2.3. Неявні чинники генези наукових теорій: психоаналітична інтерпретація

З погляду психоаналізу, наукова творчість, а відповідно кінцевий її продукт – наукова теорія – це результат сублімації. «Сублімація – це перерозподіл енергії з соціально та культурно неприйнятних цілей, та їх переключення на соціально культурно прийнятні» [4, c.111]. Сублімація є визначальним стимулом для будь якої творчості. На думку В.Лейбіна, «суть сублімації – у відволіканні від сексуального» [4, c.111], тобто людина задовольняє свої сексуальні бажання шляхом творчого процесу, вона змінює сексуальну ціль на несексуальну. Сублімація, з погляду психоаналізу, це двигун культурного та наукового поступу. Та коли вчений-дослідник публікує свою роботу, він не вказує свої мотиви, тому сублімація є неявним чинником формування наукової теорії, але не менш важливим ніж, наприклад, актуальність дослідження, що обов’язково повинна вказуватись в будь якій публікації. Сила сублімаційних процесів психіки впливає також і на продуктивність: «Художня обдарованість і продуктивність тісно пов’язані з сублімацією» [4, с.113].

Чим більше свого часу і своїх бажань учений присвячує науково-творчій діяльності, тим більш яскраво вираженою в нього є сублімація, інколи це призводить до повного заміщення всіх сексуальних бажань і, як наслідок, наукового аскетизму. Згадаймо відомого філософа І.Канта. Все своє життя він прожив у повному спокої і, на думку деяких дослідників, не мав сексуального досвіду взагалі. “Він (Кант – авт.) ніколи не був закоханий, все життя залишався холостяком, у нього не було ні коханої, ні служниці. Він відноситься, так само як і Ньютон і Робесп’єр, до тих великих мужів, які ніколи не цікавилися жінками” [1]. Мало того, філософ навіть не спілкувався з рідними, яким міг би також дарувати свою любов. “Ніби електрон, що покинув свою орбіту, він так само не відвідував своїх братів і сестер з їхніми сім’ями... Він ніколи не провідував свого брата Йоганна-Генріха, і не писав йому ніяких сердечних листів” [1]. Кант прожив усе своє життя самотнім, поклавши на жертовник науки свою репродуктивну здатність. Проте його дітьми стали «Критика чистого розуму», «Критика здатності судження» та інші видатні творіння. Він уперше запропонував еволюційну теорію виникнення всесвіту та багато іншого. Життя І.Канта є яскравим прикладом творчої сублімації, що дає змогу виявити методологічну проекцію на неявні стимули наукової творчості.

Проте не варто пов’язувати абсолютно всю наукову творчість із явищем сублімації. Фройдівська теорія сексуальності, як відомо, не раз піддавалася критиці. Так, на думку психоаналітика С.Саллівана, сублімація – це неусвідомлюваний процес заміщення будь-яких «проблемних» бажань, які з тих або тих причин неприйнятні, або неможливі, на більш доступні [див.: 4, с.112]. Тож сублімація – це психічна властивість кожної людини, що проявляється в результатах духовно-практичної діяльності, яка у свою чергу є реалізацією нереалізованого бажання.

Фактично сублімація може бути виражена в законі збереження енергії А.Айнштайна, тільки тут мова йде про психоемоційну енергетику. Простіше кажучи, енергію породжує несвідомий стимул, а надлишок енергії прагне вивільнитися, стимулюючи свідомість до діяльності. Всі вищезгадані процеси відбуваються на підсвідомому рівні, тому є неявними. Сублімація, з погляду психоаналізу, є неявним стимулом духовно-практичної діяльності особистості і водночас переконливим аргументом, який потрібно враховувати, розглядаючи ґенезу наукових теорій, оскільки теорія – продукт творчої роботи.

Ще одним неявним психологічним мотивом науково-творчої діяльності є психологічна ідентифікація. З погляду психоаналізу, “ідентифікація – процес ототожнення однієї людини з іншою” [4, с.121]. Вчений, як ніхто інший, схильний до ідентифікації. В сучасній науці залишилося дуже мало недосліджених сфер, тому, здебільшого, привносячи новизну в існуючу наукову теорію, вчений повинен спиратися на наукові авторитети, тобто на інших науковців, які розробляли цю проблематику до нього. В цьому випадку існує ризик захопитись особистістю «наставника». Вираженням такого процесу може бути намагання повторити його біографію, успадкувати звички і навіть темперамент. Фактом психологічної ідентифікації серед наукового товариства може слугувати приклад уже добре відомого нам І.Канта, його слова про «кантівський переворот в філософії» є не що інше як психологічна його ідентифікація з Коперніком.

Ідентифікація найбільш яскраво проявляється в періоди становлення наукових ідей і принципів. Перебуваючи у невизначеності, молодий науковець намагається знайти найбільш надійні методи утвердження своєї наукової позиції, опора на авторитет є дуже важливим чинником на шляху до визнання його наукових ідей, здогадів і гіпотез. У гуманітарних науках посилання на авторитет є методологічним підґрунтям доведення своїх позицій шляхом дискусії.

Прорив у галузі прикладної науки в сучасному світі, зазвичай, не є одиничним відкриттям. Здебільшого це серія потужних досліджень різних науковців з різних країн світу. Прикладом може слугувати розвиток генної інженерії, комп’ютерних технологій. У цьому випадку ми маємо справу з низкою стимулів. По-перше, так звана «наукова мода», яка також є неявним чинником ґенези наукових теорій. По-друге, суспільно-корисна мотивація, тісно пов’язана з економічними чинниками. І по-третє, вищезгадана ідентифікація. Першопроходець у новій галузі науки стає кумиром для не таких «успішних» науковців. Цьому є кілька причин, серед яких: його загально-суспільна визнаність (слава), можливо, матеріальне багатство. Частково цьому сприяють інформаційно-маніпуляційні можливості сучасного суспільства.

Прагнучи ідеалу, науковець починає ідентифікувати себе з авторитетом, що є неявним чинником подальших тенденцій у науці. Тому є сенс розглядати ідентифікацію як один із ключових неявних мотивів наукової творчості. За допомогою згаданих інформаційно-маніпуляційних механізмів можна скерувати подальший розвиток науки в бажане русло, створивши в суспільній свідомості ідеал, наприклад, вченого-генетика. Можна спровокувати потенційних учених до діяльності саме в напрямі генної інженерії. Важливим є розуміння ідентифікації як неявного чинника науково-творчої діяльності, для прогнозування тенденцій наукової думки майбутнього.

У психоаналітичній літературі широко використовується поняття нарцисизм. «Нарцисизм – любов до власної персони, до самого себе, хвороблива самозакоханість» [4, с.136]. Прояви нарцисизму – не рідкість у сучасному суспільстві. Він притаманний багатьом людям, і не обов’язково всі вони страждають неврозами. Нарцисизм, до певної міри, – нормальна тенденція сучасності, своєрідна відповідь на ворожість суспільства: «Сучасний психоаналіз потихеньку відходить від повсякчасного оперування термінами libido та destrudo. Натомість акцент переноситься на поняття «нарцисизму» – тепер цей термін не лише визначає одну з форм психологічного відхилення, коли індивід зациклюється на власній персоні, а й стосується однієї з природних фаз розвитку свідомості особистості» [6, c.12]

Коли науковець, ідентифікуючи себе з іншим, авторитетнішим, досягає висот і результатів, які не поступаються, а інколи й перевершують об’єкт ідентифікації, він ставить себе на місце цього «ідеалу». Тоді визнання й повага, проектуються на власну персону. Приблизно таке тлумачення нарцисизму характерне для засновника психоаналізу З.Фройда. Його послідовник Е.Фром, не менш відомий мислитель і талановитий психоаналітик, розширив поняття нарцисизму: «В нарцисизмі він розглядав дві форми – доброякісну (об’єктом нарцисизму є результат власних зусиль) і злоякісну (предметом нарцисизму слугує не те, що людина робить, або виробляє, а те, чим вона володіє, наприклад власне тіло, зовнішній вигляд, багатство)» [4, с.140].

Беручи до уваги той факт, що Е.Фром звертав більше уваги на групові процеси, доброякісний нарцисизм у його розумінні можна розглядати як груповий психічний процес. «З однієї сторони виживанню служить оптимальний, а не максимальний нарцисизм. Тобто в біологічно необхідному ступені нарцисизм може бути сумісним з соціальною співпрацею. З іншого боку, індивідуальний нарцисизм може перетворюватись в груповий і тоді рід, нація, релігія, раса і тому подібне заступають місце особистості і стають об’єктом нарцисичної пристрасті. Таким чином, нарцисична енергія залишається, але вона проектується на інтереси збереження групи замість збереження життя окремої людини» [7, c.142]. Іншими словами, нарцисизм у науці виражається не як індивідуальна психічна характеристика, він проявляється у захисті інтересів групи (у нашому випадку – групи вчених зі спільними науковими інтересами).

До певної міри йдеться про стереотипи, або ідеологію, сповідувану групою. «Насправді ґенеза стереотипів є суспільною. Вони передаються індивіду як вираз суспільної думки через родину або – в ширшому розумінні – через суспільне середовище, традицію, переказ, опосередкування, без прийняття до уваги особистого досвіду індивіда» [7, c.11]. Коли такі стереотипні настанови позбавлені сильних опонентів, це призводить до однобічного розуміння світу. Недарма Платон наголошував на дискусії – на думку античного мислителя, саме там народжується істина. Потрапляючи в таке інтелектуальне середовище, науковець стає заручником ідеологічних настанов групи, інколи сліпо, інстинктивно захищаючи їх. У психоаналітичному розумінні, людина робить групову ідеологію своєю власною, так би мовити частинкою себе й обстоюючи наукові чи світоглядні стереотипи групи, наголошує на своїй унікальності, неповторності, простіше кажучи, реалізує свої нарцисичні потяги, задовольняє у такий спосіб любов до власної персони. Виходячи з такого погляду нарцисизм є особистісним, неявним чинником наукової діяльності, здатним впливати на загальний розвиток науки.

В сучасному суспільстві існує проблема протиставлення духовних і матеріальних цінностей. На думку багатьох мислителів, науковий поступ залишив далеко позаду духовність людини, натомість активно розвиває матеріальну культуру. Як результат, гостро постали проблеми духовної кризи суспільства, глобальні екологічні катастрофи і т.д. Цією проблематикою активно займався відомий філософ А.Швейцер. У своїй праці «Благоговіння перед життям» він, зокрема, писав, що «культура, яка розвиває лише матеріальну сторону, без відповідного прогресу духовного, подібна на корабель, який залишився без керма, втрачає маневреність і невпинно мчиться назустріч катастрофі» [10, с.92-93].

Осмислюючи можливі причини таких негативних суспільних процесів і формування ідеалу «всесильної науки», здатної підкорити природні процеси, можна припустити, що така тенденція має безпосередній стосунок до нарцисизму. А саме, вчений, за допомогою своєї наукової творчості, ідентифікує себе з цією «всесильною машиною» – наукою, що підвищує власну самооцінку, і мотив любові до власної персони стає виразнішим і сильнішим. Тому, гіпотетично, нарцисизм міг бути неявною причиною згаданих негативних тенденцій розвитку сучасної науки.

На прикладі трьох понять психоаналізу, що виражають психічні процеси особистості – «сублімація», «ідентифікація» і «нарцисизм», – ми проілюстрували, яким чином вони можуть впливати на розвиток і становлення наукових теорій і цим самим довели, що психоаналіз є перспективним методологічним базисом для філософії науки, і не тільки. Подальша розробка цієї проблематики зможе відкрити нові горизонти розуміння природи неявного знання, та його ціннісно-практичного потенціалу в контексті філософії та наукової методології.

Ми стоїмо на порозі нового розуміння науки та індивідуальних і суспільних процесів, пов’язаних з нею. Звернення до особистості науковця, як уже зазначалося, не є революційним підходом до з’ясування принципів і мотивів наукової діяльності, але саме психоаналітична проекція дозволила по-новому глянути на вже відомі процеси і тенденції розвитку науки.

Акцентуючи свою увагу на неявних чинниках ґенези наукових теорій, ми тим самим доповнили розуміння поняття «неявного знання» як особливого типу знання, що також є невід’ємною частиною будь-якої, навіть зрілої, сформованої наукової теорії. Тому, на нашу думку, є смисл розвивати цю проблематику, зокрема варто розширити спектр понять психоаналізу з метою дослідження можливого їхнього впливу на розвиток наукового знання, а також окремо висвітлити проблему «підсвідомого», що є формою існування знання неявного.

ВИСНОВКИ

На основі проведеного дослідження можна зробити наступні висновки:

• неявне знання являється актуальним феноменом сучасної філософії науки, і представляє собою окрему філософську категорію, котра розкривається в царині діалектики раціонального та ірраціонального;

• ціннісні потенції неявного знання мають непереоціненне значення в аксіології науки;

• неявне знання функціонує в різноманітних формах наукового пізнання, і вимагає застосуванння всієї палітри наукових методів;

• психоаналіз за своєю методологічною природою найбільш адекватний по відношенню до неявного, і актуалізується в контексті аналізу мотивів наукової творчості;

• генеза наукових теорій значною мірою залежить від особистості науковця – творця наукової теорій. Аналіз розвитку наукових теорій повинен проводитись в нерозривному зв’язку з аналізом особистості науковця;

• сублімація, ідентифікація і нарцисизм – центральні поняття психоаналізу, котрі здатні відобразити неявні мотиви природи наукового поступу.

Очевидно що неявне знання надзвичайно дискусивний феномен сучасності і подальші дослідження методології наукових теорій дасть розкриє перед нами нові грані філософських проблем.