ПЕРЕДМОВА

Курс лекцій написано з урахуванням вимог навчальної програми курсу „Політологія ” для студентів усіх спеціальностей університету та відповідає робочим навчальним планам за КМСОНП . Виклад матеріалу здійснюється через модулі ( М ) , змістовні модулі ( ЗМ ) та навчальні елементи ( НЕ ) , з яких складається курс навчальної дисципліни .Кожний змістовний модуль містить перелік рекомендованих джерел та контрольні питання і завдання .

Посібник носить конспективний характер , обмежений обсягом , тому не всі теми (змістовні модулі) авторам вдалося розглянути з однаковою глибиною . Однак все , що в ньому викладене , є результатом творчого осмислення ідей і положень суспільно-політичної думки минулого , сучасної політології , інтеграції нового матеріалу з монографічних та різноманітних періодичних видань .

Основна мета посібника полягає в наданні допомоги студентам при вивченні дисципліни , самоконтролі знань , в розвитку їх творчого мислення , вміння самостійно аналізувати і пояснювати суть політичних явищ і процесів , які відбуваються як в межах України , так і на європейському , міжнародному рівнях .

М 1. Вступ. Становлення та розвиток політичних ідей

ЗМ-1. Сутність, місце і роль політики та політології як науки в житті суспільства.

ПЛАН

НЕ 1.1 Політика – об’єкт дослідження політології. Політологія та інші

науки про суспільство.

НЕ 1.2 Предмет, закономірності та категорії політології.

НЕ 1.3 Методи і функції політології.

НЕ 1.1 Політологія ( від грецьк. politika – державні і суспільні справи і logos – слово, вчення, поняття) – це наука про політику. Проте таке визначення є досить абстрактним і само по собі ще нічого не говорить про предмет цієї науки, адже політика є об’єктом дослідження багатьох галузей наукового знання: політичної філософії, політичної історії, політичної соціології, політичної економії, політичної психології, політичної етики, політичної антропології, політичної географії тощо. А науки, як відомо, розрізняються не за об’єктом, а за предметом їхнього вивчення. Останній пов’язаний лише з одним із багатьох аспектів і сторін пізнаваного об’єкта і передбачає пізнання лише одної якоїсь певної, специфічної групи закономірностей. Тому відповідь на питання про предмет політології потрібно шукати через з’ясування не спільного, а відмінного між нею і іншими науками про суспільство.

Об’єктом політології як науки виступає політична сфера суспільного життя, основний зміст якої складають політико-владні відносини як відносини з приводу влади в суспільстві. Політична сфера суспільного життя, політична діяльність або політика є об’єктом дослідження також і інших наук про суспільство, причому кожна з них має у цій сфері свій предмет і досліджує його притаманними їй методами і засобами. Так, філософія, як відомо, претендує на роль загальнометодологічної дисципліни, предметом дослідження якої виступають найбільш загальні закономірності розвитку природи, суспільства і людського мислення. Відповідно політична філософія з’ясовує, як виявляються ці найбільш загальні закономірності в політичній сфері суспільного життя. Вона, ґрунтуючись на нормативно-цінннісному підході, з’ясовує значення політичних явищ для життя людини й суспільства, оцінює їх під кутом зору загального блага, принципів свободи, рівності, справедливості, розглядає політику у плані співвідношення суспільного буття й свідомості, базису та надбудови, формулює ціннісно-нормативні критерії політики. Політична філософія є найбільш загальним і абстрактним рівнем пізнання політики і тому виступає складовою філософії, а не політології.

Історична наука, вивчаючи минуле людства в усій його конкретності й багатоманітності, головним чином досліджує процес розвитку політичного життя суспільства, державних інститутів, партій, рухів і в цій іпостасі виступає як політична історія. Принципова відмінність історичного дослідження від політологічного полягає в тому, що перше йде від вивчення конкретних подій, процесів, фактів до певних теоретичних узагальнень, тоді як друге використовує вже існуючі теоретичні узагальнення про політику (ідеї, гіпотези, концепції тощо ) при аналізі конкретних явищ і процесів. Політологія – це теорія політики, а не її історія.

Найскладнішим є зв’язок політології з соціологією, зокрема з політичною соціологією.

Згідно з одним із найбільш прийнятних визначень, соціологія є наукою не про всю сукупність суспільних відносин, а лише про соціальні відносини як один з їхніх різновидів. А останні – це не всі наявні в суспільстві відносини, а лише ті, які складаються між історично та об’єктивно сформованими спільностями людей: класові, етнічні, демографічні тощо. Виокремлені на основі їхніх суб’єктів, соціальні відносини складаються з приводу різних об’єктів: виробництва, власності, політичної влади, цінностей культури тощо і виступають, відповідно, як соціально-економічні, соціально-політичні, соціально-культурні та інші відносини. А це означає, що соціологія вивчає не всю багатоманітність виявів політичного життя суспільства, а лише ті з них, суб’єктами яких є соціальні спільності. В дослідженні політичної сфери соціологія йде від соціального до політичного, тобто від відносин між соціальними спільностями до відносини з приводу політичної влади. Тобто вона вивчає „людський вимір” політичних процесів, виступаючи як політична соціологія. Політологія ж, навпаки, йде від визначень політики, влади до їхніх суб’єктів, і в тому числі соціальних. Вона традиційно вивчає в основному інституціональний аспект політики, передусім організацію та діяльність держави, весь механізм політичної влади.

Політологія органічно пов’язана з такими складовими правознавства, як теорія держави і права і наука конституційного права. Теорія держави і права вивчає основні закономірності державно-правової організації суспільства, її сутність, формально-організаційні структури. Політологія ж у вивчені політики не обмежується державою, а досліджує також інші політичні інститути – політичні партії, громадсько-політичні організації та рухи тощо. А з усіх багатоманітних галузей і норм права політологію цікавлять лише ті, які регулюють політичні відносини – це передусім норми конституційного права.

Політична психологія досліджує соціально-психологічні складові політичного життя суспільства: роль переконань, очікувань, відчуттів, мотивацій, орієнтацій у політичній поведінці людей. Їх знання дозволяє проникнути в глибинну сутність політичних процесів.

Політична економія, економічно обґрунтовуючи політичні процеси, дозволяє бачити в них боротьбу за реалізацію економічних інтересів. Вона розробляє методи, прийоми, засоби державної політики стосовно функціонування економічної системи суспільства в цілому, основи і напрями державного регулювання економічних процесів, економічної стратегії і тактики.

Географія, на перший погляд, слабо пов’язана з політологією. Проте це не так. Географічне середовище, природно-кліматичні умови, розмір території, рельєф місцевості тощо суттєво впливають на розгортання політичних процесів, історичних подій, долі цілих народів. Тому політологічний аналіз повинен враховувати дані досліджень географічної науки, зокрема політичної географії, яка вивчає залежність політичного життя суспільства від просторового розташування держав, обумовленість політики розмірами, кліматичними та іншими чинниками.

Таким чином, усі перелічені вище галузі наукового знання мають спільний об’єкт дослідження – політичну сферу суспільного життя. Однак усі вони є складовими відповідних наук – філософії, історії, соціології, правової науки, психології, економічної теорії, географії, а не політології.

НЕ 1.2 Визнаючи об’єктом політології політику, політичну сферу суспільного життя, вчені висловлюють різні судження щодо її предмета. Розрізняють два найбільш узагальнюючих підходи у визначенні предмета політології.

1) Універсалістсько-сумативний, згідно якого політологія розуміється як сукупність політичних знань, що виробляються усіма науками про суспільство, або політологією в широкому розумінні, значенні. В даному випадку має місце екстенсивна інтерпретація політології, розгляд її як простого збільшення або зменшення політичних знань через призму окремих суспільних наук, при якому фактично йдеться про заперечення самостійного предмета політології. Згідно такого інтеграційного підходу до політології остання виступає метатеорією політики і включає в себе такі численні галузі наукового знання про політику, як: політичну філософію, політичну історію, політичну соціологію, політичну психологію, політичну географію тощо. Таке розширене трактування політології знімає питання про неї як про окрему науку і навчальну дисципліну.

2) Аналітико-концептуальний підхід, представники якого фіксують увагу на окремих сторонах, функціях політичних процесів, компонентах політичного життя, вважаючи, наприклад, предметом політології то владу, то політичну систему суспільства, то демократію, державу, політичну культуру, закономірності світового політичного процесу тощо.

На наш погляд, особливості політології як окремої науки про політику найповніше відображає категорія „політична система суспільства”, оскільки остання є інтегративною категорією, яка органічно поєднує всі інші категорії політології – політичні інститути, політичні відносини, політичні процеси, політико-правові норми, політичну свідомість і культуру тощо, а тому є центральною у науці про політику.

Із усіх галузей наукового знання про політику єдино політологія має політичну систему суспільства в цілому як свій предмет. Вона є єдиною наукою, яка досліджує численні прояви політичного життя суспільства в систематизованому вигляді. Таким чином, політологія як наука про політику – це наука про політичну систему суспільства та її різноманітні підсистеми: інституціональну, комунікативну, нормативну, функціональну, ідеологічну тощо. Зважаючи на те, що центральним елементом будь-якої політичної системи є політична влада ( а саме, влада державна), політологію, на наш погляд, можна визначити як науку про владу в суспільстві.

Загальновідомо, що будь-яка наука відображає не всю сукупність відповідних явищ та процесів, а насамперед закони їх виникнення і функціонування, тобто необхідні, стійкі, істотні і повторювані зв’язки між явищами ( або закономірності, коли існує регулярна повторюваність закону ).

Щодо існування закономірностей політики, а також відповідних їм і відображених у теоретичній формі законів чи закономірностей політології потрібно зазначити, що вони, звичайно, не діють з такою очевидністю і необхідністю, як закони природи. Суспільно-політичні явища перебувають під впливом багатьох випадкостей, у тому числі суб’єктивного чинника, а тому не можуть визначатись у межах суворо детермінованих причинно-наслідкових зв’язків. Закономірності суспільного, в тому числі політичного розвитку проявляються лише як тенденції, що відображають необхідні та стійки зв’язки між істотними сторонами явищ і процесів. Тому заперечувати існування таких закономірностей взагалі або можливість їх наукового пізнання ( як це робить позитивізм ) – неправомірно. Заперечувати закономірності політики – значить заперечувати саму можливість політології як науки.

Таким чином, предмет політології доцільно визначати не просто через політичну систему чи владу, а через закономірності їх функціонування.

Сучасні науковці виділяють різні групи закономірностей політології. Так, згідно одного з підходів, вони є: 1) політико-економічні (відображають співвідношення між економічним базисом і політичною владою як елементом надбудови); 2) політико-соціальні ( характеризують розвиток політичної влади як особливої соціальної системи із своєю внутрішньою логікою і структурою ); 3) політико-психологічні (відображають взаємовідносини між особою і владою).

Інший підхід акцентує на таких групах закономірностей політології, як:

1) закони структури, які визначають сутність форм і методів організації політичних систем, їхню внутрішню спрямованість та взаємозумовленість (наприклад, закон вольового відображення і закріплення потреб, інтересів соціальних суб’єктів, найважливішим виявом якого виступає публічна політична влада; закон поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову в демократичних політичних режимах і закон максимальної концентрації державної влади – в тоталітарних; закон організації політичної діяльності, коли соціальні суб’єкти можуть виражати свою політичну волю, свій політичний інтерес як стихійно, спонтанно, так і посередництвом організації (наприклад, в політичні інститути та структурування ) тощо;

2) закони функціонування політики визначають її життєдіяльність як особливого організму. Дія цих законів відтворює політичне життя на досягнутому ступені розвитку, розкриває характер його явищ ( наприклад, закон протирічивої єдності зальносоціального і класового ( групового ) в політичній сфері, який означає, що політика виступає засобом реалізації загального інтересу, втіленого в інтересах правлячих класів, соціальних груп, які прагнуть задовольнити їхні групові соціальні, національні, економічні, особисті запроси; закон багатоманітності форм взаємодії соціальних політичного життя (політична боротьба, гегемонізм, союз, ізоляція, співробітництво тощо ); закон нерозривного зв’язку політичних інтересів, відносин і діяльності; закон залежності організації і розвитку політичної діяльності від політичної свідомості соціальних суб’єктів; закономірності функціонування державної влади ( наприклад, чим більше парламент усунутий від обрання президента, тим більша роль президента у здійсненні державного керівництва суспільством; чим далі процес формування верхніх палат парламентів віддалений від виборчого корпусу, тим менший обсяг їхньої компетенції тощо); закон (положення ) про особливу ланку ланцюга, де мова йде про уміння в усьому колі політичних явищ виокремити центральну ланку з тим, щоб можна було витягнути весь ланцюг;

3) закони розвитку політичного життя, політичних систем, політичних відносин – це закони якісних перетворень на основі зіткнення протилежних сил і тенденцій в межах певної сутності. Ці закони зумовлюють докорінні зміни в усій політичній структурі, а також виникнення якісно нових систем політичних відносин (закон циклічності політичних режимів, послідовного чередування соціально-політичної активності мас з відчуженням їх від влади, яка неконтрольована суспільством, перетворення демократії в олігархію і навпаки; закон зростання ролі людського виміру політичних процесів, підвищення ступеня соціалізації, гуманізації політичних відносин, що забезпечує цілісність суспільства).

Політологія як наука має внутрішню структуру, основними елементами якої є:

– історія політичних вчень (досліджує зародження і розвиток політичних поглядів, ідей, теорій протягом усього періоду державно організованого суспільства. Основними етапами цієї історії є Стародавній світ, Середньовіччя, Відродження, Новий і Новітній час );

– теорія політики ( складає основний зміст політології як навчальної дисципліни. Її структурними елементами є: концепції політики і влади; теорії політичних систем і процесів; моделі політичної участі й лідерства; теорії держави, партії, груп інтересів, бюрократії та еліт; теорії міжнародних відносин і зовнішньої політики);

– прикладна політологія (безпосередньо стосується процесів здійснення політики: прийняття політичних рішень, проведення виборчих кампаній, політичної реклами, проведення політичних переговорів тощо.

Політологія як навчальна дисципліна ставить своїм головним завданням опрацювання і таке викладення зальнотеоретичного і практичного матеріалу, щоб відповідно до завдань політологічної підготовки спеціалістів будь-якого профілю, у доступній формі дати їм необхідний мінімум наукових політологічних знань.

Вихідний теоретичний матеріал у пізнанні законів науки становлять її категорії – найбільш загальні фундаментальні поняття науки, що відображають сутнісні сторони її предмета, іншими словами, – сходинки пізнання. Категорії невіддільні від законів науки, які „обгортаються” в категоріальну форму. У загальному вигляді категорії політології можна поділити на такі групи:

• загальні (політика, влада, демократія, свобода тощо);

• структурні (політична система суспільства, політична організація, держава, партія, суспільно-політичний рух, група тиску тощо );

• функціонування (політичний процес, політична діяльність, політичний конфлікт, політична боротьба, ін.);

• розвитку (політична еволюція, політична революція, політична трансформація, ін.)

Отже, політологія виступає як спеціальна теорія політики із своїм окремим предметом, структурою, закономірностями та категоріями.

НЕ 1.3 При вивченні політичних явищ та процесів політологія використовує, крім категорій, ще й різноманітні методи дослідження, під якими потрібно розуміти сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. А сукупність методів дослідження, що їх застосовують у тій чи іншій науці, називається методологією.

Завдяки великим масштабам соціальної практики, що входить в сферу інтересів політології, остання використовує практично всі методи суспільних наук, причому віддати пріоритет одній якій-небудь групі методів досить важко. Такими методами виступають: правові (методи правового формалізму ); соціологічні ( анкетування, інтерв’ю, експертні опитування, обробка документів, ін. ); історичні ( передбачають розгляд фактів і політичних явищ у відповідності з конкретно-історичною ситуацією, в їх взаємозв’язку та обумовленості ); загальнологічні ( аналіз і синтез, порівняння, абстрагування, індукція та дедукція, аналогія, узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного); діалектико-матеріалістичний ( його тези про конкретно-історичний підхід до аналізу явищ дійсності, визначення дії, впливу на політичні явища багатьох факторів, що існують у суспільстві, впливу і вирішальну роль в кінцевому рахунку економічної сфери на пояснення політики, розгляд всіх політичних явищ та подій в їх розвитку, змінах тощо ), інші.

Але є і такі методи, які можна назвати основними для політології, оскільки вони зумовлюються передусім предметом цієї науки. До них належать насамперед:

– системний метод, якому політологи надають особливу пізнавальну цінність. Під кутом зору цього методу суспільство та його складові можна розглядати як більш чи менш постійні утворення, що функціонують у межах дещо ширшого середовища. Системний аналіз політичних явищ і процесів в залежності від ступеня загальності предмета дослідження може стосуватися політичних систем як цілісностей ( наприклад, політична система України ), підсистем як частини цілих систем ( партійна система, система місцевого самоврядування ), елементів політичних систем (політична партія, держава, суспільно-політичний рух тощо ), а також при аналізі таких проблем, як політичні інтереси, політичні рішення;

– структурно-функціональний метод – це є дослідницький прийом, який полягає у розчленуванні складного об’єкта на складові, вивчення зв’язків між ними і визначення місця й ролі всіх складових у функціонуванні об’єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем. Застосування цього методу у дослідженні політичної системи суспільства передбачає виокремлення елементів структури, з’ясування особливостей її функціонування та зв’язку між ними;

– порівняльний метод орієнтує дослідження на розкриття спільних і відмінних рис політичних систем та їхніх елементів у різних країнах, народів та епох. При цьому головна проблема використання даного методу пов’язана з необхідністю підбору порівняльних явищ і процесів, оскільки порівняння можливе лише в межах однорідної і згуртованої політичної структури;

– біхевіористичний підхід полягає в дослідженні поведінки індивідів і соціальних груп ( від англ. behavior – „ поведінка”) в політиці. Цей метод передбачає широке використання в політологічних дослідженнях статистичних даних, кількісних методів, анкетних опитувань тощо, за допомогою яких досліджуються політичні орієнтації, позиції і поведінка людей (наприклад, під час виборів, у конфліктних ситуаціях тощо ). Використання біхевіористичного методу політології передбачає визнання того, що політика як суспільне явище має передусім особистісний вимір, а всі групові форми дій виводяться з аналізу поведінки індивідів, які створюють групові зв’язки. Хоча дії великих соціальних груп, наприклад суспільних класів чи націй, як суб’єктів політики, біхевіоризм залишає поза увагою, в чому й виявляє свою обмеженість.

Якщо говорити про функції політології ( від лат. functio – виконання, здійснення), то мову потрібно вести про виявлення соціальної ролі цієї науки , її головні обов’язки перед суспільством, основні напрямки і коло її діяльності. Свій широкий змістовий спектр політологія реалізує, виконуючи в житті суспільства наступні функції:

– теоретико-пізнавальну, що означає вивчення, систематизацію, пояснення, аналіз, узагальнення і оцінку політичних явищ, політичної діяльності соціальних суб’єктів. Політологія покликана утверджувати достовірні знання про політику, об’єктивну інформацію про політичні процеси;

– методологічну, яка включає способи, методи і принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації отриманих знань;

– аналітичну, що дозволяє давати аналіз, оцінку результатів діяльності держави, партій та інших елементів політичної організації суспільства;

– регулятивну, яка допомагає забезпечити вплив людей і організацій на політичний процес, їхню участь в політичних подіях;

– прогностичну, з допомогою якої здійснюється передбачення політичних процесів, своєчасне коректування політики;

– світоглядову, через яку утверджуються цінності, ідеали, норми цивілізованої політичної поведінки, політичної культури соціальних суб’єктів, що сприяє досягненню певного консенсусу у суспільстві, оптимальному функціонуванню політичних інститутів. Ця функція політології дозволяє правильно оцінити співвідношення загальнолюдських і класових ( групових ) інтересів та визначити своє місце в політичному житті суспільства;

– прикладну (практичну), яка забезпечує вироблення практичних рекомендацій про шляхи, механізми реалізації політичних знань, про раціональну організацію політичних процесів.

Політологія формує політичну культуру народу, сприяє створенню громадянського суспільства, забезпеченню прав і свобод людини, утвердженню гуманізму і людяності, поширенню демократичних норм і цінностей, ідей та ідеалів, інформації та знань у суспільстві.

Про політологію можна сказати, що вона настільки стара, давня, наскільки й сучасна. Уже мислителі Стародавньої Греції дали визначення політичних режимів, ввівши такі поняття, як „монархія”, „олігархія”, „аристократія”, „демократія” тощо. З тих пір політична філософія стає обов’язковим атрибутом духовного життя усіх суспільств. Але якщо античні мислителі все ще не виділяли політологію з етики і філософії, то в творчості італійського мислителя епохи Відродження XVI ст. Н. Макіавеллі вчення про політику розглядається в якості самостійної області знань. Мислитель звільнив політичну науку від релігійно-етичної форми, розглядав політичні процеси як природні, що відбуваються не з Божої волі, а відповідно до певних об’єктивних закономірностей. У центр політичних досліджень учений поставив державну владу й підпорядкував політичну науку вирішенню практичних завдань. Н. Макіавеллі вважають основоположником політичної науки Нового часу, хоча мислителю ще не були відомі наукові методи аналізу, а сама ця наука ще не була політологією в сучасному її розумінні.

Крім Н. Макіавеллі, великий внесок у звільнення політики і політичної думки від теології зробили Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, ін. Вони аналізували проблеми походження, сутності, призначення і форми держави, розробляли теорію суспільного договору, ідеї народного суверенітету, свободи і рівності, природного права тощо.

Процес формування і виокремлення політології із загальної системи соціальних і гуманітарних наук та її інституціоналізації припав на кінець XIX-поч. XX ст. . В цей період вчені стали вивчати поведінку людей в зв’язку з їх участю в державному управлінні, використовуючи наукові методи.

Як самостійна навчальна дисципліна політологія почала складатися в другій половині XIX ст. Найперше у США. У європейській вищі школі політологію почали викладати лише з середини XX ст.

Процес остаточного становлення політології завершився на Міжнародному колоквіумі з політичних наук ( Париж, 1948 р. ), який був організований ЮНЕСКО і де було визначено зміст предмета цієї науки та рекомендовано включити курс політології для вивчення в системі вищої освіти як загальнообов'язкової дисципліни. З 1949р. функціонує Міжнародна асоціація політичних наук. В СРСР політології як самостійної науки і навчальної дисципліни не існувало, хоча саме політичній проблематиці була присвячена чи не більшість усіх публікацій суспільствознавчого профілю. В усіх країнах так званого реального соціалізму політичні дослідження здійснювались в рамках філософії, теорії соціалізму, юриспруденції, історії, політичної економії, а сама політологія тлумачилась як „буржуазна наука”, „форма реакційної буржуазної ідеології”. Ярлик псевдонауки вона носила значно довше, ніж генетика, кібернетика, соціологія, оскільки теоретичні положення політології не вписувалися в основні постулати панівної в цих країнах марксистсько-ленінської ідеології.

Ставлення до політології почало змінюватись лише в період перебудови. 1989р. Державний комітет СРСР з науки і техніки офіційно затвердив номенклатуру спеціальностей наукових працівників під загальною назвою „Політичні науки”. В 1990р. ВАК України прийняла загальну концепцію програми „Основи політології”. З тих пір політологія почала впроваджуватись як навчальна дисципліна у вищих навчальних закладах України.

Підбиваючи підсумки лекції, зазначимо, що було з’ясовано об’єкт і предмет політології, її закономірності та категорії, методи політологічних досліджень, функції даної науки, а також основні віхи еволюції політології як науки і навчальної дисципліни.

Контрольні запитання.

1. Поясніть, в чому відмінність об’єкта від предмета політології?

2. Який існує зв’язок політології з тими науками, які об’єктом свого дослідження мають політику?

3. Як пов’язані між собою предмет, закономірності та категорії політології?

4. Чим відрізняється політологія як наука від політології як навчальної дисципліни?

5. Коли почала формуватись політологія як наука і самостійна навчальна дисципліна?

6. Яку роль відіграв Міжнародний колоквіум з політичних наук у Парижі (1948) у становленні політології як навчальної дисципліни?

Рекомендована література.

1. Боден Ж. Вступ до політології. К., 1995

2. Ильин М., Коваль Б. Что есть политика и что – наука о политике (опыт нетрадиционного обзора) // Полит.исследования. 1991. №4.

3. Ильин М.В., Мельвиль А.Ю., Федоров Ю.Е. Основные категории политической науки ( раздел учебного пособия ) // Полит.исследования. 1996. №4.

4. Истон Д. Новая революция в политической науке // Социальнополит-журнал. 1993. №8.

5. Панарин А.С. Политология на рубеже культур // Вопросы философии. 1993. №8.

6. Рудич Ф.М., Наука про політику: сучасний стан та тенденції розвитку // Віче. 2002. №5

7. Рудич Ф.М. Політологія: теоретический и прикладной контекст // Социально-полит. журн. 1996. №5.

8. Федун Л.А. О предмете и методе политологии // Социально-политич. науки. 1991. №3.

ЗМ-2. Виникнення і розвиток світової політичної думки

ПЛАН

НЕ 2.1 Політичні ідеї Стародавнього сходу та Заходу

НЕ 2.2 Західноєвропейська політична думка середньовіччя

НЕ 2.3 Політичні вчення епохи Відродження

НЕ 2.4 Розвиток політичної науки Нового часу

НЕ 2.5 Основні напрямки сучасної західної політології

Сучасна політична наука, глибоке усвідомлення особливостей нинішнього політичного розвитку неможливі без вдумливого застосування виробленого і осмисленого людством сукупного досвіду, всієї духовної культури, створеної багатьма поколіннями мислителів.

НЕ 2.1 Виникнення політичної думки в історії людської цивілізації є дискретним в часі і просторі. Цей процес нерозривно пов’язаний із становленням перших держав як особливої організації влади. Людству потрібно було майже два тисячоліття досвіду державного управління суспільством, перш ніж з'явилися можливості для перших теоретичних узагальнень і висновків щодо політичного життя як особливої сфери суспільних відносин.

В ІІІ-ІІ тисячоліттях до н. е. мислення людей ще знаходилось в полоні міфологічних уявлень про світ, що їх оточував. Це знайшло своє відображення і на політичній думці: в її основі знаходилась ідея божого першоджерела політичних порядків. Правда, взаємовідносини земних та небесних володарів тлумачились по-різному. Так, для стародавніх єгиптян, вавилонців, індійців боги за будь-яких обставин самі зоставалися вершителями земних справ, першими законодавцями і правителями. Звідси витікала особлива роль касти жерців в цих стародавніх державах. А у стародавніх китайців було дещо інше уявлення: для них імператор був єдиним провідником волі небесних сил. Боги наділяли його всією повнотою земної влади, даючи йому для її здійснення особливі внутрішні сили та можливості.

У І тисячолітті до н. е. мірою розвитку суспільного виробництва, що обумовило справжній стрибок в духовній культурі, людство робить перші кроки в бік раціонального самопізнання. Спочатку стародавні мислителі тільки фіксували існуючий суспільно-політичний устрій, не роздумуючи над його зміною. Потім деякі з них почали замислюватись над недосконалістю останнього і пропонувати шляхи його вдосконалення. В основному їхні ідеї зводились до необхідності морального перевиховання правителів і підданих, щоб політика ґрунтувалась на нормах моралі. Таким чином розпочався пошук “ідеального правління”. Перші спроби теоретичних пошуків такого правління зародились на стародавньому Сході, зокрема в Китаї.

Суттєву роль в історії філософської і політико-правової думки Китаю відіграло вчення Конфуція (551-479 рр. до н.е.), найбільш точно викладене в книзі “Лунь юй” (“Бесіди та висловлювання”), яка була складена після смерті Конфуція його учнями на основі записів суджень та бесід учителя.

Мислитель визнавав боже походження влади імператора, але – патріархально патерналістську (від латинського patermos - батьківський ) концепцію походження держави. Остання – це велика сім’я, де імператор – строгий, але справедливий батько, а піддані – його слухняні діти, які в жодному разі не повинні піддавати сумніву законність існуючої влади та брати участь в правлінні державою. Таке негативне ставлення Конфуція до позитивних законів (фа) обумовлено їх традиційно наказовим значенням, їх зв’язком ( на практиці і у свідомості) з жорстокими покараннями. Разом з тим мислитель не відкидав повністю значення законодавства, відводячи йому лише допоміжну роль у розробленій ним сукупності соціальних норм.

Будучи прибічником ненасильницьких методів правління Конфуцій всі негаразди у житті держави пояснював поганими звичками людей, а основною метою державної політики вважав виховання хороших звичок. Найвищі вимоги він пред’являв до морального виховання правителів, вказуючи, що моральність правлячих визначає моральність підданих. Основною чеснотою останніх мислитель вважав відданість правителю, послух і повагу до всіх “старших”.

Політична етика Конфуція в цілому була направлена на досягнення внутрішнього миру між “верхами” і “низами” суспільства і на стабілізацію правління.

В VІ –V ст. до н.е. в Китаї поширилось й інше вчення – даосизм, основоположником якого вважають Лао Цзи ( трактат “Даоде цзінь”). Згідно з ученням, Дао – це незалежний від небесного володаря природний хід речей, природна закономірність (на відміну від традиційно-теологічного тлумачення Дао як вияву небесної волі). Лао Цзи наділяє Дао найвищими доброчесностями і здатністю творити справедливість. По відношенню до Дао всі рівні.

Суттєву роль в даосизмі відіграє принцип недіяння, утримання від активних дій. З одного боку, його можна зрозуміти як заклик утриматись від притискувань народних мас, але з іншого-як проповідь пасивності, як відмову народних мас від боротьби проти гнобителів.

Повертаючись спиною до прогресу, Лао Цзи все неприродне (культуру, штучно-людські утворення в сфері управління, законодавстві тощо) трактував як відхилення від Дао і хибний шлях, а тому закликав повернутись до патріархальної простоти минулих часів, до життя в маленьких, роздріблених поселеннях з малим населенням, до відмови від писемності, знарядь праці і всього нового. Вплив природного взагалі (в тому числі і природного права) на суспільне і політико-правове життя в цілому, згідно даної концепції Лао Цзи, здійснюється на шляху такого слідування Дао, яке швидше всього означає відмову від культури і просте повернення до природності, ніж подальше вдосконалення суспільства, держави і законів на основі і з врахуванням якихось позитивних вимог Дао.

Послідовніше і активніше ніж в даонізмі, інтереси народу відстоювались у вченні Мо Цзи (479-400 рр. до н.е.). Мислитель виходив з принципу природної рівності усіх людей, обґрунтував договірну теорію походження держави, в основі якої лежить ідеї приналежності народу верховної влади, ідею федеративного устрою, відстоював необхідність встановлення єдиного зразка справедливості і єдиної законодавчої влади, виступаючи тим самим проти автономного статусу і свавілля місцевої влади і сановників, робив наголос на вимозі врахування інтересів народу в процесі управління державою. Мислитель обґрунтував також концепцію поєднання заохочення і покарання як важеля державного адміністрування, політичну доктрину “всезагальної рівновеликості” - казарменого рівноправ’я, принцип егалітаризму (зрівнялівки)у соціально-політичних відносинах.

Гуманізму вчень Конфуція та Мо Цзи протистояв китайській легізм, основні ідеї якого були викладені в трактаті IV ст. до н.е. “Книга правителя області Шан”, ряд глав якого належать теоретику Шан Яну. Легісти (школа Фацзя або законники) виступали з обґрунтуванням такого управління, яке опирається на строгі закони (фа) і суворі покарання, що виходило з розуміння ними антагоністичних взаємовідносин між населенням і державною владою.

В цілому вся концепція управління, запропонована Шан Яном, проникнута ворожістю до людей, досить низькою оцінкою їх якостей і впевненістю у тому, що “порядку” їх можна підкорити за допомогою насильницьких засобів.

Для ідеалу “ законницької ” держави є абсолютно чужими уявлення про права підданих за законом, про обов’язковість його для всіх, про відповідальність лише за вину. По суті справи, закон у легістів виступає як гола наказна форма, яку можна заповнити будь яким змістом (повелінням), забезпечити будь-якою санкцією.

Легісти виступали рішучими противниками освіти і культури народу, оскільки керувати грамотним народом важко, пропонували перетворити його у трудову масу за допомогою мілітаристської політики. Загалом їхня увага була спрямована на створення сильної централізованої, авторитарної держави, яка могла б регулювати багато сторін суспільного і приватного життя громадян.

Дійсною вершиною політичної думки стародавнього світу за правом вважається політична філософія стародавньої Греції. Вона з самого початку розвивалась як ідеологія вільних людей, тому основною її цінністю є свобода. Це, звичайно, була не всезагальна, а обмежена свобода: раби перебували поза нею. Не були вони і суб’єктами тієї політики (полісного життя), яка представляла собою форму життя тільки вільних людей, повноправних членів полісного колективу, громадян полісу.

Спочатку у еллінів також були міфологічні уявлення про політику (Гомер, Гесіод). Але до VI–V ст. до н.е. вони витіснились філософськими методами пізнаннями (Піфагор, Геракліт, Демокріт), раціоналістичними підходами (софісти), вершиною чого стали логіко-понятійний апарат (Сократ, Платон), початки емпірично-наукових (Аристотель) та історичних (Полібій) досліджень.

Однією із найцікавіших і найпопулярніших постатей в духовній історії людства є старогрецький філософ Сократ (469-399 рр. до н.е.). Він прагнув до раціонального обґрунтування етичної природи держави і права, був принциповим прибічником законності, вважаючи її тотожною справедливості:“що законно, те й справедливо”, оскільки в їх основі лежить божественне. Божественне, природне право і позитивне законодавство не протистоять, а, ґрунтуючись на критерії справедливості, доповнюють одне одного. Вітчизна і закони – понад усе. Державу і громадян пов’язують договірні стосунки. Політична свобода – це панування справедливих законів.

Вплив Сократа безпосередньо виявився у таких вищих досягненнях грецької політичної думки, як політична філософія Платона і політична наука Аристотеля.

Політичні ідеї Платона Афінського (427-347 рр. до н.е.) найповніше викладені в діалозі “Держава”, де мислитель спробував змоделювати образ ідеальної держави – аристократичного утворення, де б панувала дійсна справедливість. Розподіл праці (повноважень в державі) за нахилами душі (розумній її частині відповідає розряд філософів, афективній – воїни, жаданій - селяни та ремісники), егалітарна рівність (усуспільнення майна, скасування приватної власності для перших двох соціальних груп), а також для них спільність жінок і дітей заради благополуччя цілого – держави – такі основні риси соціального проекту Платона. За словами Аристотеля, його вчитель переступив межі можливої єдності, прагнучи ліквідувати всяку багатоманітність.

Виходячи з недосконалості людської природи, Платон запропонував власне бачення коловороту форм державного правління: ідеальна держава (аристократія) — тимократія (головна справа - війна) — олігархія (панує майновий ценз, скупчення багатств в одних руках) — демократія правельна (ґрунтується на законах) — демократія неправильна (спотворена її форма, яка “п’яніє від волі”) — тиранія (характерне надмірне рабство).

Платон високо цінував політичне знання і політичне мистецтво (його праця “Політик”). Суть політичного мистецтва, за Платоном, полягає в умінні розумно організовувати і вести загальнодержавне життя, плести політичну тканину. При наявності знань та умінь правити людьми для правителя уже буде неважливо, як гадав Платон, чи править він за законами, чи ні.

Інший великий мислитель Еллади Аристотель Стагірит (384-322 рр. до н. е.) був учнем Платона, але критично відносився до його ідей. Він висунув припущення про природне виникнення держави, назвавши людину політичною істотою. Держава, за Аристотелем, це свого роду організація, яка об’єднує певну сукупність громадян, тих, хто може брати участь в законодавчій та судовій владі, захищати поліс. Тому кожній формі держави відповідає своє поняття громадянина. Якщо змінюється поняття громадянства, то й змінюється форма держави.

Політичні відносини, за Аристотелем, можливі тільки між вільними людьми, тобто громадянами, оскільки політична влада виходить з відносин свободи і рівності, принципово відрізняється цим від батьківської влади над дітьми і від панської влади над рабами.

Класифікуючи форми державного правління за числом пануючих, правильними формами (монархія, аристократія, політія) він вважав ті, в яких метою політики є загальне благо, а неправильними (тиранія, олігархія, демократія) – ті, де переслідується лише власні інтереси та цілі владоможців. Серед правильних форм держави найкращою Аристотель вважав політію, в якій править більшість в інтересах загального блага. Політія – “середня ” форма держави і “середній” елемент в ній домінує у всьому: у звичках – помірність, в майні – середній достаток (переважають середньозабезпечені громадяни), у владарюванні – “середній” прошарок. Держава, що складається із “середніх” людей, буде мати, як вважав мислитель, і найкращий державний устрій.

Аристотель піддавав критиці вчення Платона про досконалу державу. Вважаючи, що запропонована Платоном спільність майна, жінок і дітей приведе до знищення держави, оскільки переступає межі можливої єдності, Аристотель виступив переконаним захисником прав індивіда, приватної власності і моногамної сім’ї, заперечував розчинення людини у суспільстві.

Аристотель висловив немало геніальних здогадок. Так, умовою стабільності держави він вважав наявність у суспільстві великого прошарку середньозабезпечених громадян – рабовласників; першим заклав концептуальні засади розподілу влади; висловив ідею верховенства закону, необхідності його відповідності політичній справедливості і праву; ввів поняття “природного закону ”. Своїми емпірико- теоретичним підходом до вивчення політичних проблем Аристотель увінчує процес оформлення політичної науки як “науки наук ”.

Найвищою цінністю громадян Еллади було збереження та зміцнення полісів, свобода кожного у вільному колективі. Проте в період еллінізму (друга половина ІV –ІІ ст.. до н.е.), в умовах втрати стародавніми грецькими полісами своєї незалежності (вони підпадають спочатку під владу Македонії, а потім - Риму) та переоцінки минулих цінностей, безумовна цінність морального цілого, полісу і колективного полісного (політичного) життя ставиться під сумнів з позиції індивідуалістичної етики, духовної свободи окремої людини, її моральної автономії (епікуреїзм, стоїцизм). З цих же позицій заперечується колишній розподіл людей на вільних і рабів. Свобода тут тлумачиться не як соціально-політичне, а як духовне явище, і на цій основі проголошується великий принцип всезагальної свободи і рівності людей за законами природи і природного права.

Двохтисячолітня історія Римської держави – це величезний за своїми масштабами досвід політичного життя, яке було багате боротьбою різних політичних сил, пройшло через зміну декількох форм правління, через перевороти, народні повстання. Римські філософи інтерпретували ідеї своїх старогрецьких попередників в дусі умов своєї країни.

Засновником політико-теоретичної димки в Римі в І ст. до н.е. вважають знаменитого державного політичного діяча, оратора і мислителя Марка Тулія Цицерона (106-43 до н.е.). У працях “Про державу”, “Про закони”, “Про обов’язки”, “Про межі добра і зла” він створив вчення про державу як публічно – правову єдність(спільність), окреме правове утворення (загальний правовий порядок), обґрунтував природний характер виникнення держави, вроджену потребу людей жити разом, ввів поняття юридичної особи (правової особи, персони ). Як і грецькі мислителі, Цицерон позитивно ставився до рабства, вважав його обумовленим природою.

Мислитель розрізняв три форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристократію) та народну владу (демократію). Вважав, що їхні кращі риси: благовоління, мудрість та свобода відповідно, - мають бути поєднаними і представленими в кращій – змішаній формі держави. Найважливішими рисами останньої він вважав міцність і правову рівність людей.

Цицерону також належить першість у закладенні основ міжнародного права. Він формулює принцип міжнародного права про необхідність дотримання домовленостей, накладених міжнародними угодами, принципи поділу воєн на справедливі й несправедливі.

Багато зробили для розвитку римської політичної думки Сенека, один з основних представників стоїцизму, який схилявся до ідей космополітизму та індивідуалістичної етики, морального самовдосконалення, Епіктет, який розвивав подібні ідеї, а також стоїк, імператор Марк Аврелій Антоній. Світоній своєю книгою “Життя дванадцяти цезарів ” поклав початок традиції політичних портретів.

НЕ 2.2 В перші століття нової ери в межах Римської імперії розповсюджується християнство. Ранньохристиянські богослови мало цікавились проблемами політики, вважаючи, що потрібно віддати “кесарю кесареве а Богу-Боже”. Однак до середини IV ст. християнство стає державною релігією Риму, і християнська церква розпочинає розробку власних поглядів на політику. Одним з перших звернув увагу на неї видатний авторитет церкви Аврелій Августин (Блаженний) (354-430рр.).

Оригінальність і неперечна цінність Августина для історії всього європейського мислення полягала у відкритті ним теорії особистості, в центрі якої – становлення “нової” людини у її відношенні до Бога і світу, становлення моральної особистості через подолання себелюбства в любові до Бога. У безпосередньому зв’язку з теорією особистості перебуває й інша теорія Августина – теорія християнської держави. Мислитель не вірив в моральність земних держав, часто порівнював їх із розбійними зграями, називав їх різновидом необхідного зла, що послане людині звище за гріхи її. Виправдання земних держав Августин бачив тільки у служінні Богу, в допомозі “небесному граду ” спрямовувати світ земний до світу небесного.

Суттєвою хибою практичної та творчої діяльності Августина Блаженного було визнання ним права та обов’язку для церкви користуватися примусовою владою держави аби змусити “заблудлих ”(насправді ж інакомислячих) покоритися і з’єднатися з правовірними. В такий спосіб одержував санкцію принцип насилля у справах віри, що є яскравим прикладом торжества системи, ідеології, церковної ієрархії над почуттями і переконаннями окремої особистості.

Відомий український правник першої половини XX століття С. Дністрянський у своїй праці “Огляд історії філософії права ” назвав Аврелія Августина першим авторитетом середньовічного католицького богослов’я . Вчення Августина лягло в основу нової ідеології католицької церкви середніх віків, що обґрунтовувала пріоритет духовної влади над владою світською.

В період Середніх віків, розвитку феодалізму, що зайняв більш ніж тисячолітню епоху (V-XVІ ст.), католицька церква безроздільно панувала в духовному житті Європи. Політична наука в руках церкви стала простою галуззю богослов’я, догмати релігії набули форми законів. Йшла постійна жорстока боротьба між духовною і світською владою, питання пріоритету однієї з них стало одним з центральних питань політичних доктрин.

Політична думка середньовіччя сприйняла і продовжила розвиток низки суттєвих ідей античного періоду, зокрема, уявлення про державу, як про деякий організм, положення про правильні і спотворені державні форми і про їх коловорот, ідею природного права як норми, що витікає з природи речей, положення про високу значущість закону для устрою нормального державного життя тощо.

Західноєвропейська думка середніх віків немислима без імені Фоми Аквінського (1226-1274), який, за словами С. Дністрянського, особливо зміцнив позиції католицизму, погляди якого “перевищують своєю оригінальною концепцією всі середньовічні теорії перед ним та й після нього ”.

Блискуче освічений монах-вчений у своєму трактаті “Про правління князів ” прагнув поєднати вчення Аристотеля з християнськими догмами. Він визнає природне походження держави, яка повинна слугувати загальному благу, але вводить розрізнення сутності, походження (форми) і використання державної влади. Відносини панування і підкорення – сутність влади, такий порядок, як вважає Ф. Аквінський, від Бога. Конкретні ж її форми мають природне походження, а при використанні влади можливі і зловживання нею.

Найкращою формою правління Ф. Аквінський вважав політичну монархію, де володар підкоряється законам. Основним завданням монарха, на думку мислителя, є піклування про доброчинне життя підданих, адже влада доброго і справедливого короля має бути відображенням влади Бога у світі. Як і загалом держава існує для того, щоб піклуватися про суспільне благо, виконувати духовне призначення – бути відбитком Божого царства на Землі. Проте це не означало, що Ф. Аквінський виступав за соціальну рівність. Навпаки, станові відмінності він розглядав як необхідні і вічні. Покірність підданих, як і всіх християн в цілому, мислитель вважав їхньою основною чеснотою. Разом з тим визнавав право народу на повстання проти того правителя, який перетворюється в тирана, нехтує законами і справедливістю. Однак кінцеве рішення питання про припустимість крайніх методів боротьби з тиранією мислитель залишав за церквою.

Ф. Аквінський розробив особливу теорію закону, згідно якої всі закони пов’язані між собою ниткою субординації. Піраміду законів увінчує вічний закон – універсальні норми, загальні принципи Божого розуму, який управляє Всесвітом. Вічний закон йде від Бога, тотожний йому, він існує сам собою, і від нього є похідними всі інші види законів. І найперше природний закон, який є не що інше, як відображення Вічного закону в людському розумі. Природний закон зобов’язує прагнути до самозбереження і продовження роду людського, шукати істину (Бога) і поважати гідність людей. Важливо підкреслити, що мислитель заперечував значення такого людського (позитивного) закону саме як актів світської влади, які протирічили б настановам закону природного. Говорячи про позитивний закон, Ф. Аквінський фактично вів мову про феодальне законодавство. Класово-політичний підтекст узгодження людського закону – через закон природний – з Вічним законом вповні зрозумілий: законодавство феодальних держав належить виконувати так само беззаперечно, як і вказівки Божого розуму.

Іншим відомим мислителем епохи Середньовіччя був Марсилій Падуанський (біля 1275-1343). Він закликав церкву займатись виключно духовною сферою, покладав на неї відповідальність за всі біди світу. Церква, на думку мислителя, має бути відокремлена від держави.

М. Падуанський відстоював дуже сміливу на ті часи думку про те, що народ є джерелом влади в державі, хоча розумів під народом не все населення держави, а лише його найкращу, найдостойнішу частину.

Мислитель був прихильником виборної, а не спадкової монархії, відстоював самостійність держави від церкви у питаннях, пов’язаних з відправленням публічної влади, говорив про обов’язковість закону для всіх у державі, одним з перших в історії світовій політичної думки висунув та обґрунтував ідею про розмежування законодавчої та виконавчої влади.

Ці думки М. Падуанського благотворно вплинути на формування в період Відродження і в період Нового часу уявлень про демократичний устрій суспільства. В цілому його творчість свідчить про рішучий розрив з теологічною традицією у поглядах на державно – правові явища.

НЕ 2.3 В ХІV-XVI ст.. починаються соціально-економічні процеси, що в результаті призвели до формування у Європі індустріального суспільства.

Ідеологи молодої буржуазії разом з народними масами висловлювали своє глибоке незадоволення римською курією. Вони виступили проти засилля католицької церкви, її релігійних догм з ідеями на захист прав та гідності особи, ідеями тираноборства. Католицькому світоглядові, який проповідував відречення від земних радостей, була протиставлена віра в могутність розуму і досвіду, в творчі сили людини. Проблема людини, співвідношення людини і держави займала важливе в місце політичних вченнях Нового часу. Цей напрям суспільної думки отримав назву “гуманізм”. Він відомий також як ідеологія Відродження (середина XIV – поч. XVII), оскільки використовував ідеали античного світу для створення нової буржуазної ідеології. Термін “Відродження” на початку означав факт відновлення у культурі видатних досягнень античної цивілізації, втрачених в епоху Середньовіччя. Згодом це поняття починає використовуватися на позначення усього комплексу змін, які відбувались у Європі. Серед цих змін – формування національної державності, криза римо – католицької церкви, формування гуманістичної системи цінностей.

Мислителі епохи Відродження вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, званням, конфесійним статусом, а виключно її активністю, благородством, доблестю. Головними чеснотами особи в суспільстві стають безкорисне служіння загальній справі, громадянський обов’язок. У той же час як загальне благо виступала держава – республіка, в якій панує принцип рівності, справедливості, обмежені чи ліквідовані привілеї, гарантовані рівність та справедливість.

Критику церковних установ передові сили вели під прапором Реформації – перетворення і демократизації церкви у відповідності з положеннями раннього християнства. Реформація – широкий антифеодальний і антикатолицький рух в Європі в першій половині XVІ століття. Її діячі в різних країнах: М. Лютер, Т. Мюнцер в Німеччині, Ж. Кальвін в Швейцарії, Ж. Боден у Франції, інші, - сприяли зміцненню світського розуміння держави, основними цінностями якої були б свобода совісті, думки. Виникають ідеї рівності усіх людей перед законом.

Лідером Реформації був М. Лютер (1483-1546), який першим виступив проти індульгенцій. У ході антипапської боротьби він проголосив тезу про “виправдання вірою ”, що завдало нищівного удару по папству та католицькій ортодоксії. Він відкинув зовнішні культові атрибути католицької церкви, вважаючи, що спасіння можна досягти завдяки божій милості, подарованій людям через Христа.

Лютер створив вчення про два світи – духовний та земний. Останній належить людям, а духовний світ охоплює лише тих, хто вірить у Христа. Оскільки за своєю суттю люди гріховні і злі, земна влада, як вважав мислитель, повинна протидіяти вчиненню гріхів за допомогою насильства. Уряд повинен панувати над черню, бити, вішати, палити, рубати голови, щоб його боялись, і щоб він міг тримати народ у покорі. Люди ж мають беззастережно підкорятись земній владі. Проте, згідно поглядів М Лютера, влада має право керувати єдино зовнішньою поведінкою людей, майном, речами. Свобода душі, область віри, внутрішній світ людини знаходяться поза юрисдикцією держави. Всі однаково повинні служити Богу. Всі смертні є нікчемними порівняно з Богом. Ніхто з людей не має зверхності над собі подібними. Це тлумачення Лютером основоположень християнства фактично було чи не першою ранньобуржуазною версією принципу рівноправності. Проте Лютер був далеким від того, щоб проповідувати необхідність демократичного переустрою німецької держави. Адже він наставляв підданих коритись монархам, не повставати проти влади і покірно переносити несправедливість. В загальному внутрішня релігійність, за яку виступав Лютер, не припускала скільки – небудь серйозної зміни суспільно – політичного устрою тієї пори.

На відміну від М. Лютера, який очолював бюргерсько – князівський напрям німецької Реформації і прагнув повернення до раннього християнства лише в церковному відношенні, селяни – послідовники Реформації, очолювані Т. Мюнцером (1490-1525) бажали цього ж ще й щодо суспільного життя (селянсько-плебейський напрям). Т. Мюнцер вважав, що Реформація є соціально – політичним переворотом, ненасильницькою ліквідацією феодального ладу, яку повинні вчинити найобездоленіші верстви суспільства – селяни та міська біднота. Саме вони здатні встановити новий суспільний лад без гніту та експлуатації, в якому жоден християнин не мав би приватної власності, не займав би будь – якої урядової посади. Оскільки всі люди рівні перед Богом, постільки всі вони, як вважав Т. Мюнцер, мають бути рівні між собою і на Землі.

Ідеологом французького реформаторства був Ж. Боден (1530-1596). Його вчення склалося у боротьбі за створення централізованої держави у Франції. Найвагомішим внеском мислителя у розвиток політичної думки стала розробка теорії державного суверенітету (у праці “Шість книг про республіку ”, де під республікою мав на увазі державу взагалі).

Суверенітет, за Ж. Боденом, це абсолютна, постійна і неподільна влада. Абсолютна: не має жодних обмежень для виявів своєї могутності; постійна: існуватиме невизначено тривалий час; неподільна: не ділить ні з ким своїх прерогативів. Проте Ж. Боден вважав, що суверенітет є абсолютним лише у сфері діяльності державної влади. Він не поширюється на відносини, зумовлені божественними і природними законами, приватною власністю. Тому держава, на думку мислителя, не повинна втручатись у справи сім’ї, порушувати принцип віротерпимості, збирати податки з підданих без їхньої згоди і всупереч волі власників. Правитель, який нехтує усім цим, є тираном і заслуговує на смерть.

Суттєвими ознаками суверенітету держави, за Ж. Боденом, є: право видавати і скасовувати закони; оголошувати війну і укладати мир; призначати вищих посадових осіб; здійснювати суд в останній інстанції; помилувати.

Розглядаючи різні форми державного правління, Ж. Боден віддає перевагу абсолютній монархії, оскільки остання, на його думку, є найприроднішою з усіх форм. Проте це не означало категоричного заперечення мислителем окремих елементів аристократичного (можливі, зокрема, тоді, коли правитель призначає на посаду лише знатних і багатих) і демократичного (з’являються у разі відкриття монархом доступу до посад практично всім вільним і розумним індивідам) правління за умов монархізму. Тобто найкращою є така держава, в якій суверенітет належить монархові, а правління має аристократичний і демократичний характер. Таким чином, доводячи необхідність сильної королівської влади, Ж. Боден водночас накреслював межі діяльності державної влади.

У повній відповідності з гуманістичними принципами Відродження, їх вірою в сили людини і, зокрема, в сфері політики, відкидаючи теологічні уявлення про останню, виступив флорентієць Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Відомий творами “Володар ”, “роздуми на першу декаду Тіта Лівія ”, “Історія Флоренції ”, він обґрунтував вчення про політику як дослідницьку науку, оголосивши критерієм істини політичний досвід,практику. Завдання політичної науки мислитель бачив в тому, щоб пояснювати дійсний стан речей , відштовхуючись від фактичного матеріалу, на основі історичного досвіду. Не дійсність підганяти під канонізовані схеми, а навпаки, на основі пізнання реальної дійсності виводити дієві політичні принципи і у відповідності з ними творити політичну історію. В цьому полягає глибоко прогресивний характер методології Н. Макіавеллі.

Мислитель вводить один з ключових термінів політичної науки Нового часу – stato (держава). Останню він розглядав не як нерухому структуру в її ієрархізованій статиці, що було характерно для середньовічного мислення, а в русі, саме як стан, що змінюється в залежності від співвідношення сил, які борються. Держава для Н. Макіавеллі – не посланий звище Божий інститут, а справа рук людських. Мислитель був переконаний в тому, що лише через державу можлива самореалізація людини. Сильна держава – благо для громадян, тому все, що сприяє її зміцненню, те відповідає інтересам суспільства, є вирішальним гарантом свободи. Порівнюючи два типи влади, природну (ірраціональну, стихійну, що ґрунтується на грубій силі) і державну (розумну, упорядковуючу, організуючу, яка підносить суспільство над біологічністю людини), Н. Макіавеллі вважав, що для зміцнення держави, її влади, яка втілює розумне в людському, виправданими є будь – які засоби аж до найвищих злочинів проти людини.

У двох своїх основних роботах – “Володар” та “Роздуми на першу декаду Тита Лівія”, - Н. Макіавеллі звертається відповідно до двох протилежних форм держави: до монархії та республіки. Пов’язуючи прогрес держави тільки з республіканською формою правління, яка забезпечує свободу і громадянську рівність, стабільність і міцність держави, Н. Макіавеллі тим не менше належно оцінював і необмежену владу монарха, необхідну, на його думку, для перетворення розбещеної держави і для об’єднання країни. Адже відомо, що в той час Італія була роздрібнена і знаходилась в сфері інтересів ворогуючих між собою Франції та Іспанії. В ній не знайшлось сили, яка б створила національну монархію, як це сталось у Франції та Англії. Для революційних перетворень демократично – легітимні інститути непридатні. Без насильства старий порядок не здається. Необхідна, як стверджував Н. Макіавеллі, одноосібна диктатура як тимчасова перехідна міра. Мислитель вважав, що в цей період народ не повинен грати ніякої ролі в державі. Правитель сам визначає цілі своєї політики і домагається їх, використовуючи будь – засоби, не рахуючись з нормами моралі, в даному випадку мораль і політика – речі несумісні. Потрібно вказати, що позиція Н. Макіавеллі виправдовується також однією з основних аксіом його політичної філософії – думкою про те, що люди за своєю природою є порочними, егоїстичними і злими істотами. Їх турбують не благо держави, а передусім власні матеріальні інтереси. Люди можуть примиритись з втратою свободи, влади, смертю батька, але не з втратою майна. Тому політика покликана відповідати порочній природі людини.

Але підступність і насильство для Н. Макіавеллі не є основними цінностями. Їх використання виправдовується лише з метою об’єднання і перетворення держави. Жорстокості, як стверджував мислитель, можна виправдати тільки тоді, коли вони застосовуються один раз і на користь підданих. Якщо ж вони систематично застосовуються для гніту громадян, то їм немає виправдання.

Принцип “мета виправдовує засоби”, що став суттєвою рисою вчення Н. Макіавеллі, дуже часто отримував неадекватне тлумачення. Принципи політики, які мислитель схвалював тільки в окремих випадках, і які можна зрозуміти лише в контексті його теорії диктатури як засобу революційного перетворення держави, набули згодом універсального значення під назвою макіавеллізму, начебто як відчудились від свого творця. Відповідним чином препароване вчення Н. Макіавеллі піднімалось на щит в період фашистських режимів, в часи культу особи в колишньому СРСР.

Н. Макіавеллі фактично вперше сформулював ідеологію централізованої монархічної влади і в знаменитій книзі “Володар” дав самодержавцям рекомендації по завоювання та утримання влади. Він закликав до дії, творчості, свободи, до відродження. Це була революція в політичному мисленні, яка проклала шлях від середніх віків до Нового часу, нового періоду історії.

Загалом потрібно зазначити, що якщо політична думка середніх віків знаходилась, розвивалась головним чином в рамках “прокрустового ложа” теологічних уявлень про світ, то епоха Відродження спрямувала її в реальну політичну дійсність, до світського розуміння держави, влади, основними цінностями яких є свобода совісті, думки, наголосила на вірі не в Бога, а в особисті творчі сили людини.

НЕ 2.4 Початком Нового часу традиційно вважають англійську революцію середини ХVІІ століття. Вона розподілила англійське суспільство на прибічників короля і прибічників парламенту. Прибічники короля відстоювали традиційні концепції Божого виникнення монархічної влади. В рамках же нового буржуазного світогляду місце догми, Божого права зайняло право людини, місце церкви зайняла держава.

Вихідною для буржуазної політико – правової свідомості ХVІІ- ХVІІІ ст..стала ідея природних прав людини. Сама собою така ідея в цей час не могла, звичайно, претендувати на новизну, оскільки положення про природні права, природну рівність людей висловлювались ще мислителями античності та середньовіччя (Мо Цзи, грецькі софісти, Ф. Аквінський, інші). Але в період Нового часу якісно новим було тлумачення конкретного змісту цієї ідеї. Тепер в природних правах бачили продиктовані Розумом, від природи дані людям властивості. Природне право притаманне всім людям, воно вічне і незмінне, не залежить від держави і позитивного права , історично передує їм. Згідно теорії природного права природними і невідчужуваними правами називались, зокрема, такі, як: право на свободу, рівність, власність.

Уявлення про природні права слугували прогресивним тоді соціально – класовим силам гострою ідеологічною зброєю в їх боротьбі проти деспотичної влади князів, проти бар’єрів феодально–станових залежностей. Вони допомагали розвінчувати самоправство монархів, яке звичайно отримувало своє узаконення в позитивному праві абсолютистських держав.

Ідею природних прав розвивала і доповнювала концепція суспільного договору, завдяки якій радикально змінювався пануючий до тих пір погляд на джерело публічної влади в державі, на справжнього, істинного суб’єкта державного суверенітету. Ця теорія дозволяла переконливіше і різкіше вимагати встановлення розумних меж втручання держави в життя індивідів та суспільства, налагоджувати правильні (взаємозалежні) відносини між володарюючими і підвладними. Концепція суспільного договору ударяла по патріархальній теорії виникнення держави, по-своєму прокладаючи шлях до усвідомлення держави як інституту суто соціального. Вона також поривала і з релігійними уявленнями про походженнями держави і політичної влади. Ця концепція мала глибокий демократичний зміст, обґрунтовуючи природне право народу на ліквідацію влади недостойних правителів.

В Англії в період буржуазної революції своє розуміння природного права і суспільного договору поширював мислитель Томас Гоббс (1588-1679) своїм знаменитим твором “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської”. На думку Гоббса, людина – не суспільно-політична істота, а егоїстична тварина (“людина людині вовк”). Рівна від природи, вона отримує “право на все”, яке в умовах суцільного егоїзму, честолюбства перетворюється на “право ні на що”, на війну всіх проти всіх. Для формування стану “людина людині Бог” виникає штучна інституція – держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя. Абсолютна влада держави перетворює природні закони в громадянські. Держава повинна гарантувати людям свободу. Вищим законом держави повинно бути благо народу, проголошує Т. Гоббс, але не передбачає ніяких інституційних гарантій, уповаючи на “добру волю” правителів. А останні не знаходяться в будь-якій реальній залежності від народу і тому жодних зобов’язань перед ним не несуть. Влада Суверена в державі, за Гобсом, завжди абсолютна, тобто безмежна, вона настільки широка, наскільки це можливо собі уявити. Суверен сам видає і відміняє закони, оголошує війну і заключає мир, вирішує суперечки, призначає всіх посадових осіб. Його прерогативи є неподільними, не передаються нікому. “Ділити владу держави – означає руйнувати її, по-скільки розділені влади взаємно знищують одна другу”. Влада Суверена – монарха не підлягає контролю, він – над законом.

Т. Гоббс виступав теоретиком політичного абсолютизму, захисником необмеженої влади держави. Його глибокі симпатії – на боці абсолютної монархії.

Політична думка англійської революції була представлена широким спектром ідей: індепенденти (Д. Мільтон, І. Сідней, Д. Гаррінгтон) вимагали повної незалежності для кожної окремої громади віруючих, ліквідації централізованої англіканської церкви, абсолютної віротерпимості, обґрунтовували невідчужуваність свободи совісті, виступали за конституційну монархію і відстоювали ідею народного суверенітету; левеллери (Дж. Лільберн) пропонували республіканський устрій країни, одними з перших виступили за відокремлення релігії і церкви від держави, проголосили необхідність розподілу публічно-владних функцій між законодавчими органами та адміністративними установами. Ідеолог “істинних левеллерів” – дигерів, що відкололись від партії левеллерів, Д. Уінстенлі, відстоюючи інтереси найбільшого селянства, міський низів, продовжив розвиток соціалістичних ідей, втіливши їх у праці “Закон свободи”.

У ХVІІ- ХVІІІ ст.. в Європі виникло явище, яке прийнято називати Просвітництвом. Цей загальнокультурний рух в якості ідеалу висував утвердження на землі “царства розуму” шляхом обмеження віри на користь розуму, релігії-на користь науки, шляхом розповсюдження знань, викорінення невігластва, всебічного розвитку особи тощо. Просвітництво виступало як соціально-політична та філософська течія, яка вперше відверто і конструктивно заперечила ідеологію феодального суспільства, зосередивши увагу не на самій критиці, а на обґрунтуванні політико-філософських поглядів, що виростали з пізнання.

Представниками англійського Просвітництва, що виступали з раціоналістичними концепціями політики, стали Ф. Бекон та Дж. Локк.

Політичне вчення Ф. Бекона (1561-1626) викладене у працях “Новий органон ” та “Нова Атлантида ”. Мислитель відстоював основний принцип буржуазного права-юридичну рівність усіх перед законом. Загальнодержавна законність, на його думку, полягає не тільки в тому, щоб королівська влада придушувала феодальну сваволю або в підкоренні суддів одному законові, а й в обмеженні законом влади самого короля. Тим самим в політичну науку були закладені дві раціональні думки, які знайшли подальше теоретичне доопрацювання і практичну реалізацію: про необхідність розмежування властей та статус конституційної монархії.

Основою міжнародного права, за Ф. Беконом, виступає сила Він проповідував у відносинах між державами стан “війни всіх проти всіх”. Проте мислитель не вважав правові норми порожніми словами, які прикривають панування сили. Погляди філософа на силу як останню й остаточну підвалину права (коли всі можливості вичерпані) були досить глибокими і пізніше лягли в основу як концептуальних, так і практичних правових дій у міжнародних відносинах (рішення ООН 1991 р. щодо повернення Кувейтові суверенітету; бомбардування натівськими військами Сербії 1998 р. та ін.).

Складні перипетії англійської революції завершились у 1688р. державним переворотом, що назавжди покінчив з абсолютизмом в Англії. В цей час виходить праця Дж. Локка (1632-1704) “Два трактати про державне правління”, в якій відображене нове розуміння природного права і суспільного договору. В природному стані, вважає Дж. Локк, не було “війни всіх проти всіх”, люди були вільні і рівні, але не було органу для вирішення суперечок між ними, для покарання порушників природних законів. З метою забезпечення своїх прав люди домовились утворити державу, точно визначивши той обсяг повноважень, який вони їй передають (право на вироблення та реалізацію законів), зберігаючи при цьому невід'ємні права на життя, на володіння майном, свободу і рівності. Про якусь повну, тотальну відмову індивідів від усіх своїх природних прав на користь держави (що має місце у вченні Т. Гоббса) у Дж. Локка немає і мови. Зазначені природні права – невідчужувані цінності – це кінцеві кордони влади і дій держави, переступати які їй заборонено.

Політичний реалізм Дж. Локка виявився також і у виборі ним засобів, покликаних сприяти здійсненню головної мети політичної спільності – щоб усі могли забезпечувати, зберігати і реалізовувати свої громадянські інтереси. Цими засобами у мислителя стали законність, розподіл влади, оптимальна для нації форми правління, право народу на повстання у зв’язку із зловживанням владою. Дж. Локк обґрунтував принцип верховенства закону, виділивши такі його основні характеристики, як стабільність і тривалість. Владні повноваження держави він бачив чітко розподіленими: законодавча влада повинна належати парламенту, виконавча - монарху і кабінетом міністрів (судова входить у виконавчу), союзна (федеративна) влада також здійснюється королем і кабінету міністрів і займається зовнішньополітичними питаннями.

Дж. Локк категорично відкидав абсолютну монархію і свої симпатії віддавав обмеженій, конституційній монархії. Але найголовнішим для мислителя було те , щоб будь-яка форма держави виростала із суспільного договору і добровільної згоди людей, щоб вона мала яку годиться структуру правління, оберігала природні права і свободи індивіда, піклувалася про загальне благо.

ХVІІІ ст. ознаменувалось сильним розвитком політичного життя і політичної думки у Франції. Французькі просвітники Вольтер, Дідро, Монтеск’є, інші пропонували встановити рівність усіх перед законом, верховенство закону, народний суверенітет, ґрунтуючись на методології раціоналізму.

Ш.Л. Монтеск’є (1689-1755) називають засновником географічної школи в політичній науці. В праці “Про дух законів” він спробував досліджувати, які фактори визначають форму держави в різних країнах, до яких відносив найперше клімат, рельєф місцевості, розмір території, географічне розташування.

Форму правління Монтеск’є услід за Аристотелем визначає в залежності від кількості пануючих: республіка, монархія, деспотія. Для кожної з них характерні певні принципи правління, тобто те, що заставляє, спонукає державу діяти. Так, у деспотії панує свавілля і страх, відсутні закони, а навіть якби такі існували, вони все рівно не мали б ніякого реального значення, оскільки в деспотії немає інститутів, які забезпечують охорону законів. Деспотичні держави є великі за розмірами території. Деспотії мислитель протиставляє помірковане правління, яке здійснюється в конституційних монархіях і республіках. Конституційна монархія, за Монтеск’є, - це держава, в якій здійснюється політична свобода, сутність якої полягає у праві робити все, що дозволено законами. Політичний ідеал мислителя – англійська конституційна монархія. А республіка – така форма правління, де в руках народу повністю або частково знаходиться влада. Монтеск’є відзначав її переваги і висловлювався на користь загального виборчого права.

Ш. Монтеск’є надав закінченого вигляду концепції розподілу влади, показав необхідність самостійної судової влади. Саме в розподілі влади мислитель бачив гарантію безпеки громадян від беззаконня та зловживання владою. Верховенство права забезпечується при такому розподілі властей, коли вони могли б взаємно стримувати одна одну, і при якому розподіл державної влади було б здійснено між різними державними органами.

В цей період у Франції виникають і радикально-революційні концепції, до яких найперше варто віднести ідеї Жан – Жака Руссо (1712-1778). Послідовний республіканець і демократ Руссо виходив з пріоритету принципу народного суверенітету. До державний стан людей він називав “золотим віком”, оскільки в цей період не було основних бід – приватної власності і нерівності між людьми. Виникнення цих явищ мислитель вважав великою помилкою людей і саме з їх появою пов’язував виникнення держави.

Руссо одним з перших чітко намітив різницю між громадянським суспільством і державою. На його думку, необхідно існування такої держави, в якій люди не втрачали б своїх природних прав і зберігали свободу. Суверенітет народу є невідчужуваним, належить тільки йому, і тому Руссо негативно ставився до народного представництва, доводячи необхідність прямого народоправства. Адже народний суверен, за Руссо, це влада, яка здійснюється загальною волею більшості і є неподільною. Суверенітет не може бути переданий окремій особі, він завжди належить народу і не може бути обмежений ніякими законами. А звідси заперечення Руссо ідеї поділу влади і представницької форми її здійснення. Розрізняючи три форми правління, - демократію, аристократію і монархію, - мислитель вважав, що відмінності між ними не мають суттєвого значення, оскільки в усіх них суверенітет і законодавча влада належать народу.

Законом, за Руссо, може стати лише той акт, який прямо схвалений народом. Припускаючи все ж можливість народного представництва для країн з великою територією, Руссо все рівно підкреслював, що і тут депутати – слуги народу, тому їх постанови можуть стати законами тільки після схвалення їх референдумом. Неважко помітити, що подібний погляд передбачав наявність невеликої держави на зразок Женевської республіки, яку Руссо ідеалізував. Маленька держава, організована на демократичних засадах, де не існує поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову, з постійно діючим плебісцитом стосовно усіх питань політичного життя – політичний ідеал мислителя.

Причину пануючої у суспільстві соціальної нерівності Руссо вбачав у нерівності майновій: саме в цьому, на його думку, міститься джерело протиріч цивілізації. У виникненні приватної власності винен той, хто першим “відгородив ділянку землі, сказав “це моє” і хто знайшов людей доволі простодушних, щоб цьому повірили”. Проте Руссо не піднімався до думки про необхідність ліквідації приватної власності. Вимагаючи ліквідувати поділ на бідних і багатих, висуваючи утопічну егалітарну ідею про відносно рівномірний розподіл приватної власності, мислитель не вимагав її ліквідації. Він виступав лише проти різкої майнової нерівності і бачив одне із завдань справедливого законодавства у виданні законів проти розкоші, оскільки виходив з того, що черезмірна майнова нерівність може звести політичні права і свободи до химери. У праці “Про суспільний договір” Руссо вказав на те, що єдиною корективою до існуючої соціальної нерівності (нерівності майнової та обов’язків) можуть бути тільки свобода та безумовна рівність юридичних прав.

Революційним духом перейняте вчення Руссо про суспільний договір. Оскільки держава виникла в результаті договору, то люди вправі розірвати останній у випадку зловживання владою і створити такий демократичний устрій, який би відповідав вимогам суспільного договору, і при якому люди зберігали б свою свободу. Таким чином, Руссо визнавав невідчужуване право народу на спротив тиранам.

В кінці ХVІІІ ст. склались умови для практичної реалізації ідей французьких політичних мислителів. Першою такою спробою стала американська війни за незалежність (1775-1783) від англійського протекторату. Це була буржуазно-демократична, антиколоніальна революція, громадянська війна. Її рушійні сили – фермери та робітники, - виступали як за незалежність країни, так і за соціально-економічні перетворення, політичні права і свободи.

Політична ідеологія цього революційного процесу викладена в Декларації незалежності США (автор Т. Джефферсон), яку К. Маркс назвав першою декларацією прав людини: природні права всіх людей на життя, свободу, безпеку і щастя, суверенітет народу, його право на повстання проти уряду, який порушує природні права людини. Вперше в історії ці положення політичної теорії лягли в основу державної політики. Другою спробою реалізації цих політичних ідей стала Велика Французька революція (1789-1794). Проте Франція кінці ХVІІІ ст. виявилась неготовою повністю втілити великі політичні ідеї століття. Останні спричинили великий вплив на майбутній розвиток Європи і цілого світу.

В період американської війни за незалежність виділяється плеяда видатних політичних мислителів, які по-різному підходили до даних політичних принципів: для Т. Пейна і Т. Джефферсона був характерним більш радикальний підхід, для Л. Гамільтона і Ф. Джея – більш помірний. В подальшому між радикалами і прибічниками помірних поглядів розгорілась ідейно-політична боротьба з питань про конституційний устрій США. Демократизм американських мислителів дивно суміщався з визнанням необхідності збереження рабства.

Третій президент США Т. Джефферсон був прибічником договірної теорії походження держави, критикував монархічну форму правління, відстоював право народу брати участь в управлінні країною і контролювати уряд, його право змінити недостойний уряд, виступав проти крайнощів бідності і багатства шляхом зміцнення позицій дрібного фермерського господарства і захисту дрібних виробників від великого капіталістичного господарства. Він підтримував ідею розподілу владу, а також думку про те, що природні права людини є вищими від законів держави і протиріччя між ними мають завжди вирішуватись на користь природних прав. “Все в світі змінюється, - писав Т. Джефферсон, - крім природних прав людини”.

На рубежі ХVІІІ- ХІХ ст.. спостерігається сильний підйом політичної думки в Німеччині перш за все в річищі німецької класичної філософії.

І.Кант (1724-1804) всебічно обґрунтував політичну доктрину лібералізму. Його політико-правові погляди викладено в основному в творах: “Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору” та “Метафізичні початки вчення про право”. Головна лінія соціальних поглядів мислителя: кожна особа має гідність, абсолютну цінність, вона не може бути в жодному випадку засобом творення, навіть якщо мова йде про найблагородніші загальні цілі. Людина завжди є лише ціллю, метою перетворень. Вона, як вважав І.Кант, в своїй поведінці повинна керуватися лише веліннями морального закону, який є апріорним, не підлягає ніяким змінам, є безумовним. Це ї є категоричний імператив І.Канта, який велить діяти так, щоб поведінка кожної людини могла б виступити мірилом загального законодавства, і щоб ставитися до будь-якої іншої людини лише як до мети а не до засобу суспільної діяльності.

Свобода, за І.Кантом, іманентна кожній особі, але дуже часто вона переростає у свавілля однієї людини по відношенню до іншої людини. Щоб обмежити таке свавілля, необхідне право як загальна і рівна міра свободи у суспільстві. В свою чергу всезагальна обов’язковість права досягається за допомогою примусової сили держави, тобто право повинно мати силу закону.

І.Канта називають одним із основоположників теорії правової держави, оскільки мислитель висловив думку про те, що благо і призначення держави полягає не в її намаганнях забезпечити матеріальний достаток своїх громадян чи чомусь іншому, а в досконалому праві, тобто в максимальній відповідності її устрою, конституції і діяльності принципам права.

І.Кант був прихильником теорії суспільного договору, виступав проти “батьківської опіки” держави над своїми підданими, оскільки вважав, що суспільний договір заключають між собою морально повноцінні люди. Тобто мислитель був противником абсолютистсько-монархічних режимів та їх ідеологів, оскільки вони сковували ініціативу підлеглих і самостійність людей, знижували соціальну активність, притупляли почуття громадянської відповідальності за все, що діялось.

Залежно від того, хто приймав закони, І.Кант розрізняв: автократію, аристократію і демократію, але не надавав цьому поділові особливого значення, оскільки головним вважав не форму, а методи й засоби здійснення влади. В зв’язку з цим він розмежовував республіканську і деспотичну форму правління. Якщо перша ґрунтується на розмежуванні законодавчої і виконавчої влади, то друга – на їх злитті. За Кантом, республіка сама по собі ще не означає демократії, а автократія – деспотії.

Ідеал І.Канта – верховенство народу (ідея народного суверенітету, що означало участь народу в становленні правопорядку шляхом прийняття конституції), свобода, рівність і незалежність всіх громадян в державі при обмеженні виборчих прав трудящих, розподіл влади, конституційна монархія. І.Кант був противником революційних методів боротьби за владу, визнаючи тільки поступові реформи зверху.

Мислитель критикував війни, підготовку до них, ратував за додержання міжнародних угод, невтручання у внутрішні справи держав, за розвиток між ними торгових та культурних зв’язків. Запропонував проект “Вічного миру”, засобом до якого може бути, за І.Кантом, лише федерація самостійних рівноправних держав, побудованих по республіканському типу, тобто своєрідний космополітичний союз.

Еволюцію від ліберальних до консервативних ідей демонстрував у своїх працях Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831). На ранньому етапі своєї діяльності він поділяв політичні ідеї французької революції (“Конституція Німеччини”), в подальшому ж (“Філософія права”) Гегель докорінно міняє свої погляди .

Виводячи право із свободи волі, він прослідковує процес його перетворення в закон, який дає праву форму всезагальності та дійсної (справжньої) визначеності. Свобода особи, за Гегелем, реалізується в праві приватної власності, в правовій рівності людей.

Гегель розрізняє громадянське суспільство і політичну державу. Перше в його трактуванні постає як обумовлена працею система потреб, що ґрунтуються на праві приватної власності та всезагальній формальній рівності людей. Таке суспільство, якого не було в античності та середні віки, виникає лише в новий період історії. Елементи громадянського суспільства - система потреб, відправлення правосуддя, поліція і корпорації; його структура – три стани: землероби, промисловці і чиновники.

Державу мислитель вважає основою громадянського суспільства, оскільки розвиток останнього уже передбачає наявність держави як своєї основи. Особа у Гегеля варта чогось тільки тому, що є частиною держави. Вона вільна тільки тоді, коли перебуває в гармонії з цілями держави.

За Гегелем, особа знаходить свободу у ретельному виконанні обов’язків перед державою. Мислитель ставить державу над громадянським суспільством та індивідом, заперечує самостійну цінність прав і свобод людини.

Саме на такій філософії етатизму, хоча її представляли мислителі – гуманісти) ґрунтуються авторитарні і тоталітарні режими з їхнім запереченням громадянського суспільства, абсолютною владою і повним пануванням ідеологічної і соціально-політичної системи над людьми, держави – над суспільством.

Держава у Гегеля представляє собою ідею розуму, свободи та права, це є хода Бога у світі. Мислитель відкидав договірну теорію походження держави оскільки вважав, що предметом договору може бути лише деяка одинична зовнішня річ. А всезагальне, представлене у моральності й державі, не є результатом волі об’єднаних у державу осіб. Цей політичний інститут виступає у Гегеля у трьох іпостасях: 1) як дійсність конкретної особи (індивідуальна держава); 2) як зовнішнє державне право (у відносинах з іншими державами); 3) як суб’єкт всесвітньої історії .

Індивідуальна держава, за Гегелем, в ідеалі-конституційна монархія, що ґрунтується на розподілі влади. Причому, розподіл законодавчої, виконавчої влади (судова входить у виконавчу) і влади монарха від розуміє як їх органічну єдність. Мислитель заперечує ідею самостійності і взаємного обмеження влад, за якої влади ніби заздалегідь взаємно ворожі і протидіють одна одній. Він виступав за органічну єдність влад, їх підпорядкованість державній єдності. Гегель відстоює суверенітет спадкового конституційного монарха, критикуючи при цьому демократичну ідею народного суверенітету. Пояснюючи характер компетенції монарха, він відзначав, що у добре влаштованій конституційній монархії весь об’єктивний бік державної справи визначається законами, а монарху залишається тільки приєднати до цього своє суб’єктивне „я хочу”.

Гегель (на відміну від Канта) визнає нормою між державних відносин стан війни. При цьому він не відкидав сам принцип міжнародного права і відповідно, саму можливість правових, договірних відносин між державами. Останні повинні визнавати одна одну в якості суверенних та незалежних, не втручатися у внутрішні справи, взаємно поважати самостійність тощо. Але у разі, коли суверенні волі держав не приходять до згоди, тоді виникають суперечки, які, на думку мислителя, можуть бути вирішені лише війною.

Державу як суб’єкт всесвітньої історії Гегель аналізує з позиції прогресу внутрішніх форм державного життя, з точки зору розвитку свободи особистості: стародавній світ (деякі вільні - громадяни), середні віки (один вільний - монарх), німецький (германський) світ, тобто новий час (всі вільні).

Велика Французька буржуазна революція проклала шлях для розвитку капіталізму у Західній Європі. Відбуваються докорінні зміни в економічній сфері – перехід від мануфактури до машинного виробництва, у політичній сфері утверджуються політичні права і свободи, створюються інститути політичного представництва, приймаються відповідні конституції. Провідним ідеологічним напрямом стає лібералізм який обґрунтовує ідеї недоторканості особи, приватної власності, вільної підприємницької діяльності, невтручання держави в економіку тощо. Найвідомішими його представниками виступили Б. Констан, Л Токвіль, І Бентам, Дж.С. Мілль.

Лейтмотивом політичного вчення французького письменника і публіциста Бенжамена Констана де Ребека (1767-1830) відображеного у працях “Курс конституційної політики”, стала ідея індивідуальної свободи. Мислитель розрізняв політичну та особисту свободу. В античному світі люди знали тільки політичну свободу, а особисте життя громадян детально регламентувалось і контролювалось державою. Для народів нового часу політична свобода як можливість безпосередньої участі у здійсненні влади вже немає колишнього значення. Для них свобода – це передусім свобода особиста, яка полягає в певній незалежності індивідів від державної влади.

Перехід від політичної свободи древніх до особистої, громадянської свободи нових народів Б. Констан пов’язував із збільшенням розмірів держав, в яких голос окремого громадянина вже не має вирішального значення, а також комерційним духом нових народів, які за відсутності рабства повинні самі працювати і не терплять втручання держави у свої справи.

Мислитель особливо обґрунтовував важливість свободи совісті, друку і промислової діяльності. Виходячи такого розуміння свободи й стосунків громадянина і держави, Б. Констан визнавав прийнятними лише ті форми правління, в яких є гарантії індивідуальної свободи. А такими гарантіями він вважав громадську думку, зосереджену в парламенті, поділ і рівновагу гілок влади. Політична свободи виявляється в тому, що громадяни беруть участь у виборах до законодавчого органу, який і втілює в собі громадську думку.

Мислитель був прихильником конституційної монархії. Судову владу виокремлював як самостійну.

Іншим відомим мислителем цього часу був Алексіс де Токвіль (1805-1859) – французький історик, соціолог, політичний діяч. Його найвідоміша праця “Про демократію в Америці”. В центрі уваги автора – проблеми демократії. Остання бачиться як такий суспільний лад, що не знає станового поділу суспільства і базується на принципі рівності. Але досягнення рівності (розумів як рівність суспільного становища індивід) ще не означає встановлення свободи. В усі часи люди віддавали перевагу рівності перед свободою, що є загрозою для сучасної демократії, яка можлива лише за умови єдності рівності та свободи. Тому основна проблема демократії – досягнення балансу рівності і свободи, створюючи для цього й відповідні політико-правові інститути.

Вивчаючи і порівнюючи політичний досвід Франції і США, А Токвіль дійшов висновку, що однією перешкод для досягнення свободи, а відповідно й демократії, є надмірна централізація державної влади, підпорядкування громадян всеохоплюючому впливу державної адміністрації. Тому для встановлення свободи і демократії необхідні: представницька форма правління, поділ влади, місцеве самоврядування, забезпечення свободи друку, совісті, незалежності суддів, створення суду присяжних. Іншою загрозою демократії є породжуваний рівністю індивідуалізм, який ізолює людей одне від одного, обмежує їх рамками приватного життя і тим самим створює сприятливий ґрунт для деспотизму. Тому протиставленням цьому є надання більших реальних можливостей людям для спільної участі в політичному житті. Тільки в єдності рівність і свобода забезпечують демократію.

Поряд названими ідеями в лібералізмі має місце переконання про те, що вчинками індивіда як приватного власника керує тверезий розсудок на отримання від своїх дій якнайбільше особистої вигоди. Найповнішою мірою це переконання знайшло своє обґрунтування у вченні англійського філософа і юриста І.Бентама (1748-1832), яке дістало назву утилітаризм (від лат. utilities – користь , вигода). Основні праці мислителя “Фрагменти про владу” та “Принципи законодавства”.

Сенс людської діяльності, за Бентамом, складають отримання задоволення та уникнення страждань. Тому найвагомішим критерієм оцінки будь-яких явищ є їх некорисність, тобто здатність бути засобом розв’язання якого-небудь завдання.

На відміну від більшості представників лібералізму в центрі уваги І. Бентама перебували не ідея індивідуальної свободи, а й інтереси й безпека особи. Індивід має не сподіватися на буцімто належні йому від природи права і свободи, а дбати про себе, про своє благополуччя. Людина має сама визначати, в чому полягають її інтереси і користь.

І. Бентам заперечував природні права людини. вважав їх анархічними, оскільки їхній зміст є невизначеним і кожним тлумачиться довільно. Не сприймав також договірну теорію походження держави, вважаючи її недоведеною тезою. Натомість вважав, що держави створювались насильством і утверджувались звичкою. Реальним мислитель визнавав лише те право, яке встановлюється державою, його мету бачив у забезпеченні найбільшого щастя найбільшої кількості людей.

І.Бентам обстоював республіку з поділом влади на три гілки. Був проти того, щоб ці гілки існували самі по собі й діяли незалежно одна від одної. Законодавча влада має здійснюватися однопалатним парламентом, який обирається щорічно на основі загального, рівного і таємного голосування. Виконавча ж влада підпорядковується законодавчій.

У ХVІІ- ХVІІІ ст. в Західній Європі сформувались два найважливіші напрями суспільно-політичної думки: лібералізм (мав антифеодальну спрямованість) та соціалізм (мав антикапіталістичну спрямованість). Вони набули подальшого розвитку в наступні століття.

Противагою до політичних концепцій класичного лібералізму був марксизм. Його виникнення було пов’язане з певними умовами історичного розвитку, що склались до середини 40-х років ХІХ ст. До них відносились: рівень соціального розвитку (виявлення внутрішніх протиріч капіталізму), стан класової боротьби трудящих (робітничий клас став на шлях загально національної боротьби за свої права проти буржуазії) і досягнення світової суспільної думки.

Марксизм (теоретики К.Маркс і Ф.Енгельс) виник на основі критичного переосмислення ідей утопістів-соціалістів (Т.Мора, Т.Кампанелли, Ж.Мельє, Г. де Маблі, Мореллі, Г.Бабефа та інших). Останні у приватній власності вбачали джерело усіх бід цивілізації, рішуче засуджували феодалізм, політичний абсолютизм і релігію, передбачали тотальну регламентацію державою усіх сфер суспільного та особистого життя індивідів, недооцінювали права та свободи людини, розробляли проекти комуністичного суспільною устрою, заснованого на спільній власності на засоби виробництва. Тільки Фур’є, Сен-Сімон та Р.Оуен заперечували революційні методи боротьби за встановлення нового суспільства, надаючи перевагу шляху реформ. Це були представники критично-утопічного соціалізму, ідеї яких розвивались на тлі не реалізації на практиці ідей свободи, рівності, братерства, проголошених Великою французькою революцією. На противагу капіталізму соціаліст-утопісти розробляли проекти суспільства, яке, на їх думку, не знатиме експлуатації і гноблення і забезпечить кожній людині гідне існування.

Марксизм виходив з ідеї вільного всебічного розвитку особи, ліквідації її відчуження від суспільства. Гуманізм розглядався як синонім звільнення і саморозвитку особи в процесі соціальної творчості.

В марксистській теорії знаходились положення про спосіб виробництва як основи суспільного розвитку; вчення про базис (економічний лад суспільства) і його політико-правову надбудову; комплекс ідей про роль класів та класової боротьби в суспільному розвитку; постулати про необхідність соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату як вищої форми демократії; ідеї про тотальне усуспільнення засобів виробництва, централізоване планове ведення господарства і усунення ринкових відносин, заперечення соціального, ідеологічного, політичного плюралізму, парламентаризму та доцільності поділу влади.

В марксизмі поєднані дві тенденції: загальногуманістична, що передбачає відстоювання і визнання загальнолюдських інтересів, і тенденція, яка виходить з пріоритету класових інтересів над загальнолюдськими. К. Маркс гадав, що пролетаріат як передовий клас виражає загальнолюдські інтереси.

В сучасній літературі відзначається, що марксизм як ідеологічна система переживає глибоку кризу. Його відрив від суспільної практики надзвичайно великий. Ця криза зачіпає сутнісні риси його і вимагає перегляду історичного місця марксизму. Політичні ідеї останнього несуть на собі відбиток свого часу, значною мірою відносяться лише до певного етапу історії, вимагають їх використання з врахуванням устаріння конкретних ідей і відповідної термінології. Історична практика значною мірою йшла впоперек з цілим рядом передбачень марксизму. Втратили актуальність або не знайшли підтвердження такі положення, як: заміна капіталізму комуністичною формацією, оцінка сучасного капіталізму, теорія класів і класової боротьби, соціалістичної революції і диктатури пролетаріату, політичної системи нового суспільства. Капіталізм не вичерпав себе не тільки в ХІХ, але і в ХХ ст. Він знайшов вихід із кризового стану і в своїх оновлених модифікаціях перейшов до постіндустріального суспільства. При цьому не тільки забезпечені швидкі темпи розвитку світового господарства, але й різке підвищення рівня життя , особливо в другій половині ХХ ст. Марксизм негативно сприйняв положення про громадянське суспільство і правову державу як невід’ємних атрибутах капіталізму. Однак практика показала, що вони забезпечують поступальний розвиток західного суспільства, стабільність ліберально-демократичних режимів, забезпечення прав людини.

На деформацію гуманістичних за своїми цілями ідей марксизму в Росії суттєвий вплив спричинили традиції російської радикальної демократії, в якій особливу роль відігравали інтелектуальний максималізм, центральна воля, революційне насильство і сильна харизматична особистість. Ленінізм – це ліворадикальна інтерпретація марксизму в умовах різкого загострення кризи всієї системи капіталізму і покликаного нею революційного підйому масового руху. В цьому контексті В. Ленін концентрував увагу на ідеї диктатури пролетаріату, на класовій сутності буржуазної демократії. Він став ідеологом і лідером революційного прориву 1917 р., який дав поштовх усій історії ХХ ст.

Підсумовуючи дане питання, концентруємо увагу на тому, що демократичні принципи організації сучасного суспільно-політичного життя беруть своє начало головним чином саме з періоду Нової історії, яка дала людству ідеї неоціненного значення: природного права, суспільного договору, рівності всіх перед законом, народного суверенітету, верховенства правового закону, громадянського суспільства і правової держави, розподілу влади. Політичні вчення Нового часу, підсумувавши попередні досягнення громадської політичної думки та всебічно висвітливши проблему примирення через політику держави і суспільства, заклали підвалини формування і розвитку політології як науки.

НЕ 2.5 Під основними напрямами сучасної політології розуміють проблеми політичної науки, поставлені в різні періоди ХХ ст., і які є сьогодні предметом обговорення та подальшого дослідження. Тому лише визначимо їх та назвемо імена найбільш відомих вчених-політологів. Його представники вивчають політичні явища в контексті та через призму аналізу суспільства у всій складності та різноманітності його соціальної структури і процесів. Найбільший вплив на розвиток цього напряму внесли праці німецького соціолога М.Вебера (1864-1920) та французьких вчених С.Дюркгейма (1858-1917) та М. Дюверже (нар. 1917). В рамках соціологічного напрямку італійські вчені В.Парето (1848-1923) та Г.Моска (1858-1941) створили основи сучасних концепцій еліти, згідно яких сутнісною рисою усіх людських суспільств є їх поділ на еліту (“кращих”) та нееліту і “коловорот” еліт (їх стабілізацію, потім деградацію) як рушійну силу суспільного розвитку.

В русі цього напрямку знаходиться також розроблена російським вченим М.Острогорським (1854-1919) і німецьким Р.Міхельсом (1876-1986) концепція політичних партій. Останній, зокрема, висунув ідею неминучості олігархічного переродження усіх демократичних партій та систем. Неможливість демократії без організації, без управлінського апарату та професійного лідерства, за Міхельсом, неминуче веде до закріплення за партійними функціонерами посад та привілеїв, відриву керівництва від партійних мас, до його фактичної незмінності. Харизматичних лідерів змінюють прості бюрократи, революціонерів та ентузіастів – консерватори, пристосуванці, демагоги, які хвилюються тільки за власні інтереси, а не за інтереси мас. Керівна група поступово стає все більш замкнутою та ізольованою, відкидає внутрішньопартійну демократію.

В рамках такого напряму сучасної політології як інституціоналізм (теоретики С.М.Ліпсет (нар. 1922), Ч.Р.Міллс (1916-1962), М.Доверже та ін.) політичні явища розглядаються через призму стійких форм організації та регулювання суспільного, в тому числі й політичного життя, а також вивчаються самі ці організації. Основним поняттям цього напрямку є “політичний інститут”, під яким розуміють установу, що має внутрішню організаційну структуру, підкоряється певним правилам та нормам діяльності і створену для виконання певних політичних функцій і завдань.

Системно-функціональні концепції політики (теоретики М.Вебер, Г.Ласуелл (1902-1978), Т.Парсонс (1902-1979), Д.Істон (нар.1917), М.Кроє (нар.1922), та інші) пов’язані із соціологічним та інституційним напрямками. Політика і, її інститути вивчаються з точки зору їх місця та значення, функцій у суспільстві. Так, наприклад, в роботах Ласуелла приділяється значення ролі масових комунікацій у функціонуванні політичної влади. Йому належить формулювання, яке стало класичним, згідно якого акт комунікації розглядається мірою відповіді на питання “хто-повідомляє, Що – по якому каналу - Кому-з яким ефектом?”. Д.Істону належать пріоритет у розробці основ теорії політичної системи суспільства, а Т.Паксонс обґрунтував ідею про те, що політична система пов’язана з необхідністю досягнення загальних цілей суспільної системи.

Концепції політичного плюралізму (представлені у працях Е.Дюркгейма, М.Дюверже, Р.Даля, Р.Дафендорфа, та ін.) виходять з того, що у сучасному суспільстві існують різноманітні суспільні групи, інтереси яких не є антагоністичними, їх можна примирити. В цих умовах держава виконує функцію узгодження інтересів різних груп, виступає в якості нейтрального арбітра між конкуруючими політичними силами з метою не допустити переважання одних над іншими.

Сучасні основи теорії демократії — закладені французьким мислителем Алексісем де Токвілем (1805-1859). Основний інтерес до неї проявився після Другої світової війни, з тих пір носить стійкий характер. В її рамках склалися сучасні вчення про громадське суспільство та правову державу, права і обов’язки людини.

Теорії бюрократії (розроблені М.Вебером, Р. Мертоном та ін) досліджують функції, структуру бюрократичної організації, питання про співвідношення бюрократії і демократії.

Концепції тоталітаризму (Х. Арендт, Ф. фон Хайєк, Х. Ортега-і-Гасеї). Появу останнього пов’язують з антиліберальними політичними течіями, що відкидають цінність людини і розглядають її як момент колективної мети.

Теорії міжнародних відносин представлені працями Р.Арона, К.Райта, Д.Розенау, М.Катлана та ін.

Концепції суспільно-політичної модернізації (представлені ідеями Г.Алмонда, З.Бжезінського, Л.Пая) тенденцією розвитку політичної системи вважають перехід від традиційного до сучасного стану суспільства. Тут розрізняють два типи політичної модернізації: 1) спонтанна (органічна), притаманна США, Канаді, Англії; 2) повторна (неорганічна) або “модернізація навздогін” (країни Азії, Африки, Латинської Америки). Основними проблемами політичної модернізації в посткомуністичних країнах вважають: виведення з-під політичного контролю економіки; створення відкритої соціальної структури; формування інститутів, які забезпечують взаємну безпеку; розширення політичної участі і поширення демократичних норм і цінностей; досягнення згоди правлячих і опозиційних сил.

Ще одним важливим напрямом сучасної політології є концепція глобалізації. Ця проблема постала в центрі уваги вчених (найбільшою мірою Т.Персонса, У.Робінсонса, А.Печеї) наприкінці XX ст.. Глобалізація є якісно новою стадією розвитку світогосподарських зв’язків і означає “постінтернаціоналізацію” суспільного життя. Часто вона ототожнюється західними дослідниками з “глобальним капіталізмом”. Глобалізація – це всезагальна уніфікація. Вона все більше і більше розмиває національні кордони, робить неможливим для індивідуальних націй незалежні економіки, форми правління, соціальні структури. Процес глобалізації сприяє взаємозв’язку і взаємозалежності усіх країн, “спресовує” світ у єдине ціле, формує так звану “світову культуру”, забезпечує поширення в усьому світі демократичних цінностей.

Таким чином, в даній лекції ми розглянули еволюцію світової політичної думки від найдавніших часів до сьогодення.