4. Робота - це навчання

Особливо широко й ефективно можна застосовувати дистанційне навчання у внутрішньо корпоративних системах підвищення кваліфікації співробітників. Конкуренція на ринку й швидкість, з якою обновляється продукція, змушують великі компанії впроваджувати власні системи дистанційного навчання. Корпоративні освітні мережі побудували IBM і Cisco Systems, General Motors, Ford Motors і ін. Багато хто з таких систем значно випереджають як по складності, так і по кількості тих, яких навчають, університетські системи ДН. При створенні 93% навчальних програм використовуються найбільш популярні web-технології, а також технології телевізійного повідомлення на робоче місце (streaming video to the desktop).

За даними фірми Corporate University Xchange, що спеціалізується на аналізі даних в області корпоративної освіти, число внутрішньо корпоративних університетів за останні 10 років збільшилося з 400 до 1600. Якщо ця тенденція збережеться, до 2010 року їх стане більше, ніж звичайних. Найбільш популярні дисципліни в корпоративних університетах - менеджмент, інженерно-технічні спеціальності, управління бізнесом, фінанси, інформаційні технології. Бум корпоративного ДО пояснюється набагато меншими (в 2-2,5 рази), чим при традиційному навчанні, витратами на підвищення кваліфікації. Повністю відмовитися від денної форми навчання неможливо, та й не потрібно. Але економія часу й витрат на залучення співробітників до єдиної системи знань - гарний стимул для розвитку корпоративних систем ДН. Не виключено, що найбільші російські компанії вже розробляють подібні проекти.

5. Питання якості

У більшості минулих досліджень, присвячених зіставленню вартості дистанційного й традиційного навчання, робився висновок про те, що якість освіти, наданої цими двома формами, однакова. Останнім часом представники дистанційної освіти все частіше стали доходити висновку про наявність істотної різниці в природі, а отже, і в якості знань, які забезпечуються інтерактивними методами електронного навчання, у порівнянні з усіма іншими дистанційними системами.

Якісні переваги відкритої й дистанційної освіти в цілому являють собою об'єкт дебатів, що не припиняються. У їхнє підтвердження приводяться докази про розширення доступу до навчальних матеріалів, які видаються і "унікальним" лекціям визнаних наукових "гуру" світового рівня, про організацію всебічної підтримки навчального процесу й найкращих супутніх сервісів. Противники дистанційних методів підкреслюють те, що більшість сучасних систем електронного навчання матеріалів, що використовуються, строго відібрані, структуровані й не дозволяють учням ознайомитися з усією різноманітністю бібліотек по відповідних предметах і темах.

Але так чи інакше, загальновизнаним є той факт, що всі раніше існуючі системи дистанційного навчання були не в змозі створити умови для нормального діалогу викладачів з учнями й учнів один з одним. Інтерактивні засоби (електронна пошта, комп'ютерні комунікації й відеоконференції) стали впроваджуватися в освітній процес саме для того, щоб надати учням такі умови, а також дати їм необмежені можливості самостійної інформаційної роботи. І вже зараз є безліч свідчень того, що по цілому ряду показників результати електронного онлайнового навчання навіть перевершують пов'язані з ним очікування.

Значно менше обговорюються соціальні аспекти розвитку дистанційної освіти, що безпосередньо виникають із таких її характерних рис, як гнучкість і доступність. Дистанційні методи безумовно сприяють лібералізації освіти і її звільненню від прихильності до місця розташування навчальних закладів різного рівня, до графіків і розкладів їхньої роботи. Завдяки можливості використання всіх переваг традиційних форм навчання, включаючи стандартизовані навчальні матеріали, апробовані процеси й процедури, дистанційна освіта розширює їхній спектр і робить їх доступними набагато більшій кількості людей. Воно охоплює послугами початкову, середню, вищу формалізовану й неформалізовану освіту й професійну підготовку широкого кола населення, у тому числі й в районах, що не мають в своєму розташуванні установ денної форми навчання. Дистанційні методи освіти виявляються прийнятними також для таких соціальних груп, які не мають або втратили постійне місця проживання, ведуть кочовий спосіб життя або змушені бути переселенцями: дистанційне навчання доступно для них у будь-якому місці, де б вони не перебували, поза залежністю від наявності або відсутності там звичайних стаціонарних навчальних закладів.

Фінансова сторона питання про те, чому багато учнів віддають перевагу дистанційному навчанню, дотепер є найменш дослідженою. Усе ще немає навіть чіткого уявлення, наскільки великі загальні витрати випускника дистанційного вузу в порівнянні з його колегою, що закінчив традиційний вищий навчальний заклад. У цьому сенсі на користь дистанційної освіти свідчить той факт, що студент дистанційного вузу в процесі навчання може працювати й одержувати заробітну плату (хоча й студент денної форми навчання теж, у принципі, не позбавлений такої можливості), учитися без відриву від кар'єри, удосконалювати професійні знання й навички, підвищуючи в такий спосіб свій кваліфікаційний рівень і статус на основному місці роботи. В якості негативних факторів часто згадується та обставина, що саме в силу свого "позачасового" характеру дистанційна освіта дозволяє потенційним претендентам на підвищення кваліфікації відкладати початок цього процесу аж до того періоду, коли рішення даної проблеми з погляду їхньої особистої кар'єри й перспектив стає вже не актуальним.

Набагато більш зрозумілою виглядає позиція роботодавців - хазяїв і керівників організацій і фірм, чиї співробітники користуються послугами дистанційної освіти. Їхня вигода від властивих такому утворенню гнучких методів навчання очевидна: при тому, що співробітники вдосконалюють свій професійний рівень і за рахунок цього стають більше корисними для підприємств, вони не витрачають часу й засобів на поїздки до місця навчання й практично не відриваються від виробничого процесу. З погляду підприємців участь їхніх співробітників у процесі дистанційного навчання повинна викликати тільки одне питання: наскільки індивідуальна плата за це навчання відповідає платоспроможності конкретного співробітника й чи не занадто негативно вплине вона на його життєвий рівень?

5

Музейна педагогіка та інтерактивні технології в контексті функціонування історико-культурного комплексу «Запорозька січ»: до постановки проблеми

Будівництво у межах Національного заповідника «Хортиця» історико-культурного комплексу «Запорозька Січ», розпочате у 2004 році, ставить перед нами завдання створення, в першу чергу, історичної  атмосфери, що зможе презентувати культуру запорозьких козаків, відобразити запорозьке козацтво як складне явище. [3, с. 5]. Це не створення музею в його звичному академічному значенні, оскільки Музей історії запорозького козацтва на о. Хортиця вже виконує цю роль, а створення певного емоційного, передусім, інтерактивного середовища. Тобто, створення можливості пізнання відвідувачем історичного явища через емоції, дію, участь в процесі. «Інтерактив» від англійського «interact», де «inter» – взаємний, «act» – діяти, тобто інтерактивний – здатний до взаємодії, діалогу [8, с. 13]. Розташування історико-культурного комплексу на території о. Хортиця, що традиційно асоціюється з колискою запорозького козацтва  диктує виконання музейно-експозиційними об’єктами особливої місії. Сучасне суспільство потребує відродження і пропагування національної культури. Історія запорозького козацтва, історичний матеріал, пов’язаний із нею, як найкраще створюють та актуалізують її живий образ. [3, с. 5]. За концепцією історико-культурного комплексу «Запорозька Січ» основними напрямками його діяльності мають стати інтерактивність та анімаційність [3, с. 6]. Відповідно складність створення його експозиції полягає у тому, що її побудова та функціонування мають від початку забезпечувати реалізацію інтерактивного спрямування. Але позитивним моментом є те, що створення експозиції «з нуля» дає можливість відразу врахувати не тільки культурні, психологічні та емоційні потреби  відвідувача, а й оснастити її технічно відповідно до реалій сьогодення. Мається на увазі оснащення експозиційних приміщень сучасними освітлювальними приладами, які б не тільки відповідали вимогам освітлення експозиції, а й створювали певну історичну атмосферу, настрій, розставляли акценти. Для цього вони мають бути грамотно приховані, або за своїм зовнішнім виглядом відповідати певному історичному періоду. Інтерактивність передбачає й наявність аудіо пристроїв, за допомогою яких можна створювати анімаційні програми, інсценізації, інтерактивні програми, застосовувати аудіо-гіди. У деяких закордонних музеях працюють інтерпретатори. Інтерпретатор – це людина, яка бере участь у створенні експозиції разом з дизайнерами та спеціалістами – науковими співробітниками. Мета цих людей – зробити виставку зрозумілою і зручною для огляду відвідувачів. На основі вивчення аудиторії вони допомагають у побудові чи  перебудові експозиції, аби донести до відвідувача сенс та зміст виставки чи експозиції [1]. У вітчизняних же музеях частіше створюється частина експозиції спеціалістами для себе, а частина, як доповнення – для краси. Хоча полегшення розуміння відвідувачем експозиції на основі яскравих зорових образів може зробити музей дуже популярним та комфортним місцем. А якщо поєднати це ще й з привітністю персоналу бажання людини відвідати експозицію дуже зросте Майбутня експозиція історико-культурного комплексу звертається передусім до емоцій та підсвідомості людини, створює цілісний образ. Предметна база деяких експозиційних розділів базується на етнографічних джерелах. Саме етнографічний матеріал здатний найбільш успішно впливати на свідомість людини, її психіку [3, с. 3]. Для найбільш ефективного впливу експозиції на відвідувача комплексу усвідомлюємо доцільність та необхідність використання інтерактивних технологій та методів музейної педагогіки. Термін «Музейна педагогіка» народився у Німеччині у 1930-і роки. Поступово він змінював своє значення. Першочергово він визначав тільки напрям діяльності німецьких музеїв, пов’язаний з їхньою участю у шкільному навчально-виховному процесі. У 1960-ті роки музейна педагогіка теж трактувалась у достатньо вузькому розумінні, в основному, як використання музею з метою навчання та виховання, а у  подальшому її ідеологічний, виховний характер постійно підкреслювався у якості найбільш важливого. Сталося так, що питання музейної педагогіки у радянському, а потім пострадянському просторі, є маловивченим та малознайомим, що призвело до розуміння її, головним чином, як «виховання у музеї». Цей факт, нажаль, на практиці обмежує об’єкт музейної педагогіки тільки дитячою аудиторією. В той же час, на відміну від Німеччини, розвиток вітчизняної «музейної педагогіки» як наукової дисципліни випереджає практичну діяльність. Музеєзнавці  досліджують не явище, що склалося та перевірене практикою, а відчуваючи потребу у ньому, намагаються підштовхнути, прискорити його подальший розвиток. Тобто виокремлення музейної педагогіки у відносно самостійну наукову дисципліну було продиктовано необхідністю теоретичного осмислення освітньої діяльності музеїв і підвищення її якісного рівня на основі досягнень споріднених наук [5, с. 18]. Так вітчизняними музеєзнавцями було сформульовано нове наукове визначення «музейної педагогіки». Музейна педагогіка розглядається як комплексна наукова дисципліна, що тільки формується, знаходиться на стику музеєзнавства, педагогіки, психології, та вивчає виховні аспекти музейної комунікації [7]. Предметом вивчення нової наукової дисципліни є дослідження закономірностей, принципів, методів роботи музеїв зі своєю аудиторією.  Її головний об’єкт – культурно-освітні аспекти музейної комунікації, тобто особливий підхід до різноманітних діалогових процесів, що відбуваються у музеї, що ставить завдання участі у формуванні вільної, творчої, ініціативної особистості, здатної стати активним учасником діалогу [7]. Таким чином, музейна педагогіка за об’єктом співпадає з теорією музейної комунікації, а за методом – з педагогікою, ширше – з психологією. Музейна педагогіка не тільки узагальнює досвід, але й прогнозує нові методики, створює музейно-педагогічні програми. Як наукова дисципліна міждисциплінарного характеру, перш за все, оперує категоріями музеєзнавства і психолого-педагогічних дисциплін – наприклад, «музейний предмет», «музейна культура», «музейна комунікація»,  «виховання», «дидактика», «музейна освіта», «музейний педагог», «візуальне мислення». Завданням музейного педагога на даному етапі є розвиток здатності сприймати музейну інформацію, розуміти мову музейної експозиції. На сьогоднішній день вітчизняний відвідувач не завжди поважає культурну спадщину та розуміє її значення і цінність. Задача музейного педагога – сформувати ціннісне ставлення до культурного надбання, прищеплення бажання до спілкування з музейними цінностями. Необхідними умовами для цього є створення у музеї умов для найбільш ефективної роботи з аудиторією. Нова експозиція комплексу має стати засобом виховання у сьогоднішнього відвідувача емоцій, уяви, фантазії та творчої активності. Незамінним в цьому випадку є використання новітніх інтерактивних технологій, популяризація музейного виховання, залучення різноманітних партнерів. Останнім часом все більше музеїв впроваджують  програму «Торкатись руками». Пояснюється це тим, що у всіх людей, в незалежності від віку, виникає бажання торкнутись руками предметів, в тому числі і музейних. Таким чином людина отримує цілий букет відчуттів, може на дотик оцінити предмет, його фактуру, температуру, матеріал, форму, відчути неабияку емоційну віддачу [1]. Задача нової експозиції дати можливість відвідувачу отримати ці відчуття. Постає проблема. Створення музею у звичному його розумінні вимагає наявність в експозиції певної кількості оригінальних предметів, вимоги до експонування яких дуже жорсткі. Навряд чи сучасний вітчизняний фондовик чи науковий співробітник дозволить торкатись руками експоната, наприклад, XVII-XVIII ст. Вийти з цієї ситуації можна створивши інтерактивні частини експозиції. Це не обов’язково мають бути дорогі мультимедійні пристрої, оскільки існує небезпека, що вони будуть суперечити головній меті комплексу – створенню історичної атмосфери. Це частини, в яких будуть знаходитись муляжі, чи новороби, що зовні мало відрізняються від оригіналів. Або ж створити ситуації, які можна пережити, щось побудувати, покрутити, переодягнутись у одяг відповідного періоду. Як правило, за наявності таких моментів, у відвідувачів вже не виникає бажання торкатися оригіналів. Завдання сучасного музею – надання відвідувачу можливості займатися тим, що його цікавить, створення умов для самореалізації. При цьому важливо враховувати психологічні особливості різних типів та категорій музейних відвідувачів. Музейна педагогіка починається з вивчення музейної аудиторії. Відвідувачів Національного заповідника «Хортиця» можна умовно  поділити на декілька основних груп. Місцеві індивідуальні відвідувачі приходять декілька разів на рік, тому цікавляться змінами в експозиції, відвідують тимчасові виставки, що анонсуються на місцевому рівні, приводять гостей та рідню. Таких відвідувачів цікавить конкретна тема чи предмет. Індивідуали ж з інших міст нашої країни прагнуть побачити більше, ніж один музей, їх цікавить спеціальна екскурсія з визначними місцями, визначні об’єкти. Таким відвідувачам знадобляться  буклети, путівники. Не зайвою буде аудіоекскурсія. Частими гостями комплексу є туристи-іноземці. Відвідують його вони у складі програми круїзу, туристичної програми, тому, звичайно, бувають втомлені. Для таких груп важливими будуть місця для відпочинку, туалет, кафе. Звичайно обслуговування цієї категорії повинно проводитись рідною мовою відвідувача або працювати з перекладачем. Звичайно, випливає й необхідність наявності друкованої продукції  декількома мовами. З відвідувачами-професіоналами необхідно працювати окремо, оскільки навряд чи їх задовольнить звичайна екскурсія чи інтерактивні форми роботи. Скоріше за все, професіонал у даній галузі зажадає додаткової, може, навіть специфічної інформації. Для такого відвідувача буде цікавим побачити відкриті фонди, скористатись науковою бібліотекою, переглянути відеофільм чи поспілкуватись з науковим співробітником. Для такої аудиторії, зазвичай, влаштовують наукові семінари чи конференції. Спеціальної екскурсії потребують студенти зі спеціалізованих навчальних закладів, оскільки вони вже мають певні знання, до того ж метою їхнього приходу, як правило, є виконання спеціального завдання, певні дослідження. Викладач, що їх супроводжує, вже володіє певною інформацією про експозицію, тому очікує певного результату від її відвідування. Для таких груп корисною буде спеціальна література, яку буде можливість придбати. Для групи-родини візит до музею – це похід з метою спільного відпочинку, де рідні люди різного віку прагнуть провести час разом і поспілкуватись. Необхідним має стати путівник чи будь-яка інформація про маршрути відвідування. Для такої групи буде доцільно використовувати звукові ефекти в експозиції, додати цікаві чи смішні історії в екскурсії чи інтерактивній програмі, спровокувати дискусію між дітьми та батьками. В такому випадку будуть використовуватись різновікові форми роботи. Для родинного відпочинку велике значення мають також рекреаційні об’єкти, де можна поїсти, відпочити, придбати сувеніри. Важливими є парковка та туалет. Більшою частиною відвідувачів історико-культурного комплексу «Запорозька Січ» є школярі молодшого та середнього шкільного віку. Як правило, вони відвідують комплекс групами від двадцяти до тридцяти чоловік. Найбільшою проблемою є те, що зазвичай похід спланований вчителем для виконання плану, а діти особливої цікавості не виявляють. До того ж екскурсоводу доводиться працювати «в сліпу», оскільки невідомий рівень знань дітей з історії запорозького козацтва. Саме для вдосконалення роботи з такими групами необхідна ціла програма співпраці зі школами, важливо знати, що діти вивчають, що очікує від відвідування комплексу вчитель, особливості кожної вікової групи. Для школярів необхідна наявність спеціальної кімнати для проведення музейних уроків чи вступного слова перед відвідуванням експозиції, наявність гардеробу. Важливо зробити їхнє перебування на Січі цікавим та захопливим, розробити інтерактивні програми та екскурсії, орієнтовані на різні вікові категорії [5, с. 13]. Для набуття методичних навичок у музейно-педагогічній діяльності необхідно чітко уявляти цілі та задачі роботи, продумувати форми роботи та методи педагогічного впливу, що є оптимальними та найбільш ефективними для даної музейної аудиторії. Така робота має проводитись у декількох основних напрямках: інформування, навчання, розвиток творчості, спілкування і відпочинок [4]. Випливає необхідність створення цілої музейно-педагогічної програми, основою якої стане сукупність різноманітних форм роботи, поєднаних спільною темою і підпорядкованих єдиній педагогічній меті. Звичайно, створення інтерактивного, анімаційного середовища у історико-культурному комплексі «Запорозька Січ» стикається з низкою проблем. Це, перш за все, дефіцит професійних кадрів, що мають достатній досвід створення інтерактивних інтер’єр них експозицій. Невеликий досвід вітчизняних музеєзнавців у питанні музейної педагогіки. відсутність професійно підготовлених музейних педагогів та багато інших.

Стаття надрукована:

Гайда Л.А. Другий Всеукраїнський музейний фестиваль та актуальні аспекти музейної педагогіки. / Л. А. Гайда // Роль музеїв у культурному просторі України й світу: стан, проблеми, перспективи розвитку музейної галузі (Збірник матеріалів загальноукраїнської наукової конференції з проблем музеєзнавства, присвяченої 160-річчю заснування Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І.Яворницького). – Випуск 11. – Д.: АРТ-ПРЕС, 2009. – 608 с. [528-533 с.].

ДРУГИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ МУЗЕЙНИЙ ФЕСТИВАЛЬ

ТА АКТУАЛЬНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ МУЗЕЙНОЇ ПЕДАГОГІКИ

Лариса Анатоліївна Гайда, завідуюча навчально-методичним кабінетом українознавства та краєзнавства Кіровоградського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського

Сучасні тенденції музейної діяльності в Україні демонструють посилення уваги до активних культурно-освітніх процесів, які залежать від багатьох складових: економічних, соціальних, ідеологічних, ментальних, специфічно регіональних тощо. Враховуючи те, що молодь віддає перевагу сучасним джерелам інформації (Інтернет, мультимедійні видання, віртуальні виставки), музеї прагнуть модернізувати форми залучення відвідувачів. Шукаючи своє місце у сучасному соціокультурному середовищі, вони стають центрами як формального, так і неформального спілкування для всіх категорій населення і, особливо, дітей та студентської молоді.

В Україні 445 музеїв різних профілів і форм власності [2,8] та 3887 музеїв при навчальних закладах [6]. Вони зберігають безцінну історико-культурну та етнографічну спадщину українського народу, яка має колосальний потенціал для освітньо-виховної діяльності. А музеї, що створені при школах, позашкільних, вищих навчальних закладах є своєрідними творчими лабораторіями виховання молоді, де на основі особистісно орієнтованих освітньо-виховних технологій, застосування різних видів практичної діяльності здійснюється формування якостей громадянина України.

Аналіз публікацій показує, що деякі аспекти розвитку музейної педагогіки розробляли Т. Бєлофастова, Н. Ганнусенко, М. Заірова, Ю. Омельченко; а автори – П. Бурдейний, Л. Велика, Ю. Данилюк, І. Кирсим, О. Костюкова, О. Крук, В. Обозний, І. Пантелейчук, Г. Скрипник, Я. Треф'як торкаються їх побіжно, оскільки досліджували інші питання.

Метою публікації є: визначити актуальні проблеми розвитку музейної педагогіки в Україні на основі музеєзнавчої літератури та за підсумками роботи круглого столу «Музей і діти», який відбувся під час Другого Всеукраїнського музейного фестивалю (вересень 2008 року, м. Дніпропетровськ).

Музейна педагогіка як наука та навчальна дисципліна в Україні, на жаль, розвивається не достатньо. Не визначено чітко саме поняття, оскільки як музеєзнавці, так і педагоги, не мають спільної думки щодо предмета, об’єкта, змісту та методології.

Так, на думку педагога І.Козлової “Музейна педагогіка – це інноваційна педагогічна технологія, яка базується на інтеграції суспільно-гуманітарних наук: історії, музеєзнавстві, мистецтвознавстві, природознавстві, культурознавстві, лінгввістиці, соціології, психології, філософії та сприяє розвиткові творчих здібностей учнів” [3,2].

Сучасна західна музеологія демонструє дискусії щодо статусу музейної педагогіки як науки [1, 182], хоча більшість учених і практиків працюють над розробкою шляхів реалізації освітніх функцій музеїв через запровадження спеціальних програм для різних категорій дітей [1, 411].

Російські видання презентують активне запровадження і використання інноваційних освітніх технологій у музейній практиці, запроваджуючи оновлені як зміст, так і форми діяльності, відповідно до потреб освітнього середовища. На їх думку музейна педагогіка – це наукова дисципліна, що поєднує елементи музеєзнавства, педагогіки та психології і розглядає музей як освітню систему. Предметом її вивчення є виявлення закономірностей, принципів, методів роботи музею зі своєю аудиторією, а об’єктом – культурно-освітні аспекти музейної комунікації [5].

З нашої точки зору, музейна педагогіка є міждисциплінарним науковим напрямом, головним завданням якого є залучення потенціалу історико-культурних надбань людства в систему освіти. Перспективною є розробка методик роботи з відвідувачами, які змінюють їх роль і позиції у музейно-педагогічному процесі. Основна увага має концентруватись на дитячій та молодіжній аудиторії, а провідною тенденцією – перехід від її епізодичних зустрічей з музеєм до створення багатоступеневої системи музейної освіти.

23-24 листопада 2007 року під час роботи круглого столу «Проблеми і перспективи розвитку музеїв вищих навчальних закладів України» у Державному політехнічному музеї України (директор Н.В.Писаревська) обговорювались проблеми використання потенціалу музеїв в роботі з студентською молоддю [4].

Плідним стало спілкування працівників музеїв та педагогів під час проведення Всеукраїнських музейних фестивалів. Перший Всеукраїнський музейний фестиваль відбувся 7-12 листопада 2005 року у Дніпропетровську і був присвячений 150-річчю від дня народження Д. Яворницького [2,2], Другий з проблеми «Музеї у поліетнічному світі» проходив з 18 по 22 вересня 2008 року теж на базі Дніпропетровського історичного музею імені Д. Яворницького [2,9]. У його роботі взяли участь зареєстровані державні, громадські, приватні музеї (усіх профілів) та галереї; заклади культури, освіти, виставочні фірми, які здійснюють експозиційну діяльність у галузі культури та займаються дизайнерськими роботами (всього 108 закладів).

Мета і завдання фестивалю: сприяння подальшому розвитку музейної справи, відродженню народних традицій і соціалізації музеїв у розмаїтому поліетнічному світі сьогодення; створення моделі музею ІІІ тисячоліття шляхом визначення прогресивних тенденцій, використання комп’ютерних технологій, узагальнення досвіду фахівців та його поєднання із зацікавленнями та запитами суспільства; виховання патріотизму, національної гідності, поваги до віковічних культурних традицій українського народу і національних меншин, що населяють Україну [2, 8-9].

Основу фестивалю складали конкурси: музейних міні-експозицій на тему “Міжетнічні зв’язки і паралелі в народній культурі”, музейних наукових та рекламних видань, мультимедійних і аудіовізуальних програм, рекламно-просвітницьких акцій. Поза конкурсом для учасників було організовано: покладання квітів до могили і пам’ятника Д.І.Яворницького та презентація виставки у його меморіальному будинку-музеї, музейне свято просто неба “Чисті джерела”, круглі столи “Музей і діти” і “Музей і туризм: реалії та перспективи», екскурсії по місту та нічний сеанс в музеї “Людина і степ”, прес-конференції з учасниками та організаторами фестивалю тощо.

Загалом зібрання, завдяки плідному професійному спілкуванню та обміну досвідом, продемонструвало певний сучасний зріз розвитку музейної справи в державі та музейно-педагогічних технологій зокрема.

Круглий стіл “Музей і діти: дитячі програми, дитячий музей, дитячий музейний центр (сьогодення і перспективи)” відбувся 22 вересня 2008 року. У його роботі взяли участь як представники закладів культури (Дніпропетровського історичного музею ім. Д. Яворницького, Чорноморського історико-краєзнавчого музею Автономної Республіки Крим, Миколаївського обласного краєзнавчого музею, Львівського музично-меморіального музею Соломії Крушельницької, Нетішинського міського краєзнавчого музею, Донецького краєзнавчого музею, 2 обласних художніх музеїв з Донецька та Чернівців), так і установ освіти (методичного кабінету та міжшкільного екологічного центру м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області, школи-дитячого садочка “Кияночка” з м.Києва, Кіровоградського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського).

Таким чином, при обговоренні питань круглого столу були представлені всі регіони України, що дає можливість для узагальнення і виокремлення сучасних актуальних проблем співпраці науковців з представниками музеїв та навчальних закладів.

У творчих спільних напрацюваннях працівників музеїв та педагогів можна чітко визначити два напрямки. Перший – це форми роботи на базі музеїв: дитячий музей, дитячий музейний центр, експозиції з історії дитинства, творчі музейні студії та гуртки, тематичні екскурсії, святкові народознавчі акції, майстер-класи, круглі столи для учасників предметних олімпіад, брейн-ринги з обдарованими дітьми, творчі лабораторії молодих дослідників, зустрічі з письменниками, театралізації історичних подій та літературних творів, мультимедійні проекти, створення мультфільмів, освітні програми музею «Музей для дошкільнят», «Музей для школи”; другий – на базі навчальних закладів (дитячі садки, школи, позашкільні та вищі навчальні заклади): система тематичних занять, дидактичні ігри, ілюстрації творів письменників, перспективні освітні програми, конкурси наукових робіт (спільно з Малою Академією наук), етнографічні музейні уроки, Дні і Тижні музею у школі, пересувні виставки, семінари, тренінги тощо.

У ході діалогу учасників круглого столу були визначені актуальні проблеми розвитку музейної педагогіки в Україні:

Організаційні: музеї і навчальні заклади знаходяться у різних сферах відання (Міністерство культури і туризму, Міністерство освіти і науки), відсутні науково-методичні центри координації їх діяльності, які б забезпечували міждисциплінарні зв’язки, спілкування та обмін досвідом спеціалістів різних профілів, здійснювали моніторингові дослідження, обгрунтовували та пропонували зміни до діючої нормативно-правова бази.

Особливої уваги потребують музеї при навчальних закладах, які перебувають у сфері управління Міністерства освіти і науки України. Їх облік здійснюють Український державний, Кримський республіканський, обласні, районні, міські центри туризму і краєзнавства учнівської молоді, станції юних туристів, а також інші позашкільні навчальні заклади за рішенням відповідних органів управління освітою [7,9]. Історично склалось, що саме ці установи організовують краєзнавчу роботу з учнівською та студентською молоддю, у тому числі і в музеях при навчальних закладах, а саме : проводять огляди їх діяльності; визначають кращих та представлюють на присвоєння звання “Зразковий музей”; популяризують кращий досвід на Всеукраїнських семінарах, конференціяях, зльотах; заохочують педагогів учасників щорічного конкурсу на кращий методичний матеріал туристсько-краєзнавчої тематики (методичні рекомендації).

Але цей напрям є одним із складових діяльності вказаних позашкільних закладів, і не будучи пріоритетним, не дає можливостей здійснювати постійну цілеспрямовану інтеграгативну науково-методичну діяльність, залучати до співпраці провідних музеологів, популяризувати світові інноваційні музейно-освітні технології тощо. Тому. доцільним було б створення на Всеукраїнському та регіональному рівнях інформаційно-ресурсних та науково-методичних центрів з музейної педагогіки, які б забезпечили співпрацю та творчі контакти між науковцями, педагогами, психологами, методистами, координаторами діяльності музеїв при навчальних закладах шляхом запровадження системи проблемно-тематичних семінарів і тренінгів.

Теоретико-методологічні: актуальними і затребуваними сучасним суспільством є наукові дослідження, які б ґрунтовно аналізували процес становлення музейної педагогіки як комплексної науки, формували основні питання її теорії та забезпечували процес впровадження досягнень музеєзнавства, педагогіки, психології, соціології, культурології у практику через перспективні технології реалізації освітньої функції музею.

Інформаційні: про потенційні можливості музейних зібрань, які не тільки демонструються в експозиціях, а зберігаються у фондах, мало відомо педагогам. Тому важливо презентувати та широко популяризувати їх усіма можливими шляхами, у тому числі, використовуючи сучасні інформаційні технології та міжвідомчі організаційні, методичні та навчальні заходи.

Кадрові: існуюча система підготовки фахівців, як музеєзнавців, так і педагогів не приділяє достатньої уваги особливостям роботи з дітьми. Запровадження спеціальних тренінгів і семінарів (за аналогією проекту «Матра»), могли б розширити можливості співпраці музеїв і закладів освіти, а місцем їх проведення може бути Педагогічний музей України.

Навчально-методичні: вкрай потрібні – музеєзнавча навчально-методична література; Всеукраїнські та регіональні освітні проекти, як наприклад, розроблена І.М.Медведєвою програма «Музей для студентської молоді» [8,130-131]; розробка та апробація методик співпраці навчальних закладів і музеїв; створення практичних центрів з музейної педагогіки.

Отже, за відсутності в Україні науково-методичного центру у галузі музеєзнавства та музейної педагогіки, питання їх розвитку порушують в основному не науковці, а практики, яким доводиться щоденно враховувати соціокультурологічні реалії сьогодення. Тому доцільним є проведення науково-практичної конференції на всеукраїнському рівні з проблем музейної педагогіки, яка б визначила стан, проблеми і перспективи її розвитку, започаткувала формування української наукової школи музейних педагогів, стала поштовхом для створення при музеях спільних методичних об'єднань працівників музеїв і педагогів, розробки та впровадження регіональних музейно-освітніх програм тощо.