2. Адміністративні правовідносини – це суспільні відносини, які виникають у сфері державного управління і врегульовані нормами адміністративного права.

Оскільки адміністративні правовідносини є різновидом правовідносин, їм властиві загальні межі останніх, зокрема:

- вони є вольовими суспільними відносинами, тобто право, регулююче їх, впливає на свідомість і волю людей, направляє їх поведінку відповідно до інтересів суспільства;

- вони є суспільними відносинами, врегульованими нормами права. Без права, його норм не було б правовідносин;

- учасники правовідносин наділені суб'єктивними правами і несуть юридичні обов'язки. І перші, і другі виникають відповідно до вимог норм права, що визначають круг суб'єктивних прав і обов'язків та ін.

В той же час, адміністративні правовідносини характеризуються рядом особливостей:

- вони, як правило, є владними відносинами, оскільки виникають в результаті здійснення державного управління, тобто державно-владного впливу однієї сторони на іншу для досягнення певної мети;

- обов'язковим учасником адміністративних правовідносин виступає державний орган або посадова особа, наділена певними державно-владними повноваженнями;

- вони виникають за ініціативою однієї із сторін, і згода іншої сторони при цьому не потрібна. Інколи вони виникають всупереч бажанню іншої сторони;

- вони, як правило, виникають за принципом «влада – підпорядкування»;

- адміністративні правовідносини – це управлінські правові відносини, оскільки вони виникають у зв'язку з функціонуванням і діяльністю органів виконавчої влади, тобто при здійсненні державного управління та ін.

Структура адміністративних правовідносин включає суб'єкти, об'єкт і зміст.

Суб'єктом адміністративних правовідносин можуть бути як фізичні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства), так і юридичні особи (державні органи, органи місцевої самоврядності, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, громадські організації, політичні партії, релігійні організації і ін.).

Об'єктом адміністративних правовідносин є те, ради чого виникають власне правовідносини: поведінка, воля, свідомість, матеріальні цінності, нематеріальні блага і ін.

Зміст адміністративних правовідносин складають суб'єктивні юридичні права і обов'язки.

Суб'єктивні юридичні права – це міра дозволеної поведінки, яка забезпечується державою (свобода переміщення, право на державну службу, право на звернення і ін.).

Юридичні обов'язки – міра належної поведінки, що забезпечується державою. При цьому, в одних випадках особа повинна утриматися від здійснення деяких дій (дрібного хуліганства, невиконання своїх обов'язків, порушення дисципліни); у інших, навпаки, зробити їх (отримати дозвіл на заняття певним видом діяльності, своєчасно розглянути звернення і ін.).

Підставою для виникнення адміністративних правовідносин виступають юридичні факти, тобто такі життєві обставини, з якими закон зв'язує їх виникнення, зміна і припинення.

3. Фактичною підставою адміністративної відповідальності є адміністративна проступок, визначення якого закріплене в статті 9 КЗАП України. Відповідно до даної статті адміністративна проступок – це протиправне, винне діяння (дія або бездіяльність), що зазіхає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління, за яке передбачена адміністративна відповідальність.

Кодекс, що діє, ототожнює поняття «Адміністративне правопорушення» і «адміністративний проступок», що є невірним, оскільки адміністративне правопорушення за своєю суттю є об'ємнішим, ніж адміністративний проступок, оскільки включає всі протиправні дії, які мають місце у сфері державного управління. Адміністративний проступок включає лише ті протиправні діяння, за які настає адміністративна відповідальність.

Адміністративний проступок характеризується ознаками і складом. Ознаки адміністративного проступку витікають з його визначення: протиправність, винність, караність. На відміну від злочину, адміністративний проступок не характеризується на законодавчому рівні такою ознакою, як суспільна небезпека. Дана ознака в теорії адміністративного права часто замінюють ознакою «суспільна шкідливість».

Складом адміністративного проступку є сукупність встановлених правом ознак, за наявності яких суспільне небезпечне діяння вважається проступком.

Таких ознак чотири: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт і суб'єктивна сторона.

Об'єктом виступають суспільні відносини, врегульовані нормами різних галузей права і що охороняються нормами адміністративного права. Розрізняють загальний, родовий і безпосередній об'єкти. Загальний об'єкт є всіма суспільними відносинами, які охороняються адміністративним правом: громадський порядок і суспільна безпека, власність, права і свободи громадян, встановлений порядок управління. Родовий об'єкт – це відносно відособлена група однорідних суспільних відносин: власність, митні правила і так далі Безпосереднім об'єктом є конкретні суспільні відносини, на які здійснюється посягання: державна власність, громадський порядок і ін.

Об'єктивна сторона є системою передбачених нормами адміністративного права ознак, що характеризують зовнішню сторону адміністративного проступку. Обов'язковими ознаками об'єктивної сторони виступають: протиправне діяння (дія або бездіяльність), протиправний результат, причинний зв'язок між дією і наслідками – для проступку з матеріальним складом; протиправне діяння (дія або бездіяльність) – для провини з формальним складом. При цьому слід мати на увазі, що переважна більшість адміністративного проступку є проступком з формальним складом, тобто об'єктивна сторона характеризується лише протиправним діянням. Окрім вказаних вище ознак, об'єктивна сторона включає місце, час, спосіб, знаряддя адміністративного проступку, повторність, неодноразова і так далі.

Одним з елементів складу адміністративного проступку є його суб'єкт, тобто особа, яка його зробила і до якої може бути застосоване адміністративне стягнення. Слід зазначити, що суб'єктом адміністративного проступку може бути як фізична, так і юридична особа. Фізична особа може бути суб'єктом проступку і суб'єктом адміністративної відповідальності за наявності певних ознак: а) досягнення віку, при якому настає адміністративна відповідальність; б) осудність.

Відносно віку, після досягнення якого настає адміністративна відповідальність, необхідно відзначити, що відповідно до статті 12 КЗАП адміністративна відповідальність настає з 16 років. При цьому адміністративна відповідальність осіб від 16 до 18 років відрізняється від адміністративної відповідальності повнолітніх порушників. Зокрема, до перших застосовуються заходи дії, передбачені статтею 241 КЗАП (зобов'язання публічно або в іншій формі вибачитися у потерпілого; попередження; догана або сувора догана; передача неповнолітнього під нагляд батькам (особам, їх заміняючим) або під нагляд педагогічному (трудовому) колективу по їх згоді, а також окремим громадянам на їх прохання). Відмінність полягає також і в процедурі накладення таких стягнень, оскільки справи про проступок, здійснений неповнолітніми, розглядаються судами. Одночасно слід звернути увагу на те, що у випадках здійснення такого проступку, як: незаконне виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилка в невеликих розмірах наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту; дрібне розкрадання державного або колективного майна; порушення правил дорожнього руху і експлуатації транспортних засобів; дрібне хуліганство; стрілянина з вогнепальної зброї в населених пунктах і в не відведених для цього місцях або з порушенням встановленого порядку; управління транспортними засобами в стані сп'яніння і деякі інші порушення, які зазіхають на встановлений порядок управління, — неповнолітні несуть відповідальність на загальних підставах.

Другою загальною ознакою суб'єкта адміністративного проступку є осудність особи. Адміністративне законодавство не передбачає визначення поняття осудності. У теорії адміністративного права вважається, що осудність – це норма, заснована на чіткому науковому розумінні законодавцем закономірностей соціально-психологічного розвитку людини, згідно з якою він проходить деякі досить певні етапи і стадії. Осудність відображує типові межі цього розвитку, щось загальне в осіб різних вікових груп. Вважається, що людина з нормальною психікою під час здійснення адміністративного проступку завжди осудна. Стаття 20 КЗАП закріплює, що неосудною є особа, яка під час здійснення протиправної дії або бездіяльності не могла усвідомлювати своїх дій (рівень інтелектуального розвитку) або керувати ними (рівень вольового розвитку) унаслідок хронічного душевного захворювання, тимчасового розладу душевної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану.

Поряд з названими вище загальними ознаками суб'єкта адміністративного проступку, він може характеризуватися і іншими ознаками, тобто мова в даному випадку йтиме про спеціального суб'єкта: посадову особу, водія транспортного засобу, військовослужбовця, іноземця і так далі.

Суб'єктивна сторона – це вина, тобто психічне відношення особи, що зробила адміністративний проступок, до свого діяння і до шкідливих наслідків, що настали внаслідок даного діяння. Віна є необхідною умовою відповідальності. Якщо в діях особи вина не встановлена, а шкідливі наслідки стали результатом випадкових обставин – немає суб'єктивної сторони, немає адміністративного проступку, немає адміністративної відповідальності.

Важливе як теоретичне, так і практичне значення має форма вини – певне встановлене адміністративним правом співвідношення елементів свідомості і волі особи, що зробила адміністративний проступок. Виділяють дві форми вини: намір і необережність. При цьому адміністративне законодавство, передбачаючи дані форми, розкриваючи їх суть, не дає визначення понять наміру і необережності. Відповідно до статті 10 КзАП адміністративний проступок визнається вчиненим умисно, якщо особа, що його зробила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії або бездіяльності, передбачало його шкідливі наслідки і бажало їх, або свідомо допускало настання цих наслідків. У теорії адміністративного права, залежно від інтелектуального і вольового моментів проступку, намір підрозділяється на прямій і непрямий.

Прямий намір – це така форма провини, при якій правопорушник усвідомлював протиправний характер своєї дії або бездіяльності, передбачав його шкідливі наслідки і бажав їх настання. Прямим наміром є єдність інтелектуального і вольового моментів.

Намір вважається непрямим, якщо особа, що зробила правопорушення, усвідомлювала протиправний характер своєї дії, передбачало його шкідливі наслідки і свідомо допускало їх настання. Обидва види наміру – прямий і непрямий – мають більше схожості, чим відмінностей. Розмежування цих форм можна провести поза критерієм вольового моменту, вольовим відношенням до настання наслідків. У прямому намірі відношення правопорушника до нього виявляється у формі бажання, а при непрямому – у формі усвідомленого допущення його настання.

Стаття 11 КЗАП визначає, що адміністративний проступок вважається вчиненим по необережності, якщо особа, яка його зробила, допускала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх запобігання або не передбачала їх настання, хоча повинно було і могла їх передбачати.

Необережність є самостійною формою вини, передбаченою адміністративним законодавством. Поряд з наміром необережність розглядається як менш небезпечна форма вини. Виділяють два види необережності: протиправна самовпевненість і протиправна недбалість.

Протиправна самовпевненість є таким виглядом необережної вини, при якій особу, що вчинила адміністративний проступок, допускала настання шкідливих наслідків діяння, але легковажно, самовпевнено розраховувала на їх запобігання.

Протиправна недбалість – це вид необережної вини, при якій особа, що вчинила адміністративний проступок, не передбачала настання шкідливих наслідків свого діяння, хоча повинна була і могла їх передбачати. Суть цього виду провини полягає в тому, що особа, яка має реальну можливість передбачати шкідливі наслідки своїх діянь, не перетворює можливість запобігти їм в реальну дійсність, не напружує свої інтелектуальний або фізичний потенціали для здійснення вольових дій, які були б направлені на таке запобігання. Слід мати на увазі, що на відміну від всіх приведених вище видів вини, при вчиненні вини по необережності особа не передбачає шкідливих наслідків свого діяння. Таке не передбачення наслідків свого діяння говорить про неповагу особи до вимог законодавства, своїх посадових обов'язків, інтересів суспільства. Характерною особливістю даної форми вини є як негативне відношення правопорушника до суспільно шкідливих наслідків, так і відсутність передбачення їх настання.