3. Основні тенденції та характерні риси духовного життя в Україні.

Хрущовська „відлига” (так став називатись цей період завдяки вислову російського публіциста І.Еренбурга) сприяла національно-духовному пробудженню. Стало можливим відкрите обговорення проблем збереження української мови, розширювалися сфери її вживання. Розпочалося видання багатотомного словника української мови, збільшилося видання україномовних книжок.

Проте, з іншого боку, здійснювалися заходи, які послаблювали позиції української мови. У 1958 р. був прийнятий закон про зв’язок школи з життям, за яким, зокрема, батьки не мали права відмовитися від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької мов, однак могли відмовитися від української.

Відбувалося адміністративне утвердження атеїзму під час антирелігійної кампанії 50-60-х років. Надзвичайно форсованими темпами йшов підрив матеріальної бази релігії. У 1959 р. було вилучено 262, а у 1962 році – 1144 культові споруди.

Вживалися заходи з метою підвищення престижу української науки. Виходять друком фундаментальні наукові праці: „Українська Радянська Енциклопедія”, „Історія української літератури”. Видаються фахові журнали українською мовою. З 1957 р. почав видаватись „Український історичний журнал”.

Було реабілітовано багатьох діячів української культури. Серед них – О.Олесь, М.Вороний, Г.Косинка, М.Ірчан, О.Досвітній. та ін. Видавались кращі твори реабілітованих письменників.

Видатним явищем духовного життя стала поява нового покоління інтелігенції – шістдесятників (цей термін вживається вже на початку 60-х років). Провідними постатями серед них були письменники і поети І.Драч, Л.Костенко, М.Вінграновський, В.Симоненко, В.Стус, С.Гуцало, художники А.Горська, П.Заливаха, В.Кушнір, літературні критики І.Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк, діячі кінематографу С.Параджанов, Л.Осика та багато інших.

Виховане в умовах ідеологічної лібералізації, нове покоління інтелігенції викривало перекоси офіційної культури, сповідувало свободу самовираження, прагнуло до пошуку нових форм і стилів художньо-естетичного пізнання світу, вимагало гарантій вільного розвитку українського народу.

Все це не могло не викликати незадоволення з боку влади. Їх звинувачували у відході від „марксизму-ленінізму”, „космополітизмі”, обмежували їх творчу діяльність, а згодом перейшли до репресій проти них.

Однак частина нового покоління не зреклася своїх поглядів і пішла в опозицію до влади. Саме шістдесятники склали ядро дисидентського руху, учасники якого вимагали радикальних змін і стали провідниками національного відродження.

Вже з 1955 p. в Україні починається рух протесту проти режиму. Основні документи цього руху поширювалися самвидавом. Перший документ – „Відкритий лист до ООН”, що його передали в 1955 p. українські політичні в’язні мордовських таборів.

Молоде покоління українських інтелектуалів, насамперед письменників, своєю творчістю протестували проти пануючої задушливої атмосфери, боролися за українські культурні цінності, національну свободу й людську гідність. Члени українського правозахисного руху та громадянського опору виступали також в обороні інших народів, зокрема проти дискримінації євреїв, кримських татар. Окремою формою протесту були підпільні групи, які мали на меті домогтися не тільки демократичних прав, але й самостійності України.

Відомими стали тільки ті групи, які були розкриті органами безпеки, і над якими відбувався суд. Наприкінці 1950-х pp. у західних областях України виникло кілька нелегальних організацій: Об’єднана партія України, Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС) у порівнянні з іншими групами мала дещо ширшу основу. Створена в 1958 p. групою юристів під проводом Левка Лук’яненка, ця організація вперше у післявоєнній історії склала ґрунтовну програму, де йшла мова про легальну боротьбу за вихід України з СРСР. Україна „мала стати абсолютно ні від кого незалежною державою Спілка мала наміри перетворитися в партію, але перед її другим з’їздом було заарештовано ініціаторів, а саму організацію розгромлено Л.Лук’яненка було засуджено до смертної кари, яку пізніше було замінено п’тнадцятирічним ув’язненням.

Національно-культурні процеси переходили встановлені партією рамки лібералізації й на початку 60-х років почали переслідуватися. У 1962-1963 рр. „відлига” в національно-культурній сфері припинилася.