Практичне заняття №2
Тема: Поема “Енеїда” Вергілія: ідеологія та естетика імперії
План
Проблема відношення митця до влади: розуміння реальності і літературна обробка міфу в контексті ідеології імперії.
Часова перспектива: поема про майбутнє як новаторство Вергілія в контексті всієї античної літератури.
Композиція і сюжет поеми “Енеїда”.
Діалог Гомера і Вергілія: падіння Трої у пам’яті троянців, розповідь Енея (2 і 3 книги).
Еней і Дідона - художнє наслідування давньогрецької трагедії (аналіз 4 книги за структурою трагедії). Рим і Карфаген у політичному контексті сучасності Вергілія.
Заповіт Анхіза (6 книга): управління світом, виправдання імперії чи утопічна ідея Вергілія?
Літературний текст для прочитання:
Поема “Енеїда” Вергілія
Наукові джерела:
Аверинцев С. С. Две тысячи лет с Вергилием // Поэты. - М.: Школа "Языки русской культуры", 1996, с. 19-42
Гаспаров М.Л. Вергилий – поэт будущего // Вергилий. Буколики. Георгики. Энеида. - М.: Высшая школа.-1979. - С. 5-34.
Гиро П. Частная и общественная жизнь римлян. - СПб.: "Алетейя". - 1995. – 620 с.
Дуров В.С. Поэзия Вергилия // Публий Вергилий Марон. Собрание сочинений. – Спб.: Биографический институт “Студиа Биографика”.- 1994.- С.5-22.
Федорова Е. Люди императорского Рима. - М.: Изд-во МГУ.- 1990.- 366 с.
Шалагінов Б.Б. Героїко-римський еллінізм // Всесвітня літ. та культ. в навч.закл.України // 2002.- №12.- С.42-47.
Додатки: А.Янковський. Ранньогрецька тиранія і виникнення трагедії (пер. з рос. - Л.З.)
...Мистецтво виграє тоді, коли його взаємовідношення з владою неоднозначні, суперечливі. Воно виграє, коли влада потребує його для укріплення свого авторитету, і коли водночас воно протистоїть владі. Відсутність протистояння приводить мистецтво до втрати можливості переконувати і рятувати свою публіку. Відсутність покровительства може свідчити як про втрату мистецтвом свого авторитету, так і про втрату владою самоповаги.
Запитанні і завдання:
Звернутися до теми лекці № 11. Як оцінюють відносини Вергілія з владою дослідники його творчості?
Чи протистояв Вергілій владі? Якщо так, то яким чином?
Чим обумовлена позиція С.Авєрінцева і М.Гаспарова відносно проблеми Вергілій і влада імператора?
М.Гаспаров. Вергілій – поет майбутнього (фрагменти статті, пер. з рос. – Л.З.)
...Міф про Енея був давній. В "Іліаді" (XX, 300-307) говорилося, що Енеєві, сину Афродіти і Анхіса, не суджено було загинути під Троєю, а суджено - і йому, і роду його - правити нащадками троянців. В пору грецької колонізації цей міф поширювався по Середземномор’ю і прижився в Італії: в етруських розкопках знайдені статуї Енея, котрий виносить Анхіса з Трої. Із возвеличенням Риму в III ст. міф набуває завершеного вигляду: Еней, покинувши Трою, після довгих скитань приплив саме в край латинів, і його нащадки заснували тут Рим. Син Енея Асканій був ототожнений з Юлом, предком роду Юліїв; Юлій Цезар гордився таким походженням, і Август зображував на своїх монетах Енея з Анхісом на плечах. Більшість імен, згадуваних в "Енеїді" - в тому числі і Дідона, і Турн, - були в легендах і літописах і до Вергілія, але це були тільки імена, тільки заповнення порожніх генеалогій. Міфологічного епосу на місцевому матеріалі в латинській поезії до Вергілія не було.
Вибір сюжету був винятково вдалим. Август як спаситель Риму офіційно вважався другим його засновником; тому нагадування про перше заснування Риму було своєчасним і багатозначним. Август вважався нащадком Юліїв, тому вибір Енея і героя виявився доречним. Август прийшов до влади, перемігши Антонія, а Антонію, в числі інших, ставили звинувачення у любові до східної цариці і намір перевести столицю держави з Риму на схід; тому розповідь про те, як предок римського народу за волею богів плив з Трої на захід, і навіть любов Дідони не могла його втримати, набував додаткового повчання. а головне, вибір троянського героя дозволяв наповнити поему гомерівськими спогадами, оживити ними бліді римські легенди, закріпити в художньому образі теоретичні комбінації, котрі представляли Рим в Середземномор’ї законним спадкоємцем Греції. Вергілій, суперник Феокріта і суперник Гесіода, виступав тепер суперником Гомера, - для всієї римської культури це було ніби екзаменом на зрілість, і сучасники це розуміли.
Але для самого Вергілія вибір міфологічного сюжету замість сучасного мав ще одне значення. Відхід в минуле дозволяв йому залишатися поетом майбутнього. Адже роки йшли, і майбутнє, проголошене у IV еклозі, поступово ставало теперішнім, і багато, чого не було видно здалеку, робилося явним зблизька. Спокій і блиск в Римі були; але молочні ріки не поспішали розливатися, перемоги над зовнішнім ворогом залишалися більше дипломатичними, ніж військовими/.../. Щоб хвала такої сучасності була добровільною і не ставала вимушеною, потрібно було відсунути точку зору вдалину... Такою точкою для Вергілія і став міфологічний час "Енеїди": Риму ще нема, але доля його вже накреслена, і перспектива її розкривається від первісної простоти царя Евандра до всесвітньої величі Августа/.../.
І друга, ще більш глибока причина спонукала Вергілія писати поему не про Рим, а про долю Риму. Думка про місце людини в світі, наскрізна думка його творчості, залишалася у нього недодуманою. "У чому щастя?" – запитувала людина. "У тому, щоб забутися у вигаданому світі поетичної умовності ", - відповідав поет в "Буколіках"; "У тому, щоб замкнутися в колі трудового спілкування з природою", - відповідав він в "Георгіках". Але така відповідь не могла задовольняти римлянина: антична людина була не тільки трудівником, але і була воїном і громадянином. /.../Потрібна була поема про героя, котрий шукає для себя і для інших шлях в майбутнє. Такою і написав Вергілій "Енеїду".
Поема про майбутнє була для античної літератури досвідом небувалим. "Іліада" і "Одіссея" створювалися як поеми про минуле. /.../ Ностальгія за минулим визначала всю поетику гомерівського епосу. Повертаючи свій епос в майбутнє, Вергілій повинен був пересотворити його заново. Епічне милування минувшиною треба було замінити драматичною зацікавленістю у майбутньому, велика кількість деталей - продуманим відбором, величава плавність - патетичною напруженістю. Все це Вергілій зробив: мотиви, з котрих зіткана його поема, - гомерівські, але тканина, в котру вони вплітаються, - нова.
В “Енеїді” дванадцять книг. Починається поема на сьомому році мандрів Енея; на шляху в Італію його настигає буря і прибиває до берегів Карфагену (I); він розповідає карфагенській цариці Дідоні про падіння Трої (II) і про свої скитання (III); він любить Дідону, але фатум йому наказує продовжувати шлях, і покинута Дідона спалює себе на вогнищі (IV). Пройшовши Сицилію, де він вшановує іграми пам’ять батька (V), Еней прибуває в Італію і, спустившись із Сивіллою в Аїд, дізнається там від тіні Анхіса про славну долю свого потомства (VI). Цар Латин ласкаво приймає Енея і обіцяє йому руку своєї дочки, але її жених Турн йде на Енея війною (VII); Еней їде за допомогою до сусіднього царя Евандра, на місце майбутнього Риму і отримує в дар від Вулкана і Венери обладунки і щит із зображеннням майбутньої історії Риму (VIII). Тим часом Турн витісняє троянців (IX); Еней повертається і відбиває ворогів, але Турн убиває його друга Палланта, сина Евандра (X); похорон загиблих, відновлення війни, подвиги амазонки Камілли (XI) і, нарешті, єдиноборство вождів, в котрому Еней, здійснюючи помсту за Палланта, вбиває Турна (XII). Композиція поеми намічена твердою рукою: по-перше, перша половина і друга половина, "мандрів" (I - VI) і "битви" (VII - XII), зіставляються як "римська Одіссея" і "римська Іліада"; по-друге, перша третина і остання третина протиставляються як випробування відреченням (I - IV) і випробування подоланням (IX - XII); по-третє, парні книги з напруженою дією і непарні з ослабленою напругою правильно чергуються між собою.
Майже всі епізоди "Енеїди" підібрані за зразком гомерівських: початок з середини дії, буря біля чужих берегів, розповідь героя на бенкеті про свої мандри, жінка, що затримує героя (Дідона - Каліпсо), поминальні ігри, спуск за пророцтвом в царство мертвих, війна через жінку, списки воїнів, битва за відсутності героя, виготовлення зброї, нічна вилазка, перемир’я і порушення перемир’я, рада богів, умертвлення друга і помста за нього в останньому єдиноборстві, - все це має знамениті прототипи в “Іліаді” і “Одіссеї”, і Вергілій їх не приховує, а підкреслює. Але виглядають вони в контексті «Енеїди» цілком по-новому. Достатньо згадати: в “Одіссеї” герой, розповідає про мандри, майже ніде не згадуючи про їх мету, вона ніби сама собою розуміється [тут варто доповнити думку дослідника: у поверненні героя додому немає такої імперської величі, як у завоюванні ним чужої території та її опанування. Троя в “Іліаді” та “Одіссеї” залишилася просто зруйнованою, а не анексованою (насильно загарбаною). Імперська політика в “Енеїді” настільки трактується природно, що Вергілій у жодному разі не ставить під сумнів “рішення богів”...]; і в “Іліаді” герої майже ніколи не згадують про причину і мету війни, війна для них - стан природний і звичний [бо знову ж таки йдеться швидше про патріархальний весільний ритуал – викрадення і відбивання нареченої, ніж про завоювання чужої землі]. В “Енеїді” навпаки: кожна гавань блукаючих троянців пробуджує питання, чи не тут довгожданний кінець шляху [глибше пояснення цієї відмінності вергіліївського сюжету, на нашу думку, дасть архетипна критика К.Г.Юнга і, зокрема, архетип дому]; і кожний удар на війні між троянцями і латинянами супроводжується думкою, що все могло бути інакше і повинно стати інакше. Ця спрямованість до розв’язки пронизує всю поему до найменших епізодів /.../.
Тісний і обжитий світ Гомера перетворився у безконечно розвинутий світ всесвітньої держави [знову дослідник підтримує імперські інтереси, підкреслює перевагу імперії над звичайною, малою в розмірах, державою]. Розширився космос: боги стали далекими від людей, і зв’язок світових подій незрозумілий людям. Розширився простір: Еней мандрує не таємничими казковими морями, а місцями, де вже побували троянські і грецькі колоністи і де слава Троянської війни долетіла вже до Карфагена. Розширився час: якщо Одіссей отримав в Аїді передбачення тільки про власну найближчу долю [відповідно його мети], то Еней отримує пророцтво про віддалене майбутнє своїх невідомих нащадків. Накінець, - і це головне, - розширився духовний світ людини [тут треба врахувати, що між Гомером і Вергілієм – тисяча років, розвиток літератури безперечно йшов у напрямі психологізації. Тому Вергілій мимоволі підлягав цьому процесу. Насторожує у логіці дослідника те, що він безоглядно пише про розширення духовного світу людини у контексті імперії], і динаміка дії перемістилася із сфери вчинків у сферу почуттів /.../.
Вергілію часом докоряли (навіть в античності) за те, що він зберіг у своїй поемі гомерівські образи олімпійських богів [на нашу думку, це зроблено для закріплення авторитету імператора, що, звичайно, будуть критикувати у суспільстві, яке пам’ятає демократію. Одначе, М.Гаспаров, як побачимо далі, критики сучасників Вергілія не сприймає]. Але вони були йому потрібні саме для того, щоб показати цю ієрархію обізнаності, причетності долі. Вище всіх - Юпітер: він бачить майбутнє до найдальших горизонтів, його пророцтвом “без часу і меж” (I, 278) відкривається поема. Нижче його - Юнона, Венера та інші боги: їм відкриті лише ближні рубежі долі, і не всім одні і ті ж. І нижче всіх - людина, котра не бачить нічого і може лише молитись про одкровення: такий Еней, котрий лише на півдорозі від Трої дізнається, що він пливе в Італію, і лише припливши в Італію, дізнається, навіщо він сюди плив. /.../
Перша половина “Енеїди” - це школа самозречення, котру проходить Еней. /.../ Він носить постійний епітет pius, “благочестивий” (немислимий у Гомера); звичайно це слово значить “відданий богам, предкам, рідним, друзям”, всьому, що зв’язує з минулим, - тут це значить “відданий богам і долі”, тому, що пов’язує з майбутнім. /.../
Тричі зрікається Еней від міста і дому: спершу від любої Трої (і в ній від Креуси), потім від люблячої Дідони (і з нею від Карфагену), потім від супутників, що залишалися в Сицилії (і ставили там нову Трою), - і все це проти його волі. /.../
Перелом, крайнє відречення від минулого і народження для майбутнього - це VI книга “Енеїди”, спуск і вихід з царства мертвих, символ, знайомий нам по Дафнісу і Орфею. /.../Устами Анхіса тут вимовляються ключові вірші, знаменита формула історичної місії Риму (VI, 847-853): “Інші майстерніше, ніж ти, відливатимуть статуї з міді, // З мармуру теж, я гадаю, різьбитимуть лиця живії, // Краще в судах промовлятимуть, краще далеко від тебе // Викреслять сферу небесну і зір кругове обертання, - // Ти ж пам’ятай, громадянине римський, як правити світом. // Будуть мистецтва твої: у мирі тримати народи, // Милувать щирих підданців і вкрай довойовувать гордих” [переклад – М.Зерова]. Ці слова чудові: поет говорить про Рим, але в полі його зору – все коло земне, а в думках його - мир між його народами. [Абсолютно не можна погодитися із дослідником. Заповіт Анхіса - це не чудові слова, а типове виправдання зовнішньої політики будь-якої імперії – підтримуємо мир... шляхом панування над всіма.] Егоцентризму (на цей раз національного) немає і тут. Римляни - народ вибраний, але не тому, що він кращий за інших, а тому, що він здібніший[!?] підтримувати мирну єдність всіх інших народів. Символ цієї єдності - початок римського народу: скоро ми побачимо, як в ньому зливаються і троянці, і латиняни, і етруски, і дорогі серцю поета Евандрові аркадяни [ це аналогія внутрішньої національної політики СРСР у 70-х роках ХХ ст.]. Імені Трої більше нема: троянське зерно вмерло і поросло новим колоском. Влада Риму над світом - не право, а тягар, він вимагає жертв, і передусім – відмову від пристрастей, які ведуть до чвар (VI, 832: “Діти, діти, не привчайте серце до таких війн!” – по-батьківськи звертається Анхіс до тіней Цезаря і Помпея). Чи витримає римлянин цей моральний екзамен?
І тут починається друга половина поеми, війна за Лацій /.../. Війна у Вергілія страшніша, ніж у Гомера. Вона майже громадянська: адже воюють народи, котрі вже вступили в союз і скоро зіллються воєдино. У ній гинуть наймолодші і квітучі /.../. [Критик, однак, не бачить суперечності - заповіт Анхіса реально не виконується, майбутні римляни воюють між собою]
А чи варта доля слави? /.../ Чи не обмане майбутнє? Усім змістом своєї творчості Вергілій відповідав: варто. [Ця позитивна відповідь Вергілія уявляється дослідником, який використовує риторику для того, щоб переконувати читачів у правомірності домінування одного народу над іншими. М.Гаспаров підпорядкував проблему поеми “Енеїда” сучасній йому політичній ситуації епохи Л.Брежнєва].
Запитання і завдання:
Як укладався міф про Енея?
Чому дослідник вважає, що вибір сюжету для поеми був винятково вдалим?
У чому полягало новаторство Вергілія щодо класичних поем Гомера?
Чому дослідник не сприймає критики Вергілія його сучасниками, зокрема, про патронат богів над Енеєм?
Яку загалом позицію займає М.Гаспаров у питанні імперської ідеології і її мистецької реалізації?
С.Авєрінцев. Дві тисячі років з Вергілієм (фрагменти із статті, пер. з рос. - Л.З.)
...В атмосфері «Енеїди» /.../ часто чути плач про велику надію, котру хоронять разом із передчасно загиблим юнаком: Евандр оплакує Палланта, суворий Мезенцій — Лавза, навіть Еней, змушений вбити Лавза як супротивника в бою, не чується з жалю (кн. X, 825—830), і сам Вергілій сумує за всіма. (У дужках помітимо, що моральний і емоційний зв’язок між різними поколіннями — батьківські почуття старших до молодших і синівські почуття молодших до старших — займає в «Енеїді», на відміну від грецького епосу, більше місця, ніж дружба всередині одного покоління. /.../ Вірність Енея Анхізу — чи не найвиразніший образ вірності сина батькові у всій старій європейській літературі. Лавз гине, закриваючи своїм тілом батька, Евріал, йдучи на небезпечний подвиг, думає тільки про матір. Помста Енея Турну за Палланта в «Енеїді» композиційно відповідає помсті Ахілла Гектору за Патрокла в «Іліаді»; але Ахілл мстить за друга, Еней — за хлопчика, довіреного його опіці, до якого вінвстиг по-батьківськи прив’язатися.)
/.../Додамо, що на кожному кроці в самому тоні Вергілієвого пафосу, в інтонаціях його дивної серйозності, незруйнованої досвідом, не отравленої навіть присмаком іронії, можна розрізнити злегка «хлопчачий», юнацький тембр, порівняно з котрим такою літньою і перезрілою здається всезнаюча фривольність Овідія /.../; і тембр цей завжди знаходив відголосок в серцях підлітків за віком, але також вічних підлітків — таких, як Шіллер і Гьольдерлін, як Віктор Гюго і Шарль Пегі.
/.../Еней, хранитель троянських пенатів, тобто вогнища богів, символи котрих він несе з собою з Трої в Італію, з минулого в майбутнє, готовий на подвиг смерті і більш важкий для нього (див. кн. I, 94 та ін.) подвиг життя, на послідовне зречення від щастя тільки для того, щоб передати святиню, батьківську святиню /.../ — необхідна ланка між Анхізом і Асканієм, між Дарданідами і Ромулом. Він весь - у своєму синівському обов’язку і батьківському обов’язку; і це не два різновиди обов’язку, але єдиний обов’язок. Таким Еней раз і назавжди врізаний в серця всіх своїх читачів: з перестарілим батьком на плечах і з ручкою сина в своїй руці.
/.../ Від чого не можна відмовитися, так це від надії. Хоробрість Низа і Евріала, що захотіли йти на небезпеку, важлива як підтвердження надії на майбуття роду.
/.../ є спосіб читати «Енеїду», для котрого існує пристрасть Дідони, але не існує покликання Енея.
/.../Еней покинув Дідону за прямим наказом богів, в ім’я обов’язку перед майбутнім, спричинюючи своєму серцю жорстоке насилля, — але коли він зустрічає тінь Дідони в світі тіней (кн. VI, 455—475), впевненість у своїй правоті, точне знання про свою правоту нітрохи не захищають його від почуття болі і сорому; ні обов’язок, ні власне страждання не дають йому алібі, він винен... [це нагадує принциповість давньогрецьких героїв, наприклад, Едіпа].
«Справа не в тому, — говорив про це місце Т. С. Еліот, — що не прощає Дідона; важливіше, що сам Еней не прощає себе, хоча добре знає, що все сотворене ним — для слухняності долі». /.../
Еней Вергілія, справді не прощає себе, і це непрощення — дуже тонка, ледь вловима для неуважного погляду, але дуже тверда грань між поезією Вергілія, якою вона є насправді, і тим безпроблемним — все одно, «пропагандистським» чи «пророчим», — возвеличуванням влади, сили і успіху чи хоча б «історичної необхідності» [не можна не підкреслити іронію С.Авєрінцева щодо цієї радянської формули “наукового комунізму”. Дослідник тут кепкує над тоталітаризмом, в системі якого він тоді перебував], які з неї вичитували. Насправді, для «підлесника» немає проблем; але і для пророка у власному, неметафоричному значенні слова те, що він має сказати, не проблема, тому що воно приймається і проголошується, як навіяне зверху.
Запитання і завдання:
Порівняти сприймання образу Енея Августином (див. 1.5 посібника) і С.Авєрінцевим, враховуючи той факт, що обидва мислителі належать християнській культурі.
Безперечно, що думка Т. С. Еліота про непрощення Енея вплинула на хід мислення російського дослідника і підштовхнула його до непокори власній владі. Про що свідчить стан Енея - непрощення собі?
Навчальні джерела:
Лекція з додатками тема № 10 “Римська література й зародження ідеології імперії”
Сергеенко М. Жизнь древнего Рима. Очерки быта.-М.-Л., 1964.
Соколов Г. Искусство древнего Рима. - М., 1971.
Федорова Е. Люди императорского Рима. - М., 1990.
Реферати:
Гуманізм Гомера (“Грецька цивілізація. Від Іліади до Парфенона” А. Боннара)
Платон про роль митця у державній культурі (діалог “Протагор”)
Засоби ідеології імперії в античних часах
Практичне заняття №3
Тема: Пастуший сюжет в культурах Еросу й Танатосу
План
Розвиток жанру буколіки. Літературний контекст античної повісті.
Порівняльний аналіз пастушого сюжету у повістях Лонга “Дафніс і Хлоя” і М.Коцюбинського “Тіні забутих предків”.
Магічний світогляд персонажів. Езотерика людського буття.
Жанрові структури ідилії і трагедії, стильові засоби еротизму.
Літературні тексти для прочитання:
Повість-роман Лонга “Дафніс і Хлоя”
Повість М.Коцюбинського “Тіні забутих предків”
Навчальні джерела:
Бестюк І. Мотив танцю як ритуал переходу (“Тіні забутих предків” М.Коцюбинського) // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство.- Вип.ХV.- Рівне: “Перспектива”.- 2005.-С.28-38.
Білоцерківець Н. “Тіні забутих предків” (любов і смерть у М.Коцюбинського) // Сучасність.-1994.-№1.- С.76-82.
Боннар А. Греческая цивилизация: В 2 т. - Т.1.- Пер. с. франц.- М.: Искусство.- 1992. – С.639-643.
Потебня А.А. Лекция 6-я // А.А.Потебня. Теоретическая поэтика // Учебное пособие. – М.:Academia.- 2003.- С.106-117.
Томашевская М. Три романа античной Греции // Греческий роман.-М.: «Правда».- 1988.- С.5-18
Додаток: Бестюк І. Мотив танцю як ритуал переходу (“Тіні забутих предків” М.Коцюбинського)
...У повісті М.Коцюбинського міфологема танцю – тричі згадувана у різних варіантах художня деталь – лейтмотив. Головний герой у повісті “Тіні забутих предків” танцює тричі, причому кожен танець асоціюється із значущою ситуацією у певний період його життя, а також характеризує і самого Івана Палійчука: дитинство (коли “знайшов у лісі те, що шукав”), юність (закоханість у Марічку), зрілість (передсмертний танець із Чугайстром). Якщо “накласти ці три події, нагромадити їх одна на одну і намагатись визначити, чи не могли б вони бути по трактовані, як одна і та ж подія” (К.Леві-Строс), то можна дійти висновку, що мотив танцю у “Тінях...” відтворює ситуацію переходу, момент конвульсійного “виривання” із буття земного у потойбічне, із рутинного у творчо піднесене, із тимчасового у вічне [32].
Прадавнім взірцем зображеної у повісті Коцюбинського пастушої ідилії Н.Білоцерківець (1994) та Л.Зелінська (1999) назвали античний роман Лонга “Дафніс і Хлоя”, який, своєю чергою, актуалізує міф про Пана і Сирінгу, і, що особливо прикметно, - у танці: “Дафніс, танцюючи, наслідував пана, а Хлоя Сирінгу...” Таким чином у зображенні головного героя повісті “Тіні забутих предків” Івана Палійчука прочитуються характерні ознаки грецького Пана – прообраза гуцульського щезника: 1) упередженість матерів (німфа Діоптра, поглянувши на сина, з переляку втекла; мати Івана називала його “обінником”), 2) місце перебування – ліс, 3) наречені обох (німфа Сирінга і Марічка) втікають до річки. Це дає можливість твердити, що М.Коцюбинський, трансформуючи давньогрецький міф, наділяє свого персонажа психічною поведінкою нумінозного прототипу. За визначенням К.Хюбнера, архе справедливе і для людської душі: “войовнича людина завжди поводиться однаково, оскільки в ній живе Арес, у палко закоханому – живе Афродіта, у практично мислячому – Афіна, у царствено величному – Зевс, у людині, яка грає на лірі, - живе Аполлон і т.д.” Йдеться про одну з теорій трактування танцю як ритуалу , що “пов’язував членів первинного племені з їхнім міфічним “спільним предком” тобто танець – це ритуал перевтілення у предка” (А.Богород) [33]. /.../
Танець, означений діонісійським шаленством, у творах неоміфологічного літературного контексту “зміщає” часові межі, крізь танець здійснюється повернення хаосу в космізований світ, прорив минулого в теперішнє і вихід у вічність. Отже, архетип танцю стоїть над часом, вбираючи в себе семантичну поліфонію різних епох, у мистецьки вивершеному художньому творі залишається свідком священного першочасу [37].
Запитання:
За аналогією до даного дослідження осмислити, яку роль в сюжеті Лонга відіграє танець як перевтілення?
Потебня А.А. Лекция 6-я
Досліджуючи асоціативне мислення у процесі творення прислів’я О.Потебня згадав, що “в одній еклозі Вергілія коханка для того, щоб привабити до себе відсутнього коханого і причарувати його, із воску зліпила його зображення, возила навколо вівтаря, приказуючи: “ducite ab urbe dorum, mea carmina, ducite Daphnin”, у перекладі це звучить так: “ мої заклинання, приведіть Дафніса додому”. Вона вважає, що те, що вона здійснює над лялькою, здійснюється і над першообразом. [ Порівняйте у М.Коцюбинського “Тіні забутих предків” – глиняна лялька Івана, ворожіння проти нього Палагни і мольфара Юрія].
Якщо одна людина ненавиділа іншу і бажала її смерті, то ліпили із воску зображення ворога і ножем пронизували його серце, будучи впевненим, що одночасно пронизує серце живої людини, свого ворога. Таке ж значення мав і слід людини, залишений на піску” [114].
Завдання:
Читаючи повість “Тіні забутих предків” М.Коцюбинського зверніть увагу на подібний епізод. В яких обставинах відбувається дії Палагни і мольфара Юри? Яке місце займає у сюжеті повісті?
Чи зустрічаються елементи магічного світогляду в романі Лонга?
М.Томашевська. Три романи античної Греції (фрагменти вступної статті, пер. з рос. - Л.З.).
...У романі можна помітити і вплив епосу — у відображенні далеких подорожей, /.../ і трагедії - у високому напруженні почуттів, і комедії – у відображенні рабів і посполитих. /.../
Роман нового часу - жанр, може бути, найбільш вільний за формою, що дав велику кількість сюжетних побудов і безконечне різноманіття характерів. Грецький роман має чіткі трафарети, єдину наративну топіку, що не виключає багатоманіття її варіацій.
У романі, що розповідає про різні біди закоханих, обов’язковими є три мотиви: закоханість, що миттєво спалахує, гніву ображеного божества чи божого промислу, що розлучає закоханих, і верної любові. Перший з них був поширений в елліністичну епоху, зокрема, в ідиліях Феокріта неодноразово описанозакоханість, що спалахнула з першого погляду.
Гнів божества, що переслідує героїв за мимовільну чи свідомо нанесену образу, - мотив дуже давній/…/
Окрім трьох основоположних мотивів, існують й інші, що повторюються в кожному романі в тому чи іншому виді. Це удавана смерть, полон розбійників, плаванння по морю, продаж в рабство, любовні домогання, різні страждання і навіть загроза страти. Часто зустрічаються також опис печери, в котрій переховуються герої, предмети мистецтва (наприклад, картин в Ахілла Татія і Геліодора).
Спільність схеми і незмінність головних мотивів є основою для багатьох сюжетних поворотів. Так, скажімо, можливі найбільш різноманітні варіанти удаваної смерті від навмисне розіграної сцени (Ахілл Татій) до тривалої втрати свідомості (Харитон), включаючи і прийом снодійного, і помилку в упізнанні трупа, і летаргічний сон. Закохані можуть бути розлучені до шлюбу, але можуть спершу стати чоловіком і дружиною (Харитон, Ксенофонт). Можуть дотримувати фізичну вірність одне одному, але можлива, в силу несприятливих обставин, і вірність лише моральну (Харитон, Ахілл Татій).
Біди героя і героїні розгортаються паралельно і, як правило, на екзотичному фоні. Цим фоном у Харитона служить Персія, у Геліодора - Єгипет і Ефіопія. А у збереженому в переказі романі Антонія Діогена підкреслено, що дія відбувається «по той бік Фули». Приблизно це значить те саме, що наше «в тридев’ятому царстві, в тридесятому государстві»; Фулою називався острів у Північному морі, можливо, Ісландія чи частина Норвегії (дехто ототожнює його, між іншим, з одним із шотландських островів), що вважався північним краєм відомої тоді землі.
Межа нещасть закоханої пари є кульмінацією всієї композиції. Після цього наступає благополучна розв’язка і щасливий фінал, де закохані вступають в довгожданний шлюб, а вірне подружжя поєднуються.
Створюючи образи головних героїв, романісти дотримуються певних канонів. Герой і героїня обов’язково знатні, благородні, юні, наділені божественною красою і високими моральними якостями. І харитонівську Каллірою, і Харіклею Геліодора за ходом дії неодноразово сприймають богинями, таке сильне враження робить їх зовнішність на оточуючих. Недивлячись на це, а точніше - саме в силу такої нестримної ідеалізації образи героя і героїні в грецьких романах нежиттєві, схематичні. Другорядні персонажі, як правило, більш випуклі і колоритні. /.../
За рамки загальної схеми грецького роману виходить, наскільки можна уявити за переказом, твір Антонія Діогена «Диво по той бік Фули», побудований як роман-подорож. До певної міри це відноситься і до «Аполлонія Тірського», знову ж таки наскільки можна довіритися латинському перекладу, і до найзнаменитішого твору цього жанру - «Дафніс і Хлоя»/…/
Прославлений твір Лонга «Дафніс і Хлоя», датується зазвичай кінцем II ст., доволі сильно відходить від загальної романічної схеми. Із головних мотивів грецького роману в ньому присутні тільки вірна всеперемагаюча любов.
Лонг забирає із свого твору мотив миттєвої закоханості, зосереджуючи увагу на описі різних стадій любовного почуття, що поступово розпалювалося. [Уповільнення дії сюжету може призвести взагалі до втрати внутрішнього ритму і нудьги читача. Лонг, однак, проявив себе поліритмічним. З іншого боку, саме поступовість і стримуваність лежить в основі побудови еротичних образів. До цього Лонг додає сенсорні образи, у яких поєднано не менше двох відчуттів: зір/дотик, слух/дотик, смак/дотик. Наприклад, краплини води чи цикада на тілі; гра на сопілці, як поцілунок; куштування сиру.]
Відсутній у Лонга, і важливий в інших романах, гнів божества. Навпаки, Дафніс і Хлоя — улюбленці Ерота, що знаходяться під його покровом, повинні прославити його владу над всім сущим.
Автор відмовляється від всього, що стосується теми божественного гніву. У романі немає далеких подорожей, дія розвивається на острові Лесбосі, і традиційні для жанру подорожі вичерпуються у Лонга поїздкою героїв в місто поблизу - Мітілена. Лесбос і Мітілена описани, до речі, в традиціях роману, дуже умовно. У Лонга відсутня і розлука закоханих, обумовлена несприятливими зовнішніми обставинами. Напад розбійників і викрадення виникають тут лише як малозначні епізоди. [Тут можна посперечатися відносно значимості епізодів нападу і викрадення. У сюжеті за часом у два роки це були події, що випробовували почуття і відкривали їх глибину – кохана людина у стані небезпеки життя.]
Дафніса і Хлою роз’єднує їх власна невинність і сором’язливість. Саме внутрішній світ героїв знаходиться у фокусі авторської уваги. Твір Лонга, на відміну від інших відомих нам грецьких романів, не любовно-пригодницький, а любовно-психологічний роман.
Визначення «еротичний», яке прикладали греки до роману, не відповідає сучасному значенню слова, означаючи просто «той, що розповідає про любов», «любовний зміст». І Харитон, і Геліодор у своїх романах цілковито чужі будь-якій чуттєвості, чого не можна сказати про Лонга. Поширене розуміння «Дафніса і Хлої» як про повість на тему ідеальної любові пов’язано з тим, що в XVII сторіччі появилося багато пасторальних романів, що змальовували величну любов, які наслідували Лонга. /.../ Із всіх грецьких романів, що дійшли до нас, твір Лонга найсильніше проникнутий еротикою, далекою, загалом, від натуралізму. [М.Томашевська трактує поняття еротизму у звичайному для тоталітарної культури розумінні - спорідненості з натуралізмом, а в романі Лонга бачить тільки “високу любов”, хоча автор розвиває різні аспекти кохання]
В античній міфології, а від неї в літературі, поширився сюжет про покинуту, а пізніше впізнану батьками дитину. Це грецькі опповіді про Паріса, про Едіпа, про Зету і Амфіона, римський міф про Ромула і Рема, накінець, історична легенда про засновника перського царства Кіра Великого, начеб-то покинутому в лісі за наказом діда і вихованому пастухами. Лонг використовує давній сюжет, надаючи йому, однак, нетрадиційне завершення: високому становищу, відповідному до їх походження, і міської розкоші, Дафніс і Хлоя на противагу більшості міфічних персонажів, надають перевагу пастушому життю і селянській простоті.
Місто взагалі виступає в романі Лонга джерелом всякого зла. На відміну від міщан жителі села добрі, прості, безпосередні і не зіпсовані впливом цивілізації. Це стосується і до самих героїв, і до їх прийомних батьків, і до всіх інших сільських жителів. Їх занятгя, побут, природа, прекрасна у всякі пори року,- все це описується Лонгом любовно і поетично. Така ідеалістична картина сільського життя надає «Дафнісу і Хлої» риси соціально-етичної утопії. Старанно виписаний буколічний фон виявляє зв’язок роману Лонга з традицією елліністичної поезії, зокрема, з ідиліями Феокріта, що також відображали любовні почуття пастухів на лоні прекрасної природи. Саме ім’я Дафніс, як вказує Лонг, «у пастухів у звичаї». Міф про пастуха Дафніса, творця пастуших пісень, що загинув від безнадійної любові, опрацьований Феокрітом в I і VII ідиліях. У Феокріта це ім’я носят також пастухи - персонажі ідилій VI і VIII, Дафніс фігурує і в «Буколіках» великого римського поета Вергілія.
В епоху Відродження твір Лонга отримав європейську популярність, але його слава особливо виросла після того, як в XVI ст. Жак Аміо, знаменитий перекладач «Порівняльних життєписів» Плутарха, переклав роман на французьку мову. Поряд з «Буколіками» Вергілія він зробив величезний вплив на пасторальну літературу XVII і XVIII ст., імена Дафніса і Хлої стали в ній класичними. Прекрасний балет Равеля – додаткове свідоцтво глибокого інтересу європейського мистецтва до твору Лонга/…/
Цікава і важлива оцінка, яку дав «Дафнісу і Хлої» Гете. «Роман цей так прекрасний,— сказав він в бесіді з І. Еккерманом,- що в нашій суєті суєт неможливо надовго втримати враження, яке він робить, і, перечитуючи його, ти кожний раз тільки диву даєшся. ...Смак, завершеність, витонченість сприймання ставлять його в один ряд з кращим із того, що будь-коли було створено в цьому жанрі. ...Щоб по-справжньому оцінити вартість цієї поеми в прозі, слід було б написати цілу книгу. І ще: добре було б кожний рік її перечитувати, щоб знову витягнути з неї повчання і наново насолоджуватися її красою». [Э к к е р м а н И. П. Разговоры с Гете в последние годы его жизни. М., 1986, с. 414—416].
Запитання і завдання:
На яких естетичних засадах створювалися персонажів повісті- роману?
Пояснити специфіку позитивного сюжету Лонга: відсутність гніву божества, мотив покинутої і віднайденої дитини, протиставлення міста і села на корсить останнього, соціально-етична утопія, ідилія, еротизм.
Чому маслітература високо оцінюється в наступних епохах і критикована чи ігнорована сучасниками?
Практичне заняття №4
Тема: Конфлікт бінарних опозицій у міфі про Медею
План
Проблема зіткнення двох світів – “цивілізованого” і “варварського” – у міфі про Медею.
Однойменна трагедія Еврипіда: Медея як жіноча антитеза традиційного героя (проблема ініціації Ясона), символічний зміст вбивства дітей.
Закон проти волі. Давньоримська трансформація образу Медеї в трагедії Сенеки.
Психоаналітична версія образу Медеї у ХХ ст.: художній фільм реж.Пазоліні.
Літературний текст для прочитання:
Трагедія Еврипіда “Медея”
Трагедія Сенеки “Медея”
Наукові джерела: