1.3 Неявне знання в гуманітарних та природничих науках

Проблеми гуманітарних наук та гуманітаристики є предметом філософської рефлексії з того часу як позитивісти, зокрема О.Конт, окреслили рамки науки і започаткували новий напрямок - філософія науки. їм належить не перша і не остання спроба класифікувати науки та сформулювати більш-менш стійку їх ієрархію. Заслуга позитивістів в тому, що вони розділили всі науки на дві великі категорії: природничо-наукові та гуманітарні. Вони стояли біля витоків сучасних гуманітарних наук - В.Вундт у психології, О.Конт у соціології тощо. Внесок їх очевидний навіть попри те, що сам факт такого поділу диктувався упередженим ставленням до науковості гуманітарного знання, яке через це фактично копіювало методологію природознавства. А перші змістовні спроби обстояти автономність гуманітаристики знаходимо вже не в самих позитивістів, а у В.Дільтея та неокантіанців.

Та все ж саме цей етап розвитку філософії і дав поштовх до з'ясування глибинних передумов науковості гуманітарних теорій. Як відомо, багато дослідників не приймало позицію позитивістів ні до цього, ані після, але це стало поштовхом для бурхливого розвитку наук про людину і поставило ряд нових питань перед філософами. Власне через століття такого розвитку і статусу гуманітарних наук утвердився на новому теоретико-методологічному рівні, і ще більше нових гуманітарних наук почало з'являтися. Цей процес є незакінченим по сьогоднішній день, тож суперечки стосовно наукового статусу та місця гуманітарних теорій посеред природничонаукових теорій не вичерпані.

А проблема є надзвичайно актуальною і не тільки для філософів, а й для всіх науковців загалом, адже від статусу гуманітарних наук залежить статус науки як феномену. Саме на згадані аспекти проблем науковості гуманітарного знання ми й звернемо увагу в цій статті, беручи за основу історико-філософський підхід. Ми спробуємо дослідити еволюцію проблем об'єктивності й точності гуманітарних наук в різні періоди розвитку філософії і науки.

Зауважимо, що до цієї проблеми, зважаючи на її актуальність, зверталося багато вітчизняних і зарубіжних дослідників, серед яких - Е.Агацці, О.Вольное, В.Зінченко, В.Ільїн, А.Кєзін, А.Козловський, С.Кримський, М.Марчук, Л.Мгкєшина, Б.Починок, В.Розін та ін.

За основу при розв'язанні даної проблеми ми вважаємо за доцільне взяти загальноприйняте поняття «наука» та критерії науковості, і на основі цього визначити основні моменти відношення гуманітарних наук до науковості загалом. Таким загальним визначенням є: «Наука - це сфера дослідницької діяльності, напрямлена на отримання нового знання про природу, суспільство і мислення включаючи в себе всі його умови і моменти: вчених з їхніми знаннями і обдаруваннями, кваліфікацією і досвідом».

Беручи до уваги дане визначення, неважко зробити висновок про те, що наука це епістемний процес, особливістю якого є отримання нового знання. В природничо-наукових теоріях цей процес має чіткі межі, етапи та методи. Обмежується він сферою буття, дослідженням якої займається та чи інша природничо-наукова теорія, або, власне, наука. Етапами цього процесу загальновідомі: проблема, гіпотеза, теорія. Рухаючись в даному напрямку, та проходячи дані етапи природничо-наукова теорія формується з допомогою різноманітних методів: діалектичний, метафізичний, експериментальний.

Особливістю гуманітарних наук являється ціла низка відмінностей у формуванні нових понять теорії. Перш за все необхідно звернути нашу увагу на неявне знання як один із чинників формування гуманітарних теорій. Власне неявне знання відіграє немалу роль в формуванні загальнонаукових, фізичних, математичних, біологічних, технічних теорій. Але гуманітарні науки пронизані неявними та позанауковими факторами; і саме відмінність у використанні неявних чинників природничо-науковими, та гуманітарними теоріями є основною проблемою нашого дослідження.

Проблема (принаймні, поняття) неявного знання у філософії науки бере свій початок з роботи М.Полані «Особистісне знання». Згідно з автором цієї праці, в науці існує прихований фактор, котрий не можна виразити вербально, на папері, або передати мовними засобами. Суть науки полягає в безперервному особистому спілкуванні вчених між собою, де і вивільняються ці приховані фактори. Дуже близькою вищезгаданої ідеї була філософська герменевтика, первинним завданням якої було розшифровувати Біблійні тексти. Інтерес філософів до герменевтики поступово зростав і на момент виникнення гуманітарних наук вона сформувалась в окрему філософську течію, зрозуміло, в контексті гуманітарних наук. Філософська герменевтика твердить, що потрібно розуміти тексти не буквально, а опосередковано, звертаючи свою основну увагу не на сам зміст тексту, а на його стиль, форму, потрібно аналізувати особистість автора, його моральний, психічний стан, аналізувати історичні передумови. В.Дільтей узагальнив ці уявлення і твердив, що потрібно звертати особливу увагу на цілісний духовно-практичний потенціал тексту. Він говорить, що герменевтика є мистецтвом розуміння письмово фіксованих життєвих проявів, що пізніше обгрунтував у своїх працях. Філософія життя та пояснювальна психологія В.Дільтея відіграли ключову роль у процесі становлення та розвитку гуманітарних наук.

Безсумнівно гуманітарні науки відкривають широкий простір для розуміння людини, обґрунтування її існування, формування цілісної картини світу, аксіологічна природа гуманітарних наук робить їх винятковими. Але в силу своєї внутрішньої мінливості та суперечливості гуманітарні науки не можуть отримати належного визнання у зв'язку з строгими рамками класичної науковості. Тут дійсно існує ціла низка обвинувачень в сторону гуманітаріїв.

Перш за все гуманітарні науки звинувачують в неточності, і недостовірності. Дана проблема певно є ключовою. Фізику, хімію, математику, прийнято вважати точними науками, закони яких виконуються незалежно ні від будь-яких умов. Згодом з'ясувалось, що в теоріях цих наук не може йтися про точність, як про строге дотримання і виконання законів. Як зауважує М.Клайн, досліджуючи радикальні зміни в обґрунтуванні математичного знання на межі ХІХ-ХХ століть, «те, що колись вважалося невід'ємною особливістю математики - незаперечний висновок з явно сформульованих аксіом, — назавжди відійшло в минуле» [3, с.364]. А.Айнштайн довів що на макрорівні фізичні закони мають зовсім іншу природу, відповідно про точність мова може йти тільки в тому випадку, коли всі процеси відбуваються в замкнутій системі відліку. Математика ж, оперуючи абстракціями, також опинилася за межами точності, головною неточністю математики виявились ірраціональні числа, з якими вона не в змозі справитись. Цей факт мимоволі наштовхує на думку про ірраціональність науки взагалі, і цей ірраціоналізм знайшов своє відображення в працях Т.Куна, М. Полані та інших постпозитивістів.

Врешті решт треба звернути увагу на сам процес пізнання з іншого боку. Ким і завдяки чому реалізується процес пізнання? Відповідь на це питання буде беззаперечною: процесом пізнання керує сама людина з її суб'єктивністю, здатністю рефлексувати, і вже на другому місці стоять проблеми методології наукового пізнання. Розвиток наукових теорій не може відбуватися без участі людини; тому так важливо підкреслити доцільність гуманітарних наук у формуванні цілісного образу науки та формуванні картини світу.

Продовжуючи думку, відмітимо, що ірраціоналізм не став точкою загибелі класичної науки, така думка була б хибною, мова йде про розширення меж науки. Немає смислу піддавати сумніву «працюючі» наукові теорії, адже це врешті решт абсурдно. Акцентуючи свою увагу на ірраціоналізмі, спробуємо реконструювати історичні його передумови, апелюючи до неявного та позанаукового знання як основних «двигунів» науки в ірраціоналізмі.

Починаючи від досократиків, кожен філософ чи філософська течія торкалися в своєму арсеналі питань проблеми неявного, прихованого знання. Дехто просто списував це на Бога, дехто намагався якнайдалі обійти цю проблему, висловлюючи тільки деякі припущення, а дехто по-справжньому намагався віднайти місце в картині світу для такого типу інтелектуальної реальності.

В історії філософії практично кожен філософ, починаючи з античності і закінчуючи мислителями XX ст., звертав свою увагу на проблеми неявного знання, щоправда в кожній філософській концепції ця проблема розв'язувалася по-своєму і в особливій формі. Постараємось відобразити основні моменти, де неявне знання знаходить своє місце в картині світу. Наголосимо. на тому, що для нас не є важливою сама згадка про неявне знання, а можливість існування такого в конкретній філософській концепції, або, кажучи іншими словами, філософській картині світу чи то окремого філософа чи цілої епохи або філософської течії. На нашу думку, варто розглядати лише найяскравіших представників історії філософії, картина світу яких передбачала існування інтуїтивно невербальних та неявних форм пізнання, упускаючи з виду тих філософів, вчення котрих мало що говорить про такі гносеологічні форми.

Перша згадка про можливість існування довербального знання, котре не сприймається нашими відчуттями, належить Анаксимандру. Вчення про "Нус" — космічний розум, є першою спробою обґрунтувати знання, яке сприймається незалежно від досвіду. Сократова маєвтика вказує на невербалізоване знання, котре потрібно лише пригадати. Сократове "забуте" знання за своєю природою дуже тісно переплетене з сучасними уявленнями про неявне.

Ідеаліст Платон, на нашу думку, найбільш яскраво і найбільш показово продемонстрував можливості актуалізації неявного знання. Система ідей мислителя передбачає існування певних сутностей (ідей), які, як відомо, не піддаються вербальному сприйняттю. Разом з цим він розвинув вчення свого наставника Сократа, тільки в його інтерпретації маєвтика дістала назву "анамнезис", що є, по суті, тим самим пригадуванням вже закладеного від природи в людині знання. Його уявлення - це перші кроки до стрункої системи та чіткого розуміння неявного знання.

Найвідоміший античний мислитель Аристотель, укладач та засновник першої чіткої класифікації наук, виразив дещо нове розуміння довербального знання. Його погляди в цілому є узагальненням уже існуючих на той час уявлень його попередників, зокрема всіх вищеназваних. Аристотель вказує на існування космічного розуму, частинка якого присутня в кожній людині, а пізнання реалізується сприйманням космосу, що також відбувається без посередництва відчуттів. Звичайно таким положенням все пізнання не виключається, проте воно має місце серед інших методів пізнання. Велика заслуга Аристотеля полягає у заснуванні логіки як науки, і, відповідно до цього, висновок про те, що людське мислення підкоряється формальним законам логіки. Проте філософ вводить поняття першозакону, першоджерела руху, котрий він назвав Деміургом. Пізніше його і сам Аристотель прирівняв до бога. Відповідно Деміург, як першозакон, дає рух нашому мисленню і формально-логічні закони мислення, похідні від нього. Цей процес також має додосвідну природу, що зовсім не можна оминути увагою, оскільки він має безпосереднє відношення до природи неявного знання. Говорячи про причини, Аристотель також неоднозначно зачіпає проблему неявного. Мислення - це формально логічне слідування від причини до наслідку або мети: "Всі люди від природи прагнуть до знань" [2, с.13]. "Мабуть, найважче для людини пізнати саме це [причини], найбільш загальне, бо воно найдалі від чуттєвого сприйняття" [2, с.14]. Цим самим філософ дає розуміння довербальних форм пізнання.

Середньовіччя характерне підсиленим впливом релігії, філософія в цей час стає служницею релігії. Середньовічна картина світу була досить прозорою, основним «двигуном», говорячи мовою Аристотеля, був Бог. Всі проблеми стосовно трансцендентного походження неявного знання знімалися присутністю Бога в бутті. Він був всезнаючим і містив у собі всі можливі існуючі знання. Людина, як його творіння, була здатна пізнавати буття як правонаступниця Всевишнього. Застосовувати попередню класифікацію неявного не актуально і не має сенсу. Адже знання по суті вже всі є і вони належать абсолютному началу, людина може тільки наближатися до того ідеалу. Такий шлях пізнання був єдиним і не підлягав сумнівам. Здавалося би епоха середньовіччя не мала би нас цікавити, оскільки була догматичною і сповнена детермінізму. Проте християнство не передбачає людину керовану «вказівками з гори», людина має волю, що, як виявилось, є потужним суб'єктивним чинником пізнання. Августин Блаженний говорив про «внутрішнє ім'я», це також було опосередкованою згадкою неявного в картині світу. Але найбільшою заслугою є те, що середні віки, в обличчі отців християнської церкви, породили новий метод актуалізації неявного знання, а саме герменевтику як мистецтво тлумачення текстів -не тільки Святого Письма, а й будь-яких символічних мережив природи, суспільства, культури.

Наступним періодом, котрий заслуговує уваги, є Новий час, зокрема новочасні концепції Р.Декарта, Б.Спінози, Г.Ляйбніца. Новий час перегортає нову сторінку в розумінні неявного знання. Картезіанський стиль філософування та знаменита фраза Р.Декарта «cogito ergo sum», «мислю, отже існую» робить пізнання властивістю суто людського розуму, виключаючи, в принципі, будь-яку його трансцендентну природу. Людину, як і її буття прирівняли до мислення, неявне знання в цій концепції можна охарактеризувати як властивість людського розуму, як частину її буття пов'язану з ірраціональним, інтуїтивним. Хоча такі форми мислення розглядалися Декартом та Спінозою досить скептично, вони сподівалися побудувати картину світу на основі строгої аксіоматики. Пізніше критики філософії нового часу будуть звинувачувати новочасних мислителів у надмірному раціоналізмі. Але не слід забувати, що тут далася взнаки схоластична освіта, адже всі були учнями середньовічної традиції філософування, і хоча, наприклад, Декарт і намагався максимально змінити вигляд філософії, йому не вдалося втекти від детермінізму. Навіть будуючи свою картезіанську філософію, він не зміг обійтися без Бога в картині світу. Спіноза, через деякий час, дещо більше урізноманітнив та доповнив Декарта, і Бог за Спінозою — це субстанція, котра є природою і буттям в цілому. Таким чином, протиставляючи людину буттю (природі), Спіноза дає шанс існуванню неявного в бутті, і, відповідно, в розумі. Це стає можливим через процес пізнання котрий має об'єкт — природу і суб'єкт — розум. На противагу Декарту, у якого розум сам по собі, а субстанція матеріальна з її протяжністю відносно незалежна від нього. Але ні один, ні інший не згадує про можливі неявні форми існування знання, тож ми можемо здогадуватися про них, аналізуючи створені ними філософські концепції, і побудовані на їх основі моделі світу. Наступним філософом Нового часу,.вчення котрого нас цікавить в контексті теми статті, є Г.Ляйбніц. Його унікальна монадологія є натяком на існування певних універсалій, котрі наділені пам'яттю. Багато в чому його філософія перегукується з Платоном, але монади Ляйбніца не є суто ідеалістичним вченням. На думку філософа, монади - це основа буття, і існує особливий тип монади, котра в певному порядку організовує всі інші монади, таким чином формуючи речі.

Наступним періодом в історії філософської думки була німецька класика. Цей період пов'язаний з всесвітньо відомими іменами І.Канта, Й.Фіхте, Ф.Шелінга, Г.Гегеля, Л.Феєрбаха. Німецька класична філософія заклала основи сучасної наукової методології, та переосмислила зміст всієї попередньої філософії. Неявне знання має дуже своєрідну форму актуалізації в філософських системах німецьких класиків. Для прикладу візьмемо філософію І.Канта, в критичному періоді творчості якого ми зустрічаємо вчення про додосвідне (апріорне)!іізнання, а також існування чистого розуму, незалежного від досвіду. Мислитель балансує на межі крайнього раціоналізму і крайнього емпіризму, що дало важливі плоди в філософії, зокрема для осмислення феномену неявного знання. Виявляється що "чисте ratio" може бути не тільки суб'єктом пізнання але і його об'єктом, що дає підстави говорити про відносність процесу пізнання, і, відповідно, іншу позицію неявного знання стосовно нього. В "кантівській" картині світу неявне знання з суб'єктивного чинника перетворюється в об'єктивний, що заперечує М.Полані - фундатор концепції неявного знання. Він вважає неявне суто людським і суб'єктивним, незважаючи на відносність процесу пізнання. З цим можна не погодитись, адже неявне знання не може бути достеменно охарактеризоване як суб'єктивне або об'єктивне. З цією дилемою ми повертаємося до фундаментального питання про співідношення трансцендентної та іманентної природ неявного знання. І тому, виходячи з цього положення, ми можемо припустити, що І. Кант своїм "коперніканським переворотом" у епістемології зробив переворот у розумінні природи неявного знання.

Неможливо оминути увагою більш пізню філософську думку початку XX ст. Манера тодішнього філософування була своєрідною і тяжіла до осмислення культурних процесів, в силу того що набирала оборотів парадигма Affirmo. Цей період дав нам відомого мислителя З.Фройда, філософські висновки зі вчення котрого досить важливі в контексті даного дослідження. М.Полані, ніби Ньютон, стояв на плечах велетнів, одним з яких був найвідоміший психоаналітик. Варто відмітити, що підсвідоме не виключає повністю поняття неявного, неявне знання включає в себе також метафізичні категорії, неявне має загальнозначущі моменти, котрі не притаманні в повній мірі підсвідомому. К.-Г.Юнг охарактеризував людську підсвідомість як сукупність архетипів, сформованих упродовж історичного процесу і притаманних всьому людству в цілому, але неявне знання загалом має дещо іншу специфіку, воно передбачає наявність і чисто матеріального носія (мається на увазі герменевтика, де практично весь Всесвіт це метатекст), а підсвідоме перестає існувати за відсутності людини як учасника когнітивних процесів. Узагальнюючи все вищесказане, відмітимо, що З.Фройд і його послідовники раз і назавжди змінили картину світу, і місце неявного знання в ній було чітко окреслене, якщо не було навіть головним.

Відмітимо, що проблема позанауковості особливо загострилась в постпозитивізмі, адже з визнанням ірраціональних областей науки виникла колосальна проблема - не допустити в науку псевдонаукових припущень та теорій, а їх виявлення значно ускладнилось ірраціоналізмом. Інколи потрібно десятиліття для того, щоб визначити, що проблема не являє собою особливого інтересу.

Впродовж тривалого часу після формулювання основних законів класичної механіки достовірним способом визначення науковості теорії являвся експеримент. Це був чи не єдиний об'єктивний суто науковий метод, який базувався на індукції. Всі інші - герменевтичний, діалектичний, - вважалися методами «теоретичного» рівня, котрі використовувались для «добування» нового знання. Згідно з таким положенням, гуманітарні науки не могли претендувати на належне місце в науці, а чільне місце відводилося тим теоріям, котрі підтверджувались експериментально. Всередині теорії функціонували закони і правила, завдяки яким вона працювала. Це був основний ідеал науковості аж до XX століття. Ми вже згадували про те, як саме відбулася переоцінка науки - це сталося завдяки черговій науковій революції. Крах принципів класичної механіки прийнято пов'язувати з іменем Айнштайна і з квантовою механікою. Можна припустити, що коли експеримент виявився не таким універсальним методом, співвідношення гуманітарних та природничо-наукових теорій змінилося разом з принципами науки. Необхідно застерегти, що ми не намагаємось виправдати гуманітарні науки перед природничо-науковими, і не маємо на меті довести їхню причетність до науки. В цьому немає сенсу, адже саме словосполучення «гуманітарні науки» говорить про це. Розкривши суть співвідношення гуманітарних наук з класичними науковими ідеалами, ми хочемо наголосити на особливих методологічних механізмах їх становлення і розвитку. Мова йде про неявне знання, котре ніби «вислизає» із загального процесу розвитку теорії, але має важливе значення, в першу чергу, для її належного розуміння. Для такого аналізу доцільно буде застосувати герменевтичний метод, адже в цьому випадку він найефективніший. Е.Агацці, зокрема говорив про особливу феноменологічну точність філософії як гуманітарного знання, кажучи про досягнення у філософському пізнанні «об'єктивності глибшої і радикальнішої, ніж навіть рівень інтерсуб'єктивності, що досягається науками (котрі змушені миритися із великою кількістю неявних припущень і неїіроаналізованих передумов)» [1, с.ЗЗ].

Розвиток гуманітарних наук нерозривно пов'язаний з детальним аналізом історичної епохи, особистісного потенціалу вчених, їхніх життєвих установок. Ми не зможемо якісно і вичерпно зрозуміти, наприклад, «Сутінки Європи», не знаючи особистість Шпенглера, його життєву позицію. На перший погляд, праця надто песимістична і дещо, м'яко кажучи, не обнадійлива, але коли ми дізнаємось, що песимізм - невід'ємна частина особистості самого Освальда Шпенглера, все стає на свої місця. Знання таких тонкощів дає нам змогу об'єктивно оцінити хід думок автора. В іншому випадку як можна буквально розуміти античну філософію, не усвідомлюючи соціальних умов цього періоду. Література ще більше залежна від неявних передумов, тут їх можна віднайти на ще глибших метарівнях, аналізуючи буквально всі можливі фактори впливу. Історичні науки не є виключенням, їхню об'єктивність можна перевірити тільки після аналіз} неявних чинників, згадаймо афоризм «Історію пишуть переможці». Таких прикладів можна навести безліч і унікальність герменевтичного методу, саме в розумінні В.Дільтея, про що ми вже говорили, здатність акцентувати увагу на неявних чинниках розвитку науки.

Натомість використання герменевтичного методу у вивченні природничо-наукових теорій недооцінене, через що і виникають проблеми пов'язані з визначенням співвідношення гуманітарних теорій і, скажімо, теорій фізики. З одного боку яке має значення хто такий був Ньютон, як він дійшов до розуміння механіки, закону тяжіння, лінійного руху; важливо, що теорія працює і підтверджується експериментально. Розглянемо це з іншої сторони, бо ж теорія механіки була не єдиною моделлю картини світу. Беззаперечно вона не була вигадкою - за словами самого Ньютона він стояв на плечах титанів і тому побачив далі. Але уявімо на хвильку, що Ньютон помер би в дитинстві, звичайно хтось інший би побачив далі, стоячи на плечах титанів, але однозначно не те саме, що бачив він. Тому не варто недооцінювати неявні моменти навіть в строго наукових теоріях.

Отже, місце точності і об'єктивності в оцінці гуманітарних наук не менш важливе, ніж у науках природничих. Передумови ідеї неявного знання були закладені ще в античності, середньовіччі, в добу Нового часу. Щоправда там вони не були чітко визначеними і тому тодішнє неявне знання за способом своєї присутності у філософських дискурсах саме мало неявний характер. А це зумовлює важливість герменевтичного підходу до пізнання неявного знання. Так чи інакше, в XX ст., з появою концепції особистісного знання М.Полані, з поширенням ідей інших постпозитивістів. зрештою з докорінною зміною парадигми філософування, проблема неявного знання і в науці, і у філософії має перспективи для свого прояснення і змістовного дослідження.

РОЗДІЛ ІІ. ПРИРОДА НЕЯВНОГО ЗНАННЯ В НАУКОВО-ПСИХОАНАЛІТИЧНОМУ ДИСКУРСІ