення народів уперше розкритий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, прийнятій в той історичний період, коли процес деколонізації досяг апогею. Це обумовило основну спрямованість принципу: «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до Статуту ООН». Більш того, держави зобов'язані сприяти здійсненню принципу з метою сприяння дружнім відносинам між державами і ліквідації колоніалізму. Самовизначення означає право народів вибирати такий шлях розвитку, що найбільшою мірою відповідає їх історичним, географічним, культурним, релігійним і т.п. традиціям і уявленням. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року підкреслюється: «Створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є формами здійснення цим народом права на самовизначення». Слід мати на увазі, що право національного самовизначення не зникає, якщо нація утворила самостійну державу або ввійшла до складу федерації держав. Суб'єктом права на самовизначення є не тільки залежні, але і суверенні нації і народи. З досягненням національної самостійності право на самовизначення лише змінює свій зміст, що знаходить висвітлення у відповідній міжнародно-правовій нормі. Втілення принципу рівноправністі і самовизначення народів у Статуті ООН указує, що мова йде про міждержавні відносини, що повинні здійснюватися з урахуванням того, що всі народи рівноправні, і кожний із них має право розпоряджатися своєю долею. Тут також підкреслюється значення такого роду відносин для зміцнення загального миру. Кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи, про які йде мова, їхнього права на самовизначення. У своєму опорі таким діям народи вправі просити й одержувати, підтримку відповідно до Статуту ООН. Принцип самовизначення народів — це право народів, а не обов'язок, і здійснення цього права може бути різним. Самовизначення не повинно здійснюватися із сепаратистських позицій на шкоду територіальній цілісності і політичній єдності суверенних держав. З іншого боку, якщо народ створить орган, що його офіційно представляє і виконує публічно-правові функції, то всякі насильницькі дії, що перешкоджають ззовні процесу самовизначення, можуть розглядатися як принципи невтручання і суверенної рівності держав, що порушуються. Право народів на самовизначення тісним способом зв'язане зі свободою політичного вибору. Народи, що самовизначилися, вільно вибирають не тільки свій внутрішньополітичний статус, але і свою зовнішньополітичну орієнтацію. Повага свободи політичного вибору стає фундаментом співробітництва, а не суперництва і протиборства. З цим, зокрема, пов'язане право держав, що звільнилися, на проведення політики неприєднання, на участь у розв'язанні як загальносвітових, так і регіональних проблем. Міжнародні пакти про права людини 1966 року підтвердили зв'язок самовизначення з правами людини, закріпивши у своїх перших статтях положення про те, що «усі народи мають право на самовизначення» (стаття 1 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року). Що стосується етнічних, релігійних і мовних меншин, то приналежним до них особам не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, своєю мовою, а також сповідати свою релігію (у відповідності зі статтею 27 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року). Ці положення одержали розвиток у Декларації Генеральної асамблеї ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин 1992 року. Держави зобов'язані охороняти «на їхніх відповідних територіях існування і самобутність» таких меншин і заохочувати створення умов для розвитку цієї самобутності.

У своєму розвитку цей прин­цип пройшов чотири ос­новні етапи: 1) проголошення принципу національності; 2) визнан­ня як принцип самовизначення; 3) проголошення у Статуті ООН як принци­пу рівноправності і самовизначення народів; 4) закріплен­ня в Заключному акті НБСЄ принципу рівноправності і права народу розпоряджатися власною долею. Кожен із зазначених етапів являє собою не тільки зміну формулю­вання, а й певний напрям дії принципу, його наповнен­ня політичним або юридичним змістом тощо.

Юридичне існування принципу рівноправності і пра­ва народу розпоряджатися власною долею випливає не тільки із Статуту ООН, а і з Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. У Заключному акті НБСЄ 1975 р. записано: «Всі на­роди мають право в умовах свободи визначати, коли і як вони бажають, свій внутрішній і зовнішній політичний статус без втручання ззовні і здійснювати на власний роз­суд свій політичний, економічний, соціальний та культур­ний розвиток».

Важливими для тлумачення і подальшого розвитку принципу були Декларація про надання незалежності ко­лоніальним країнам і народам і Декларація про принципи міжнародного права.

На сьогодні принцип рівноправності і права народів розпоряджатися власною долею передбачає за суб'єктами міжнародного права такі права та обов'язки: 1)обов'язок поважати рівність народів і націй; 2) обов'язок поважати право самостійно розпоряджатися власною долею; 3) пра­во народів жити в умовах повної свободи; 4) право визна­чати, коли захочуть і як захочуть, свій внутрішній і зов­нішньополітичний статус; 5) право здійснювати на влас­ний розсуд свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток; 6) право кожного народу, нації віль­но розпоряджатися своїми природними багатствами і ре­сурсами; 7) право просити і отримувати підтримку відпові­дно до цілей та принципів Статуту ООН, у разі позбавлен­ня їх права на самовизначення насильницьким шляхом.

Право народу і нації розпоряджатися власною долею і в період деколонізації не позбавляє права на відокрем­лення та утворення самостійної держави, на об'єднання з іншою державою або на приєднання до іншої держави.

Обов'язок суб'єктів міжнародного права — поважати права, передбачені принципом рівноправності і права народів розпоряджатися власною долею і сприяти їх здій­сненню як індивідуально, так і шляхом сумісних, спіль­них дій.

10 Принцип міжнародного співробітництва. Принцип міжнародного співробітництва зобов'язує держави співробітничати одна з одною незалежно від розходжень їх політичних, економічних і соціальних систем. Ідея міжнародного співробітництва держав, незалежно від розходжень у їх політичному, економічному і соціальному ладі, у різноманітних сферах міжнародних відносин із метою підтримки міжнародного миру і безпеки є основним положенням у системі норм, що містяться в Статуті ООН. Як принцип вона була сформульована в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року. Після прийняття Статуту ООН принцип співробітництва був зафіксований у статутах багатьох міжнародних організацій, у міжнародних договорах, численних резолюціях і деклараціях. З прийняттям Статуту ООН принцип співробітництва посів своє місце в ряді інших принципів, обов'язкових для дотримання відповідно до сучасного міжнародного права. Так, відповідно до Статуту держави зобов'язані здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру, а також зобов'язані підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи. Конкретні форми співробітництва і його обсяги залежать від самих держав, їхніх потреб і матеріальних ресурсів, внутрішнього законодавства і прийнятих на себе міжнародних зобов'язань. Аналіз політико-правових документів, що відбивають наміри держав (Декларація про принципи міжнародного права 1970 року і Декларація принципів Заключного акта НБСЄ 1975 року), показує прагнення держав надати принципові співробітництва універсальний характер. Обов'язок держав співробітничати одна з одною, звичайно, припускає сумлінне дотримання державами норм міжнародного права і Статуту ООН. Якщо ж якась держава ігнорує свої зобов'язання, що витікають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, то тим самим ця держава підриває основу співробітництва. Основними напрямками співробітництва є: — підтримка миру і безпеки; — загальна повага прав людини; — здійснення міжнародних відносин в економічній, соціальній, культурній, технічній і торговій галузях відповідно до принципів суверенної рівності і невтручання; — співробітництво з ООН і вживання заходів, передбачених її Статутом; — сприяння економічному зростанню у всьому світі.

З основної ідеї міжнародного права, яким встановлюється спілкування держав, випливає, пра­во і обов'язок кожної держави підтримувати постійні від­носини з усіма іншими членами міжнародного правового спілкування.

На практиці цю ідею було реалізовано лише у Статуті ООН.

У Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. зазначено, що співробітництво є не стільки правом, скільки обов'язком держав у різних сферах міжнародних відносин: «Держави зобов'язані, незалежно від різниці в їхніх політичних, економічних і соціальних системах, спів­робітничати одна з одною в різних галузях міжнародних відносин з метою підтримки міжнародного миру та без­пеки і сприяння міжнародній економічній стабільності та прогресу, загальному добробуту народів».

Питанням процедури, методам співробітництва держа­ви приділили значну увагу в ході НБСЄ 1975 р. Заключ­ний акт цієї наради формулює принцип співробітництва як норму, згідно з якою держави зобов'язані «розвивати своє співробітництво одна з одною, як і з усіма держава­ми, в усіх галузях відповідно до цілей і принципів Стату­ту ООН».

На сьогодні принцип співробітництва покладає на су­б'єктів міжнародного права такі зобов'язання: 1) спів­робітничати відповідно до цілей та принципів ООН; 2) ро­бити свій внесок у співробітництво на умовах рівності; 3), сприяти взаєморозумінню, довірі, дружнім та добросусід­ським відносинам в умовах миру, безпеки і справедливості; 4) підвищувати добробут народів; 5) ширше знайомити інші держави з власними досягненнями в економіці, на­уці, техніці, культурі; робити власні досягнення в цих сфе­рах надбанням інших; 6) скорочувати різницю в економіч­ному розвитку.

Співробітництво держав має бути рівноправним, спра­ведливим, без тиску і втручання у внутрішні справи. Виго­да від співробітництва повинна бути не тільки взаємною, а і для блага інших держав, світового співтовариства.

1Принцип сумлінного виконання міжнародних зобовязань. Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань виник у формі міжнародно-правового звичаю pacta sunt servanda (лат. — угоди треба дотримуватися) на ранніх стадіях розвитку державності, а в даний час знаходить висвітлення в численних двосторонніх і багатосторонніх міжнародних угодах. В якості загальновизнаної норми поведінки суб'єктів зазначений принцип закріплений у Статуті ООН, преамбула якого підкреслює рішучість членів ООН створити умови, при яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобов'язань, що витікають із договорів та інших джерел міжнародного права. Відповідно до п. 2 статті 2 Статуту «всі Члени Організації Об'єднаних Націй сумлінно виконують прийняті на себе за дійсним Статутом зобов'язання, щоб забезпечити їм усім у сукупності права і переваги, що витікають із приналежності до складу Членів Організації». Розвиток міжнародного права підтверджує універсальний характер принципу, що розглядається. Відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1968 року кожен чинний договір обов'язковий для його учасників і повинний ними сумлінно виконуватися. Більш того, учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права в якості виправдання для невиконання ним договору. Сфера дії розглянутого принципу помітно розширилася в останні роки, що одержало відбиток у формулюваннях відповідних міжнародно-правових документів. Так, відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 року кожна держава зобов'язана сумлінно виконувати зобов'язання, прийняті нею відповідно до Статуту ООН, зобов'язання, що витікають із загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, а також зобов'язання, що витікають із міжнародних договорів, діючих відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. У Декларації підкреслюється необхідність сумлінного дотримання насамперед тих зобов'язань, що охоплюються поняттям «загальновизнані принципи і норми міжнародного права» або випливають із них. У Декларації принципів Заключного акта НБСЄ 1975 року держави-учасниці погодилися сумлінно виконувати свої зобов'язання з міжнародного права: як ті зобов'язання, що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і ті зобов'язання, що випливають із відповідних міжнародному праву договорів або інших угод, учасниками яких вони є. Зобов'язання «з міжнародного права», безумовно, ширше зобов'язань, «що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права». У різних правових і соціально-культурних системах існує своє розуміння сумлінності, що безпосереднім чином відбивається на дотриманні державами прийнятих зобов'язань. Концепція сумлінності одержала закріплення у великій кількості міжнародних договорів, резолюціях Генеральної асамблеї ООН, у деклараціях держав і т.д. Юридичний зміст сумлінності слід виводити з тексту Віденської конвенції про право міжнародних договорів, головним чином, розділів «Застосування договорів» (статті 28-30) і «Тлумачення договорів» (статті 31-33). Застосування положень договору багато в чому визначається його тлумаченням. Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань поширюється тільки на дійсні угоди. Це значить, що розглянутий принцип застосовується тільки до міжнародних договорів, укладеним добровільно і на основі рівноправністі. Будь-який нерівноправний міжнародний договір насамперед порушує суверенітет держави і як такий порушує Статут ООН, оскільки Організація Об'єднаних Націй заснована на принципі суверенної рівності усіх її членів, що, у свою чергу, прийняли на себе зобов'язання розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправністі і самовизначення народів.

В сучасному міжнародному праві цей принцип за­кріплено у Статуті ООН, преамбула якого ставить перед державами-членами завдання створити умови, за яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобо­в'язань, що випливають з договорів та інших джерел міжнародного права. Закріплено у Віденських конвенціях про право міжнародних договорів 1969 і 1986 рр.

Принцип добросовісного виконання міжнародних зобо­в'язань стосується всіх зобов'язань — як таких, що випли­вають з міжнародних договорів і звичаїв, так і таких, що сформульовані в обов'язкових рішеннях міжнародних ор­ганів та організацій, міжнародних судів, арбітражів тощо. За цим принципом не можна в односторонньому порядку від­мовитися або переглянути міжнародне зобов'язання.

Принцип добросовісного виконання зобов'язань є критерієм законності діяльності суб'єктів міжнародного права. Його добросовісна реалізація — основна умова ста­більності та ефективності міжнародного правопорядку.

В сучасному міжнародному праві вироблено досить ефективні інституційні механізми дотримання принципу добросовісного виконання міжнародних зобов'язань, зо­крема взаємні консультації, переговори, суди, третейські суди тощо.