2. Проблема співвідношення політики і моралі.

Політика загалом, як і міжнародна політика, зокрема, може по-різному діяти на суспільство: вона може служити знаряддям масового насильства в інтересах тієї чи іншої суспільної групи або держави, або ж виступати інструментом захисту свободи і прав громадян, підтримки порядку та законності тощо. Ці два аспекти політики реалізуються залежно від того, наскільки вона орієнтується на норми моралі.

Мораль – це особлива сфера суспільного життя, сутність якої полягає в оцінці будь-яких вчинків і дій з точки зору добра і зла, справедливості чи несправедливості. Саме поняття мораль походить від латинського mores, що означає здійснення чого-небуть на основі загальноприйнятого – спільних цінностей і традицій. Дотримання норм моралі не приносить якоїсь користі, особистої вигоди, моральну поведінку вирізняє безкорисність, високогуманна мотивація (так, вважається, що найвищим проявом моралі в міжнародних відносинах є надання допомоги при природних катастрофах, епідеміях, адже за цим не приховані жодні корисливі мотиви).

Загалом у світовій політичній думці склалося 4 основних підходи до трактування проблеми співвідношення політики і моралі: моралізаторський, автономістський, негативістський і компромісний.

Історично першим з них є моралізаторський підхід, який стверджує, що політика повинна орієнтуватись на високоморальні цілі (загальне благо, справедливість) і за будь-яки обставин не повинна порушувати моральні принципи (справедливість, чесність тощо). Цей підхід був започаткований ще Арістотелем і панував у суспільній думці аж до Нового часу, а сьогодні представлений головним чином в ідеології християнсько-демократичного руху. В той же час, багато хто стверджує, що спроби повністю підкорити політику моралі прирікають її на неефективність.

Другий – автономістський – підхід стверджує, що політика і мораль – повністю автономні сфери і вони не повинні вмішуватись у компетенції один одного. Родоначальником таких поглядів є Н. Макіавеллі (“Правитель”, 1532), який стверджував, що в приватному житті індивід повинен притримуватись загальноприйнятих норм моралі, в тому числі й політичні діячі; але заради спасіння держави і порядку володар може використовувати будь-які, в тому числі й аморальні засоби. Спроби вивільнити політику від моральних оцінок спостерігаються і в наші дні. Як правило, це робиться для того, щоб виправдати антигуманні дії.

Третій підхід – негативістський – трактує мораль і політику як непримиренні протилежності – добро (мораль) і зло (політика). Для нього притаманна негативна оцінка політики. Найбільш негативно оцінює політику анархізм. Політика – це брудна, аморальна справа, політика – це завжди зло, тому тут нема місця для моралі.

Реальна політика дійсно дуже часто буває далека від моралі, однак повністю від неї вона не може відхреститися, бо це призведе до її компроментації. Тому з’являється четвертий підхід до трактування проблеми співвідношення політики і моралі – компромісний. Сьогодні він переважає серед вчених і політиків. Він виходить із визнання необхідності і доцільності впливу моралі на політику, однак разом з тим наголошує на необхідності враховувати особливості останньої. Одним із засновників цього підходу вважається Макс Вебер. Для того, щоб визначити допустиму межу впливу моралі на політику він розділяє мораль на дві категорії: етику переконань, етику відповідальності. Етика переконань означає невідступне слідування моральним принципам, незалежно від того, до яких результатів це призведе. Етика ж відповідальності передбачає врахування конкретної обстановки, орієнтацію політики в першу чергу на її наслідки, відповідальність політиків за результати своїх дій, їх готовність запобігти більшому злу за допомогою зла меншого тощо. Так, наприклад, євангельська заповідь стверджує, що не можна відповідати на зло злом, однак слідуючи етиці відповідальності, за Вебером, політик очевидно повинен протистояти злу, бо в протилежному випадку він несе відповідальність за його перемогу.

Цитата: «… будь-яка етично орієнтована дія може підкорятися двом фундаментально різним максимам: вона може бути орієнтована або на етику переконань, або на етику відповідальності». Прихильники першої виходять із вічних та незмінних норм абсолютної моралі. При цьому вони «не розуміють реально, що вони на себе беруть, але опяняють себе романтичними відчуттями», не турбуючись про наслідки своїх дій. Якщо ж такі наслідки виявляться негативними, то прихильники «етики переконань» звинувачують у цьому будь-кого – недосконалість світу, волю Бога тощо, але тільки не самих себе, бо вони завжди керуються чистими помислами і благородними намірами, спираючись на загальнолюдські цінності. Ті ж, хто сповідує «етику відповідальності» головними вважають саме наслідки своїх дій, враховуючи той головний фактор, що за політикою стоїть насилля, яке потрібно враховувати. Це й визначає специфіку моралі у політиці.

Різні підходи до тлумачення моралі, які в принципі не виходять за рамки цих чотирьох, є й в міжнародно-політичній науці.