43

РОЗДІЛ II

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ТА ЄВРОПЕЙСЬКА ДИПЛОМАТІЯ (XIX - ПОЧАТОК XX СТ.)

Щоб осягнути багатоплановість і внутрішню динаміку складні.., військово-політичних, соціально-економічних, етноконфесійних; процесів, які відбувалися в Україні в цей період, слід розглядатиі їх в широкому геостратегічному і загальноєвропейському кон«| текстах. Як важливий сегмент європейського простору, українські землі стали ареною зіткнення інтересів багатьох держав, що використовували всі наявні засоби у боротьбі за їх забезпечення, Дипломатична історія України нового часу навіть сьогодні^! позначена "білими плямами" й прогалинами. Для цього є свої! причини. Одна з них лежить в ідеологічній площині, пов'язаній з небажанням петербурзько-московського центру будь-яким чином' виокремлювати український фактор у Російській імперії. Інша¹ причина об'єктивного порядку пов'язана з тим, що в кінці XVIII ст. українці остаточно втратили державність та на дош! десятиліття були приречені боротися за свою національну окре мішність, як і кожний народ, відстоювати своє суверенне прано на самовизначення.

Енциклопедичний словник Ф.Брокгауза та І.Єфрона визна­чає дипломатію як "мистецтво представництва й відносин між державами". Термін цей вживається також для позначення по-няття про дипломатичних агентів. У професійне коло дій ди­пломата входило все, що торкалося союзів, прямої чи опосеред­кованої підтримки нейтральних до часу держав чи протидії їм Логічним у цьому сенсі є питання, в якому розрізі можна вести мову про дипломатичну історію України даного періоду з огляду на те, що вона не була повноправним, цілісним суб'єкто» " міжнародного права?

І ут потрібно зробити кілька зауважень принципового зна-Іііни. Українські землі в кінці XVIII — на початку XIX ст. були к і ом не лише дипломатичних, але й воєнно-політичних ін-і ні ряду європейських країн. Геополітичне становище У краї -иижачало місце останньої в експансіоністських планах її Іірпчних сусідів. Активно втручаючись у вирішення "східного іниня"*, європейські й турецькі дипломати надавали етнічним ^пінським територіям особливого значення. В даному разі всі (ррсчливі й складні питання вирішувалися на рівні дипло-Ііічних контактів і угод. Інший вектор військових, політич-і-кономічних, соціокультурних інтересів європейських держав Мін України пов'язаний з діяльністю урядів тих країн, які ішли окремі її частини. В основі цих заходів лежали методи щ імітаторської, асиміляційної політики, покликані якнай-Ін/ііііе інтегрувати регіони у тіло метрополії. Власне кажучи, ції не можна назвати в повному розумінні "дипломатією". Не йшлося про територію й населення, що на рівні міжна-іііоі'о права вважалися складовими тієї чи іншої держави. |нпк за своєю спрямованістю та кінцевою метою певна частина ■юних акцій щодо українства лежала в дипломатичній што­рні Це була, так би мовити, "внутрішня дипломатія" на ін­спірованих землях.

Кінцевим результатом і конкретним виявом зусиль між-■ і мої дипломатії є різні правові акти. Заходи колоніальної і іс грації не можуть вважатися такими, оскільки йдеться не моди сторін, а про рішення, нав'язані чи запропоновані

цчі, урядом правлячої нації. Проте, коли аналізувати окремі з «, юкрема ті, що містили певні поступки, то їх можна оцінн­ик дипломатичні маневри, тимчасовий компроміс з метою ■"пі напруги між верствами українського суспільства й . іичим режимом.

Щ У свою чергу, розпорошена та позбавлена національних форм **: і інності українська спільнота через найбільш активних і впли-сноїх представників у державних структурах, представницьких

* Термін "східне питання" вперше вжитий у матеріалах Верон- конгресу 1822 р., який вирішував долю спадщини Османської _Щ*І>ІЇ в останній чверті XVIII ст. Боротьба за Північне Причорномор'я Іній ключовою ланкою "східного питання".

45

органах, громадських об'єднаннях, пресі засвідчувала невмируї щість національної ідеї й демонструвала рішучість реалізувати И на практиці. Це були ті, хто усвідомлював себе українцем > докладав зусиль, щоб закріпити в громадській свідомості и правлячих колах країн європейського континенту свою окреміш ність та прагнення до суверенності. Робити це за умов кол<> нізаторської, антиукраїнської політики пануючих націй було дул складно. Тому коло лідерів українських домагань було не таким уже і великим: в основному воно охоплювало представники! знатних дворянських родів, духовенства, інтелігенції й держан них службовців різного рангу, які мали вплив у польських, ро сійських, австрійських, руських політичних колах, науковому м культурно-освітньому середовищі. Для досягнення поставленні мети ці люди також використовували дипломатичні канали і засоби, хоча вважати їх повноправними учасниками даних акцій можна лише умовно.

Якщо для державних народів дипломатія є основним засобом спілкування й досягнення між ними угод, то для бездержавні постає необхідність пошуку можливостей самореалізації ті утвердження в різних сферах життя: політичній, військовій, релігійній, культурно-освітній.

Попри відсутність власної держави українці постійно конЛ тактували з іншими народами: росіянами, поляками, євреями, білорусами, болгарами, чехами, греками, німцями, угорцями,, сербами, турками, татарами і та іншими. При цьому виробля­ лися своєрідні форми "народної дипломатії", що сприяли збли­ женню й взаєморозумінню між ними та опосередковано впли­ вали на консолідацію українства, поширення і зміцнення його національної самосвідомості. І

Беручи участь у міждержавних стосунках, військових кон-і фліктах, торгівельному обміні (як військові, державні чиновники, купці тощо), українці так чи інакше вступали у відносини, які, прийнято називати дипломатичними або які нагадували їх сукупністю специфічних рис. \

Усе це дає підстави розглядати дипломатичну історію Украї-Ц ни нової доби на широкому історичному тлі, не замикаючись у] вузьких рамках кабінетних інтриг та хитросплетень таємної] дипломатії.

І. Українські землі після ліквідації Гетьманщини і поділів Польщі

Кінець XVIII ст. позначений активізацією європейської впнішатії в напрямі підпорядкування етнічних українських іІ|шіорій. Найбільш цілеспрямованою і твердою в цьому сенсі Щ\\милася політична лінія Російської імперії, що прагнула посісти ^ніідне місце на континенті. У процесі творення унітарної |§ржііііи царизм "збирав" землі, які вважав "исконно русскими". іЛ»пііогічну парадигму "Москва — третій Рим" підкріплювали ІЙшіція до правонаступності та цінностей Давньоруської держави, й їй нож імператив єдності православного світу. Однак доцентрова >|Ні і нація цього політичного кредо наштовхувалася на досить і ну відцентрову тенденцію. За словами 3.Когута, Московія ірілася із значним опором централізмові, що змушувало її 'і па поступки місцевим осілим і кочовим народам, а також М'фуОіжним козацьким формуванням. Більше того, просуваючись іи ихід, Росія набула території і народи, що вже мали добре іімшінуті концепції регіональних і корпоративних прав та мі штуцій самоврядування. Цей міцний регіоналізм серйозно іифожував ідеям централізованої та унітарної Російської імперії. Мг чи кою мірою в Гетьманщині Росія вперше зіткнулася з таким

>м західного регіоналізму та самоврядування"¹. Прагнення

і'іиудувати сильну, впливову імперію спонукало російський

• '.фіпм поборювати автономізм, ліквідувати соціально-економічні

і- і юнальні права, нівелювати їх територіальні відмінності.

ір.іктеризуючи курс Романових в Україні, М.Грушевський писав:

• гавлення уряду Росії до української народності взагалі було

вднією суцільною історією репресій. Поставивши за мету досяг-

■н пня зовнішньої одноманітності замість внутрішньої єдино-

, імпості, ... він з енергією і послідовністю, гідними кращого

■ н юсування, прагнув до того, щоб згладити, витравити історичні

форми українського життя і національні особливості, послабити

піт, що виділялося порівняно з життям великоруського народу і

шгальним тоном відносин імперії"².

Спочатку він спрямовує свою енергію на знищення політичних і к'обливостей автономії України, місцевих форм політичних і і успільних відносин і здійснює ці наміри, не рахуючись з

46

47

бажаннями і прагненнями українського суспільства і народу, п> звертаючи уваги на відчайдушний опір, глибоке незадоволенні незважаючи на свої обіцянки і зобов'язання. Потім він прат ввести ту ж нівеляцію і в культурне, і в духовне життя України витравити традиції її минулого життя і не лише підкорити, ;р й цілком асимілювати її великоруською культурою.

Поглинення українських земель Росією супроводжувало' ■ поступовою ліквідацією атрибутів їх суверенності. Від номінальної' васалітету до автономії, та від автономії до інкорпорації — таки був шлях останньої національної державної організації українціп У 90-х роках XVIII ст. про колишню автономію Гетьманщини нагадували Литовський статут, видозмінене магдебурзьке пран" й українське звичаєве право, які ще зберігалися на Лівобережній Україні. Наступ на ці рудименти української автономії здійснім вався у кількох напрямах. Спочатку на Лівобережжі запровадили російський територіально-адміністративний поділ. Були створе Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське намісництва. Поим було уніфіковано судові органи, хоча правосуддя ще якийсь ч;н здійснювалося за старими правовими і звичаєвими нормами, Проте вирішальний крок на шляху до поглинення краю царський уряд зробив тоді, коли визнав українську шляхту та козацьку старшину рівними російському дворянству. Маючи на меті злиття української й російської соціальних структур та їх уніфікацію, царизм знищував військову організацію України і вводив для старшини загальноімперські ранги. Репрезентуючи сили, що могли реально протидіяти проведенню провінціальних реформ, українська верхівка спочатку досить стримано поставилася до перших крокіі у даному напрямі. В 1781 р. учасники зборів української шляхти висловили щодо цього свою незгоду губернатору А.Милорадовичу, після чого той змушений був попередити лідера й ідеолога автономістів Григорія Полетику. Але далі цього споборники автономії не пішли, що пояснюється кількома причинами. Серед' головних — отримання шляхтою ряду привілеїв (дворянск титулів, корпоративного самоврядування, узаконення панщини),] а також смерть Г.Полетики. Закріплені у Грамоті для дворяне 1785 р. права української шляхти стали величезним стимуло: для остаточного злиття російської та української еліт. Відкривш: перед верхівкою українського суспільства можливості для військо: та цивільної кар'єри, царизм і забезпечив собі лояльність ції

пій. Залишки опозиційності перейшли у площину особистих и.ііій та антипатій. Українська шляхта налагодила гарні ини з "довічним губернатором краю" П.Рум'янцевим (що мнадило Катерині II усунути його від практичного управління шіоросією в 1789 р.) й опонувала фавориту імператриці ІІшьомкіну. Однак у той час ішлося вже не про автономістські імішшня, а лише про регіональну дискримінацію і несправедливе йінісння до П.Рум'янцева. Поступово українська вища верства мміася з думкою, що живе не в окремій державі, а у провінції, п нмонтовувалася в політичну систему імперії. Тому вона ї гупала в основній своїй масі не за повернення давніх прав аю, а за власні регіональні й корпоративні інтереси. У цьому лигав зміст її дипломатичної гри з урядом.

Перспективи, що відкривалися перед українцями, які набували 1йгусу дворянства, були заманливими. 1790 р. до дворянських виутатських комісій, які розглядали справи про підстави для йдйння цього титулу, надійшли списки на 20 тис. купців, міщан, н піків та навіть панських і казенних селян. Прагнення перейти $•) дворянського стану пояснювалося також страхом перед

інкріпаченням.

Новий генерал-губернатор Малоросії М.Кречетников з власної Ініціативи розпочав розслідування, вилучаючи зі списків тих, піп не міг претендувати на підвищення свого соціального статусу. А потім справу передали у компетенцію Герольдмейстерської їм штори (Герольдії), яка визначала правомірність претензій української шляхти на дворянське звання. Вона поставила під *умиів право козацьких чинів прирівнюватися до дворян та інаійських рангів. Це викликало відповідну реакцію в Україні. Цгрнігівська й полтавська шляхта звернулася у Санкт-Петербург і петиціями, підкріплюючи відповідно свої претензії історич­ними аргументами. В якості доказів залучалися грамоти польських і'.ролів, які ще з XVI ст. урівнювали українську і польську мніяхту, договори гетьманів України з Москвою. Апеляція до прецедентів та угод минулого стимулювати інтерес до власної істрії, козацької доби. Вивчаючи й збираючи літописи, хроніки, ірамоти, акти, геральдичні "дерева", претенденти на дворянство мимохіть поринали в часи розквіту національної державності, їїюрик українського суспільства Д.Міллер писав, що "з-посеред инорянства висуваються постаті Чепи, Чарниша, В.Полетики,

48

49

Милорадовича, Калинського, Марковича, як добрі патріоти завзяті оборонці дворянських інтересів. Все це люди, які виховал свій патріотизм по вивченні історії України, які збирали літопис й різні документи з історії краю. На свої заняття дворянськ.. питанням вони дивляться як на подвиг, розпочатий задля слаї батьківщини"³. Ці люди складали меморіали, записки, в яких допомогою історичних джерел доводили права української старшини на зрівняння у становищі з російським дворянством,, При цьому вони сприйняли дану справу як високу патріотичну місію. "Як приємно, — писав у листі до В.Полетики А.Чепа, — працювати для слави й добра батьківщини! Наші власні почуття_и свідомість, що ми були небайдужі до інтересів батьківщини,! служать нам нагородою"⁴.

Таким чином, рух, в основі якого лежали корпоративні інтереси, дістав значно ширший підтекст, спричинивши неодно­значне ставлення до інтеграційних процесів. Констатуючи сильний місцевий патріотизм знаті, 3.Когут висловлює думку, що у цьому відбивалися дві основні концепції: нації і Батьківщини. Старо­давня традиція — ще від польських часів — зрівняла націю з нобілітетом... Отже, захищаючи шляхту, "патріоти" захищали також права нації та своєї Батьківщини — Гетьманщини. ... Хоча Гетьманщина вже не існувала, цінності, які вона уособлювала, залишалися міцними⁵, — підсумовує дослідник.

Українське суспільство по-різному оцінювало політику російського уряду. Змушена під тиском обставин уважно оцінити історичне минуле України та її перспективи в складі імперії,, шляхта виробляла власну позицію. 3.Когут умовно виділяє дв підходи української еліти до цінностей скасованих інституцій ,, запроваджених російськими самодержавцями порядків: "асимі­ляторський" та "традиціоналістський". Прихильники першого дотримувалися думки, що автономні ідеї вже не відповідають вимогам часу, й сприймали імперію як власну батьківщину, очікуючи від неї моральних і матеріальних дивідендів. До цього табору належали представники козацької аристократії та родовоіу знаті: О.Безбородько, П.Завадовський, граф І.Гудович, Д.Трощан-і ський, граф (а пізніше князь) В.Кочубей, Г.Милорадович. ,

Табір "традиціоналістів" не відзначався однорідністю. Най| більш послідовно проти імперської політики виступала група що прагнула повернути гетьманські порядки за допомогої

Інпчемних держав. 24 квітня 1791 р. у Берліні відбулася зустріч ■Ііюмого російського літератора Василя Капніста з головою

, цниіиету міністрів Пруссії Евальдом Фрідріхом Герцбергом.

і Останній інформував короля Фрідріха Вільгельма II про те, що К ни піст назвався представником українців і намагався з'ясувати, ш могли вони розраховувати на протекторат Прусії в разі її ній і їй з Росією. Однак прусський монарх відмовив українцям. Мі- тажаючи на невдачу дипломатичної місії В.Капніста, сам ііґіі факт засвідчував наявність досить радикальних сил у таборі ірлдиціоналістів", здатних використовувати міжнародні важелі Дли досягнення своєї мети. Але зовнішньополітична ситуація уіім такою, що прирікала подібні акції на невдачу.

Основна ж група "традиціоналістів" не заходила так далеко

¹И обмежувалася лише відстоюванням залишків Гетьманщини, •окрема, реставрацією системи судочинства та козацького війська⁶. Політичні настрої обох напрямів не були оформлені у їм темну ідеологію і знаходили своє відображення в епістолярному • міфі чи полемічних трактатах, що поширювалися й були мипулярними серед шляхти. Один з них (написаний Архипом \\-норбою) не дійшов до нащадків, а два інші — анонімні, ..икопані у формі апокрифічних промов українських гетьманів II Полуботка та І.Мазепи, увійшли до фундаментального авто­ним істського трактату "Історія Русів". Провідною ідеєю цього і йору є обстоювання історичного права кожного народу на ■і постійний державно-політичний розвиток, а змістом — боротьба українців проти чужоземного поневолення (польського й російського). Поширення подібних творів засвідчувало наявність прошарку (хоч і тонкого!) української еліти, яка прагнула ' шердитися на позиціях національної автономії та протидіяти шильній асиміляції українства.

Наступний етап експансіоністської політики царизму пов'яза­ний з поділами Польщі. Внаслідок першого поділу Речі Посполитої пі Росії відійшли Сурозький, Глинський, Новозибківський та ' кіродубський повіти Чернігівщини, другого — Поділля, Київ­щина, Овруцький, Житомирський, Новоград-Волинський, майже місі» Рівненський, Острозький, Заславський, Старокостян-шнівський повіти Волині, третього — решта Волині. На придбаних ісмлях Правобережжя Катериною II встановлювався уніфікований

50

адміністративно-територіальний поділ. Запроваджувалися російські законодавство та соціально-економічний устрій.

Українці чутливо реагували на всі коливання й зміни п політиці царизму. Прихід на російський престол Павла І, який не поділяв багатьох поглядів і заходів своєї матері, викликав прихильників регіональної автономії нові сподівання на віл новлення давніх прав та традицій. Ширився поголос, що Павло 1 сам стане гетьманом, призначивши колишнього радника свої" батька АТудовича регентом відродженої Гетьманщини. Ці чутки підживлювали окремі кроки імператора, який замість Київською Чернігівського й Новгород-Сіверського намісництв створив єдши Малоросійську губернію. Київ став центром новоутвореної Київської губернії, заснованої на землях, що відійшли до Рот після другого поділу Польщі. Нова Малоросійська губернія и основному відповідала межам колишньої Гетьманщини, включаючи землі, що з 1764 р. відійшли до Новоросії. Українські парти куляристи з надією сприйняли відновлення виборів повітові і-маршалів (це відповідало польсько-литовській практиці), а такої системи судочинства, що існувала в Гетьманській державі у 1763 р із судовими реформами гетьмана К.Розумовського включно) Генеральний суд очолили представники освіченої родовитої зн;і 11 — А.Сулима і Г.Милорадович. Відновили діяльність земський 1.1 підкоморський суди, хоча кримінальні справи продовжували розглядатися в імперських судових інстанціях. Усі ці поступки породжували ілюзію повернення до козацьких часів⁷.

Однак реставрація окремих елементів колишньої національної державності виявилася швидкоплинним і непослідовним відсту * пом царизму від жорсткої політичної лінії, спрямованої на поїн не нівелювання регіональних відмінностей периферійних тери­торій імперії. Олександр І у 1801 р. повернувся до поділу Малоросії на губернії й російської системи судочинства.

Значними військово-політичними й дипломатичними зу­силлями супроводжувалася експансія Росії у південному напрямі, Царизм отримав вихід до Чорного моря та контроль над Північним Причорномор'ям. З геополітичної точки зору це відкривало перед Російською імперією небачені до того перспективи. Приєднання Очаківської області дозволяло охопити своєрідним півкільцем і прикрити Правобережну Україну від можливої агресії з боку Порти. Поява Чорноморського флоту, спорудження верфів у

51

й Миколаєві та порту в Хаджибеї (Одесі) посилювало позиції у зовнішньоекономічних зв'язках. Європей- ринок відразу відчув вплив хлібного експорту з Південної крпїни. Господарський розвиток краю стимулювала міжнарод-я ситуація. Зіткнення Англії й Франції в 1793 р. відрізало іннню та її союзників від позаєвропейських ринків. Революційні а потім і завойовницькі походи Наполеона Бонапарта ні иішцили попит на сільськогосподарську продукцію, й Північ-М' Причорномор'я стало тим резервуаром, який оперативно реагував на зміну ринкової кон'юнктури. Перебіг міжнародних ідій сприяв тому, що Північному Причорномор'ю вдалося и к пути негативних наслідків монополізму у товарообміні між Имдпм та Заходом. Одним з найважливіших чинників інтен-иииго розвитку регіону стало відкриття вільної навігації в рцному морі. Зробивши його доступним для іноземних іиреилавців, Туреччина втягувалася у торговельні відносини з іопейськими державами, потрапляючи в залежність від їх ринків іокрема, хлібного у Північному Причорномор'ї.

Південна Україна стала величезним полігоном колонізації, я здійснювалася за рахунок внутрішніх людських ресурсів Ійської імперії й залучення колоністів з європейських країн, ♦емсивне заселення краю в другій половині XVIII ст.. стало Ніш з вирішальних факторів швидкого економічного освоєння рп івитку регіону. Не скидаючи з уваги колонізаторську політику ІЙського царизму, слід відзначити, що об'єктивно вона сприяла іризації українських земель Наддніпрянщини. Адміністративно-подарська уніфікація, відсутність митних кордонів і бар'єрів у иі для торгівлі створювали умови для формування цілісного тонального організму.

І. Українське козацтво — об'єкт ■ російської й турецької дипломатії

II ході освоєння південного регіону російський уряд змушений ІИ вирішувати проблему козацтва, яке тут проживало. Після ІІНІлпції Запорозької Січі (1775 р.) значна частина незаможних (Ншків вирушила за р.Тилигул. Російська адміністрація видавала ЇМ дозволи на риболовлю, але назад вони не поверталися і за

52

53

сприяння турецьких властей оселилися у гирлі Дунаю. Ті, що залишилися, мешкали в паланках, зимівниках та слободах. Кате­рина II "приручила" старшину за допомогою великих земельних наділів, перетворюючи її на українське дворянство. Рядових козаків було частково приписано до казенних селян, а решту — пересе­лено до великих слобод і перетворено на військових поселенців.

Складна міжнародна ситуація в регіоні підштовхнула росій­ських урядовців до думки використати військовий досвід козацтва для досягнення своїх політичних цілей. У 1783 р. Потьомкіп почав переговори з представниками запорозької старшини С.Білим, А.Головатим, З.Чепігою, Г.Легкоступом про відродження військової одиниці для участі у війні проти Туреччини. В планах далеко­глядного імператорського фаворита було залучити до "Війська чорноморських козаків" також задунайське козацтво. Організоване на зразок Запорозького, Чорноморське військо мало свій кіш п Олешках, але старшину не обирало — її призначав "великий гетьман" Потьомкін. Під час війни проти Османської імперії, що почалася 1787 р., чорноморці брали участь у боях за Очаків, Хаджибей, Аккерман, Ізмаїл, за визволення українських земель, що перебували у володінні Порти. Після війни Потьомкін виконав свою обіцянку, виділивши для заселення козаками чорноморське узбережжя від Бугу до Дністра, що відійшло від Туреччини. Протягом двох років сюди переселилися 25 тис. козаків з родинами, які створили 25 великих поселень (Незвертай на Дністрі, Троїцьке по р.Буг, Котлярівка на Тилигульському лимані, Оники на Березані, Аджидол на Очаківському лимані, кошова резиден­ція Слободзея й багато хуторів)⁸.

Здавалося, що царизм серйозно розраховував використати козацтво як для розв'язання зовнішньополітичних питань, так і для економічного освоєння Північного Причорномор'я. Але після смерті Потьомкіна 1791 р. Катерина II переселила "Чорноморське військо" спочатку на Тамань, а потім - на Кубань.

Тим часом імператриця активно здійснювала колонізацію краю за рахунок чужоземців, запрошуючи сюди поселенців з різних країн Європи. Павло І продовжив лінію, розпочату матір'ю, й у 1797 р. пролонгував чинність привілеїв та податкових пільг для колоністів. На тлі особливого становища поселенців жорстока експлуатація автохтонного населення справляла ще більш гнітюче враження.

Прагненням зберегти козацтво як стан і забезпечити його мнігріальні інтереси відзначалася політика генерал-губернатора Мііморосії князя А.Б.Куракіна. Він домігся прийняття сенатом ■; чіп 1802 й 1803 рр., які позитивно вирішували питання про іі.іііня козаків повноправними власниками землі, що їм жала. Враховуючи малоземелля козаків, їм дозволили пере-ігися в Новоросію і на чорноморське узбережжя. З 1809 до і р. з Чернігівської й Полтавської губерній на землі Чорномор'я їхали 25 тис. козаків. Вони освоювали "землі, Війську чорно­окому жалувані у Таманському півострові та за Босфорською і окою, між Азовським морем, до кордонів Кавказької губернії, і Сйського укріплення в губернії Катеринославській по Кубані . і мого її гирла, що простором своїм понад 30 000 квадратних ні займали"⁹.

11 итання про статус колишніх запорожців довелося вирішувати

. . |м ччині. Протягом 1776-1778 рр. воно не раз обговорювалося

V^і! ганським урядом. Зрештою, Стамбул вирішив надати їм землі

. пониззі Дністра, в Кучурганах, дозволити заснувати та Січ там

■'•і'-іги старшин. Кошовим став Гнат Коваль, отримавши звання

ііужного паші.

Як вже відзначалося, російський царизм не полишав спроб

ісрнути козаків на їх історичну батьківщину. У 1779 р. Росія

11 І уреччина уклали Айнали-Кавакську конвенцію, одна зі статей нні мала врегулювати цю проблему. В ній зазначалося: "Щоб никнути всіляких нових ускладнень між обома імперіями, І.іііскуча Порта зобов'язується та обіцяє видати російському імператорському двору запорозьких козаків, що увійшли до її чи подінь, якщо вони забажають скористатися амністією, що їм і-.шує самодержиця всеросійська". В іншому документі Стамбул прав на себе зобов'язання "Запорозьких козаків на цей (правий) Пік Дунаю перевести й оселити у турецьких областях так далеко, оскільки можливо буде, від Чорного моря"¹⁰.

Не довіряючи обіцянкам російського уряду, більшість козаків і шла на півдні Бессарабії та у Подунав'ї, зокрема в гирлах Дунаю і Дністра. На українських землях, що знаходилися під и надою Отаманської імперії, проживали близько 20 тис. козаків. • )(|)іційний дозвіл на організацію Січі у дельті Дунаю останні тримали в 1783 р. Турецький уряд використав козацьку піхоту II кінноту у війні 1787-1791 рр. проти Росії.

54

55

Незабаром козаки створили Задунайський кіш (1791—1794) а після його зруйнування некрасівцями (донськими козаками,) що після повстання К.Булавіна переселилися на Кубань, а потім] — за Дунай) — Сейменський Кіш на правому березі Дунаь Порта нерідко залучала козаків до придушення власних внутріїш-усобиць та заколотів.

Балканський вектор зовнішньої політики Росії вимагав знач? дипломатичних зусиль, які мали на меті привернути на свій задунайське козацтво або принаймні нейтралізувати його. З цим питанням ще не раз довелося зіткнутися під час російсько-турецької війни 1806-1812 рр. Козацькі поселення в Браїлівській | окрузі, під Ізмаїлом, у дельті Дунаю опинилися на шляху про­сування російської армії, що вторглася в Бессарабію, Молдову й Волощину. Генерал Е.Ришельє звернувся до кошового отамана; Г.Коваля з пропозицією перейти на бік Росії, обіцяючи козакам від імені імператора повну амністію, землі для заселення на Кубані, повернення прав і привілеїв. 15 грудня 1806 р. коман-] дуючий царськими військами у Молдові генерал І.Міхельсоі| звернувся до всіх утікачів з Росії, які перебували в цьому регіон з відозвою повернутися на батьківщину. Задунайцям обівд відновити козацьку Січ. На початку 1807 р. готовність повернутиа| на рідні землі виявили близько 1000 козаків, які спорядили головної квартири російських військ у Бухаресті посольство складі І.Підлісецького, Р.Согучевського, Р.Циганка й Д.Чорноба А у Кілії в той час формувався волонтерський полк (переважне з козаків) під командуванням отаманів Т.Гайдабури та І.Губи. 11 лютого І.Міхельсон у спеціальному маніфесті закликав задунайції виступити на боці царської армії проти Туреччини. Івана Під* лісецького було призначено кошовим отаманом Усть-Дунайськог Буджацького війська, яке одержало козацькі клейноди. Вої складалося з 40 куренів. Однак уже незабаром російський уря злякався популярності цього війська, до якого прагнули вступі-втікачі з Південної України, й ліквідував його. Козаки розійшлис по домівках, а ті, кого зумів згуртувати отаман Г.Коваль, билис на боці султана в Браїлі. Звідти вони відступили до болгарські фортеці Рущук, де потрапили в полон до росіян і були відправлеї етапом у Сибір. У травні 1812 р. Росія й Порта підписали Бухаресті мирний договір, і полонені дістали змогу повернутис в Україну. Договір встановлював нові кордони між двома імперіяд

ип р. Прут та Кілійському гирлу Дунаю. Бессарабія й Буджак

(преходили до Росії разом з козацькими поселеннями у них. Ті

и маки, що не хотіли стати підвладними російській короні,

_і йішйшли до дельти Дунаю та у Північно-Східну Добруджу, що

і ні нищилася у складі Османської імперії".

Шукаючи зручного місця для поселення, отаман Задунай-

11,Кого коша в Браїлі с.Калниболотський звернувся до турецьких

иілстей у Тульчині, Сулині та Бабадазі з клопотанням надати

і к і пакам землі, зайняті некрасівцями, переселивши останніх в

І Інші турецькі володіння. Турецькі правителі відмовили їм у цьому,

І Не бажаючи втручатися в усобиці запорожців і донців. Тоді

шдунайці вирішили діяти силою й, зрештою, у 1812 р. витіснили

нгкрасівців з дунайської дельти.

Однак пошуки місця для Задунайської Січі тривали і після ■ "■ого, й лише в 1814 р. почалося її формування на р. Дунавець, нмдки були зручні водні виходи до Георгіївського, Сулінського, іонійського гирл Дунаю та Чорного моря. Цей осередок За­дунайської Січі існував до 1828 р¹².

Задунайська Січ, у якій приживали 40 тис. чол., користувалася и Османській імперії обмеженою автономією і певними пільгами. Практично не втручаючись у повсякденні справи козаків, турецькі и насті лише здійснювали нагляд за діяльністю старшин, вико­нанням ними приписів в прикордонній смузі. Стамбул уповно-н.іжив безпосередньо зноситися з січовим Кошем пашу у Тульчі. • їч звільнялася від податків, але змушена була сплачувати "данину кров'ю", тобто нести військову повинність. Військова служба "і і нагороджувалася із султанської скарбниці грошима й харчами. Задунайська Січ, що мала 10-тисячне військо, стала вагомим иійськово-політичним фактором на Балканах. Турецький уряд намагався використати цю обставину для зміцнення свого впли­ну у регіоні, а також придушення національно-визвольних рухів і» імперії. Козацькі загони були використані в боротьбі проти повстанців у Македонії (1806-1812 рр.), Сербії (1815 р.), Греції (20-ті роки XVIII ст.).

Прагнучи утримати козаків у сфері свого впливу, турецький іултан спеціальним фірманом (грамотою) закріпив за Січчю територію в дельті Дунаю та Північно-Східній Добруджі загаль­ною площею близько 500 квадратних верств, на якій мешкали .М) тис. чол¹³.

56

Постійна увага російської й турецької дипломатії до "коза: кого питання" визначалася тим, що воно перебувало у контактів та протистояння між християнським і мусульманським світами. На рівні зовнішньої політики обох імперій це означлни боротьбу за впливи, в якій військово-політичний та економічніш потенціал українського козацтва перетворювався на один з важли­вих чинників. Російський і турецький уряди по-різному вирішує; питання про його статус. Царизм прагнув до максималь; централізації й уніфікації краю, нівелювання його регіональн особливостей, які хоча б потенційно могли бути носіями іді сепаратизму.

С тамбул, навпаки, використовував гетерогенність османсь: суспільства, рахуючись з особливостями національних окраїн інтересами периферійних властей¹⁴. Центральна влада не ли; враховувала, а й підкреслювала етнічні, релігійні та кулк відмінності між окремими групами населення і регіонами даючи їм деяку автономію у внутрішньому управлінні й осої вий правовий та податковий статус. Така позиція Стамб; заспокійливо діяла на периферію, створювала приваблю перспективи для немусульманських околиць і цим самим зміц: вала авторитет центру. Умови, які пропонувала козацтву По; відповідали сподіванням запорожців зберегти свою самоб організацію, традиційні заняття, автономні права й господарсі привілеї. Постійно перебуваючи в зоні контактів з турецы провінцією, козаки знали про події у самому османсько] суспільстві, а також використовували міжнародну військо: політичну кон'юнктуру¹⁵. Цей нестримний потяг до самозбе| ження був настільки сильним, що козацтво платило за с досить обмежену свободу необхідністю бути слухняним військо] знаряддям у руках султана в усіх "гарячих точках" імперії, переживала загальну кризу та здригалася від повстань балкі ських народів.

Тим часом російська дипломатія не припиняла зусиль, нейтралізувати або привернути на свій бік Задунайську Козакам адресувалися царські маніфести із закликами пове тися на батьківщину, в райони, де вони мешкали; засилал: спеціальні агенти, які агітували за перехід під владу єдинові На півдні Бессарабїї уряд створив ряд поселень для тих, повернувся. Це мало переконувати козаків у його доброзичл

57

«мірах. Російські дипломати сповна скористалися суперечностями, наростали між заможними козаками — райя й сіромою, іііілені щедрими обіцянками царя про земельні угіддя, заможні іуїшйці схилялися до повернення в Росію, а біднота залишалася вірною стародавнім січовим традиціям і не бажала кидати цмджених місць.

Коли у черговий раз відносини між Російською імперією та пріою загострилися, градоначальник Ізмаїла генерал С.Тучков фічуиав кошовому отаману Задунайської Січі В.Незамаївсько- 'інста, в якому радив козакам заздалегідь залишити турецькі иімііміня й перейти у підданство імператора. На військовій іґіційній раді більшість старшин не виявила бажання прислу­жися до "порад" російського генерала, а сам В.Незамаївський іниі'нив свою позицію тим, що боїться залишати Січ, бо "багато н|»пну... турок виріже". Замість нього на раді було обрано ко-ііиіим Й.Гладкого, якого підтримували прийшлі міщани та селяни, Ні (багатіли за Дунаєм, а тепер необтяжені козацькими тради-іімми й волелюбством прагнули повернутися на батьківщину, шипі отаман підтримував контакти з С.Тучковим і готувався иіустити Січ.

Ллє 14 квітня 1828 р. розпочалася російсько-турецька війна, шипим театром якої став Балканський півострів. Великий ві- иисунув вимогу, щоб Задунайська Січ виставила 13-тисячне мко. Й.Гладкий взявся до виконання цього наказу лише ли третього султанського фірману, але зміг привести до Сі-ірії всього 2 тис. козаків.

Н умовах війни питання про позицію Задунайського коша ми.іло стратегічного характеру: добре знаючи місцевість, ко­ки могли стати провідниками царських військ у ході форсу-ннм ними Дунаю й просування до місця дислокації основних і султанської армії — Сілістрії. Продовжувалися таємні приго- для переходу Коша на бік Росії. Й.Гладкий сповістив і про намір повернутися на Січ, аби продовжити збирання ні у дунайських плавнях і Добруджі з тим, щоб при на-■ііні бойових дій перевезти їх човнами через Георгіївське ■ Дунаю та Чорне море в Адріанополь, а там вже шукати місце для Січі. Турки повірили у цю версію. В травні і» , взявши церковний престол, військові клейноди, архів, п на 68 човнах рушили під командуванням Й.Гладкого до

58

59

Чорного моря. Турецький флот ще не встиг заблокувати дуна ські рукави й флотилія безперешкодно вивезла близько 1 чол. до Кілії. Російський комендант Кілійського гирла дав дозвіл на прохід до Ізмаїла, де перебував С.Тучков — керуючі закордонними справами російської армії. Тут задунайці присягнул на вірність російській короні й передали царським урядові атрибути Січі —бунчук, печатку, прапори, пернач кошового мана, султанський фірман про його затвердження. Отже За найська Січ юридично переходила під владу та протекцію росі* ського імператора. Про значення цієї події свідчить аудієнція^ яку дав задунайським старшинам 20 травня Микола І в Ізмаїлі, Кошовий отаман одержав золоту медаль із зображенням царя, всі козаки — "прощення". Задунайці взяли участь у військовій кампанії й долучилися до перемог, за які отримали нагороди.

А їх побратими, що залишилися за Дунаєм, після того як у І Стамбулі довідалися про зраду Й.Гладкого, були піддані нищівним] репресіям. Близько 1 тис. козаків турки вирізали, а поті» пограбували і спалили Січ над Дунавцем¹⁶.