3. Напад Німеччини на срср. Бойові дії на території України в 1941-42 рр.

22 червня 1941 р. після сигналу "Дортмунд" фашистська Німеччина раптово напала на СРСР. Сконцентровані у мобільні угруповання "Північ", "Центр" і "Південь" німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. За три тижні війни глибина вторгнення на головних напрямках — 400—600 км, 28 радянських дивізій було повністю розгромле­но, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особового складу — це 3/5 військ, що перебували у західних округах. Уже 16 липня Гітлер ставив питання про приєднання до третього рейху радянських територій — України, Білорусії, Прибалтики та інших районів.

Раптовий напад Німеччини спричинив шок у сталінського партійно-державного керівництва. У перші дні війни воно не виявило належної оперативності. Лише 3 липня Сталін виступив по радіо, закликавши народ дати відсіч агресору. З перших днів війни в Україні розпочалася активна мобілізація: 2,5 млн громадян України було мобілізовано у діючу армію, 1,5 млн добровільно вступили до лав народного ополчення. На п’ятий день війни в УРСР було створено комісію з евакуації.

Основними причинами поразок Червоної армії на початку війни були: раптовість фашистського нападу; матеріальна непід­готовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Ра­дянського Союзу; розпорошення сил Червоної армії на кордо­нах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського ко­мандного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керів­ництва тощо.

Український напрямок для Гітлера був одним із головних, і це чітко виявлялося у процесі експансії проти СРСР. Уже 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України — "безпосереднє стратегічне завдання".

Така зміна акцентів була зумовлена багатьма факторами: еко­номічними — захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресур­сами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Ра­дянському Союзі становила у видобутку вугілля 50,5%, залізної руди — 67,6, у виплавлянні чавуну — 64,7, сталі — 48,9%); воєн­ними — окупація України не тільки створювала вигідний плац­дарм для подальшої експансії, а й давала змогу “нейтралізувати" Крим, який Гітлер називав "радянським авіаносцем для нане­сення ударів по румунських нафторозробках"; морально-політич­ними — взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на між­народній арені.

На території України групі німецьких армій "Південь", якою командував генерал-фельдмаршал фон Рундштедт, протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. На цьому напрямку німці мали незначну кількісну перевагу в живій силі 1:1,4, але значно поступалися у техніці: у радянських части­нах було в 1,3 раза більше гармат і мінометів, у 4,9 раза — танків і в 2,4 раза літаків. Проте навіть за таких сприятливих для Черво­ної армії обставин втримати німців на радянському кордоні не вдалося. У середині липня 1941 р. на житомирсько-київському, уманському і одеському напрямках точилися вирішальні бої.

Найбільші оборонні операції:

• (липень—вересень 1941 р.) – тривала оборона Ки­єва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецькими військами Південно-Західного фронту захисники Києва опинилися перед загро­зою оточення. Проте Сталін, незважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти".

• Героїчна оборона Севастополя (30 жовтня 1941 р. по 4 липня 1942 р.). За 8 міс. Ворог втратив тут майже 300 тис. осіб.

• оборона Оде­си, що тривала 73 дні. (4 серпня – 16 жовтня 1943 р.) Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.

Розгром у грудні 1941 р. під Москвою 38 німецьких дивізій зірвав плани "Бліцкригу", створивши умови для контрнаступу радянських військ. У березні наступного року Генеральний штаб запропонував план операції на весну і початок літа 1942 р. Го­ловна ідея цього документа — активна стратегічна оборона, на­копичення резервів, а потім — рішучий наступ. Сталін же наполягав на серії наступальних операцій на окремих напрямках, під­креслюючи: "Не сидіти ж нам в обороні склавши руки і чекати, доки німці вдарять першими".

Радянські війська зазнали поразки у Криму (у лютому—квітні 1942 р.) Кримський фронт змушений був перейти до оборони. Уже 8 травня перейш­ло у наступ ударне угруповання гітлерівців. Внаслідок невмілої організації оборони командуючим Кримським фронтом генерал-лейтенантом Д. Козловим, некомпетентних втручань у воєнні справи представника Ставки ВГК Л. Мехліса, битва закінчилася цілковитою катастрофою для радянських військ і втратою Кер­ченського півострова.

Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку. Погана організація, недостатнє матеріальне забезпечення, тактичні помилки призве­ли до трагедії (у полон потрапило 240 тис. червоноармійців).

Поразки радянських військ в Україні та Криму різко змінили ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегічною ініціати­вою, вони 28 червня 1942 р. розпочали широкомасштабний нас­туп. 22 липня 1942 р., після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія Української РСР була остаточно окупована.

Отже, некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, незавершеність процесу переозброєння, мобілізаційна неготовність армії, багато тактичних прорахунків та інші фактори стали основними причинами трагічних поразок та катастроф на почат­ковому етапі війни. Незважаючи на те що Червона армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, все ж пораз­ки під Києвом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів та офіце­рів; окупації України; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.