Контрольні запитання і завдання

1. Проаналізуйте взаємозв’язок чинників стабілізації та дестабілізації політичних систем.

2. Як співвідносяться і взаємодіють держава, політична система і громадянське суспільство?

3. Порівняйте умови функціонування політичних інститутів за різних типів політичних систем.

4. Заповніть порівняльну таблицю основних типів політичної системи сучасності:

№ п/п		Тип політичної системи		Основні структурні елементи		Ступінь відкритості системи і характер системних зв’язків		Стабільність політичної системи, частота зміни правлячих режимів

5. Які чинники впливають на формування політичної системи в сучасній Україні?

Рекомендована література

1. Андреев С.С. Политические системы и политическая организация // Социально-Политический журнал. -1992.-№1.

2. Анохин М.Г. Политические системы: адаптация, динамика, устойчивость. ‑ М, 1996.

3. Белов Г.А. Функция политической системы // Кентавр. -1995.-№3.

4. Белов Г.А. Политическая система // Кентавр.-1995.-№2.

5. Гавриленко І. Політична система суспільства // Політологічні читання.-1993.-№1.

6. Марченко М.Н. Механизмы адаптации политической системы современного Запада // Советское государство и право. – 1991. - №11.

7. Политическая система и ее роль в жизни общества // Социально-политический журнал. – 1992. - №8.

8. Сікора І. Проблема легітимності політичної системи і державності в перехідних суспільствах // Політологічні читання. – 1992. - №1.

9. Сравнительная политика. Основные политические системы современного мира / Под общ. ред. В.С. Бакцова, Н.И. Созонова. – Харьков, 2005.

10. Фарукшин М.Х. Политическая система общества // Социально-политические науки. – 1991. - №5.

11. Чиркин В.Е. Глобальные модели политической системы современного общества: индикаторы эффективности // Государство и право. – 1992. - №5.

12. Шабров О.Ф. Политическая система: демократия и управление обществом // Государство и право. – 1994. - №5.

13. Якушик В.М. Політична система і політичний режим // Політична думка. – 1993. -№1.

ЗМ - 4. Держава як базовий інститут політичної системи, політичний режим

ПЛАН

НЕ 4.1 Поняття держави: концепції походження, ознаки, функції, вищі

органи сучасної держави.

НЕ 4.2 Форма держави. Форми політичного правління і державного

устрою.

НЕ 4.3 Політичний режим: суть та типологія.

НЕ 4.4 Концепція правової, соціальної держави і громадянського

суспільства.

Держава є одним із найважливіших інститутів суспільства, центральним елементом його політичної системи. До найголовніших завдань політології належить аналіз розвитку її сутнісних ознак, соціальної ролі здійснюваних нею функцій, форм державного правління й державного устрою, принципів міждержавної політики.

НЕ 4.1 Визначальною ланкою політичної системи суспільства є держава. В повсякденному житті термін “держава” ототожнюється з країною або суспільством.

Але в науковій літературі існують два основних значення цього терміна:

• держава трактується як сукупність державних установ, тобто апарат управління суспільством;

• як особливий вид політико-правової влади суспільства.

У політології поширене і інше визначення. Держава розуміється як організація політичної влади, яка поширюється на всю територію країни і її населення і володіє для цього спеціальним апаратом управління, видає обов’язкові для всіх постанови і володіє самостійністю при вирішенні внутрішніх і зовнішніх справ.

Існує декілька концепцій походження держави.

Теологічна концепція пояснює виникнення держави, а також всі її рішення, діями і санкціями божественної волі. На монарха покладені основні обов’язки з поширення вчення Божого, з покарання ворогів, що творять зло, і зі створення умов для благочестивого життя людей.

Патріархальна концепція розглядає державу як продукт сім’ї, яка розрослася до розмірів держави, при цьому влада правителя тлумачиться як влада батька сім’ї, а відносини між підданими і володарями – як сімейні відносини.

Договірна концепція засновується на тому, що виникненню держави передує природній стан суспільства і людини, який характеризується необмеженою свободою. Тільки після укладення суспільного договору безмежна свобода була введена в розумні межі шляхом створення держави як організації, покликаної забезпечити баланс різних суспільних інтересів, права і свободи особистості.

Психологічна концепція виходить з того, що держава існує через наявність у людини психологічних потреб жити в межах організованого суспільства, у відчутті необхідності колективної взаємодії або через схильність більшості до підпорядкування.

Класова (марксистська) концепція трактує державу класову за походженням (з’являється разом з поділом суспільства на класи) і за суттю (орган класового панування: орган пригнічення одного класу іншим).

Теорія завоювання (насильства) розглядає походження держави як результат завоювання сильними племенами слабких. Аналогічним чином тлумачиться і походження класової експлуатації. Для підтримки порядку і придушення опору знадобилося створення державних органів і прийняття законів. Подібне тлумачення держави було обґрунтоване австрійським політичним соціологом соціал-дарвиністського напряму Л. Гумпловичем.

Расова концепція спирається на постулат, що існують вищі і нижчі раси, а держава необхідна для забезпечення панування перших над іншими. Сучасні дослідники відкинули цю теорію.

Органічна концепція проводить аналогію між державою і живим організмом як у структурі, так і в функціях. Всі елементи держави взаємопов’язані і доповнюють один одного. Порушення цієї гармонії призводить до хвороби всього організму і навіть до його смерті. Цей погляд на державу обґрунтував англійський соціолог Т. Спенсер.

Марксистська (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс) пов’язує виникнення держави одночасно з поділом суспільства на класи. Суть держави – фактична диктатура певного (панівного) класу.

Іригаційна концепція пов’язує походження держави з необхідністю побудови великих зрошувальних систем. Цей підхід використовується для пояснення історії країн Стародавнього Сходу.

Спортивна концепція, отримавши розвиток у працях іспанського філософа Х. Ортеги-і-Гассета, виводить генезис держави з поширення спорту. Система фізичного виховання в Спарті, на його думку, сприяла виникненню сильної армії і в підсумку – держави. Олімпійські ігри стали фундаментом процесу об’єднання давньогрецьких міст і виникнення держави.

Як показують дослідження істориків і етнографів, не може існувати тільки одне пояснення щодо виникнення всіх держав. Більшість наведених теорій відображають певні групи факторів, що стали причинами генезису держави. Держава з’являється в результаті розкладу родового ладу, коли влада вождів відособлюється від суспільства.

На цей процес впливали різноманітні фактори:

• поява приватної власності і майнової нерівності,а в результаті – і антагоністичних класів;

• ріст чисельності і збільшення густоти населення;

• завоювання одних народів іншими;

• потреба у захисті від зовнішніх ворогів;

• суспільний поділ праці і виділення управління в особливий вид діяльності;

• потреба в організації іригаційних робіт (держави Стародавнього Сходу).

Держава має свої специфічні риси, які відрізняють її від усіх інших форм об’єднання людей (роду, сім’ї), інститутів і організацій (партій, рухів тощо).

1. Відділення публічної влади від суспільства, її неспівпадання з усім населенням, поява прошарку професійних управлінців. Це відрізняє державу від родоплемінної організації, заснованої на принципах самоуправління. Здійснення публічної влади вимагає певної організації – спеціального апарату (чиновників, суддів, армії тощо). Сучасна держава поєднує професійний апарат управління з представницькою системою, яка формується через вибори.

2. Територіальний поділ населення. Закони і повноваження державних органів поширюються на людей, які проживають у контурі кордонів державної території. Держава будується на основі територіальної спільності людей, а не за принципами кровно-родинних зв’язків або релігійними принципами. Правда, в історії були приклади, коли кордони держави не були чітко визначені, наприклад, кочова імперія, створена Чингізханом.

3. Суверенітет. Це така властивість державної влади, яка виражається в її верховенстві і незалежності стосовно будь-яких інших влад всередині країни, а також у сфері міждержавних відносин. Виділяють внутрішній суверенітет, що означає право влади приймати або змінювати закони, обов’язкові для всього населення, і зовнішній суверенітет (в контексті міжнародних відносин), який передбачає свободу держави від контролю ззовні.

4. Монополія на легальне застосування сили, фізичний примус. Діапазон державного примусу простягається від обмеження свободи до фізичного знищення людини. Для виконання функцій примусу у держави є спеціальні засоби (зброя, тюрми тощо), а також органи – армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура.

5. Монопольне право на стягнення податків і зборів з населення. Податки необхідні для утримання апарату управління і для матеріального забезпечення державної політики.

6. Організація суспільного життя на правових засадах. Без права, законодавства держава не в стані ефективно керувати суспільством, забезпечувати безумовну реалізацію рішень, що приймаються. В будь-якому сучасному суспільстві є багато суб’єктів влади (сім’я, церква, партії тощо), однак, вищою владою, рішення якої обов’язкові для всіх громадян, організацій і установ, є держава. Лише їй належить право на видання законів і норм, що мають загальнообов’язковий характер.

7. Претензія на представництво суспільства в цілому і захист загальних інтересів і спільного блага. Ніяка інша організація не може представляти і захищати всіх громадян і не володіє для цього необхідними засобами.

Місце і роль держави в політичній системі суспільства розкривається в його функціях. Під функціями держави розуміють основні напрямки її діяльності, які розкривають її соціальну сутність і призначення.

Внутрішніми функціями держави є:

• економічна (господарська) функція – держава як організатор та координатор економічних процесів;

• соціальна функція – держава як організатор соціального забезпечення громадян;

• підтримка законності та правопорядку – держава гарантує елементарний порядок у суспільстві та захищає суспільний лад від дестабілізації;

• встановлення норм, дотримання яких є обов’язковим для всіх юридичних та фізичних осіб і покликане забезпечити функціональну стабільність суспільства;

• законодавча;

• культурно-виховна;

• наукова;

• спортивна;

• функція узгодження інтересів різних соціальних груп та індивідів, розв’язання соціальних конфліктів;

• фіскальна функція – збір коштів у вигляді податків для утримання державного апарату та фінансування соціальної сфери.

Зовнішніми функціями держави є:

• функція оборони та національної безпеки;

• розвиток відносин співробітництва з іншими державами;

• інноваційна функція (використання інтелектуальних досягнень, технологій інших держав тощо).

За часом виконання усі функції держави можна розділити на тимчасові та постійні. Якщо тимчасові функції здійснюються лише на певному етапі існування держави (наприклад, під час війни, надзвичайних ситуацій), то постійні функції реалізовуються протягом усього часу існування держави.

Функції держави, їхній зміст змінюється залежно від історичної епохи.

Для здійснення вказаних функцій держава використовує певні засоби (ресурси державної влади) і спирається на комплекс спеціальних органів, що складають у сукупності структуру держави.

Структура держави – система органів і установ, які виконують внутрішні й зовнішні функції держави.

Структура держави як поліелементний феномен охоплює:

• органи державної влади, які поділяються на представницькі, як правило законодавчі (парламент);

• органи державного управління, тобто виконавчо-розпорядчі (система міністерств, відомств, адміністративні установи на місцях);

• президента як главу держави, який в керівництві державою безпосередньо взаємодіє з представницькими та виконавчо-розпорядчими органами;

• органи правосуддя, покликані забезпечити торжество законів у державі;

• контрольно-наглядові органи, до яких належать прокуратура, різноманітні контрольні відомства;

• органи охорони громадського порядку (міліція, поліція) та органи державної безпеки.

Важливе місце в структурі держави посідають збройні сили, а також надзвичайні органи, які створюються в екстремальних умовах (війна, стихійне лихо) на певний час. Компетенція і повноваження надзвичайних органів зумовлюються конкретними цілями і завданнями, задля яких вони створюються. Складовою системи державних органів є виправні заклади, тощо.

Державні органи суттєво відрізняються від органів недержавних, громадсько-політичних організацій. Тільки державні органи в межах своєї компетенції виступають офіційними виразниками інтересів усього суспільства. Вони наділені повноваженнями, що дають змогу діяти не тільки завдяки способам переконання, а й державного примусу. Проте свою владу держава реалізує в тісній взаємодії з громадсько-політичними інститутами. Особливо це стосується відносин державних органів і політичних партій.

Серед органів державної влади особливо вирізняються вищі – глава держави, парламент та уряд. Саме вони реалізують основні повноваження у сферах законодавчої і виконавчої влади, а їхня діяльність має політичний характер. До вищих органів держави належать також вищі судові інстанції загальної і спеціальної компетенції – верховний суд, конституційний суд, вищий адміністративний суд та ін. Проте судові органи формально відсторонені від реалізації державних функцій політичного характеру за винятком тих випадків, коли суди здійснюють конституційний контроль.

Глава держави – це конституційний орган і одночасно вища посадова особа держави, яка посідає формально найвище місце в системі органів державної влади, здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті та у відносинах з іншими державами.

Майже у всіх країнах світу глава держави одноособовий, і лише декілька функцій його здійснюються колегіальними органами – президіями вищих представницьких органів у країнах соціалізму, Федеральною Радою у Швейцарії, колективним монархом в Об’єднаних Арабських Еміратах, спільно духовним керівником держави і президентом в Ірані.

У країнах з монархічною формою правління главою держави є монарх, правовий статус якого вирізняється двома основними особливостями.

По-перше, влада монарха юридично вважається непохідною від якої-небудь іншої влади, органу чи виборчого корпусу. Монарх владарює (абсолютно чи обмежено) за власним правом і вважається джерелом усієї державної влади.

По-друге, влада монарха є спадковою, вона переходить від одного представника правлячої династії до іншого в установленому законом порядку. Спадковий принцип є переважним для всіх монархій, хоча історії відомі випадки, коли монархи вибирались (Польське королівство, Германська імперія до 1806 р. та ін.). У наш час існує «виборна монархія» в Малайзії.

У країнах з республіканською формою правління главою держави є президент, який завжди обирається (за винятком випадків, коли ця посада займається в результаті державного перевороту). Порядок обрання президента залежіть від прийнятої форми державного правління. Можна виокремити три основних системи обрання президента: 1) прямі вибори, за яких главу держави обирають усі виборці країни без участі парламенту; 2) непрямі вибори, за яких волевиявлення виборців опосередковується спеціальною колегією вибірників (США) і за певних умов – парламентом; 3) багатоступеневі вибори президента, коли виборці обирають спочатку парламент, а той – президента.

Особливості правового статусу глав держав, обсяг їх компетенції вирішальною мірою залежать від форми державного правління, впровадженої в тій чи іншій країні.

Глави держав формально наділяються широкими повноваженнями у сфері законодавчої, виконавчої і судової влади. Основними з таких повноважень можуть бути:

а) у сфері законодавчої влади: скликання, відкриття й закриття чергових і позачергових сесій парламенту; достроковий розпуск парламенту або однієї з його палат і призначення позачергових виборів; підписання та обнародування законів; вето на закони, прийняті парламентом; повернення законів до парламенту для повторного розгляду; законодавча ініціатива; видання власних нормативних актів; призначення членів верхньої палати парламенту;

б) у сфері виконавчої влади: участь у формуванні уряду; відправлення уряду у відставку; керівництво адміністративним апаратом і збройними силами;

в) у сфері судової влади: призначення на судійські або вищі судові посади; помилування, пом’якшення і скасування кримінальних покарань, визначених судом; проголошення амністії.

Значними можуть бути зовнішньополітичні повноваження глави держави.

Загалом президент може посідати різне становище в системі державної влади: бути главою лише держави (наприклад, у ФРН); бути главою одночасно держави й виконавчої влади (США); бути главою держави і фактичним керівником уряду за наявності прем’єр-міністра (Франція); бути складовою частиною парламенту (Індія). Аналогічним може бути й становище монарха. Докладніше про особливості правового статусу глави держави за різних форм правління мова йтиме нижче.

Парламент (англ. parliament, франц. parlement, від parler – говорити) – це вищий колегіальний представницький законодавчий орган держави.

Парламенти є виборними й колегіальними органами держави, які функціонують за умов демократичного правління. В унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному рівні, у федераціях – також і на рівні їх суб’єктів. Визначальними характеристиками парламентів є їхня структура, порядок формування та обсяг компетенції. Основною ознакою структури парламентів багатьох країн є двопалатність або бікамералізм. Історично сформувалися три основних причини бікамералізму. Другі, або верхні, палати вводились, по-перше, для представництва аристократії, по-друге, для стримування радикалізму нижніх палат, по-третє, для представництва на загальнодержавному рівні інтересів суб’єктів федерації у федеративних державах. На кінець 1996 р. двопалатні парламенти діяли у 18 з 22 федеративних держав і в 40 із 150 держав унітарних.

Найважливішими елементами структури палат парламентів є парламентські фракції, керівні органи і комісії, або комітети.

Парламентські фракції утворюються за ознакою належності депутатів до тієї чи іншої політичної партії, представленої у парламенті. Фракції звичайно формуються із членів однієї політичної партії, хоча в деяких країнах існує практика утворення спільних фракцій із представників кількох партій, що проводять єдину або близьку лінію в політиці.

Найголовнішим елементом внутрішньої структури парламентів є комісії (в англомовних та деяких інших країнах вони називаються комітетами), які бувають кількох видів. Основними з них є постійні комісії, головна функція яких – детальний розгляд законопроектів. У двопалатних парламентах постійні комісії, як правило, утворюються в кожній з палат. Постійні комісії звичайно мають спеціалізований характер, їхня предметна компетенція у цілому відповідає загальній структурі уряду. В багатьох країнах утворюються також постійні комісії, діяльність яких пов’язана з роботою самого парламенту, наприклад комісії з питань і процедури регламенту, депутатської етики тощо.

Крім постійних комісій, у парламентах створюються також спеціальні, слідчі та деякі інші комісії, які здебільшого діють на тимчасовій основі.

Порядок формування парламентів часто перебуває у прямій залежності від їхньої структури. Нижні палати парламентів так само, як і однопалатні парламенти, майже завжди формуються шляхом прямих виборів. Загальнонаціональний представницький характер парламентів (нижніх палат) часто відбивається у їх назвах: „національні збори”, „народні збори”, „державні збори”, „палата представників”, „палата громад”, „палата депутатів” тощо. Верхні палати, які найчастіше мають назву „сенат”, можуть формуватися шляхом прямих і непрямих виборів, призначення, а також комбінації цих способів.

До найважливіших функцій парламентів належать законотворчість, прийняття бюджету і контроль за діяльністю органів виконавчої влади (уряду). Серед функцій парламенту також виокремлюють судову і зовнішньополітичну, які мають супутнє значення.

Парламенти були і є ареною для узгодження соціальних інтересів, розв’язання наявних у суспільстві соціальних і політичних суперечностей. Вони активно використовуються політичними партіями для пропаганди й реалізації своїх програм та демократичної боротьби за владу.

Уряд – це колегіальний орган виконавчої влади держави, наділений загальною компетенцією зі здійснення керівництва державним управлінням.

Найпоширеніші назви урядів – „рада (кабінет) міністрів”, „державна рада”, „федеральна рада” тощо – відбивають їхній колегіальний характер.

Залежно від форми державного правління та обсягу повноважень парламенту щодо формування уряду розрізняють дві основні моделі формальної процедури створення уряду: парламентська і позапарламентська. У країнах з парламентарними і змішаною республіканською формами правління застосовується парламентський спосіб, за якого парламент безпосередньо здійснює ті чи інші відповідні процедури . Повноваження на формування уряду має та партія чи партійна коаліція , яка за результатами виборів отримала більшість місць у парламенті. Процедури формування уряду передбачають спільні дії парламенту і глави держави, хоча характер і послідовність їхніх дій бувають різними.

За політичним складом уряд може бути однопартійним, коаліційним і безпартійним. Однопартійним уряд буває тоді, коли одна з політичних партій отримала в результаті виборів абсолютну більшість місць у парламенті чи його нижній палаті й може сформувати уряд . Коаліційним уряд буває за умови, коли жодній із партій у результаті виборів не вдалося отримати в парламенті чи його нижній палаті абсолютної більшості місць,і формування уряду є результатом згоди між партіями про спільну урядову програму. Безпартійний уряд створюється в тому разі , коли політичним партіям у парламенті не вдалося домовитися про створення коаліцій, а також розпускати парламент (нижню палату) небажано. Такий уряд включає фахівців, які можуть бути членами тієї чи іншої партії, але їхня партійна належність значення не має. Безпартійний уряд називається ще службовим , діловим або чиновницьким. Можливе створення й уряду меншості, який спирається на вибіркову підтримку неурядових партій у парламенті . Він може бути однопартійним чи коаліційним, але в будь-якому разі партії , які входять в уряд , більшості в парламенті не мають.

Парламентський спосіб формування урядів застосовується в президентських республіках, де уряд формується президентом . Роль парламентів при цьому навіть юридично є незначною. Глава держави формує уряд, як правило, з представників своєї партії, хоча іноді в тих чи інших політичних цілях він включає в уряд окремих представників інших партій.

До складу уряду, крім його глави , звичайно входять державні міністри, міністри, міністри без портфеля , державні (статс)-секретарі. Інститут глави уряду, якого в більшості країн називають прем’єр-міністром, тобто першим міністром (від франц. premier - перший ), існує лише за парламентарних чи змішаних республіканських форм правління, оскільки в президентських республіках його функції виконує глава держави. Повноваження глави уряду досить широкі. Він керує діяльністю уряду, відповідає за національну оборону, забезпечує виконання законів, призначає на військові й цивільні посади тощо. У країнах зі змішаною республіканською формою правління роль центру урядової організації та діяльності розподіляється між главою уряду і президентом.

Структурними одиницями уряду є міністерства, існує певний «класичний» перелік міністерств, які обов’язково входять до складу уряду. Це насамперед міністерства внутрішніх і закордонних справ, оборони, фінансів, юстиції.

Обсяг повноважень уряду значною мірою залежить від форми державного правління. Однак за будь-якої форми він виконує такі основні функції: 1) управління державним апаратом; 2) виконання законів; 3) нормовстановлююча діяльність; 4) складання і виконання бюджету; 5) здійснення зовнішньої політики.

НЕ 4.2 Єдина за своїми сутнісними характеристиками (територія, населення, політична влада , апарат, суверенітет тощо) держава існує в багатоманітних конкретних формах.

Форма держави – це сукупність найбільш загальних ознак держави, зумовлених інституціональними, територіальними і функціональними способами організації влади.

У політології є три основних категорії, які розкривають форму держави: „форма державного правління” (інституціональні характеристики організації влади), „форма державного устрою” (територіальні характеристики організації влади), і „політичний режим” (функціональні характеристики організацій влади). Аналіз форм держави має особливо важливе значення, оскільки дає ключ до розуміння конкретних форм організації державної влади і здійснення політики.

Форми державного правління. Форма правління держави – це структура вищих органів державної влади, порядок їх утворення і розподілення, компетенції між ними. Держави за формою правління класифікуються на республіки і монархії.

Монархія (з грець. monarhia - єдиновладдя)- форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється одноособово і переходить, як правило, за спадковістю. Монархічна форма правління характерна сьогодні для п’ятдесяти держав, з яких двадцять – європейські. Сучасні форми монархії розрізняють за такою різновидністю, а саме: абсолютна монархія (Саудівська Аравія, Оман, Катар), конституційна парламентська (Великобританія, Іспанія, Норвегія, Японія тощо) і дуалістична (Йорданія, Кувейт, Марокко, Бахрейн ).

При абсолютній монархії в руках монарха зосереджується вся повнота державної влади . Монарх сам видає закони , керує внутрішньою і зовнішньою політикою держави , призначає і усуває уряд, керує вищим судом .

Конституційна парламентська монархія характеризується такими особливостями:

• влада монарха обмежується конституцією , що затверджується парламентом. Монарх не має права змінювати конституцію, а його влада символічна . Наприклад , у Великобританії закони , прийняті парламентом, і рішення кабінету міністрів повинні мати королівський підпис , але при цьому самі монархи не користувалися правом вето з 1710 року і не збираються використовувати його в майбутньому;

• уряд формується парламентом з представників певних партій , що отримали більшість голосів на виборах в парламент;

• лідер партії , що володіє найбільшим числом депутатських місць, стає на чолі уряду (прем’єр-міністр - найбільш значна особа в політичному житті);

• уряд відповідає перед парламентом, а не перед монархом.

У чому зміст збереження інституту монархії в цих країнах? Це певний загальнонаціональний символ, в якому актуалізується історична пам’ять народу.

У дуалістичній монархії повноваження монарха обмежені в законодавчій сфері, але достатньо широкі у сфері виконавчої влади, парламент, навпаки, не має впливу ні на формування уряду, ні на його склад і діяльність. Цей тип монархії має тенденцію до переростання в конституційну монархію або в республіку.

Республіка (від лат. respublika - cуспільна справа) - форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний термін.

У сучасних державах переважають два основні різновиди республіканської форми правління

• парламентська (ФРН, Італія, Індія, Ізраїль);

• президентська республіка (СЩА, Аргентина, Мексика тощо). Кожна з них передбачає власну модель поділу влади

Парламентська республіка. Ця форма правління мало чим відрізняється від парламентської монархії (деякі політологи наводять приклад Великобританії як класичного парламентського правління). За основу правління покладений принцип: слабкий президент – сильний парламент. Президент, як і монарх , є формальним главою держави , але його самостійна роль невелика. Фактично виконавча влада зосереджена в руках голови уряду. Суттєве місце у балансі гілок влади належить парламенту: він назначає і звільняє голову виконавчої влади, формує із свого складу уряд і може виказувати йому недовіру. В той же час президент може володіти правом розпуску нижньої палати парламенту, наприклад у Німеччині, а у Великобританії цим правом володіє прем’єр-міністр.

Президентська республіка. Класичним прикладом даної форми правління є США. Ця форма правління будується за принципом: сильний президент – сильний парламент, що передбачає більш послідовний поділ повноважень законодавчої і виконавчої влади (в деяких країнах Латинської Америки, які намагались скопіювати американську модель, утвердилися суперпрезидентські республіки, тому влада президента не врівноважується дійсно сильним парламентом). Президент одночасно є головою держави і головою виконавчої влади. Він обирається всенародним голосуванням і має фіксований термін повноважень. Президент призначає уряд і визначає його склад. Право вето носить відносний характер: парламент повторно проголосує за відхилений закон, але щоби перебороти президентське вето, прибічники закону повинні зібрати дві треті голосів. У надзвичайних випадках, наприклад, коли президент обвинувачується у злочинах і в порушенні конституції, парламент має право на імпічмент – право на порушення процесу дострокового звільнення глави держави від посади і притягнення його до судової відповідальності. Подібна модель поділу влади сприяє зміцненню їх взаємозалежності і взаємоконтролю.

У деяких країнах склалися форми правління, які важко поєднати з вищеназваними “чистими” формами. Їх називають змішаними. Ці моделі можуть бути найрізноманітнішими: одні з них тяжіють до парламентських форм правління, інші – до президентських.

Форми державного устрою. Форма державного устрою характеризує територіальний поділ держави і співвідношення повноважень центральних та регіональних (місцевих) органів влади.

Головними формами державного територіального устрою є унітарна держава, федерація і конфедерація.

Унітарна держава. Принцип унітаризму означає таку побудову держави, за якої верховна суверенна верховна влада повністю зосереджена в центрі, а складові держави (області, департаменти, воєводства тощо) не мають ознак політико-державної самостійності і є тільки адміністративно-територіальними підрозділами. Для унітарної держави характерна наявність єдиної системи централізованої державної влади , юрисдикція якої поширюється на всю територію країни. Існує єдине громадянство, єдина судова система, єдина конституція. Деякі унітарні держави (Італія, Португалія, Україна, та ін.) включають автономні утворення.

Федерація — це союзна держава, яка складається з державних утворень, які мають юридичну і, відповідно, політичну самостійність. Принцип федералізму полягає у розмежуванні сфер компетенції федеральної, центральної влади та влади суб’єктів федерації. Цей принцип передбачає договірність у прийнятті спільних рішень, рівне представництво в органах федеральної влади. Територія в політико-адміністративному відношенні не є єдиним цілим, а складається з суб’єктів федерації. Суб’єкт федерації наділяється установчою владою, має право прийняти власну конституцію, мати свою судову та правову системи. Федеральні закони мають безумовний пріоритет над регіональними. У конституціях федерацій розмежовується компетенція федеральних і місцевих органів влади. У складі федерації може бути різна кількість суб’єктів: у США - 50, в Канаді – 10, у ФРН – 16, в Австрії – 9 і т.д. До компетенції центральної влади в федерації належать питання розв’язання конфліктів між суб’єктами федерацій, оборони країни, зовнішньої політики, фінансів, оподаткування, організації структур і діяльності вищих органів влади.

Конфедерація — це союз суверенних держав, який створюється для досягнення конкретної спільної мети. Принцип конфедералізму передбачає збереження повної юридичної та політичної самостійності держав-членів конфедерації, відсутність центральних органів влади, уніфікованого законодавства , єдиного громадянства, судової системи. Взаємини між суб’єктами конфедерації ґрунтуються лише на добровільних договірних засадах для координації дій у розв’язанні конкретних спільних проблем.

Конфедеративна форма держави існувала у США (1776-1787рр.), Німеччині (1815-1867рр.). Що стосується Швейцарської Конфедерації, названої так ще у XIII ст., то фактично вона давно стала федерацією з сильною централізацією найважливіших функцій, хоча конституцією країни визначено, що кожний кантон є „федерально-суверенною державою” зі своїм урядом і конституцією .

Від федерації та конфедерації потрібно відрізняти регіональні або інші союзи держав, такі як Співдружність Незалежних держав (СНД).

Порівняльна таблиця форм державного устрою
Ознаки К онституція	Унітарна держава Єдина	Федерація Суб’єкти приймають свої конституції на основі загальносоюзної	Конфедерація Кожен суб’єкт має власну конституцію, а підвалиною для утворення конституції є союзний договір
Вищі органи влади	Єдині	Двопалатний парламент	Центральна влада відсутня; є спеціальні спільні органи для координації дій у розв’язанні конкретних проблем
Громадянство	Єдине	Єдине (поряд з грома-дянством суб’єктів федерації)	Єдине громадянство відсутнє
Система прав	Єдина	Єдина; суб’єкти можуть мати свої підсистеми	Єдина система права відсутня
Судова влада	Єдина	Єдина; суб’єкти можуть мати свої підсистеми	Самостійна судова система кожного суб’єкта
Територія	Єдина	Складається з території суб’єктів федерації	Єдина територія відсутня
Валюта	Єдина	Єдина	Кожен суб’єкт має власну грошову одиницю

HE 4.3 Поняття „політичний режим” — одне із загально­прийнятих у сучасній політології. Його застосовують що­до характеристики способів, форм, засобів і методів реа­лізації політичної влади, оцінювання сутності держави, оскільки в межах однієї форми правління на різних ета­пах її розвитку політичне життя може суттєво видозміню­ватися. Суспільство й держава можуть бути відкритими, закритими, проміжними; демократичними, тоталітарни­ми й авторитарними; воєнізованими, громадянськими і змішаними; клерикальними, теократичними та ін. Усе це зумовлює суттєві відмінності у взаєминах між особистіс­тю, суспільством і державою в різних країнах, що й позначається на своєрідності політичного режиму, який ті­сніше та безпосередніше, ніж інші форми, пов'язаний із сутністю держави.

На різних етапах розвитку певної країни її політичне життя може суттєво відрізнятися за змістом, характером відносин між собою, суспільством і державою, динамікою структурних змін. Все це відображається у політичному режимі.

Будь-який політичний режим визначається трьома ос­новними чинниками: 1) процедурами і способами органі­зації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади; 2) стилем ухвалення суспільно-політичних рішень;

3) відносинами між політичною владою та громадянами.

Поняття „політичний режим” охоплює порядок форму­вання представницьких установ, становище та умови дія­льності політичних партій, правовий статус особистості, права та обов'язки громадян, порядок функціонування каральних і правоохоронних органів, співвідношення й регламентацію дозволеного та забороненого.

Політичний режим (франц. regime — управління) — система засобів і методів здійснення політичної влади; модель, форма взає­модії державно-владних структур і населення.

Політичний режим залежить від співвідношення політичних сил у суспільному організмі, особистості за­гальнонаціонального лідера та особливостей правлячої еліти; історичних і соціокультурних традицій; політич­ної культури населення. Він формується спонтанно, вна­слідок спільних зусиль багатьох суб'єктів політичного процесу і не може бути встановлений конституціями або іншими законами.

Політичний режим включає в себе:

● політичні структури влади, їх реальний статус і роль у суспільстві;

● методи здійснення державної влади: яким методам управління і панування віддається перевага - прямим чи не­прямим, насильницьким чи методам переконання;

● реальний рівень свобод людини, обсяг її прав;

● методи вироблення політичних рішень;

● способи урегулювання конфліктів;

● плюралізм, у тому числі наявність або відсутність ле­гальної (нелегальної) опозиції;

● конфігурацію партійної системи: однопартійні чи багатопартійні системи;

● ідеологію і те місце, яке відводиться їй у мобілізації суспільства;

● форми ставлення населення до політичної участі (по­літична пасивність, мобілізована або автономна участь);

● тип легітимності: харизматична, традиційна, раціона­льно-легальна, ідеологічна тощо;

● структурованість правлячої еліти: ступінь її згуртова­ності, відкритість і закритість, канали рекрутування.

Режим вказує на соціальну природу влади: які групи пануючого класу знаходяться при владі, на підтримку яких со­ціальних верств опирається влада.

Вищеназвані ознаки служать критеріями для виділення різних типів політичних режимів. Спектр політичних режимів сучасного світу розкривається в таких поняттях, як демократія, авторитаризм і тоталітаризм.

Недемократичні режими виражені різними формами то­талітаризму і авторитаризму.

Тоталітаризм. Цей термін запровадив Б. Муссоліні для характеристики фашистського руху в Італії та для відмежування його від нацистського руху в Німеччині. Теорія тоталітаризму сформувалася в 30–– 40-ві роки XX ст. із появою фашизму та його різновидів.

Насильство за тоталітарного режиму є одним із голов­них засобів політичного управління. Він деформує ментальність, політичну культуру, соціально-економічну стратифікацію населення, особисту й соціальну психологію, політичні відносини та внутрішньосімейні стосунки.

Тоталітаризм (лат. totalis — увесь, повний) — спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохоплюючим контро­лем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями і загальнообов'язковою ідеологією.

Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Тоталітарними вважають те­орію давньогрецького філософа Геракліта про необхід­ність загальної регуляції суспільства, політичні погляди Платона стосовно моделі утопічної держави. Деякі тота­літарні моменти наявні в політичних доктринах Г. Бабефа, А. Сен-Сімона, Г.-В.-Ф. Гегеля, Ж.-Ж. Руссо.

Передумовами виникнення та розвитку тоталітаризму в політичній практиці є індустріальна стадія розвитку суспільства, наявність засобів масової інформації, колек­тивістський світогляд, могутній державний апарат, особливості соціальної психології (певна ідеологічна та міжособистісна ситуація). Причому засоби масової інформа­ції є необхідним моментом для існування тоталітаризму взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічна обробка на­селення, насадження уніфікованих побутових та загаль­нолюдських стандартів, нівелювання загальноцивілізаційних та особистісних цінностей. Критерієм тоталітаризму є поглинання державою сфери громадянського суспільства, відсутність плюралізму.

Характерним для тоталітаризму є харизматичний тип лідерства з обов'язковою опорою на репресивний апарат.

Як типу політичного режиму тоталітаризму властиві такі ознаки:

— наявність загальнообов'язкової ідеології, яка дово­дить необхідність існування цього режиму;

— загальна ідеологізація, заперечення минулого й сьогодення задля „світлого” майбутнього;

— ігнорування особистих цілей та інтересів заради за­гальних цілей режиму;

— жорстке переслідування будь-якого спротиву і на­віть особистих думок та виправдовування з огляду на це будь-яких форм насильства;

— концентрація влади в руках одного лідера чи партії;

— підпорядкування інформаційного простору полі­тичному лідерові чи партії.

При тоталітаризмі встановлення диктатури однієї партії призводить до злиття партійних структур з державними і до формування своєрідного феномена „держава-партія”. Сама партія монополі­зує право виступати від імені всього суспільства. Одночасно відбувається „розчинення” громадянського суспільства в дер­жаві, всі дозволені суспільні організації (профспілки, молодіж­ні, жіночі організації) зобов'язані виступати своєрідними при­водними ременями ”в механізмі влади партії, приводити її ге­неральну лінію в життя. На вершині піраміди тоталітарної вла­ди знаходиться харизматична фігура вождя (фюрера, дуге, лі­дера партії). Дії вождя і партійна догма не підлягають критиці. Наприклад, у всіх школах Італії висів портрет Б.Муссоліні з написом „Муссоліні завжди правий”.

Тоталітарна влада поширює контроль на всі сторони життя людини, включаючи сімейні відносини і сферу відпочи­нку.

Таким чином, для тоталітаризму характерна загальна етатизація ― держава-партія здійснює тотальний контроль над всіма сферами життєдіяльності суспільства в цілому і окремого індивіда в тому числі. Тому серед політологів утвердилося і більш коротке визначення тоталітаризму: це закрита система, в якій все - від виховання дітей до випуску продукції — контролюється з єдиного центру.

Тоталітарні режими традиційно поділяють на „ліві” і „праві” форми. Правий або право радикальний режим отримав розвиток в Італії з 1922 р. і в Німеччині з 1933 р. після приходу до влади А.Гітлера. Ліворадикальний (комуністичний) тоталі­таризм утвердився в СРСР (класична модель - період сталініз­му з середини 20-х до середини 50-х рр.), в країнах Східної Єв­ропи і Азії, на Кубі. Найбільш яскравий приклад тоталітаризму в Азії - Китай періоду політики „великого стрибка” і „культур­ної революції” (50-х — середини 70-х рр.), коли на чолі керівни­цтва країни стояв Мао Цзедун.

Дві форми тоталітаризму відрізняються характером іде­ологій (фашизм, націонал-соціалізм, комунізм), в тому числі завданнями, які ставлять перед масами партії - гегемони: досягнення „народного капіталізму” і завоювання світового пану­вання або побудова комуністичного суспільства і світова революція. Є й інша відмінність: лівий тоталітаризм був більше „добудований”: партія володіла монополією не тільки на полі­тичну, але й на економічну владу, що проявилося в повній або частковій ліквідації приватної влади, зосередженні в руках держави основних засобів виробництва, ліквідації ринку. В праворадикальних режимах збереглася свобода підприємницт­ва, однак це не виключало прямого державного втручання в економічну сферу підпорядкування її завданням воєнного ви­робництва, централізованого розподілення робочої сили.

Деякі політологи виділяють третю, теократичну форму тоталітаризму, бачачи приклад останнього в Ірані періоду пра­вління ісламського лідера аятоли Хомейні (1979-1989), і в ре­жимі, встановленому (тепер вже в минулому) талібами в Афга­ністані.

Авторитаризм (від лат. auctor засновник, творець і auctoritas - думка, рішення, право) розуміється як політичний режим; який характеризується зосередженням державної влади в руках однієї особи чи групи осіб або в одному її органі. Тоталі­таризм інколи розглядається як крайня форма авторитарного режиму. Але наявність деяких спільних рис (свавілля лідерів, значний репресивний апарат, обмеження прав людини, викори­стання сили при вирішенні конфліктних ситуацій, відсутність реального поділу влади, формально вільний характер виборів у законодавчі органи, відсутність альтернативності вибору) не дає підстав для їх ототожнення. Тому доречно зупинитися на відмінностях двох режимів.

1. При тоталітаризмі партія-гегемон забороняє всі елементи суспільно-політичного плюралізму, опозиційні партії і рухи. Ініціатива допускається тільки в межах створених „зве­рху” і „патронованих” партією суспільних організацій. При авторитаризмі має місце обмежений плюралізм. Правляча влада в певних межах допускає інакодумство і підконтрольну опози­цію.

2. При тоталітаризмі ядром політичної системи ви­ступає партія-гегемон, яка монополізувала державну владу, при авторитаризмі - сама держава (в деяких випадках правляча елі­та створює під себе „партію влади”).

3. При тоталітаризмі особлива роль відводиться ідеології. Вона виконує дві важливі функції: легітимацію цього режиму і мобілізацію мас на виконання поставлених партією завдань. Для об'єднання народу навколо влади у свідомість мас через ЗМІ, мистецтво, освіту втілюються потрібні для пануючої партії стереотипи. Могутня пропагандистська машина малює утопічні завдання, „велике майбутнє” - комуністичний або ра­совий рай. Одночасно створюється „образ ворога”, яким висту­пають „реакційні класи” або „нижчі народи”, прибічники інших ідеологій. Теза про внутрішніх і зовнішніх ворогів поклика­на виправдати жорсткі методи управління, обмеження свободи особистості, масові репресії і весь уклад життя, що нагадує життя в облозі. Що стосується авторитаризму, то тут може бути відсутня якась детально розроблена ідеологічна доктрина. Ін­струментом консолідації суспільства виступає релігія, націона­лізм, традиції. Політичні еліти сучасних авторитарних режимів інколи намагаються запропонувати масам „ідеологію розвит­ку”, що пояснює завдання економічної і соціальної модернізації суспільства.

4. Тоталітарна влада опирається на широку підтримку народу. Для такого режиму характерний культ вождя партії, який в очах народу володіє харизмою, йому приписуються надприродні властивості: непогрішність, мудрість. Тоталітаризм широко використовує такі форми мобілізації мас, як вибори, урочисті збори, „всенародні обговорення”, мітинги.

Авторитаризм може залишатися байдужим до проблеми легітимації влади, не звертається, як правило, до інтенсивної мобілізації народу на підтримку влади. Для цього режиму ха­рактерна деполітизація мас, індиферентне або вороже ставлення до влади. Не маючи масової підтримки, авторитарна влада зна­ходить опору в бюрократії, армії, церкві, великих підприємни­цьких прошарках, намагається використати історичні традиції або націоналістичні гасла. Можливі випадки авторитаризму, що спирається на харизму лідера.

5. Необхідно відзначити ще одну принципову від­мінність режимів. Авторитарний режим не намагається встано­вити тотальний контроль над усіма сферами життя, зберігає автономність особистості і суспільства у неполітичних сферах. Допускаючи, як правило, вільні ринкові відносини в економіці, заохочуючи приватне підприємництво, деякі сучасні авторитарні режими демонструють високі темпи економічного росту (сучасний Китай, Сінгапур, Південна Корея, Чилі).

На відміну від тоталітаризму, авторитарний політичний режим допускає існування обмеженого плюралізму в різних суспільних сферах, погоджується з існуванням окремих елементів демократії, таких як парламентські вибори, багатопартійність. Проте його сутнісними ознаками залишається щоденна загроза репресій, використання армії та каральних органів.

Основні ознаки авторитаризму:

● у діяльності органів політичної влади переважають методи командування, диктату;

● виконавчі органи держави наділені широкими законодавчими повноваженнями;

● обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи, юридичні гарантії їх забезпечення;

● гласність не є принципом діяльності органів влади;

● опора на силу й готовність влади в будь-який час застосувати масові репресії;

● при боротьбі за владу використовуються як законні, так і незаконні методи;

● обмеження чи заборона діяльності опозиційних до існуючого режиму об'єднань громадян;

● в процесі прийняття та реалізації політичних рішень практично виключається метод компромісу, взаємоузгодження різних позицій;

● органи влади діють на власний розсуд (часто порушуючи при цьому закон), керуючись власним баченням політичної доцільності.

Авторитаризм може існувати в найрізноманітніших формах. В історичному минулому він виступав у формі древніх тираній, деспотій, абсолютних монархій і у формі різних арис­тократичних режимів.

Виходячи з вищесказаного, є необхідність зупинитися на типології сучасних форм авторитаризму. Залежно від того, на які соціальні групи і інститути спирається влада, можна ви­ділити такі форми авторитарного режиму:

• Військові диктатури, що передбачають опір на ар­мію. В умовах нерозвинутого громадянського суспільства і слабких демократичних традицій військові виступають най­більш організованою силою, яка володіє ресурсами для захоп­лення влади (як правило, шляхом державного перевороту). По­дібні режими - досить часте явище в Африці, латинській Аме­риці, на близькому Сході. Придушуючи політичні свободи, вій­ськові можуть виступити ініціаторами економічної модерніза­ції суспільства (військова диктатура генерала А.Піночета в Чилі).

● Теократичний – з опорою на духовенство і релігію. На зразок можна навести сучасний Іран, де з середини 90-х рр. намітилась тенденція до лібералізації режиму.

● Олігархічний – влада належить певним корпоратив­ним кланам.

● Вождистський (режим особистої влади), що опира­ється на авторитет сильного лідера. Сам режим може мати під­тримку народу. Основою для виникнення подібних режимів може стати відчуття зовнішньої загрози для країни. Самі лідери часто використовують націоналістичні гасла, ідеї незалежності або „модернізаційного прориву” (швидкого вирішення проблем економічної відсталості і бідності) для консолідації населення навколо власної влади.

● Змішані, поєднують в собі елементи різних режимів. Так, режим, встановлений С.Хусейном в Іраці, володів власти­востями військового, вождистського і частково теократичного режимів одночасно. Військовий режим, встановлений у 1973 р. в Чилі, пізніше трансформувався в режим особистої влади А.Піночета.

Як видно, форми сучасного авторитаризму демонстру­ють строкату

картину. Поряд з вищевказаними виділяють од­нопартійні і багатопартійні, президентські і парламентські, традиційні і мобілізаційні форми авторитаризму. Зрештою ав­торитарний режим може виступати у формі реакційної дикта­тури або бути більш ліберальним. Останні форми авторитаризму є своєрідним симбіозом авторитарних демократичних тенденцій.

Демократичний політичний режим. У перекладі з грецької демократія означає „влада народу” (demos - народ, cratos - влада). Більш розгорнуте визначення демократії, що стало класичним, було дано американсь­ким президентом А. Лінкольном у його відомій гетисбурській промові (1863): правління народу, вибране народом і для народу. Перше уявлення про демократію як форму правління виникло в античній Греції. Аристотель визначав демократію як „правління всіх”.

Але при розгляді історії становлення демократії виявляється, що поняття „всі” і „народ” не завжди співпадали. З усіх існуючих у минулому прикладів найбільш демократичною була „первісна демократія”, де рішення приймали всі дорослі члени роду або племені.

У період розкладу первісного суспільства виникає воєнна демократія, де народ, іншими словами, ті, що мають право брати участь в управлінні і здійснювати правосуддя, обмежувався тільки озброєними чоловіками. У древніх Афінах, що подарували світові досвід першої прямої політики демократії, під народом розумілося тільки дорослі вільні чоловіки. Саме вони мали право особисто брати участь у роботі народних зборів і голосувати. Жінки, раби, метеки (особисто вільні переселенці) політичних прав не мали .Звуженою була категорія громадян – народу у середньовічних муніципальних демократіях – у феодальних містах-республіках.

Найвизначнішими подіями, які заклали основи демок­ратичної тенденції, стали Англійська революція (1688), війна за незалежність Північної Америки (1775-1783) і французька ре­волюція (1789). У прийнятих у цей період документах - Біллі про права (Англія), Декларації незалежності і Біллі про права (США), Декларації прав людини і громадянина (Франція, 1791) ― були висунуті демократичні цінності і принципи, які прогля­даються у сучасній практиці функціонування системи предста­вництва, взаємовідносин гілок влади і законодавства в галузі прав людини.

Але найбільш зрілих форм демократія досягла в сере­дині XX ст., коли стали реальністю рівні для усіх верств суспі­льства громадянські і політичні права. Необхідно підкреслити, що сучасна демократія відрізняється від попередніх історичних моделей і іншими суттєвими ознаками: захистом прав людини, визнанням права опозиції (тих, хто в даний момент залишився у меншості) захищати свою думку і критикувати уряд.

Що є сучасною політичною демократією? В узагальне­ному плані її можна визначити як режим, в якому народ має можливість реалізувати свою волю безпосередньо або через своїх представників, а влада несе відповідальність перед гро­мадянами за свої дії.

Сутність демократії конкретизується в певній сукупно­сті цінностей, інститутів і процедур. Головні з них такі:

1. Суверенітет народу. Визнання цього принципу означає, що народ є джерелом влади, саме він вибирає своїх представників влади і періодично їх змінює. Визнання цього принципу означає, що конституція, форма правління можуть бути змінені при загальній згоді народу і за встановленими, закріпленими в законі процедурами.

2. Періодична виборність головних органів влади дозволяє забезпечити чіткий легітимний механізм правонаступності влади. Державна влада народжується з чесних виборів, а не завдяки військовим переворотам і заколотам. Влада вибира­ється на певний і обмежений термін.

3. Всезагальне, рівне виборче право і таємне голосування. Демократичні вибори передбачають реальну змагальність різних кандидатів, альтернативність вибору. Реалізація принципу "один громадянин ― один голос" розкриває зміст по­літичної рівності.

4. Гарантія основних прав людини. Права людини характеризують принципи відносин між державою і громадянином та визначаються як свободи. Свобода - це захищеність особистості від свавілля інших людей і влади, захист від зубо­жіння і голоду. В преамбулі Загальної Декларації прав людини, прийнятій Генеральною асамблеєю ООН в 1948 році, описані чотири свободи: свобода слова, свобода переконань, свобода від страху і свобода від злиднів. Ці, а також інші свободи, асо­ціюються з декількома категоріями прав.

5. Громадянські права. Цими правами люди корис­туються як приватні особи, і вони захищають громадян від сва­вілля влади. До них можна віднести рівність всіх громадян пе­ред законом, право на приватне життя, право не піддаватися тортурам, покаранню без суду, свободу віросповідання тощо.

6. Політичні права дають громадянину можливість брати участь у процесі управління і впливати на прийняття рі­шень законодавчими і виконавчими органами: право вибирати і бути вибраним, свобода вираження політичних суджень, сво­бода голосування, право на демонстрації, право на створення політичних і суспільних організацій, право подавати петиції владі.

7. Соціальні й економічні права . Реалізація цих прав - необхідна умова забезпечення політичної рівності. Пов'язано це з тим, що проголошення політичної рівності не усуває практики, що склалася, коли окремі громадяни через свій суспільний статус і благоустрій володіють великими мож­ливостями впливати на владу, використовуючи для цього ЗМІ, безпосередні контакти з урядовими чиновниками, дружні зв'язки. Реалізація соціально-економічних прав покликана зні­велювати соціальну нерівність, що є, і підвищити тим самим активність рядових громадян у політичному житті.

Демократична практика останніх десятиліть характери­зується визнанням необхідності гарантувати колективні права релігійних, етнічних і мовних меншин. Вони включають у себе гарантії проти появи дискримінації у будь-якій формі, а також право на збереження самобутності. Декларація Генеральної асамблеї ООН (1992) до цих прав відносить такі: розвивати свою культуру, сповідувати свою релігію і обряди, використо­вувати для спілкування свою мову, брати участь у процесі при­йняття рішень, що стосуються цих меншин, тощо.

Конституція ― документ, що закріплює права і свободи громадян, обов'яз-ки держави щодо захисту цих прав та передбачає механізм вирішення супе-речок між особистістю і державою.

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судо­ву у побудові державного апарату дозволяє уникнути можли­вості зловживань з боку

будь-якої з гілок влади.

Принцип більшості передбачає прийняття рішень біль­шістю голосів при одночасному визнанні права меншості про­являти незгоду, меншість, опозиція має право виступати з кри­тикою на адресу правлячої влади і висувати альтернативні про­грами, створювати свої об'єднання.

Залежно від форм участі народу у здійсненні влади ви­діляють пряму і представницьку демократію.

1. Пряма демократія. У прямій демократії між волею народу і її втіленням у рішення немає опосередкованих ланок: народ сам бере участь в обговоренні і прийнятті рішень. У подібній формі демократія була реалізована в Афінському полісі, відомо, що народні збори, як правило, збиралися кожні дев'ять років для прийняття найважливіших рішень. Подібний ва­ріант самоуправління використовується і сьогодні в організаці­ях і невеликих територіальних спільнотах (містах, общинах) у формі зборів, у ході яких громадяни обговорюють проблеми управління, фінансування суспільних проектів, соціальних про­грам. Поширення подібної практики обмежується територіаль­ним фактором і залежить від того, наскільки децентралізований процес прийняття рішень. Іншою формою прямої демократії є сам процес виборів, в ході яких здійснюється волевиявлення народу стосовно своїх представників в органи державної влади.

Законодавство багатьох країн передбачає: безпосередні форми участі громадян у законодавстві - референдум і ініціа­тивні рухи.

Референдум, який інколи називається плебісцитом (що в дослідному перекладі - народне рішення), є прямим голосу­ванням народу з найважливіших державних питань. Розрізня­ють два види референдумів. Одні з них є своєрідним опитуван­ням, за результатами якого закони не приймаються, але влада повинна враховувати його результати.

Результати референдумів другого виду ма­ють значення закону. З їх допомогою затверджуються консти­туції або поправки до неї, проекти законів. Світовий досвід по­казує, що питання, які виносяться на референдум, можуть бути найрізноманітнішими: заміна монархії республікою (Греція,1974), про незалежність якої-небудь території (провінцій Кана­ди Квебек, 1995), дозвіл розлучень і абортів (Італія) тощо.

Ініціатива - це процедура, засобом якої громадяни пропонують обговорити яке-небудь питання, безпосередньо на референдумі, або законодавчими органами. Ініціатива реалізу­ється через збір певної кількості підписів громадян на підтримку проведення референдуму. До інших форм демократичної участі, які дозволяють громадянам впливати на владу, можна віднести демонстрації, мітинги, звернення до владних струк­тур всіх рівнів і до ЗМІ.

2. Представницька (репрезентативна) демократія.У представницькій (репрезентативній) демократії воля народу виражається не прямо, а через інститут посередників, то­му її ще називають делегованою демократією. Депутати, полі­тичні лідери, отримавши "мандат довір'я" від народу через процедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, які приймаються. Між народними представниками і тими, кого вони виражають, встановлюються відносини,засновані на повноваженнях і відповідальності влади перед народом.

Плюси і мінуси кожної форми демократії.

Учені сперечаються про плюси і мінуси кожної форми демократії. Опоненти прямої демократії приводять аргументи її неефективності, вказуючи:

● на складність прийняття погоджених рішень;

● на недостатню компетентність і на емоційну неврівноваженість народу;

● на високий ступінь маніпульованості суспільною ду­мкою з боку професійних політиків, що дозволяє перемогти на виборах не мудрим лідерам, а демагогам;

● на значне поширення різних думок, що заважає виро­бленню рішень.

Крім того, проведення референдумів складне і дорого вартує, важливішою проблемою є низький рівень громадянсь­кої активності, що виражається в ухиленні виборців від голосу­вання.

Прибічники прямої демократії, навпаки, вказують на її істинність, на те, що вона сприяє розширенню політичного кру­гозору громадян, і критикують представницьку демократію за можливість виникнення певних негативних моментів:

● відрив депутатів від народу і їх бюрократизація;

● пріоритетний вплив на прийняття рішень сильних груп тиску;

● відчуженість рядових депутатів від прийняття рішень;

● зростання впливу спеціалізованих органів (комітетів і комісій), які перетворюються в центри прийняття рішень;

● на послаблення демократичного контролю знизу.

Однак у представницької демократії є свої значні плю­си, некомпетентність пересічного виборця змінюється професі­оналізмом депутатів, які мають можливість підготовчої роботи і можуть залучати експертів для оцінок цих рішень. Нарешті, якщо при прямій демократії рішення приймаються простою більшістю, при обговоренні того ж питання у парламенті з'являється можливість досягти балансу інтересів.

Сучасні потреби демократичного розвитку вимагають збалансованого співвідношення прямої і представницької де­мократії. Демократія є постійним процесом удосконалення, то­му що сучасні її форми не є ідеальними. Крилатою стала фраза У.Черчілля про те, що демократія є найгіршою формою прав­ління, за винятком всіх інших форм, які час від часу випробо­вувалися. Переваги демократії полягають у тому, що вона до­зволяє зберегти політичну стабільність, передбачає низький рівень потенційного насильства.

НЕ 4.4 Розвиток демократії безпосереднім чином пов'язаний із встановленням правової держави. Правова держава ― це суверенна, політико-територіальна організація публічної влади, яка базується на принципах поваги до особи й недоторканості її прав і свобод, верховенства права, дотримання закону. Правова держава є системою органів та інститутів, які гарантують та охороняють нормальне функціо­нування громадянського суспільства.

Витоки ідеї правової держави є вже у працях античних мислителів. Платон писав, що державність можлива там, де панують закони, „де закон ― володар над правителями, а вони його раби”. На сторожі законів має стояти правосуддя. Платон зауважує, що будь-яка держава перестає бути такою, якщо немає належ-но організованих судів. Хоча в розумінні Платона судова влада ще не є самостійною гілкою влади.

Ідейно-теоретичні підвалини концепції правової держави закла­ли Ш.-Л. Монтеск'є (концепція розподілу влади), Ж.-Ж. Руссо (ідея народного суверенітету), І. Кант (концепція держави - об'єднання людей, що підкоряються правовим законам) та ін. Саме з іменем І. Канта пов'язують теорію правової держави. Висування та обґрунтування ним тези про те, що благо і призначення держави у досконалому праві, у максимальній відповідності устрою та режиму держави принципам права, дали підставу вважати І. Канта одним із головних творців концепції правової держави. І. Кант постійно підкреслював необхідність для держави опиратися на право, узгоджувати з ним свої акції. Держава, яка не забезпечує прав і свобод, не забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довіру та повагу своїх громадян. Верховенство народу, проголошене І. Кантом, обумовлює свободу, рівність, незалежність усіх громадян у державі. "Правова держава" І. Канта базувалася на принципі поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову. Грома­дяни мали такі три основні повноваження, як свобода, рівність, незалежність (в економічному плані).

Згідно з ідеєю правової держави громадяни можуть робити все і те, що не заборонено законом, держава може робити тільки те, що передбачено законом, правосуддя має бути незалежним і має ґрун­туватися на презумпції невинуватості. Для правової держави най­важливішим є панування права у формі законів у взаєминах між державою та людиною. Причому права людини мають мати пріори­тет перед правами будь-якої спільноти (нації, класу), а права нації мають бути пріоритетними над правами держави.

Головні принципи правової держави такі:

● верховенство закону, його панування над усіма сферами життя;

● правовий характер самих законів, тобто їх відповід­ність міжнародним правовим стандартам;

● пріоритет прав і свобод особистості і її вільний розви­ток; держава визнає за особистістю певну сферу свободи, куди втручання держави недопустимо. Загальновідома формула: „все, що не заборонено індивіду, йому дозволено”, а для влади: „все, що не дозволено владі, їй заборонено”;

● взаємовідповідальність держави і особистості. У пра­вовій державі відносини між ними будуються не тільки на пра­вовій основі, але також просякнуті морально-естетичними обов'язками;

● поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, що виключає монополію будь-якого органу на владу.

Сутності сучасної демократичної держави відповідає не тільки правова, але й соціальна форма. Якщо сутнісним змістом правової держави є захист свобод людини від обмежень з боку держави, то соціальна держава, навпаки, передбачає активну політику з метою забезпечення права, яке можна визначити як право на достойне існування.

Соціальна держава ― це держава, яка прагне до забез­печення кожному громадянину достойних умов існування, прав на соціальний захист, на участь в управлінні виробництвом. Перші ознаки соціальної держави стали проявлятися з кінця XIX ст. у формі діяльності уряду по боротьбі з бідністю і покра­щенню становища робітничого класу. Німеччина стала першою країною, де були прийняті соціальні закони, що передбачають страхування за старістю, хворобою, а також встановлюють пе­нсії за старістю. У США імпульсом для соціалізації держави стали соціальні перетворення В.Вільсона. Президент закликав відмовитися від підходу до держави тільки як до "нічного сто­рожа", завдання якої — охорона власності. На його думку, акти­вна діяльність держави в соціально-економічній сфері може стати основою загального добробуту. Основні напрями соціа­льної політики американської держави були визначені „новим курсом” президента Ф.Рузвельта - програмою виходу країни з глибокої економічної кризи 1929-1933 рр., названої „великою депресією”.

Компетенція сучасної соціальної держави набагато ши­рша і поширюється на такі сфери, як освіта, охорона здоров'я, ринок праці, система соціального страхування від таких класи­чних ризиків, як хвороба, безробіття, вік тощо. В різних країнах прийняті програми, покликані гарантувати загальнодоступність і безкоштовність медичного обслуговування, основної загаль­ної і середньої професійної освіти, допомога інвалідам, пенсіо­нерам та іншим соціально незахищеним групам, програми зі створення нових місць праці і розвитку системи перенавчання безробітних і з працевлаштування молоді. Подібним чином держава гарантує право своїх громадян на "достойне прожи­вання", право на мінімальний стандарт благополуччя, а в ідеалі - приблизно однакові для всіх соціальних груп стартові мож­ливості для реалізації життєвих завдань.

Внутрішню політику соціальної держави можна охарак­теризувати як засіб утвердження соціального компромісу в су­спільстві. У перерозподіленні допомоги від одних груп до інших (від працюючих до пенсіонерів та інвалідів, від високодо­хідних громадян до малозабезпечених тощо) реалізуються від­носини солідарності. Іншою метою соціальної держави є пом'якшення соціальної нерівності і підтримка стабільного со­ціально-економічного становища громадян.

Ефективність соціальної держави відбувається залежно від факторів, серед яких виділяють:

● високий рівень економічного розвитку країни, еконо­мічний ріст, що дозволяє забезпечити перерозподілення засобів на соціальні програми;

● згода основних політичних сил про необхідний набір соціальних програм, що реалізовуватимуться державою, досяг­нення подібного консенсусу дозволяє зберегти правонаступність соціальної політики у випадку приходу до влади інших політичних партій;

● розвинуте відчуття відповідальності, законослухняно­сті, суспільної солідарності.

Реалізація соціальних прав людини дозволяє характери­зувати політику держави термінами соціальної справедливості.

Отже, соціальна держава — це правова держава, яка проводить активну соціальну політику спрямовану на забезпечення прав і свобод людини, досягнення високого рівня добробуту всіх верств населення.

Формування правової держави можливе лише на основі розвинутого громадянського суспільства. Громадянське суспільство — це сфера недержавних суспільних інститутів і відносин, це сфера соціального життя, в якій люди взаємодіють самостійно і автономно щодо держави. В державі переважають вертикальні відносини й ієрархічні зв’язки, для громадянського суспільства характерне переважання горизонтальних зв’язків — відносин конкуренції і солідарності між юридично вільними і рівноправними партнерами.

До найважливіших умов існування громадянського сус­пільства можна віднести такі:

● автономність стосовно держави, що передбачає наявність правового механізму, який захищає його від прямого втручання з боку держави, реальні гарантії особистих прав і свобод;

● наявність вільних і самостійних громадян як основ­них факторів політики;

● різноманітність структурних елементів, у тому числі організацій і інститутів, через які різні групи виражають свої інтереси;

● здатність до колективних дій і самоорганізації: актив­ність громадян не обмежується тільки періодичним голосуван­ням на виборах, а проявляється в ініціативних рухах, у ство­ренні різноманітних недержавних асоціацій тощо; показником здатності громадянського суспільства до самоорганізації є ба­гатопартійність; партії покликані „відфільтрувати” інтереси різних соціальних груп і втілити їх у конкретні рішення держа­вної влади, тим самим громадянське суспільство є джерелом законів;

● відносини солідарності, які урівноважують конкурен­цію і потенційну конфліктність груп інтересів, самого суспільс­тва; це проявляється у створенні недержавних благодійних ор­ганізацій, в участі громадян у суспільно-корисних видах діяль­ності;

● обмеження соціальних конфліктів цивілізаційними кордонами;

● багатоукладна ринкова економіка як основа незалеж­ності громадян від держави.

Громадянське суспільство має таку саму структуру, як і суспільство в цілому. Її складають багатоманітні суспільні від­носини — економічні, соціальні, полі­тичні, соціокультурні тощо та їх суб'єкти, за винятком держави.

Економічною основою, фундаментом громадянського сус­пільства є недержавна власність на засоби виробництва. Вона може існувати в індивідуальній і колективній формах. Суб'єктами різновидів індивідуальної власності виступають індивіди та домашні (сімейні) господарства. Колективною є власність акціонерних товариств, кооперативів, релігійних і громадських об'єднань та організацій, трудових колективів різних форм господарювання тощо. Наявність у громадян власності на засоби виробництва робить їх незалежними від держави в економічному відношенні. І навпаки, тотальне одержавлення власності, наприклад за соціалізму, ліквідує економічну основу громадянського суспільства, ставить гро­мадян у повну залежність від держави як роботодавця.

Поряд з правом приватної власності важливе значення для громадянського суспільства має гарантована державою свобода підприємницької, трудової і споживчої діяльності.

Соціальну структуру громадянського суспільства скла­дають різноманітні соціальні спільності — класові, етнічні, демографічні, професійні тощо та відносини між ними. Такі спільності є в будь-якому суспільстві. Особливість громадян­ського суспільства полягає в наявності у ньому класів власників засобів виробництва, економічною основою існу­вання яких є недержавна, передусім приватна, власність. Характерною рисою соціально-класової структури сучасного розвиненого громадянського суспільства є переважання в ній так званого середнього класу як прошарку людей з відносно високим рівнем матеріального достатку.

Елементами політичної структури громадянського сус­пільства виступають недержавні політичні інститути, основними з яких є політичні партії, громадські організації і суспільні рухи,органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації.

Політичні відносини як відносини з приводу влади притаманні і громадянському суспільству,однак у ньому вони не є державно-політичними і виступають як відносини між недержавними політичними інститутами. Найважливішим політичним інститутом громадянського суспільства є політичні партії.

Інституціональними елементами структури громадян­ського суспільства є багатоманітні громадські організації. Політичними інститутами є ті з них, які тією чи іншою мірою впливають на здійснення державної влади, тобто виступають як групи інтересів. Групами інтересів є передусім громадсько-політичні організації — професійні, жіночі, молодіжні, ветеранські тощо.

Управлінська діяльність в адміністративно-територіальних одиницях держави — областях, районах, містах тощо — поділяється на місцеве управління і місцеве самоврядування.

Важливим політичним інститутом, за допомогою якого громадянське суспільство справляє істотний вплив на державу, є засоби масової інформації.

Структуру духовної сфери громадянського суспільства складають соціокультурні відносини, а її елементами є школа, церква, різноманітні культурно-мистецькі заклади — тією мірою, якою вони виступають як недержавні утворення.

Громадянське суспільство й держава перебувають у тісному взаємозв'язку, перше неможливе без другого.

Конструктивна взаємодія громадянського суспільства з державою передбачає:

● ініціювання прийнятих рішень органами влади, що тим самим спонукає до активності саму державу;

● зміцнення приватної ініціативи, що дозволяє вирішити деякі назрілі економічні і соціальні проблеми без втручання держави (організація суспільно-корисних видів діяльності, бла­годійних фондів, недержавних навчальних закладів тощо);

● формування політичної культури громадян, у тому числі громадянських форм поведінки.

Сьогодні в Україні паралельно з формуванням правової держави відбувається станов­лення громадянського суспільства. Цей процес проходить у всіх сферах суспільного життя.

Економічною основою становлення громадянського суспільства в Україні є формування недержавних форм власності. За роки економічних перетворень в Україні було ство­рено десятки тисяч нових, здебільшого малих і середніх, приватних підприємств. Однак їхній внесок у розвиток економіки незначний. Останнім часом в Україні розпочато докорінні перетворення й у сфері сільського господарства.

Економічні перетворення зумовлюють відповідні зміни в соціально-класовій структурі українського суспільства. Суть цих змін полягає у формуванні класів дрібних, середніх і великих власників засобів виробництва. Внаслідок невиваженості й непослідовності у проведенні економічних реформ спочатку в СРСР, а потім у незалежній Україні (бездумна лібералізація цін, «шокова терапія», несправедлива привати­зація, непродумана податкова та соціальна політика тощо) процес становлення нової соціально-класової структури виявився, зокрема, у різкій соціальній поляризації суспіль­ства, тобто в розшаруванні його, з одного боку, на купку багатіїв, в руках якої зосереджуються основні засоби виробництва, а з другого — на решту із злиденним життєвим рівнем. У часи економічних перетворень і розбудови держав­ності в Україні незначна частина її населення зуміла казково розбагатіти, причому не завдяки розвитку виробництва, вкладенню власного капіталу, а за рахунок перерозподілу власності, використання бюджетних коштів, наданих державі іноземних кредитів, викачування грошей із співвіт­чизників. Формування середнього класу, як однієї з основних цілей соціально-економічних перетворень, досягти не вдалося.

Становлення політичної сфери громадянського суспіль­ства проявляється передусім у формуванні його політичних інститутів — політичних партій, груп інтересів, органів місцевого самоврядування, недержавних засобів масової інформації. Поки що ці інститути не стали засобами дієвого впливу громадянського суспільства на державу.

На сьогодні в Україні зареєстровано більш як 120 по­літичних партій. Однак лише кілька з них є масовими об'єд­наннями з чітко вираженою ідейно-політичною орієнтацією і розгалуженою територіальною структурою і відповідають своєму призначенню — бути виразниками соціальних інтересів у відносинах громадянського суспільства з держа­вою.

Ще одним напрямом становлення громадянського сус­пільства в Україні є виникнення численних недержавних засобів масової інформації — періодичних друкованих видань, радіо-, теле-, відеопрограм та інших форм поши­рення масової інформації. Однак ситуація з недержавними засобами масової інформації склалася так само, як і з політичними партіями — вони стали обслуговувати вузькогрупові і навіть персональні інтереси, орієнтуватися на підтримку окремих політиків, замість того щоб бути „четвер­тою владою”, виражати інтереси громадянського суспільства у його взаємодії з державою.

Нерозвиненість політичних інститутів і відсутність розвиненої демократичної політичної культури громадян­ського суспільства в Україні поки що не дають йому можливості контролювати державу. Нинішній стан взаємодії громадянського суспільства й держави характерний більшою мірою для авторитарного, ніж для демократичного, політич­ного режиму. Зміна співвідношення між державою і грома­дянським суспільством на користь останнього в подальшому залежатиме як від розвиненості самого громадянського суспільства, особливо його політичних інститутів, так і від становлення держави як правової і демократичної. Провід­ною стороною в нерозривній єдності держави і громадян­ського суспільства є останнє. У кінцевому підсумку держава завжди є такою, яким її робить суспільство.