1.2 Заборонене кохання гетьмана.

Перший роман, який приписують майбутньому гетьманові, стався при дворі польського шляхтича Фальковського: юний Іван спокусив його дружину. Коли Фальковський застав коханців “на місці злочину ”, та ще й його слуга підтвердив, що Мазепа бував у пані стільки разів, “скільки він має на голові волосся ”, шляхтич вирішив жорстоко покарати молодого коханця. Зв’язаного голого Мазепу посадили задом наперед на його коня і налякану тварину пустили через густі зарості. Кажуть, коли кінь прибився до обійстя Мазепи, слуги ще довго не відчиняли ворота, бо не могли упізнати в скривавленій людині свого пана…

За дружину Іван Мазепа узяв собі вдову Ганну Фрідрикевич. І хоч побутує думка, що він одружився з нею тільки заради грошей і ніякого кохання між ними не було, за час їхнього сімейного життя гетьману не приписують жодного роману на стороні (за іншими даними Мазепа був двічі офіційно одружений, але дітей у нього не було). Невідомо, чи мала Ганна дітей від Мазепи; якщо вони й були, то померли в ранньому дитинстві.

Справжнє велике кохання прийшло до Івана Мазепи, коли він став уже вдівцем. І нічого у цьому не було б дивного, якби не дві обставини: вік закоханих, а також те, що вони були ріднею. Обраницею гетьмана України стала Мотря – донька його правої руки, державного судді Василя Кочубея. Їй минав 15-ий рік, а Мазепі йшов – 71-ий. До того ж, гетьман був хрещеним батьком Мотрі.

Гетьман не відчував наступу літ. Він мав струнку стать, гарні промовисті очі, що горіли живим блиском, та дужий організм, який не втратив жодної краплини своєї сили та живучості. Також існував якийсь чар довкола цієї не збагнутої постаті, якого зазнала й донька Кочубея. Не має причин сумніватись, що вона щиро покохала гетьмана.

Мазепа волів із нею оженитись у 1704 році. Старий Кочубей і чути про це не хотів. Не кажучи про різницю віку, православна церква забороняла шлюби між хресним батьком і похресницею. Проте гетьман мав славу переможця жіночих сердець...

Закохана пара сходилась потайки, а гетьман постійно обдаровував свою кохану дорогоцінними дарунками. Та її мама, сувора жінка, не вміла жартувати з обов'язком: ненавиділа Мазепу і так ганьбила доньку, що життя Мотрі ставало нестерпне. Тож в якийсь час Мотря вирішила покинути рідну хату і втекти до гетьмана.

Василь Кочубей був сам не свій від люті. Він наказав бити у дзвони, аби всі знали про його лихо. Мазепа ж не очікував скандалу, і з огляду на осуд козацької старшини, відіслав Мотрю до її батьків. Та кохати її не перестав. До сьогоднішніх днів збереглися кілька його листів, які він писав Мотрі. Слова в них сповнені ніжності, в яких присутнє щире почуття та довготерпіння: "Моє серденько, мій квіте рожаний! Сердечно на теє болію, що на далеко від мене їдеш, а я не можу очиць твоїх і личка біленького видіти; через сеє письмечко кланяюся, всю Тебе цілую любезно. Зажурився я, почувши від служниці, що Ваша Милость за зле на мене маєш, що Вашу Милість при собі не задержав, але відослав додому. Уваж сама, щоб з того виросло. Я би не міг витримати, щоб твої родичі по всім світі розголосили: що взяв у нас дочку уночі ґвалтом і держить у себе замість підложниці".

Наступний лист промовляє такими словами: "Моя сердечна кохана Мотронько! Поклін мій віддаю В. М., моє серденько, а при поклоні посилаю В. М. гостинця-книжечку і обручик діамантовий, прошу теє завдячне прийняти, а мене в любові своїй невідмінно ховати, даки дасть Бог з ліпшим привітаю. За тим цілую уста коралевії, ручки біленькі і всі приваби тільця біленького, моя любенько кохана!"

Як на затятого скептика, слова у цих листах справді сповнені подиву ніжності почуттів. Складна душа Мазепи мала такі незбагненні переходи! У той же час старий Кочубей не знаходив собі місця. У своїх доносах він нарікав царю, що "Мазепа прохав і дістав від його доньки мичку волосся і що вона переслала йому свою нічну сорочку". Життя Мотрі перетворилося на справжній жах. Щодня спалахували сварки. Дівчина проклинала своїх батьків і впадала у таку лють, що плювала їм в лице. Вони думали, що вона заворожена. Кочубей, втративши терпець, і не маючи сил боротися з донькою, написав лист до Мазепи зі скаргою: "Лихо мені нещасливому, всіма покинутому! Замість надії знайти в рідні потіху на старість, маю нову журбу. Очі мої вкриваються мрякою. Невимовний сором заливає мене і не можу я нікому поглянути в очі. Ганьба каже мені втікати від людей. Я плачу невпинно зі своєю нещасливою жінкою".

Мазепа відповів, обвинувачуючи у всьому нещасті жінку Кочубея: "Це жінка нахабна і балакуча, яку треба би загнуздати як дикого коня". Утеча Мотрі спонукала його до роздумувань у класично-біблійному стилі: "Чи свята мучениця Варвара не втекла з дому батька свого Діоскора, і не до хати гетьмана, а поміж пастухів?"

Василь Кочубей затаїв невимовну лють на Мазепу і чекав слушної нагоди для помсти. Декілька разів він робив офіційні доноси на гетьмана, якого обвинувачував у державній зраді. Але згодом сам потрапив у свою ж пастку. Царські міністри занадто дружили з Мазепою, який впливав на них своїми чарами навіть на відстані, тому вони не підтримали Кочубея. Згодом судді наказали випитати у головного обвинуватця всі факти. Кати вже наближалися до Кочубея, він перестав володіти собою і викрикнув: "Признаю, що з ненависті до Мазепи я видумав усю цю історію, щоб помститись за образу, заподіяну моїй рідні". Та було запізно, муки почались: Кочубея вдарили п'ятикратним кнутом, про який тоді ще в Україні не знали.

Після низки тортур Кочубея та його спільників відіслали через Дніпро, до головного місцеперебування Мазепи, яка знаходилася у Борщагівці, поблизу Білої Церкви. Гетьман міг їх помилувати, але час не був пригожий на ласку. Зраджений змовник і розчарований коханець виявив себе невблаганним. Коли Мотря дізналась про смерть батька, її горю не було меж. Вона зненавиділа свого коханого та від розпуки збожеволіла і наклала на себе руки.