Позитивні та негативні сторони тоталітаризму і його приреченість

1. Плюси тоталітарного ладу

Незважаючи на всі очевидні негативні аспекти тоталітаризму, він має і свої позитивні сторони.

Тоталітарна система має досить високою здатністю мобілізації ресурсів і концентрації коштів для досягнення певних цілей. Деякі дослідники навіть розглядають тоталітаризм як одну з політичних форм модернізації слаборозвинених країн.

Комуністична форма тоталітаризму набула значної популярності в світі, оскільки комунізм пов'язаний з соціалістичною ідеологією, яка містить багато гуманні, соціально-емансіпаторскіе і егалітарістскіе ідеї.

Привабливості тоталітаризму сприяє і страх ще не відокремилася від общинно-колективістського ладу індивідуума перед відчуженням, конкуренцією, відповідальністю, властивих так званому ринковому суспільству.

Живучість тоталітарної системи пояснюється також наявністю величезного апарату соціального контролю і примусу, жорстоким придушенням будь-якої опозиції.

Отже, як ми бачимо, у тоталітаризму, безумовно, є і свої плюси. Більш того, в світі і донині існують затяті прихильники цього політичного режиму, наприклад, в Росії вже не один рік успішно реалізує себе комуністична партія. Мінуси тоталітарного ладу і його приреченість

І все ж тоталітаризм - історично приречений лад. Це суспільство-самоїдом, не здатне до ефективного творення, ініціативному господарюванню і існуюче головним чином за рахунок багатих природних ресурсів, експлуатації, обмеження споживання більшості населення.

Умовна стабільність тоталітаризму поступово руйнується через низьку ступеня адаптації на нові вимоги, нерозвиненості процесів артикуляції, агрегування інтересів і претензії держави на монопольне володіння нібито єдино вірною істиною.

Тоталітаризм - закрите суспільство, не пристосоване до своєчасного якісного оновлення, обліку нових вимог безупинно мінливого зовнішнього світу. Адаптивні можливості тоталітаризму обмежені ідеологічними догмами. А самі тоталітарні керівники є бранцями утопічної за своєю суттю ідеології та пропаганди. 30.Цивілізаційна структура пострадянського простору.

Цивілізаційна структура пострадянського простору складається нині з кількох світів (східнохристиянського або поствізантійського — православного, мусульманського і західнохристиянського), що вказує на досить складну конфігурацію цієї частини Євразії. На ній домінує православно-постправославний світ, що сполучається з мусульмансько-постмусульманським, головним чином, тюркомовним, на всьому просторі степової смуги даного материка. Практично вся ця територія (з угасанням від заходу на схід) тривалий час перебувала і перебуває в межах західного впливу. Роки більшовицького панування глибоко підірвали тут власне цивілізаційне підґрунтя (і східнохристиянське, і, меншою мірою, мусульманське). В останні роки їх ерозія збільшується квазіамериканізацією, що нав'язується засобами масової інформації.

Тож розмови про наявність радянського, пострадянського чи навіть євразійського цивілізаційного світу безпідставні. Євразія, в розумінні євразійців, перетинає не тільки макроетнічні спільності, зокрема — слов'янську і тюркську, але й устояні традиційні цивілізаційні світи. Власного глибинного ідейно-ціннісно-мотиваційного підґрунтя вона не має, що і засвідчено відсутністю в її межах релігійної спільності. Тривале ж домінування православної традиції (у її вихолощеній петровсько-катеринівською секуляризацією формі) свідчить лише про перевагу тут російського етносу з його національно-релігійними традиціями. Масового навернення в православ'я тюркських чи монгольських народів не відбулося.

Однак не слід ігнорувати реалії Євразії як природно-кліматичного, економіко-географічного і геополітичного цілого, раніше сформованого в державних рамках старої Росії та СРСР, а тепер (у своїй основній частині) такого, що перебуває у невизначеному, погано структурованому симбіозі СНД. Цей радянсько-пострадянсько-євразійський феномен можна було б визначити поняттям «квазіцивілізація».

Крах Радянського Союзу в сполученні з різким зростанням світової ролі транснаціональних компаній, що маніпулюють спекулятивним капіталом, і багатьма іншими обставинами визначив дезорганізацію євразійського простору з тенденцією до дрейфу його частин до споріднених їм цивілізацій. Це яскраво виявилося в країнах Прибалтики і в багатьох державах зі стійкою багатовіковою мусульманською традицією. Однак Росія, Україна і Білорусь, а також Казахстан і Киргизстан опинилися в складнішій ситуації. Через глибинні цивілізаційні (крім економічних, соціальних, ментально-ціннісних та ін.) особливості три перші держави в принципі з труднощами різних порядків можуть інтегруватися у світ Заходу. Подібно до них і дві інші (як і, скажімо, Татарстан чи Башкортостан у складі Російської Федерації) не відчувають себе цілком «своїми» ні в Мусульманському, ні, тим більше, у Християнському світах. Цивілізаційна природа цих країн глибоко підірвана й деформована трагічними експериментами ХХ ст., що випали на їх долю.

Відтак, як вже відзначалося, маємо підстави стверджувати, що СРСР, тим більше сучасний пострадянсько-євразійський простір єдиною цивілізацією не був і не міг бути. В цьому радянсько-пострадянсько-євразійська спільнота принципово відрізняється від великих, за багатьма зовнішніми ознаками схожих на неї, традиційних цивілізаційних світів.

Але така глобальна і важлива проблема є темою окремої фундаментальної праці і тому тут розглядатися не буде. Мета даної книги — розкриття основних сторін української державницької цивілізаційної історії, до якої й повернемось. Як відзначив академік НАН України В.Литвин: «Проголошення 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України увінчало всю попередню історію українського народу. Розтягнуті на довгі віки визвольні змагання за вільне життя на власній землі у суверенній державі переможно справдилися на зламі тисячоліть». При цьому він згадав слова голови першого українського уряду ХХ ст. В.Винниченка: «О, Господи, яка то страшна, тяжка річ відродження національної державності. Як вона в історичній перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозумілою, природною, і як трудно, з якими нелюдськими зусиллями, хитрощами, з яким, часом, одчаєм, люттю й сміхом доводиться тягати те каміння державности й складати його в той будинок, в якому будуть так зручно жити наші нащадки».

Україна виходила на рівень реального державотворення кілька разів. І незмінним «співучасником» цих подій виступала Росія. В останньому випадку слід бути вдячними якраз їй за те, що вона показала всім іншим союзним соціалістичним республікам приклад, як скористатися своїми конституційними правами, аби стати незалежними державами. Не можна не розуміти, що ситуація 1990–1991 рр. уможливилася тільки завдяки унікальному збігові політичних обставин і чинників. Тоді дуже швидко, протягом кількох тижнів, у Москві припинилося протистояння двох принципово різних державних організмів, і вона визначила свою політику щодо колишніх національних республік СРСР. Визначили свою політику щодо Москви й колишні союзні республіки. Ця політика різна: від Туркменістану до Білорусі, але її основоположна складова всюди однакова — захист державного суверенітету.

Довгі роки Україна боролася, аби її кордони були визнані Росією. Біловезький процес, який розпочався 1991 р., закінчився підписанням 1997 р. та наступною ратифікацією Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між двома державами. Найважливішою для української сторони була стаття 2: «Високі Договірні Сторони, відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Заключному акту наради з безпеки й співпраці в Європі, поважають територіальну цілісність одна одної та підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів».

Ми ще повернемось до більш детального розгляду цього важливого документа, а тут лише приведемо думку академіка НАН України І.Кураса, що «...нема у світі двох інших держав, історичні долі котрих переплелись би тісніше, ніж долі України та Росії. Спільне етнічне й цивілізаційне коріння, що проростають в Київську Русь, довгочасове перебування в одній державі, спільне переборення світових катаклізмів, подібні економічні системи — це далеко не повне перерахування наших глобальних зв'язків. В той же час двом великим слов'янським народам було тісно в одній зверхдержаві. Закони еволюції вимагали, щоб у XXI століття наші держави ввійшли самостійними одиницями, а нації — в кінці-кінців — стали політично повноцінними. «Розлучення» 1991р. було історичною закономірністю й пройшло на диво цивілізовано».

Вийшовши зі складу СРСР і проголосивши незалежність, Україна зустрілася з великими труднощами саме цивілізаційного плану. В ній не існувало громадянського суспільства, населення західних областей й решти країни значно відрізнялися як за своїм менталітетом, так і за політичною культурою. Український дослідник М.Рябчук, на наш погляд, адекватно проаналізував коло проблем, які повстали перед Україною в контексті створення громадянського суспільства. Сучасна наука визначає громадянське суспільство, наголошує він, як сферу суспільного життя, у якій люди як приватні громадяни взаємодіють між собою, витворюючи власні організації, непідпорядковані державі. Інакше кажучи, це суспільство, в основі якого лежить розгалужена мережа незалежних від держави інституцій, об'єднань та організацій, створених самими громадянами для виявлення й здійснення різноманітних громадських ініціатив, задоволення своїх суспільних потреб та обстоювання своїх колективних інтересів. З-поміж різних, безумовно важливих, аспектів громадянського суспільства найсуттєвішим для утвердження демократії є здатність людей узгодженими й осмисленими діями впливати на уряд. Поступова інституалізація цього суспільного виклику (спершу — ліберально-буржуазна, згодом — соціал-демократична) у всевладній державі власне й отримала на Заході назву «громадянського суспільства».

Розвинене громадянське суспільство є, таким чином, інституціалізованим виявом суспільного плюралізму і водночас його ефективним гарантом перед авторитарними чи тоталітарними тенденціями держави або певних суспільних сил. Інакше кажучи, громадянське суспільство не просто передбачає формальний розподіл влади та баланс інтересів, а й своїми інституціями забезпечує громадський контроль за цим розподілом та підтримує згаданий баланс. З одного боку, громадянське суспільство привчає громадян до того, що вони можуть і мусять впливати на суспільне життя осмисленим, цілеспрямованим і легальним чином через відповідні самодіяльні інституції. А з іншого боку, привчає державу до відповідальності і звітності перед громадянами, відіграючи таким чином не лише посередницьку, а й важливу формотворчу роль у плані виховання певної політичної культури і вдосконалення механізмів взаємодії між особою і державою.

Громадянське суспільство в Україні має свої зародкові традиції в елементах місцевого самоврядування давньоруських міст та спробах суспільної, зокрема економічної, емансипації в рамках кодифікованого права. Ці елементи стають особливо помітними в ХVІ–ХVІІ ст., після включення українських земель у великою мірою європеїзований юридичний простір Речі Посполитої. В Україні поступово розвивається місцеве самоврядування і незалежне судочинство, з'являються громадські організації (церковні братства, цехові об'єднання) та освітні заклади (школи, колегіуми) тощо. Водночас процеси зародження громадянського суспільства в Україні і подолання середньовічної станової системи суттєво обмежуються невисокою урбанізованістю краю, економічною відсталістю та загальним колоніально-упослідженим статусом українського населення. Наприкінці XVIII ст., після інкорпорації Росією Правобережної України та ліквідації гетьманської автономії на Лівобережжі, процеси громадянської емансипації в Україні взагалі перериваються — в умовах жорстко-авторитарної, деспотичної імперії.

Єдиним винятком стають західноукраїнські землі, головним чином Галичина, котрі після поділу Польщі наприкінці ХVІІІ ст. потрапляють до складу Австрійської імперії Габсбургів. Тут, в умовах конституційної, парламентської монархії та дарованих нею відносних ліберально-демократичних свобод, громадянське суспільство формується більш-менш за тою самою моделлю, що й у інших країнах Центрально-Східної Європи. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в Галичині вже існує практично весь спектр інституцій громадянського суспільства: молодіжні, жіночі, спортивні, релігійні, культурно-освітні і навіть наукові (НТШ) організації, кредитівки й кооперативи, професійні спілки, незалежна преса і, зрештою, повноцінні політичні партії.

У міжвоєнний період ці інституції збереглися під авторитарним польським режимом і лише в 1939 р. були знищені тоталітарною радянською владою. Традиція відносно тривалого розвитку громадянського суспільства в Галичині виявилась, однак, вирішальною для подальшого відновлення його інституцій через півстоліття, в умовах відносної суспільної лібералізації, викликаної в СССР політикою «перебудови». Характерною рисою інституцій громадянського суспільства, що почали масово виникати наприкінці 1980-х рр. у Галичині (швидше й масовіше, ніж деінде в Україні), була їхня всіляко підкреслювана спадкоємність щодо реальних, а часами й міфічних попередників із передвоєнної Галичини (газети «Віче» та «Поступ», журнали «Дзвін», «Літопис Червоної Калини», Записки НТШ, товариство «Просвіта», Маріїнське товариство милосердя, молодіжні організації СНУМ та «Пласт», Студентське братство, футбольний клуб «Галичина», театр-кабаре «Не журись!» тощо).

Становлення громадянського суспільства у Східній Україні відбувалось у значно складніших умовах, внаслідок чого його повноцінне існування у більшості регіонів, особливо на периферії, залишається досі проблематичним. У деспотично-авторитарній Російській імперії зародки громадянського суспільства змогли з'явитися лише в другій половині XIX ст. (після відносно ліберальних реформ 1860-х рр.), проте в Україні вони стали справді помітними лише після революції 1905 р. Невдовзі, однак, більшовицький режим ліквідував ці зародки, виявивши, зокрема, характерну відмінність між авторитаризмом, який лише обмежує (більше чи менше) становлення і діяльність інституцій громадянського суспільства, та тоталітаризмом, який ці інституції повністю знищує або ж одержавлює (всі т.зв. «громадські організації» не відіграють за тоталітарного «соціалізму» жодної самостійної ролі, а є лише додатками до партійно-державного апарату).

Дослідники відзначають, як правило, три головні перешкоди на шляху формування повноцінного громадянського суспільства у сьогоднішній Україні. По-перше — це етатистська спадщина радянських часів, звичка населення до державного патерналізму, його громадянська пасивність та відчуженість. По-друге — це мовно-культурна різнорідність населення, яка великою мірою розділяє інституції громадянського суспільства за мовноетнічним принципом, замість робити їх загальнонаціональними/загальногромадянськими. І, по-третє, — це відсутність справжніх економічних реформ, а отже, й відсутність економічних підстав для емансипації громадян від тотально регулюючої-розподіляючої, патерналістської держави. Як і в усіх домодерних суспільствах, переважним джерелом добробуту в сьогоднішній Україні є близькість до влади, а не справді легальна та ефективна господарська діяльність. Відтак, утвердження самодіяльного, економічно незалежного від держави і непідвладного її примхам громадянина — як основи повноцінного громадянського суспільства — залишається в сьогоднішній Україні проблематичним.

З одного боку, як уже зазначалося, західні українці, завдяки відносно сприятливішим умовам для соціального й національного розвитку, спромоглися пройти в XIX столітті типовий для більшості бездержавних народів шлях націєтворення і вийти з «доби націоналізму» цілком модерною європейською нацією — з чіткою національною самосвідомістю й повноцінним громадянським суспільством.

Натомість, жителі Наддніпрянської України в умовах незрівнянно репресивнішої Російської імперії (котра взагалі не визнавала українців окремим народом) виявилися фатально затриманими чи навіть зупиненими в своєму національному й громадянському розвиткові — на рівні домодерного етносу з низьким рівнем національної самосвідомості й практично без жодних громадянських інституцій. Східні й західні українці ввійшли таким чином у XX століття як, по суті, дві різні нації, а точніше — як дві історичні іпостасі одної нації, домодерної і модерної, — репрезентуючи унікальний випадок синхронного співіснування діахронних, по суті, явищ.

Більшовицький режим, хоч і «возз'єднав» українські землі в одній державі, не згладив, а радше поглибив суттєві відмінності між «двома Українами» — східною й західною. Практично не утискаючи українців за етнічною ознакою (радянська влада не відрізнялася під цим оглядом від царської, трактуючи українців як «своїх», тобто де-факто як «різновид» росіян), більшовики, однак, усіляко дискримінували українців за ознакою мовною та регіональною, ставлячись до західних (і взагалі україномовних) українців як до «націоналістів», тобто потенційних «зрадників».

Не зумівши ефективно асимілювати модерну українську націю, що сформувалася за Збручем, більшовики досить успішно русифікували й совєтизували домодерний український етнос на сході, прищепивши йому своє власне (російсько-імперське) підозріливо-упереджене ставлення до «західняків», а відтак і до всіх їхніх ініціатив — не лише «націоналістичних» (мовно-культурних), а й суто громадянських (суспільно-політичних, економічних тощо).

І все ж навіть незначного ослаблення тотального контролю й терору з боку Держави та, відповідно, розрідження атмосфери повсюдного страху та підозрілості після смерті Сталіна було досить для поступового відродження певних елементів громадянського суспільства в СРСР. «Неформальні» громадські організації — як політичного, так і аполітичного характеру (від дисидентських груп до різноманітних «неформальних» об'єднань — рокерів, хіпі, футбольних фанатів, шанувальників інтелектуальних фільмів та езотеричної філософії, клубів туристів тощо) — пережили брежнєвські репресії й бурхливо розквітли наприкінці 80-х років, у добу горбачовської «перебудови». Емансипація новонародженого громадянського суспільства від тоталітарної держави збіглася з емансипацією національних республік від наднаціональної імперії. У рамках цього двоєдиного процесу відбулося природне поєднання національно-визвольних і загальнодемократичних програм і вимог у так званому «націонал-демократичному» русі, що виник у багатьох радянських республіках, включно з Україною.

1991 року, після розпаду СРСР, з'ясувалося, однак, що ні українські «націоналісти», ні «демократи» не є досить сильними і впливовими, щоб відсунути від влади правлячу комуністичну номенклатуру…………..

Пострадянський простір, також відоме як республіки колишнього СРСР , країни СНД і Прибалтики або ближнє зарубіжжя (на відміну від зарубіжжя далекого - країн, ніколи не входили в СРСР ), - це незалежні держави , які вийшли зі складу Радянського Союзу в результаті його розпаду 26 грудня 1991 .

Термін введений в обіг Альгіс Празаускас в статті «СНД як постколоніальне простір», опублікованій 7 лютого 1992 в «Независимой газете» . ^[1]

Пострадянські держави є предметом різних досліджень в