Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Вінницький державний педагогічний університет ім.М.Коцюбинського

Інститут історії, етнології і права

Кафедра історії України

Реферат

на тему:

Розвиток історичної науки в Україні ХVIIІ ст.

Виконала:

Тележинська А.О.

2-Г

Перевірив:

Мельничук І.П.

Вінниця 2012

ПЛАН

1.Вступ

2. Козацькі літописи ХVIIІ ст.

3. Розвиток історичної думки в Києво-Могилянській академії

4. Історичні твори ХVIIІ ст.

5. Висновок

6. Список використаної літератури

1.Вступ

В ХVIIІ столітті з'являється інтерес до вивчення української історії. Важливим було зберегти не тільки для підростаючого покоління, а й для нащадків інформацію про здобутки та втрати козацької державності: про Національно-визвольну боротьбу, про добу Руїни, про останні роки життя Січі. Це стало й головною темою для написання творів.

Крім цього, писали історію й від існування Київської Русі, часто співставляючи за значенням, із державою Богдана Хмельницького. Історикам подобалось проводити такі паралелі, таким чином ще раз наголошувалась велич та незнищенність українського народу.

Взагалі це час розквіту літописання. Адже доба представлена цінними пам’ятками, такими як: Літопис Самовидця, Самійла Величка та Граб’янка. В роботі також представлено огляд розвитку історичної науки в Києво-Могилянської академії – головного культурного та освітнього центру того часу. Важливий внесок в розвиток історії зробили і ряд науковців, яким ми завдячуємо працями, що стосуються як і загального, так і конкретного кола проблем. Серед них Петро Симоновський, Василь Рубан, Микола Бантиш-Каменський, Олександр Рігельман та ін.

2. Козацькі літописи хviiі ст.

Козацькі літописи ХVIIІ ст. – цінне надбання української історії. В них простежуються головні тенденції розвитку українського суспільства, зокрема події національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. Доцільним стане розглянути три літописи, що стали одними з найкращих не тільки цієї доби, а й в історії українського літописання взагалі. Це Літопис Самовидця, Літопис Григорія Грабянки та Літопис Самійла Величка.

Наука відносить “Літопис Самовидця”, оригінал якого не зберігся,   до рідкісних за своїм стилем і змістом пам’яток українського козацького літописання ІІ половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. Академічне видання твору, що побачило світ у 1971 р., завдяки подвижницькій діяльності одного з провідних українських літописознавців Ярослава Дзири.

Назва літопису – умовна, оскільки його автор і досі точно не встановлений , але, судячи зі змісту і форми викладу подій, він був їх очевидцем (самовидцем). Щодо авторства літопису, є різні думки,  проте більшість сучасних дослідників ( О.Апанович, Я.Дзира, Ю.Мицик та ін.), як і деякі їх попередники, вважають, що ним міг бути Роман Ракушка-Романовський (бл. 1622-1703). Він у роки Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького служив у Ніжинській сотні, в 1658 р. став  сотником, а з 1659 р. – ніжинським полковим суддею. За гетьмана Івана Брюховецького, у 1663-1668 рр., Ракушка-Романовський був генеральним підскарбієм, пізніше – Стародубським  священиком. До речі, деякі вчені припускають, що літопис міг бути написаний  людиною, яка присвятила служінню Богу більшу частину свого життя, але в такому разі – це не  Ракушка-Романовський. Дослідник літописів Я.Дзира у передмові до другого видання  «Літопису Самовидця» переконливо пов’язує авторство твору  все ж з іменем  Р.Ракушки-Романовського.

Не встановлена й точна дата написання літопису. Одні дослідники

схиляються до середини XVIII ст.,  інші – до  кінця XVII – початку XVIII

ст. Останній – більш вірогідний, оскільки літописна частина твору доведена до 1702 р., а «Літопис Самовидця»   справив значний вплив на  Григорія  Граб’янку, який свій літопис створив у 1710 р. Одним з перших питання про вірогідність  цієї пам’ятки поставив О.Бодянський, завдяки якому вона побачила світ у 1846 р. під назвою ”Про початок і причини війни Хмельницького”. Згодом до неї звернулися члени Київської археографічної комісії, зусиллями якої у 1878  р. пам’ятка була опублікована під запропонованою П.Кулішем назвою “Літопис Самовидця”. Видання  супроводжувалось ґрунтовною джерелознавчою розвідкою О.Левицького, який виявив його справжній і найповніший текст,  підготував літопис до друку та написав коментарі. Він – чи не перший, хто подав атрибуцію літопису, встановивши  хронологічні рамки й місце написання твору  – місто Стародуб на Чернігівщині, висловив припущення, що його автор – виходець з Правобережної України, представник православної шляхти, людина, яка займала важливі посади в гетьманській канцелярії.  Літопис досліджували: М.Костомаров, П.Куліш, В.Антонович,  Д.Яворницький,  М.Грушевський, І.Крип’якевич, В.Модзалевський, О.Оглоблин, М.Петровський та інші історики, розкриваючи  його значення  для історичної науки.

Літопис складається із вступу, в якому змальовані деякі сторонни українського життя перед народним повстанням і Визвольною війною українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-1657 рр., та двох частин. Перша – має чітко виражений історичний характер і присвячена найважливішим подіям Визвольної війни, зокрема битвам під Жовтими Водами, Корсунем, та осмисленню їх значення і наслідків. Варто зазначити, що автор у ряді місць вдається до аналізу подій, намагається з’ясувати причини війни, її характер і вплив на суспільне життя. Роздумуючи  над мотивами  і початком війни, автор наголошує, що становище українців і православної церкви у польській державі – підневільне. Висвітлення воєнно-політичних подій автор доводить до 1676 р., коли дедалі яскравіше стала виявлятися колонізаторська політика московського царизму стосовно України. Важливо підкреслити, що події на теренах України розглядаються в контексті європейської історії таких країн, як  Польща, Туреччина, Молдови, Австрія, Прусія, Швеція. Автор торкається і подій у Московії, у тому числі селянської війни під проводом С. Разіна, повстання стрільців 1682 р., деяких реформ Петра І, а також церковного життя. 

Друга частина твору за своїм стилем і формою має яскраво виражений літописний    характер і більшою мірою нагадує щоденник про події 1670 –1702 рр. Звісно, як і будь-яка інша історична праця, “Літопис Самовидця” не позбавлений суб’єктивізму, зумовленого  особистою позицією автора щодо оцінки тих чи інших подій. Тому цей твір заслуговує на довіру до нього як до історичного й українознавчого джерела, оскільки в ньому  досить повно відтворено становище українського політикуму в Речі Посполитій, показано обмеження прав і вольностей української шляхти, православної церкви. Наступ польського уряду на  національні й релігійні свободи українців розглядається як головна причина Національної революції  в Україні середини ХVІІ ст.  

Протягом усього XVIII ст. літопис Григорія Грабянки був чи не найпопулярнішим серед рукописної «козацької» літератури, що містила історіографічні твори з більш чи менш вираженим прагненням до художнього осмислення подій, віршових комплексів, збірок офіційних документів, пактів, статей, договорів тощо. І хоч оригінал рукопису не зберігся, про популярність твору свідчить рекордна кількість списків — на сьогодні, разом з нововідкритими та реконструйованими, дослідники нараховують їх понад 50.

Вперше літопис Грабянки був опублікований ще в 1793 році у журналі Федора Туманського «Российский магазин». Але там не було вказане ім'я автора твору, до того ж цей журнал швидко зробився бібліографічною рідкістю. Члени Київської Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, готуючи в 1853 році до видання пам'ятку, не знали про публікацію Туманського і вважали, що вводять літопис Грабянки в науковий обіг вперше. На жаль, видання 1854 року, за яким Р. Г. Іванченко і здійснив пропонований сьогодні читачеві переклад, виявилося останнім, твір до сьогодні не перевидавався.

Григорій Іванович Грабянка вчився у Києво-Могилянській колегії, володів принаймні кількома мовами — польською, латинською, німецькою. З 1686 р. він — на військовій службі. Спочатку був гадяцьким сотником, полковим осавулом, а з 1717 р. — гадяцьким полковим суддею. Саме на цій посаді чи не найбільше виявилася неординарність постаті Григорія Грабянки. Мова йде перш за все про його стосунки з гадяцьким полковником Михайлом Милорадовичем. Милорадович був відомий сваволею, яку він чинив разом зі своїми поплічниками: постійними утисками простого народу, визискуванням козацтва, хабарництвом, здирством і навіть грабунками. З самого початку свого суддівства Грабянка різко виступив проти полковникових утисків простого народу. Не бажав він миритися також і з несправедливим судочинством у гадяцькому полку, зокрема з втручанням Милорадовича в полкове судочинство.

В 1730 р. Григорій Грабянка стає гадяцьким полковником. Документальні матеріали дають підстави твердити, що і на цій посаді він виявив себе справедливою, непримиримою до хабарництва і утисків простого народу людиною. Загинув Грабянка близько 1737 р. під час кримського походу проти татар.

У передмові до літопису Григорій Грабянка визначає мету свого твору та з'ясовує ті причини, що спонукали його взятися за перо. Оскільки в книгах різних іноземних істориків багато говориться про козаків, він хоче, щоб їхні діяння, а особливо перемоги під проводом знаменитого вождя Богдана Хмельницького, не прийшли в забуття, і тому він задумав написати цю історію, спираючись на різні вірогідні джерела. Хто б знав про подвиги видатних героїв минулого, якби їх не описали Святе письмо та історики? Автор каже, що керує ним не корисливе прагнення до слави, але загальна користь, яка і спонукує його не залишати в попелі загиблими славетні діяння рідного народу, а явити їх світові.

Грабянка розповідає про історію козацтва від найдавніших часів до 1709 року. За змістом літопис можна поділити на три частини. В першій розповідається про події від початків козацтва до народновизвольної війни, у другій, найбільш розлогій, — про саму війну, а в третій літописець розповідає про те, що відбувалося на Україні після смерті Богдана Хмельницького. Для викладу Грабянка обирає форму «сказаній» — більших або менших розділів, з яких і складається твір, кожне з яких має свою внутрішню драматургію. Автор розпочинає першу частину зі з'ясування етимології слова «козак», виводячи його від назви скіфського племені козар, які є предками козаків. Родовід же козарів Грабянка виводить аж з біблійних часів, вважаючи цей народ потомками першого сина Яфетового Гомера. Грабянка твердить, що козари розселилися по всій Європі, а лише згодом були завойовані іншими народами. За цією версією, європейською прабатьківщиною слов'ян ставала Україна, а головними їх предками були оголошені козаки. Далі йде шість «сказаній» про найголовніші події в історії України до Хмельницького. Вбачаючи небажання руських князів жити у мирі і злагоді головною причиною втрати незалежності Київською Руссю, Грабянка оповідає, як на Україні панували татари, литовці, як вона «потрапила під лядське ярмо», розповідає про «різні битви і зброю козацьку, і про їхній харч», про гетьманів Шаха і Підкову, з'ясовує, чому повстали козаки на поляків, подає сказання «про рід Хмельницького і про війну на Цоцорі», «про козацьку війну з ляхами під Переяславом, і про гетьмана Тараса, чому повстав на поляків». Після цих «сказаній» розпочинається друга, основна частина літопису. Відкривається вона сказанням «чому Хмельницький повстав на поляків». Далі автор досить детально розповідає про битви козацьких військ, керованих Богданом Хмельницьким, під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, про походи на Збараж, Броди, Львів і Замостя, про збарозьку і зборівську перемоги 1649 р., про похід на Волощину (Молдавію), про Берестецьку і Білоцерківську битви і т. д. Але Грабянка не обмежується описами битв, — перед читачем у другій частині розгортається повнокровна картина життя всієї України, розповідається про дипломатичні кроки Хмельницького, про стосунки з іншими країнами — Росією, Туреччиною, Кримським ханством. Ця частина найбільш напружена й патетична. В третій частині Грабянка зберігає форму докладних сказань, описуючи лише перші роки після смерті Богдана Хмельницького. Окремі великі сказання присвячені гетьмануванням Юрія Хмельницького, Івана Виговського, Івана Брюховецького. З 1664 року події викладаються у формі порічних записів, стисло, без яскравих описів і деталей, нагадуючи традиційне літописання.

Величко Самійло народився близько 1670 року в с. Жуки Полтавської сотні Полтавського полку, тепер Полтавського р-ну Полтавської обл, помер за деякими даними - після 1728, але офіційних даних не існує. Історик, автор козацького літопису, що охоплює час від 1648 до 1700 років. Походив з козацького роду. Вчився у КМА перед 1690, бо з цього року почав служити у домі генерального писаря Василя Леонтійовича Кочубея, був його дворянином, тобто служив "в усіляких домашніх справах", а найбільше писарем. В. Кочубей використовував В. для особливих доручень, включаючи його "у найпотрібніші і секретні на той час військові справи", навіть ті, що йшли цареві, і циферні (зашифровані) до господарів волоського і мунтянського. Через В. проходила й та кореспонденція, про яку І. Мазепа не знав. У такому статусі прослужив 15 років і на поч. 1705 уведений до Генерального війська, канцелярії, де пробув старшим канцеляристом 4 роки, тобто до падіння гетьмана І. Мазепи. Брав участь у його походах, зокрема через Правобережну Україну з помічним військом на допомогу полякам (після повстання С. Палія 1701-1702). Очевидно, і в Генеральному війську, і в канцелярії виконував особливі (секретні) доручення, залучався до посольств гетьмана. В кінці 1708 заарештований і ув'язнений як людина, наближена до І. Мазепи. Припускають, що з ув'язнення вийшов 1715 за сприяння сина В. Кочубея. Відтоді жив у Жуках і Диканьці на Полтавщині, де були маєтки Кочубеїв. У Жуках ним було написано літопис, перший том якого датується 1720. Тут же навчав підлітків письму, а вони допомагали В. в його роботі, бо, очевидно, під час праці над другим томом літопису В. почав втрачати зір. Остання його робота - "Космографія" (1728) - перекладена на книжну укр. мову.

Літопис Самійла Величка складається з двох книг, які мають свій розподіл на частини і розділи (перша книга) чи тільки розділи (друга книга). Перша книга постала з потреби перекласти на "історичний стиль" вірш, книгу польського поета "Wojna Domova" ("Громадянська війна"), але, будучи істориком поважним та керуючись історіографічними принципами, що розроблялись у КМА, літописець доповнює, коригує і виправляє розповідь польського поета даними з козацьких літописів, "Діаріуша" С. Зорки й доступних йому книг, зокрема "Вступу в історію європейську" С. Пуффендорфа (з 1718). В. використовує також польські хроніки О. Ґваньїні та М. Кромера, посилається на українські стародруки тощо. Перша книга закінчується подіями 1659, як і твір С. Твардовського, але дійшла до нас не повністю (втрачено кінець першої, повністю другу, третю, четверту і перший розділ п'ятої частини, де описувалися роки війни Б. Хмельницького). Друга книга збереглася краще, прогалини там невеликі, щоправда, бракує кінця. Охоплює події від 1660 до 1700, хоча літописець обіцяє розповісти й про події після 1700, але чи виконав обіцянку невідомо. Остання дата, подана в літописі, - 1725 - рік смерті імператора Петра І, є посилання на 1722. Друга книга будується на великому джерельному матеріалі, у текст уведено багато автентичних документів, хоч і тут, і в першій книзі є ряд власних стилізацій автора під документи. Робить посилання В. і на "Синопсис", "Скарбницу" і "Stary kоsciol zachodni" І. Галятовського, "Четьї Мінеї"' Д. Туптала, "Вечерю душевну" С. Полоцькою, використовує мотиви поеми "Звільнений Єрусалим" Т. Тассо, подає уривок із астрономії Т. Ормінського, використовує краківські газети. До літопису введено ряд поет. пам'яток як анонімних, так і авторів відомих: О. Бучинського-Яскольда, А. Барановина, В. Ясинського, І. Величковського та ін., якими ілюструється розповідь. Сам літописець був збирачем книг та рукописів, мав власну бібліотеку, рукописи свої також вкладав у літопис. Користувався виробленою книжною українською мовою ("козацьке наріччя"), був добре знайомий з законами риторики, правилами версифікації, оперував образами античної міфології, тобто виявив знання у тому обсязі, що міг набути у КМА. В. вперше поставив за мету створити велику історію України. Очевидно, мав намір дописати її, додавши період до повстання Б. Хмельницького. Його рукопис починається з перекладу записок М. Титловського, що описував походи турків проти Речі Посполитої (1620-21), але початок цього перекладу не зберігся, є також посилання на 1595 і 1619. У промові С. Зорки на погребі Б. Хмельницького (неавтентичній) В. пробує говорити про найдавнішу історію русів (українців). Повстання Якова Остряниці описується через переклад польського діаріуша С. Окольського "Про війну гетьмана Острянина з поляками 1638", до якого літописець додав свою передмову, творячи її на основі "коротких козацьких записок". За своєю ідеологією В. - прихильник ідеї про рівнозначність козацького стану шляхетському, але засуджує вищу козацьку старшину, яка прагнула утворити вищий стан, і гетьманів, які спричинилися до розв'язування міжусобних чвар. Загальна орієнтація В. проросійська, але він негативно ставиться до рос. зловживань і наруг в Україні. В. першим з українських істориків почав критикувати джерельний та історичний матеріал, хоч і сам часто помилявся, йдучи за джерелами, яким довіряв. Вій дбав про естетичний ефект при читанні свого твору, через що увів до літопису худ. описи та оповідання, користувався образним словом, відтак його стиль набув ознак художньої прози. Такі ознаки також мають стилізації документів чи спроби відтворити документів, зміст якого літописець знав коротко, але самого документу під рукою не мав. В. був значною мірою одним із творців прозового стилю українського бароко і серед сучасників не мав собі рівних. Літопис В. - багатовимірний твір. Це і літопис, й історичне дослідження, й художній твір (місцями публіцистичний), і збірка документів, й антологія літ., творів різних авторів і жанрів. Загалом же - це пам'ятка, визначна у тогочасній українській культурі. Літопис зберігся у двох списках: автографі й так званому спискові М. Судієнка. Різниця між ними невелика: останній список дещо доповнює автограф, що був відкритий 1840 російським істориком М. Погодіним. Видала твір 1848-64 Київ. археографічна комісія (три томи займав сам текст, а том 4 - додатки до нього). Літопис у автографі був прикрашений портретами українських гетьманів.