3. Перший період у творчості. Шекспіра.
Поділ творчого шляху Шекспіра як драматурга на окремі періоди неминуче-бежно є великою мірою умовним і приблизними. Так, наприклад, вже в 1594 р. в "Ромео і Джульєтти" Шекспір торкнувся теми, по суті спорідненої його пізньої-шім трагедій. Умовно можна визначити три основних періоди: перший 1590-1601 рр., другий 1601-1608 рр. і третій 1608-1612 рр.
Для першого періоду творчого шляху Шекспіра особливо характерні яскраві, життя-нерадісні фарби його комедій. У ці роки Шекспір створив блискучий цикл комедій. Дос-таточно згадати такі твори, як "Приборкання норовливої", "Сон в літню ніч", "Багато шуму з нічого", "Як вам це сподобається", "Дванадцята ніч", які є як би лейтмо-тивом першого періоду, який може бути названий оптимістичними. Нехай важка частка загрожує закоханим у комедії "Сон в літню ніч" - в день першого травня, в свято народ-ного героя Робіна Гуда, веселий лісовий ельф "Робін Добрий Малий" приводить їх злоклю-ку до щасливого кінця. У комедії "Багато шуму з нічого" образ обмовленої Геро майже трагічний, але дон Жуан викрито, невинність Геро торжествує. Пригоди з-гнанников, що переховуються в Арденском лісі ("Як вам це сподобається"), вінчаються безоб-лачным щастям. Нехай важкий шлях Віоли ("Дванадцята ніч"), але в кінці кінців вона-набирає і взаємність Орсино і зниклого брата.
Правда, протягом першого періоду Шекспір пише і "історичні хроніки", підлога-ві похмурих подій і залиті кров'ю. Але якщо розглядати "історичні хроніки" як єдине по темі твір, і в тому порядку, в якому їх написав Шекспір, то виявляється, що і вони, зрештою, призводять до щасливого кінця. У своїй останній за часом написання "хроніці" ("Генріх V") Шекспір малює торжество оспіваного їм героя. "Хроні-ки" оповідають про те, як Англія з країни, роздробленою владою феодальних лордів, перетворюється в єдину національну державу.
Окремо серед творів першого періоду варто лише трагедія "Юлій Це-зарь". Якщо б Шекспір після цієї трагедії не написав двох комедій ("Як вам це понра-ся" і "Дванадцята ніч"), то з "Юлія Цезаря" слід було б вважати другий період його творчості.
Комедія "Сон в літню ніч" (A Midsummer-Night's Dream) займає особливе місце серед творів першого періоду. Ця комедія, як припускають, була написана з нагоди святкування однієї аристократичної весілля. На перший погляд перед нами-рядна эпиталама - і тільки. Незначний сам по собі і сюжет. Головну роль в комедії грає квітка, яким володіє Пак і який носить назву "любов від неробства". Примхи любовної пристрасті, застающей зненацька і крім волі оволодіваючих серцем, - ось основний зміст п'єси. Але, як звичайно в Шекспіра, перше враження справляє-ся неповним. Насамперед зазначимо, що під умовними "афинскими" костюмами различи-ма що оточувала Шекспіра англійська дійсність. У Тезее, хвастающем своїми полювань-нічиїми псами, неважко помітити особливості важливого англійської вельможі; закохані "афіняни" багато в чому, ймовірно, нагадували тих молодих джентльменів і дам, які Шекспір міг спостерігати хоча б в будинку графа Саутгемптона. Навіть ельфи сваряться, люблять і ревнують, як люди. Перед нами з'являються Оберон, Титанія, Пак. Ніби в дитячій казці людськими істотами виявляються квітка запашного горошку, павутинка, метелик, гірчичне зернятко. Фантастика Шекспіра реалістична. Ельфи - ті ж люди. Але, разом з тим, Титанія не більше схожа на знатну даму єлизаветинської Англії, ніж легкий Пак - на реального блазня тієї епохи. Шекспірівські ельфи - чарівні істоти, хоча в них немає нічого "потойбічного". Вони і вільніше людей, і разом з тим повні інтересу тільки до людей, тому що належать їм: це - сни і мрії людські; без них герої п'єси не досягли б щасливою гармонії, завершальній довгий ряд пригод.
Показово, що навіть в цій "аристократичної" комедії фантастика Шекспіра вирішила образи англійської народної казки: місце умовного Купідона зайняв добре відомий народним повір'ям веселий і лукавий Пак, він же - "Робін Добрий малий". І, нарешті, як би як акомпанементу до фабули, з'явилася галаслива група диваків-ремісників на чолі з ткачем Основою.
Атмосфера цієї комедії не так вже безхмарне і промениста, як здається спочатку. Любов Лизандра і Гермии не може перемогти в "Афінах". Їй перегороджує шлях втілений в особі старого Егея стародавній жорстокий закон, що дає батькам владу над життям і смертю своїх дітей. Для молодих людей залишається один вихід: бігти з "Афін" на лоно природи, в лісову гущавину. Тільки тут, у квітучому лісі, розриваються вікові ланцюга. Зазначимо, що дія відбувається в день першого травня, - в той день, коли народ по містах і селах Англії святкував пам'ять свого героя, Робіна Гуда. Не тільки про "примхах любові", але і про перемогу живого почуття над старозаповітними і жорстоким феодальним законом оповідає "підтекст" цієї комедії.
Але для чого знадобилися Шекспіру ремісники? Звичайно, не тільки для комі-ного контрасту до ліричної темі. Ремісники ці смішні, та смішні вони тому, що в них багато старовинного, вже віджилого, це - типові гильдейские майстра, цілком ще перейняті середньовіччям. Але разом з тим вони привабливі. Шекспір любить їх по тому, що вони - з народу. Ці ремісники діяльно зайняті підготовкою до спектаклю, ко-який повинен бути розіграний на весіллі Тезея. Звичайно, спектакль виявляється смехотвор-вим. Можливо, що Шекспір тут пародіював виконання містерій майстрами і подмас-терьями гильдейских цехів. Бачити містерії на сцені Шекспір міг ще в дитинстві в провин-ції. Але ми маємо тут справу не лише з карикатурою. У цьому сміху звучать і гіркі моті-ви. Повість про Пираме і Фисбе у своїй зав`язці пов'язана з долею Лизандра і Гермии. "У навколишньому світі все далеко не завжди так добре кінчається, як у моїй комі-діі",- така прихована ремарка Шекспіра. Виразниками цієї істини виявляються неуклю-жиє, неискусные, але правдиві ремісники. Недарма і Пак, виступаючий в епілозі, -згадує глядачам про "левів, ревуть від голоду", про пахаре, виснаженій працею, про тяжко хворого, який в цю весільну ніч думає про похоронному савані. З спостережень над живою дійсністю вже виростали теми, які згодом втілилися в потря-сающие колізії великих трагедії Шекспіра.
В "Ромео і Джульєтти" Шекспір використовував сюжет і ряд деталей з однойменної поеми Артура Брука. У цій трагедії; вперше у Шекспіра виступає грізна сила долі. На поетичному тлі, серед платановых гаїв і квітучих гранатових дерев, під "благо-словенным" небом Італії, двоє молодих людей полюбили один одного. Але їхній шлях до щастя перегородила взаємна ворожнеча тих знатних родів, до яких їм судилося належати. За образним висловом прологу, вони були перекинуті" цієї ворожнечею. Так і в п'єсі Марло "Мальтійський єврей" Дочка Варравы і молодий іспанець, її коханий, оказыва-ються жертвами що панує навколо них ненависті і ворожнечі. Але якщо Марло говорить про разруши-небажану силі золота і створює образ "макиавеллиста", хижака первинного накопичення, Шекспір малює старовинну феодальну міжусобиці. І все ж таки було б, звичайно, непра-вільно зводити зміст твору до критики патріархального деспотизму феодаль-ной сім'ї. Значення цієї трагедії, звичайно, набагато ширше. Джульєтта не тільки "ослуша-лась" своїх батьків. Вона вважала за краще "вигідному" нареченому, блискучому Паріса, обездо-нарахованого вигнанця Ромео. Вона постала не тільки проти "традиції" своєї сім'ї, але і проти буржуазного практичного "здорового глузду", втіленого в радах годувальниці.
Епіграфом до п'єсі можуть служити слова натураліста і вченого, гуманіста в чернечій рясі - фра Лоренцо. Один і той же квітка,- говорить він,- містить у собі та отрута і цілющу силу; все залежить від застосування. Так і яка обіцяла щастя любов приводить в опі-санних Шекспіром обставин до загибелі, радість звертається в сльози. Закохані ока-зываются безсилими перед долею, як безсила перед нею і картання фра Лоренцо. Це не містичний рок, але доля, як уособлення оточують людину обставин, з яких він довільно вирватися не може. Ромео і Джульєтта гинуть в навколишній "жорстокому світі", як гинуть в ньому Гамлет, Отелло, Дездемона.
Вже у пролозі Шекспір називає Ромео і Джульєту "приреченими". Вступивши в не-рівну боротьбу з навколишнім, усвідомлюють свою приреченість і самі закохані. "Я - блазень в руках долі!" - вигукує у розпачі Ромео. Над закоханими тяжіє свідомість неминуче-бежной катастрофи, відображене у переслідуючому їх передчутті загибелі (сцена їх списки ній розлуки). І все ж загибель Ромео і Джульєтти не безглузда і не безплідна. Вона призводить до примирення ворогували пологів. Над могилою загиблих споруджують золотий пам'ятник. Шекспір як би вказує глядачам, що пам'ять про них збережеться, як би занурює глядачів у майбутнє. У цьому - життєстверджуючий мотив "повісті, сумніше якої немає на світі".
Наприкінці трагедії ми чуємо про народної натовпі, що біжить з криком, щоб поглянути на загиблих. Це та сама народна натовп, яка протягом всієї трагедії ненавиділа рас-прю Капулетти й Монтекки і тепер гаряче співчуває закоханим. Їх світлі образи переходять в легенду. На тлі народної натовпу сумна повість набуває героїчне звучання.
Шекспір показав образи своїх героїв в живій розвитку. Джульєтта з дівчинки - "сонечком" називає її годувальниця - виростає в героїню, Ромео - з мрійливого юнака, томно вздыхающего про Розалине, в мужнього, безстрашного людини. Наприкінці трагедії він називає Паріса, що, може бути, і старші його роками, "хлопців", а себе - "чоловіком". Полюбила Джульєтта дивиться на життя іншими очима. Вона осягає істину, яка йде врозріз з усіма традиціями її виховання. "Що таке Монтеккі? - говорить вона. - це не рука, не нога, не обличчя, не будь-яка інша частина, складова людини. Ах, назовись іншим ім'ям! Що в імені? Те, що ми називаємо трояндою, пахло б настільки ж ніжно, якби носило назву". Звернувшись до сучасної Шекспіру філософії, ми знайдемо ту ж думку у Френсіса Бекона, родоначальника англійської матеріалізму. Зауважимо також, що Шекспір тут відкидає і створений століттями феодалізму догмат - віру в реальне значення знатного родового імені. "Ти - ти сам, а не Монтеккі", - думає Джульєтта про свого коханого. Шекспір наділив Джульєтту не тільки чистотою і героїчної самовідданістю, не тільки гарячим серцем, але й розумом, сміливим і проникливим.
Чудові в цій трагедії і персонажі "другого плану". Блискучий, дотепні-ний Меркуціо - справжній носій життєрадісності епохи Відродження. У всьому про-тивоположен йому "вогненний Тибальд", безпосередній винуватець нещасть, образ якої рого глибоко йде корінням в темний феодальне минуле. Годувальницю критики не без ос-нования охрестили "Фальстафом у спідниці".
В епоху Шекспіра "Ромео і Джульєтта" користувалася, очевидно, великих успіхів-хом у читачів. Про її популярності серед студентства говорить такий факт. Протягом XVII століття до читальному залі бібліотеки Оксфордського університету був прикріплений-ний ланцюгом до книжкової полиці екземпляр Першого фоліо Шекспіра. Цю книгу, як видно з її сторінок, у той час багато читали. Найбільш протерті пальцями студентів сторінки тексту "Ромео і Джульєти", особливо - сцени нiчного побачення в саду Капулетті.