2.2. Методологічний потенціал психоаналізу в експлікації неявного знання

Отже, неявне знання має різні рівні і форми свого існування, залежно від того, з якого погляду досліджувати цей неоднозначний феномен. Спробуємо конкретніше глянути на неявне знання з позиції методології. Очевидно, найближчим до неявного знання в методологічному розумінні є психоаналіз, адже він може відкрити оку дослідника приховані, неявні мотиви наукової діяльності. Психоаналіз уже давно став цікавити філософів, у першу чергу як методологічна модель, тому його реалізація в рамках філософії науки концептуально важлива для розуміння неявних чинників ґенези наукових теорій, що також є формою неявного знання.

Методологічна спроба враховувати особистість вченого, науковця, належить, як ми вже згадували, М.Полані. В праці «Особистісне знання», філософ обґрунтував ідею можливості передачі інформації не тільки класичними (вербальними) методами. Суть концепції М.Полані зводилася до виявлення закономірностей і природи передачі особистісного знання, під яким він розумів цілий ряд особливостей спілкування між науковцями. Виходячи з переконань філософа, тільки живе спілкування між ученими є об'єктивно виправданим способом передачі інформації. Звідси випливає, що науковий поступ багато в чому залежить від можливості регулярного «живого» спілкування вчених між собою. Саме з такою метою створюються наукові інститути, організовуються конференції. Врешті-решт можливість ділитись досвідом – основна умова еволюції людського інтелекту. Також М.Полані наголошував на психологічних особливостях пізнавального процесу, оперуючи при цьому поняттями психоаналізу: «Загостреність, яка притаманна нашій інтелектуальній пристрасності, ми знаходимо в енергії потягів, в хіті, в приступах страху. Вже раніше ми визнали імпульси найбільш примітивними проявами активного принципу, за допомогою якого ми оволодіваємо знаннями і утримуємо їх» [7, с.248]. Він також стверджував: «Відкриття – це акт, у якому задоволення, підкорення необхідності й загально-зобов’язуюча сила нерозривно поєднані" [7, c.302]. Філософ враховував первинні когнітивні мотиви наукової творчості, які активно досліджує психоаналіз, це одна з багатьох точок дотику психоаналізу і філософії науки, що свідчить про високу його методологічну цінність.

Психоаналітичний метод виник наприкінці ХІХ століття. Його засновником був З.Фройд, який сформулював основні принципи і поняття. З погляду цього вчення, про людину можна сказати, що це істота, яка керується в своєму житті бажаннями, а бажання є мотивуючим принципом і результатом психічної діяльності головного мозку. Іншими словами, задоволення своїх бажань – основна мета людини. Характеризуючи психоаналітичне вчення в загальних рисах, варто відзначити ще й такі моменти. Психоаналіз постійно еволюціонує; будучи унікальним і універсальним методом, він завойовує нові сфери науки. Його застосування знайшло відображення у всіх суспільних науках і продовжує розширюватися. Витоки психоаналізу знаходять в працях відомих філософів ХІХ ст. – Ф.Ніцше та А.Шопенгауера, і хоча сам З.Фройд заперечував цей факт, очевидно, що філософія має безпосередній стосунок до розвитку вчення про несвідоме.

Методологічний потенціал психоаналізу полягає в акцентуванні уваги на особистості вченого з метою виявлення універсальних психічних якостей, довести існування яких означало б отримати нове розуміння розвитку сучасної науки в цілому.

Вчений – це передусім дослідник, людина, що керується когнітивними мотивами у своїй діяльності. Назвемо їх вторинними мотивами, або явними, тому що насправді жага пізнавати світ і робити нові відкриття в науці часто мають зовсім іншу мотивацію – неявну, про яку власне й піде мова далі.

Передусім варто уточнити, що концептуальною особливістю сучасної науки є інституалізація, що передбачає створення наукових товариств. Під науковим товариством варто розуміти групу вчених, дослідників, які займаються однаковою проблематикою. Це змушує нас також розглядати наукові спільноти як окремі структурні одиниці у великій «кузні науки», і це дає нам широке поле для роздумів, і застосування психоаналітичного методу.

Ідея аналізувати когось без його на це згоди належить З.Фройду, який, використовуючи художні твори письменників, намагався виявити психічні відхилення, або розлади їх авторів. Про такі спроби нам можуть розповісти твори засновника психоаналізу «Достоєвський і батьковбивство», «Мотив вибору скриньки», «Психоаналіз і культура». Пізніше послідовники З.Фройда бралися за аналіз видатних особистостей. Наприклад, Е.Фромм, перу якого належить відома праця «Адольф Гітлер – класичний випадок некрофілії», намагався окреслити психологічні особливості та природу комплексів відомого політичного діяча середини ХХ ст. Адольфа Гітлера. Його роботи стали цінним доробком і активно вивчалися й використовувалася не тільки психологами, а й вченими різних галузей суспільного знання.

Це говорить про можливість застосування психоаналітичного методу в суспільному масштабі. В принципі Е.Фром на цьому активно наголошував. Про це свідчить ще одна, не менш відома його праця «Втеча від свободи», яка внесла чималий вклад у розвиток суспільних наук, прояснила певні моменти функціювання суспільства, породивши при цьому низку серйозних дискусій. Очевидно, що можливість такого широкого застосування психоаналізу не може залишитися поза увагою, тому наша мета – прояснити окремі неявні мотиви творчості. «Сучасний психоаналіз бачить джерело людської творчості не так у реалізації підсвідомих інстинктів (libido і destrudo), як у загальнолюдському бажанні перетворити чуже, інше, незрозуміле і тому – небезпечне, «не-моє» на знайоме, затишне і комфортне «моє»» [6, с.13]. Під «не-моїм» будемо розуміти неявне як невідоме, недосліджене й тому загрозливе. Зрозуміло, наскільки актуальним і сучасним є такий підхід до розуміння ґенези наукових теорій.

Отже, для нас важливо, що сучасний науковець – це перш за все людина і творець нових ідей, підходів, методів у науці. Як людина, вчений, по-перше, піддається множинному впливу нашого з вами динамічного суспільства, по-друге, керується певними мотивами, стимулами у своїй науковій діяльності, по-третє, наука є способом його самовираження і, певною мірою, стилем життя, що має свої особливості. Аналіз мотивів і стимулів науково-творчої діяльності вченого є основним нашим завданням.