Значення берестейської унії в контексті з ахисту національних прав українського народу
Анонсування теми
Берестейська (Брестська) церковна унія 1596 р. - об'єднання православної церкви України та Білорусі з католицькою церквою в 1596 р. при підлеглості православної церкви Папі Римському, визнанні основних католицьких догматів і збереженні православної обрядності. її було проголошено на церковному соборів Бресті. В результаті Берестейської церковної унії утворилася Українська греко-католицька церква (уніатська церква ).
Основна мета польської влади. Для подальшого зміцнення Речі Посполитої, як вважали польська влада і католицькі кола, було необхідно об'єднати православних українців і білорусів з поляками-католиками. Православні єпископи також виступали за об'єднання церков, але при цьому інтереси православних і католицьких ієрархів, так само як і їх бачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними.
Основні причини укладення унії для православних єпископів. Для православних єпископів основними причинами укладання унії були:
а) невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства;
б) бажання визволитися від своїй підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньої влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій;
в) необхідність зберегти своє привілейоване становище в новій державі і домогтися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «князів церкви» і підкорялися тільки владі Папи та короля;
г) саму унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи Римського, який після захоплення турками Константинополя залишався єдиним вищим церковним ієрархом, який мав реальну владу.
Таємні переговори. У 1590 р. частина православних єпископів вступила в таємні переговори з польським королем Сигізмундом III, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви. У 1595 р. єпископи Луцький К. Терлецький і Володимирський I. Потій після видання королем універсалу, у якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Риму і визнали владу Папи Римського. У жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і київський митрополит М. Рогоза за дорученням Папи Римського Климентія VIII скликали в Бресті церковний собор для офіційного проголошення унії.
Розкол собору. Проголошення унії. Проте собор одразу розколовся на два окремі собори - православний і уніатський:
Православний собор відхилив унію; уніатський - проголосив унію, визнав владу Папи Римського, прийняв основні догмати католицької церкви, зберігши проте православні обряди та церковнослов'янську мову. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною). Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта дістала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством.
Основні причини укладення унії для католицьких священиків і польської шляхти. Католицькі священики і польська шляхта розглядали унію як:
а) необхідність ідеологічного обґрунтування захоплення польськими магнатами українських земель;
б) можливість збільшити кількість підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви при неможливості прямого насадження католицизму в Україні, яка мала стійкі довголітні традиції православ'я.
в) майбутня уніатська церква сприймалася ними як другорядна тимчасова організація для підкорених українських «хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив на приєднаних українських землях.
Наслідки підписання унії. Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духовенство сподівались денаціоналізувати й ополячити український і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер.
**************************
Берестейська церковна унія 1596 року була значною подією на історичному шляху українського народу. Виникнувши на тлі конкретних релігійних обставин, вона мала не лише релігійно-конфесійний, але й соціально-політичний, культурно-національний характер. Змінюючи загальний стан українського суспільства протягом століть, вона впливала на духовне й суспільне життя українців, тому факт укладення Берестейської церковної унії спонукає до осмислення її оцінки в національному розвитку українського народу.
Кінець ХVІ – I половина ХVП ст. є важливою епохою в житті українського народу. Це був час пробудження національної свідомості, культурно-національного самовизначення, перетворення українського народу в українську націю, час, “коли українська нація ледве пробудилася з віковічного сну, її спізнене національно-культурне життя щойно народжувалося”. Водночас це був складний період випробування життєвих сил і здібностей українського народу, коли розвиток національного буття відбувався під грізним наступом Польщі, експансія якої поширювалась на всіх ділянках як політично-культурного, так і релігійного життя, що стосувалось усіх верств населення й було провідним у процесі полонізації. У справі окатоличення українців значну роль відіграли єзуїти, які в цей час розпочали енергійну діяльність щодо піднесення католицької церкви в Польщі та проти реформаційного руху. Ведучи боротьбу проти лютеранства, кальвінізму, соціанства, єзуїти боролися й проти православ’я, яке вони сприймали як схизму, а православних – як “іновірців”, яких потрібно навернути до “істинної” віри. Православна церква потребувала захисту й допомоги. Константинопольський патріарх не міг підтримати її, бо й сам був у важкому становищі, тож українська православна церква була залишена напризволяще, і духовенство її змушене було шукати підтримки в Римі, вибравши шлях саме церковного об’єднання.
Ідучи на союз з Католицькою Церквою, українські єпископи попередньо підготували проект статей, за якими Українська Православна Церква приступала до з’єднання з Римом. В основу цього проекту лягли постанови Ферраро-Флорентійського Собору [1439 р.], на якому було проголошено примирення й об’єднання Західної і Східної Церков, узгоджено певні доктринальні розбіжності між ними, а саме:
1) про походження святого Духа – “всі християни повинні вірити, за правду віри приймати та ісповідувати, що Святий Дух від Отця і Сина відвічно є, і свою істотність і своє буття має від Отця разом і від Сина, і від обох відвічно, як від єдиного початку і від єдиного подиху, ісходить”;
2) про причастя – “… і на прісному, і на квашеному пшеничному хлібі справді звершується Тіло Христове. Нехай священики це чинять на одному з них, згідно зі звичаєм своєї Церкви – Східної чи Західної”;
3) про чистилище – “...ті, що розкаяно, в любові Божій померли, не мавши змоги принести плодів покаяння за свої гріхи і прогрішення, то їхні душі після смерти очищуються очисними муками...”;
4) про примат Папи – “...святий апостольський престол і Римські Архиєреї мають примат по всій землі, а сам Римський Архиєрей з наступником святого і верховного апостола Петра та правдивим намісником Христа і головою всієї Церкви”.
Крім того, що українська церква прийняла ухвали Флорентійського собору, в артикулах були також вимоги церковного й світського характеру для забезпечення інтересів нашої церкви. Обговоривши й затвердивши 33 умови укладення унії на Берестейському синоді в червні 1595 р., український єпископат передав їх (через апостольського нунція у Варшаві Маляспіну) Папі Клименту VШ. Провівши переговори з Римською курією, єпископи-делегати Іпатій Потій та Кирило Терлецький 23 грудня 1595 року підписали в Римі акт з’єднання української церкви із Вселенською, який згодом (6 жовтня 1596 р. ) був ратифікований на соборі в Бересті й дістав назву Берестейської унії.
В укладенні унії були зацікавлені як Рим, так і Українська Православна Церква. Апостольський Престол розумів, що після упадку Царгорода і невдач Флорентійської унії відновлення загальної єдності Західної і Східної Церкви стало неможливим, тому Апостольська Столиця прагнула поступового об’єднання з нез’єднаними церквами, відриваючи їх з-під юрисдикції і канонічної залежності від патріарших престолів. Українська церква була першою, яка мала стати взірцем і мостом для з’єднання інших церков. Для українського ж духовенства це з’єднання із Вселенською Церквою мало, передусім, національно-політичне значення, а вже потім – екуменічне. Берестейська унія виступила як союз між національною Церквою українців-русинів (з її традиційною ієрархічною структурою та успадкованим від предків літургійним звичаєм) і Католицькою Церквою. Це дало змогу зберегти українську культурно-релігійну традицію, яка була стержнем національного життя народу, і зрівняло в правах православну ієрархію із латинською в Речі Посполитій. “Йдучи на підписання унії, українські ієрархи зберегли обряд Православної церкви, літургію, мову, все, що було пов’язане з українською традицією…”. Це означало, що Польська держава повинна була змінити своє ставлення до української церкви, і мали б припинитись переслідування, що їх терпіли православні. Після Берестейської унії мало наступити покращання в суспільному житті руського народу в складі Речі Посполитої. Українське духовенство діставало рівні права з польським, “духовники нашого обряду аби втішалися такими самими почестями і пошаною, як і особи римського обряду та нехай користуються вольностями і привілеями”, вони звільнялися від сплати податків зі своєї особи та церковних маєтків і “підлягатимуть єдиним єпископам та лише ними каратимуться за будь-які промахи...”. Вище духовенство могло вирішувати внутрішні релігійні питання самостійно, обирати митрополита чи єпископів серед представників лише руської чи грецької нації, які затверджувалися б королем. “Достоїнства Митрополита, Єпископів та інших духовних санів нашого обряду, щоб не давали людям іншої нації чи релігії, - крім руської і грецької. Тому, що в наших канонах зазначено, що такі особи як Митрополит і Єпископи мають спершу бути обирані духовенством з-поміж гідних людей, то просимо його Королівську милість, щоб ми мали свободу їх обирати, зберігати за його Королівською милістю права цього надання, кому забажає”. Це дало б змогу обирати на ці становища людей гідних, дбаючи за свою паству. Для збільшення авторитету в Речі Посполитій і для більшої пошани й послуху з боку своїх правовірних, українські ієрархи мали отримати дозвіл “допустити нашого Митрополита і Єпископів нашого обряду до сенату його Королівської милости, а це з багатьох і слушних причин: бо ж ми маємо той самий уряд і гідність, що й Єпископи Римської Церкви”. На той час митрополит і єпископи вважалися представниками всього народу, який був позбавлений іншої політичної репрезентації. Також відповідно до одного з артикулів унії, уніатське духовенство могло мати дві духовні особи свого обряду в державних трибуналах поруч з духовенством римської церкви, які б відстоювали права й вольності своїх церков. Руські патріархи могли б повернути церковні маєтки православної церкви, покращивши тим самим матеріальне становище церкви. Цитуємо далі уривки з історичних документів Берестейської унії: “...прохаємо, щоб ці маєтки були повернені нашим церквам: бо ми притиснені такою нуждою й убожеством, що не лише не можемо подбати про потреби наших церков, але й самі не маємо з чого жити”. В артикулах унії йшлося й про заборону перетворення церков та монастирів на костели. Стосовно братств, з яких церква має користь в поширенні Богопочитання і які хочуть долучитися до унії, висловлено таку просьбу: “…нехай залишаються цілими й непорушними, однак, під послухом митрополита і єпископів тієї єпархії, в якій існують”.
Унія обіцяла захист щодо соціально-побутових прав українців-русинів. До прийняття унії православних у Речі Посполитій вважали іновірцями, прирівнюючи їх до євреїв. Православним не дозволяли обіймати високих постів, чинили всілякі утиски соціального плану, спонукаючи прийняти римський обряд. Після підписання унії перехід православних у католицизм заборонявся: “...якщо на майбутнє люди нашого обряду, погордивши своїм обрядом і церемоніями, забажали б прийняти римські обряди й церемонії, то нехай їх не приймають, бо всі ми вже будемо перебувати в одній Церкві і під проводом одного Пастиря”. Тому будь-яка дискримінація майбутніх уніатів при обійманні посад і одержанні привілеїв, виключалася. У створенні сім’ї дозволялися змішані шлюби, “нехай будуть дозволені подружжя між людьми грецького і римського обрядів, але подруги хай не примушують одне одного приймати обряд другої сторони...” – на відміну від доунійського періоду, коли члени новостворюваної сім’ї були різних віросповідань, сім’я зазвичай ставала католицькою, починала вести польський спосіб домового життя, користуватися польською мовою, дотримуватися польських традицій.
Згідно з артикулами Берестейської унії, захищалось право руського народу на розвиток культури й освіти: “...нехай нам буде дозволено засновувати семінарії і школи грецької і слов’янської мови, де це буде видаватися найвигідніше, а також друкарні для друкування книг...”.
Заснування шкіл і друкарень було надзвичайно важливою справою, адже через недостатню освіту занепадали й культуру народу, і його національне життя. Нові школи могли б стати альтернативою єзуїтським – цим кузням національної безхарактерності для русинів, які з метою освіти віддавали туди дітей. Заснування шкіл і друкарень давало б змогу виховувати покоління, котре б не цуралося своєї мови, звичаїв, обрядів і було б гідним представником свого народу.
Усі ці умови робили унію принадною і для пригніченого населення і для вищих класів, які хотіли дійти компромісу з Річчю Посполитою. Виконання всіх умов унії папа Римський обіцяв домогтися в короля Речі Посполитої – Зигмунда ІІІ. Таким чином, Святійший Отець став гарантом та захисником української пастви. Він повідомив український єпископат, що “на віки схвалює східний обряд та всі прохання єпископів і звертається до польського короля щодо підтримки з’єднання і наділення потрібних привілеїв”.
Така модель унії не влаштовувала лише Польщу – вона суперечила її інтересам. Польський уряд прагнув спольщити український народ шляхом переходу його в католицизм, а за такої унії це було неможливим. Слушно зауважує М. Чубатий: “Унія як окремішня форма релігійної культури ... сприяла духовному усамостійненню українського народу, його внутрі консолідувала, віддавала під охорону Апостольського Престола і католицької Європи і внаслідок цього замикала дорогу польській експансії на українській землі”. Проте король, будучи ревним католиком, не міг піти проти авторитету Папи й обіцяв свою підтримку Православній Церкві, схвалював внутрішню церковну реформу яка відповідала інтересам православного єпископату, але стосовно зміцнення станових позицій духовенства – таких, як місця в сенаті чи впровадження двох духовних осіб до трибуналу, – не обіцяв упевнено нічого й зволікав з виданням відповідних постанов.
Водночас Берестейська унія не знайшла розуміння й підтримки в частини православних, що призвело до поділу української церкви й народу на два ворожі табори. Православний табір, очолюваний Костянтином Острозьким, також скликав собор у Бересті, на якому була засуджена унія й розірвано зв’язки з уніатами. Обидва табори визнали правосильним лише свій собор і відкинули рівнозначність іншого. Це призвело до завзятої боротьби між ними, яка в свою чергу викликала інтелектуальне пожвавлення, наслідком якого постала організована полемічна література. І. Франко писав: “Берестейська унія відразу внесла величезний фермент в лоно руського народу, причинила тимчасовий запал, пожвавлення, інтелектуальний рух, жваві диспути, викликали з однієї і другої сторони гарячий зелотизм і дала життя надзвичайно цікавій полемічній літературі...”. З боку православ’я на літературному полі виступили Стефан Зизаній, Христофор Філарет, Клірик Острозький, дещо пізніше Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський та ін. З уніатського боку найбільш видатним полемістом був Іпатій Потій, який дуже переконливо й заповзято обороняв свої погляди.
Письменники-полемісти як з православного, так і з уніатського боку сходились на запереченні національно-релігійного гніту українського народу, але розходились у питанні про шляхи та засоби порятунку української церкви й народу із ситуації, яка склалася в Речі Посполитій. Позиція антиуніатських діячів полягала в тому, щоб залишити Українську Православну Церкву в юрисдикції Константинопольської патріархії, бо тільки при такій умові можна зберегти її від окатоличення, тоді як унія з Католицькою Церквою спричинить ліквідацію православ’я, а разом з ним – і українства. Прихильники унії, усвідомлюючи небезпечність становища східного християнства й занепад Православної Церкви, добре розуміли її внутрішній стан та суспільне становище в Речі Посполитій, як і православні, розуміли її роль та історичну місію щодо захисту прав і свобод українського народу, щодо розвитку й утвердження його духовності й національної свідомості, захисту традицій, звичаїв, національної самобутності, збереження його як етносу. Прийняти унію, на їх думку, було чи не найоптимальнішим рішенням для українського народу в цей нелегкий для нього час.
У своїх творах уніатські й православні письменники вели полеміку насамперед стосовно обрядових відмінностей між римською й грецькою церквами, як от: про першість папи Римського, про чистилище, про походження Святого Духа, про форму причастя, новий календар та ін. Полемічна література мала релігійний характер, але за об’єктивним змістом і функцією в неї було значно складніше завдання. У богословській формі полемічних творів відгукувалось прагнення вирішувати актуальні соціально-політичні, культурно-національні проблеми. Саме життя вимагало таких творів, у яких би порушувались злободенні питання, давалася б оцінка подіям, указувався б можливий вихід з дуже важкого становища. Полемісти глибоко вболівали не лише за суто церковні справи, а й за цілком реальні, земні: за свій народ, його інтереси, за гідність своєї Вітчизни, виявляючи таким чином свій патріотизм. Шукаючи обґрунтування своїх позицій і відповідей на поставлені питання, вони звертались у своїх творах до історичного минулого свого народу, осмислювали й аналізували його, а це спонукувало до роздумів над долею народу, будило національну свідомість, сприяло зміцненню патріотичних настроїв. Відгукуючись на злободенні події, письменники-полемісти, пронизуючи своїм запальним словом не лише релігійне, а й суспільне життя, будили дух поступу. Отже, полемічна література активізувала громадську думку, таки спричинила певний поступ у сфері суспільно-політичного та культурного життя, вплинула на духовне життя України в усьому обсязі філософської думки.
Підсумуємо сказане. Берестейська унія була покликана до життя об’єктивними суспільними процесами, які відбувалися в кінці ХVI – у першій половині ХVІІ ст. на українських землях; вона постала як вихід із кризи, у якій перебували Українська Православна Церква й українська суспільність. Зблизившись із Вселенською Церквою, православні ієрархи зберегли певну самостійність і самобутність своєї церкви, що стало на заваді польської експансії. Хоча ставлення до українського народу в Речі Посполитій залишалося дещо зверхнім, проте польський уряд не міг дозволити собі тих переслідувань і утисків, які чинилися до унії. Берестейська унія спричинила інтелектуальний рух, який активізував процес пробудження самосвідомості українського народу, тобто усвідомлення ним своїх національних інтересів та національної ідентичності, унія концентрувала громадську думку навколо цих питань.
Сила Берестейської унії в тому, що вона виникла не з вузько-релігійних інтересів, а з необхідності національного захисту. Унія була викликана сподіванням тодішніх кіл православної ієрархії на усунення політичних та культурно-релігійних утисків українського населення з боку польського уряду. Берестейську унію 1596 року та процеси, пов’язані з нею, можна розглядати як історичну закономірність.
Пройшовши складний шлях свого розвитку, уніатська (греко-католицька) церква зберегла українські народні традиції і, не втративши ідеї самостійності та незалежності України, виражала протягом століть українські національні інтереси, перетворившись у духовну спору українства.
ПІДГОТОВКА, СКЛАД УЧАСНИКІВ ТА ПРОВІДНИКИ
До історії Берестейських соборів 6-10 жовтня 1596 р. (унійного собору і православного «антисобору») зверталися, зрозуміло, всі дослідники, які займаються вивченням історії унії. Незважаючи на те, що цій проблемі в історіографії приділялася певна увага, проте, на жаль, вона залишилася не розкритою. Стан вивчення проблеми в історіографії розглянуто автором в окремій спеціальній статті. Порівнюючи ступінь вивченості Берестейських соборів, автор стверджує, що краще досліджено православний собор. Це пояснюється, звичайно, наявністю більш докладних джерел про нього — актових і наративних. У плані подієвої історії добре вивченими є перші дні роботи соборів, які характеризуються активними спробами порозуміння з обох сторін.
Незважаючи на значний блок джерельних матеріалів, наукової концепції проблеми, яка б відповідала сучасним вимогам, дотепер не створено. Так, наприклад, у літературі досі домінує спірна думка про визначальність в долях унії акції в Римі, а не в Бересті, хоча добре відомо, що два єпископи прийняли в Апостольській Столиці наприкінці 1595 р. лише католицьке віросповідання. Тим самим наголошується на другорядності Берестейських соборів, на яких, незважаючи на розкол, була представлена вся митрополія, в тому числі й мирянство. Досі не існує праці, в якій було б вичерпно узагальнено відомий науці джерельний матеріал, підсумовано вивчення проблеми в історіографії, подано узагальнюючу статистику представництва на соборах. Дискусійним залишається питання правосильності соборів, не вироблено погляду на історичне значення кожного собору (унійного і православного) в долях християнства Центрально-Східної Європи. Загалом, малодосліджених та спірних питань в історії події існує досить багато.
Загальна ідея собору, який мав вирішити долю унії, витікала із зобов'язань митрополита та ієрархії скликати щорічні собори (кінець 80-х років), а також із концепції соборноправності руської церкви. Ідея власне унійного собору виникла в ході розвитку унійного процесу в середині 90-х років XVI ст. Передсоборові події добре відомі фахівцям унії, тому зупинимося лише на маловідомому, зокрема, діях митрополита Михайла Рагози. 28 жовтня 1595 p. митрополит видав грамоту на скликання церковного собору, в якій він згадував, що князь К. Острозький вимагав скликання собору до від'їзду владик до Рима. Сам митрополит також цього бажав, але король не дозволив собор з огляду на «небезпечность», тому він не відважився. Тепер, очевидно, дозвіл був отриманий, оскільки собор призначався на 25 січня 1596 р. в Новогрудку.
Зрозуміло, що після повернення єпископів Іпатія Потія і Кирила Терлецького з Рима, мотиви скликання собору значно змінилися. Тепер уже йшлося про спільний собор двох конфесій: уніатської (поки що дуже малочисельної) і православної. Своє бачення (і водночас згоду) папа
Климент VIII висловив у низці документів, підписаних у Римі 7 лютого 1596 р. Передовсім ідеться про бреве митрополитові Михайлу і єпископам. У цьому документі наголошувалося на скликанні провінційного, тобто помісного собору за участю єпископату, який би мав прийняти віру Святого Петра у той самий спосіб, що й Іпатій Потій та Кирило Терлецький у Римі, тобто вчинити «правдиве послушенство». Про це митрополит і єпископи мали відзвітуватися в Рим. Про собор також повідомлялося в папському бреве королю, у зв'язку з призначенням на собор делегатів папи — латинських єпископів Польщі; а також в бреве Димитрію Соліковському, Бернарду Мацейовському і Станіславу Гомолінському . За задумом папи, це мав бути типовий собор на зразок католицьких, у дусі потридентської жорсткої універсалізації.
Як відомо, унійне питання обговорювалося на Варшавському сеймі (працював з 26 березня по 6 травня 1596 р.) у контексті порушеного протестантами питання про дотримання релігійної конфедерації. Передбачався союз православних із протестантами. Православні делегати, згідно з посольськими інструкціями з місць, мали вимагати скинення уніатів Потія і Терлецького. За свідченням Петра Скарги, який, у свою чергу, посилався на інформацію делегатів короля на Берестейському соборі, князь К. Острозький просив короля скликати собор.
Через 5 днів після закінчення сейму Сигізмунд III написав листа митрополитові Михайлові (Рагозі) 12 травня 1596 р. про скликання собору. Король погоджувався на скликання собору єпископів з духовенством. Запрошувалися також усі, хто з доброї волі належав і схилявся до святої єдності. Не допускалися (без спеціального роз'яснення) люди іншої релігії і взагалі сторонні (невідомо, чи під дану категорію підпадали православні). Прикметно, що король радив митрополитові не поспішати зі скликанням собору. 14 червня 1596 р. вийшов офіційний універсал на скликання собору, адресований до всіх людей грецької віри, духовних і світських. Проте на собор запрошувалися дише ті представники католицької і грецької віри, котрі належали до єдності. Собор призначався в Бересті на час, найзручніший митрополитові і старшому духовенству, з метою зміцнення «святої стародавньої єдності», потрібної для збереження згоди і спокою між народами, цілісності Речі Посполитої, земних і небесних утіх. На собор запрошувалися всі вірні грецької релігії, які мали прислухатися до тих «святобливих справ». Заборонялося прибувати на собор різновірцям, а також «іншим стороннім». Собор не повинен був розглядати справи, які не належали до його головної мети, тобто поза унією. Заборонялося також брати із собою «непотрібні зграї». Водночас король дбав про дотримання права і посполитого покою.
21 серпня 1596 р. митрополит вислав зі своєї резиденції в Новогрудку окружне послання до християнської людності грецького обряду, в якому оголосив про скликання собору на 6 жовтня 1596 р . У цьому обіжнику мета скликання собору зумовлена дуже лаконічно і дуже загально: для пильних «намов» у духовних справах. Отже, про унію тут не мовиться жодним словом. Саме згаданий обіжник і відомий в унієзнавстві. Досить дивно, але ніхто не звернув уваги на те, що документ нічого не вирішував.
У полемічному творі «Проти латино-уніатів» (20 глава) уміщено інше послання митрополита, також підписане в Новогрудку, але не датоване. На жаль, в унієзнавстві йому досі не приділялась увага. Воно звернене, передовсім, до єпископату та вищого кліру церкви і лише після них згадуються світські, які запрошувалися на собор 6 жовтня 1596 р. до Берестя. Чітко визначалася і мета собору: досягти згоди і милості сповна, «совокупившеся съ церковю заходнею», допомогти соборно «вчинити» Святу Віру на хвалу Господу і порятунок людських душ. Кінець листа є зверненням лише до кліру (єпископів, архімандритів, ігуменів та пресвітерів), щоб вони в церквах молилися, складали жертву, корилися Господові Богу постами та милостинями, оплакували гріхи, обертали милість Божу на утиснену і ображену Церкву.
Окрім вказівки на унію, звертає на себе увагу і попередній текст джерела (більший), в якому викладене догматично-канонічне обґрунтування унії церков. Так, на думку митрополита, єдність церкви заповів Ісус Христос (відомий біблійний вислів «да будетьедино стадо и единъ пастырь»), розвинув Св. Апостол («абысмо одни были»). Єдність церкви, недопустимість розколу випливали також із Господніх заповідей про загальну любов (на відміну від учнів Магомета, котрі бажали християнам незгоди). Митрополит звернув також увагу на роль церковної єдності у поборенні єресей, утвердженні царської (тобто, державної) влади, примноженні православних церков, боротьбі проти «супостатів» тощо. При цьому він обґрунтовував одну із головних причин унії: поширення єресей, розорення храмів і вівтарів, вигнання ієреїв, попрания святих церков, що, в свою чергу, є великим гріхом, свідченням занепаду та утисків Святої віри. Причина виводилася у підсумку з чітко заманіфестованої незгоди церков, тобто, розколу. Далі називалася інша причина: занепад Святої Константинопольської столиці, «грецького царства» як наслідок розірвання церковної єдності (а не завоювання турками, як стверджували римо-католицькі ідеологи та публіцисти).
Далі митрополит Михайло звертав увагу на те, що причин ненависті до західної церкви фактично не існує, оскільки обидві церкви визнають Бога у Тройці хвалимого, а незгоду на них наслав антихрист, «князь темноти» через своїх слуг. Таким чином, митрополит сформулював своє бачення теоретичних засад унії, базоване на православному розумінні ідеї (на користь цього є такий аргумент: митрополит навіть не згадував флорентійських ідей). У посланні жодним словом не звинувачено ні пап, ні патріархів у розірванні єдності. Висловлені ідеї були розвинуті в головному документі Берестейського унійного собору, очолюваного митрополитом — декларації унії, текст якої цілком наведено в 22 главі твору. Проте там з'являються уже інші засади: визнання першості Апостольської Столиці і звинувачення патріархів у схизмі, що було характерно для позиції Іпатія Потія та римо-католицьких ідеологів унії, наприклад, Петра Скарги.
Значення аналізованого послання Михайла Рагози дуже велике. По-перше, воно уточнює позицію митрополита щодо унії напередодні Берестейського собору. По-друге, чітко засвідчує його обізнаність з канонічно-догматичними засадами східного християнства (джерел згаданого плану, що вийшли з-під пера митрополита, майже не збереглося). По-третє, лист дає можливість стверджувати про близькість митрополита до ідеї так званої «універсальної унії», обстоюваної князем К. Острозьким і базованої на засаді рівності церков та обрядів.
Отже, митрополит Михайло (Рагоза), який ще не так давно мав сильні застереження щодо унії, вислав два відмінних послання про скликання собору. Побоюючись опозиції світських, у першому він не повідомив їх про головну мету собору.
Передсоборову політику королівської влади ілюструє універсал короля, виданий 6 вересня 1596 p., адресований полоцькому і вітебському єпископові Герману Івановичу, а також грамота, якою встановлювалися повноваження королівських делегатів: троцького воєводи М. X. Радзивіла, канцлера ВКЛ Лева Сапєги, берестейського старости, підскарбія і писаря ВКЛ Дмитра Халецького. Цікаво, що вони призначалися не для участі в духовних справах собору, а лише для сприяння спокою і порядку. Цікаву інтерпретацію мети собору (з католицької перспективи) подав Петро Скарга: 1) його учасники мали просто прийняти католицьку віру, скріпивши це власноручними підписами, 2) одержати відпущення гріхів за попереднє відщепенство. До цього начебто закликав і папа, який наполягав на прийнятті унії у спосіб, апробований Потієм та Терлецьким.
Цілком протилежне завдання ставили перед собою православні, духовні та світські, які згуртувалися довкола ідеї непорушності своєї віри, а також старожитніх прав і вольностей. У передсоборові місяці православні більше не вимагали скинення Потія і Терлецького. Більш того, вони навіть допускали, що собор буде проведено таємно, тобто без них. 1 Іозиція православних була викладена в численних протестах, поширюваних у воєводствах, а також у зверненні князя К. Острозького до руського народу.
Позицію православних підтримав александрійський патріарх Мелетій Пігас, який ЗО серпня 1596 р. відправив послання до князя К. Острозького, духовних та православної людності «Малої Росії». До нього дійшли чутки про унійні заходи руського єпископату. Патріарх рекомендував простити тих, хто одумається, а відступників — скинути зі святительства за прикладом Нікейського собору, і дати їм свободу за межами християнської церкви, а на їхнє місце хіротонізувати нових єпископів і митрополита, за згодою патріарха, князя К. Острозького та «інших панів».
На початку червня король вирішив вислати до князя К. Острозького посла з останнім попередженням і закликом до унії, чи, принаймні, до неспротиву. Ім'я делегата не збереглося, проте віднайшовся текст королівського звернення (знахідка у римських збірках належить О. Галецькому ). На думку дослідника, король аргументовано спростував закиди князя в «ошуканстві» православних, заперечивши його право на вирішення церковних справ. У цьому, вочевидь, виявилися дві протилежні позиції: прихильників і противників унії. Перші, начебто, покладалися лише на вирішальну юрисдикцію ієрархії, другі, під впливом візантій-ської традиції, підпорядковувалися чорному духовенству і світським патронам.
За кілька тижнів до відкриття собору князь К. Острозький від імені волинської шляхти відправив послів до короля: Матвія Малинського і Лаврентія Древинського (інформація про це збереглася лише в праці Петра Скарги). Подякувавши королеві за дозвіл собору, православні просили не допустити втручання військових загонів, дбаючи про збереження свободи нарад. Окрім того, слід було все-таки допустити різновірців, а також патріаршого екзарха Никифора. При цьому передбачалося, що собор не досягне згоди. В такому разі вони просили дозволу для вирішення питання на сеймі. Король, як відомо, пообіцяв задовольнити лише перше прохання.
Про настрої православних напередодні собору свідчить інструкція Львівського братства своїм делегатам. Категорично приписувалося ні в чому не відступати від православної віри, а також від послуху константи нопольському патріархові. Не погоджуючись на жодні компроміси, братчики відмежовувалися від усіх єретиків. До слова, львівські братчики мали досить чітку інформацію про собор: вони одержали від бургомістра обіжник митрополита. 22 вересня 1596 р. про від'їзд делегації на собор вони повідомили Стефана Зизанія. У листі вміщена цікава інформація про від'їзд на собор львівського єпископа Гедеона Балабана зі Стрятина, котрий взяв із собою священика Вознесенської церкви, а також Гаврила Ярошевича, отця Кирила з Дубна.
Як свідчать джерела, протягом літа 1596 р. обидві сторони посиле- но готувалися до собору. Потій і Терлецький, як уже відзначалося, працювали в своїх єпархіях. За деякими даними, ще в 20-х числах травня відбулася їхня нарада з митрополитом, на якій обговорювалося питання про підготовку собору . В останні передсоборові тижні практичними заходами керувала, як видається, католицька сторона. 6 вересня король запросив єпископів-уніатів до Кам'янця-Литовського, маєтку луцького католицького єпископа Бернарда Мацейовського, для останніх нарад. Зберігся примірник рескрипту, адресований полоцькому владиці Герману Івановичу. Про хід наради свідчить додаткова інформація в листі П. Аркудія генералові єзуїтів К. Аквавіві (20 листопада 1596 p.). Перед єпископами і митрополитом виступив Б. Мацейовський, потім ієрархи підписали текст сповіді віри. Таким чином, перехід єпископату до унії відбувся, фактично, ще до собору. Як писав П. Аркудій, Іпатій (Потій) від імені папи уділив їм «розгрішення» зі схизми. Присутній при цьому П. Аркудій був вражений величчю події, яка відбулася, незважаючи на небезпеку від світських, тобто мирян церкви на чолі з князем К. Острозьким. На думку О. Галецького, нарада в Кам'янці-Литовському, маловідома в історіографії, заперечує побутуючу думку про недостатню підготовку собору. З нашого погляду, нарада в Кам'янці-Литовському мала велике значення: перехід єпископату до унії за апробованою в Римі формою відбувся незалежно від наслідків собору в майбутньому. Поворот назад, як і будь-який компроміс, був тепер неможливий. Вочевидь, невипадково в іншій реляції (20 червня 1596 р.) П. Аркудій говорить про унійний процес, як про святкування, маючи на увазі розв'язання унійної проблеми до собору.
За реляцією віленських єзуїтів, митрополит Михайло (Рагоза), який їхав до Берестя з полоцьким архієпископом, відвідав у Вільно єзуїтський колегіум. Саме тут він одержав документ, відомий в історіоі рафії як інструкція єзуїтів. Підготовка собору з боку католиків та уніатів була завершена. З боку православних — також, незважаючи на заборону короля, на собор направлялися православні греки, в тому числі — протосинкел константинопольського патріарха Никифор, який знаходився перед тим у Молдавії. Повноваження патріарха Никифорові були дані ще 1592 р . П. Жукович, який одним із перших аналізував це питання спеціально, з'ясував, що, очевидно, влітку 1596 р. Никифор прибув на Р у с ь. 13 вересня 1596 р. він написав листа митрополитові. Вирішальна роль князя К. Острозького в запрошенні Никифора на собор не підлягає сумніву. На думку К. Лєвіцького, в серпні 1596 p. K. Острозький розробляв план кампанії проти унійного собору, прагнучи заручитися підтримкою Криштофа Радзивіла. У разі його неприбуття на собор, князь розраховував на мінського воєводу Яна Абрамовича.
У науковій літературі добре вивчено також і питання про так зване зволікання з терміном відкриття собору.
С к л а д у ч а с н и к і в с о б о р і в
Собор, який розпочав роботу 6 жовтня, був дуже представницьким: ані до 1596 p., ані опісля не вдавалося зібрати таку кількість духовних і світських станів митрополії. Спільний собор, який би об'єднав прихильників і противників унії, як відомо, не відбувся. Засідало два собори: унійний і православний, тож і склад їх учасників аналізується окремо.
Джерела достатньо повно розкривають склад обох соборів. При цьому варто застосувати методику групування делегатів за єпархіями митрополії, що допомагає з'ясувати ситуацію в адміністративних одиницях всієї митрополії. Історіографічне вивчення проблеми дає можливість окреслити основні погляди дослідників щодо підрахунку учасників соборів. Так, наприклад, неодноразово зверталась увага на свідчення анонімної реляції, автор якої назвав цифру учасників православного собору: 600 осіб («числом сту шести особ»). До слова, саме це джерело подає поодиноку інформацію про учасника православного собору священика Критського, який передав згадану інформацію авторові реляції. Значно меншу цифру наводить автор «Ектезиса», після переліку підписів під «Апофазисом»: «Було ще багато інших пресвітерів, більше двохсот». Зазначена і дуже непрозора причина, чому він їх не назвав: «не було в тому потреби». Якщо до названої цифри додати 41 перелічену особу (підписи під «Апофазисом»), то виходить приблизно 250 осіб.
На унійному соборі зібралося 9 духовних уніатів на чолі з митрополитом: Рагоза, Потій, Терлецький, Загоруйський, Гоголь, Збируйський. Вони представляли вищу ієрархію митрополії і охоплювали 6 єпархій: митрополичу, володимирсько-берестейську, луцько-острозьку, полоцьку, пінсько-турівську і холмську. Учасниками собору було троє архімандритів: мінський Паісій, брацлавський Годкинський і лавришівський Брольницький.
Великим і авторитетним було представництво римо-католиків, яких також налічувалося 9: три єпископи — Мацейовський, Соліковський і Гомолінський (луцька, львівська і холмська єпархії) — легати папи; четверо єзуїтів — Скарга, Лятерна, Нагай і Раб — католицькі експерти і консультанти; двоє греків з Рима — Петро Аркудій і Юрій Мошетті, яких можна вважати конвертитами.
Світська частина собору була невеликою — всього 6 осіб: віденський воєвода М. К. Радзивил, канцлер ВКЛ Лев Сапєга, берестейський староста Дмитро Халецький, кам'янецький каштелян Якуб Претвич, князь Ян Шуйський і якийсь інстигатор Калинський. Це була досить елітна частина, яка представляла найбільшу і найвпливовішу магнетерію ВКЛ, проте, на жаль, златинізовану. Очевидно, Радзивила і Сапєгу також можна називати конвертитами.
Із 151 учасника православного собору духовних налічувалося 74 особи, світських — 77 (п'ятьох учасників собору не вдалося «приписати» до якоїсь з єпархій; це: Григорій — писар, Зубацький Нестер, Зубацький Яхим, священик Сава і священик Наум — сухомський пресвітер).
До складу духовного кола входило 7 представників Східних православних церков, її патріархатів і монастирів.
Склад учасників духовного кола за єпархіями виглядає так: митрополича у двох частинах — 17; пінська — 6, володимирська і берестейська — 2, холмська — 1, луцька і острозька — 22, львівсько-кам'янецька — 10, перемишльська — 7, представники Сходу — 7. На православному соборі не була представлена лише полоцька архієпархія. Єпископів з митрополії було, як відомо, лише двоє — львівський і перемишльський, проте був один екзарх — Нестор Козьменич, заблудівський протопоп. Авторитет духовного кола був підсилений вищою ієрархією зі Сходу. Архімандритів та ігуменів налічувалося 11.
Аналіз складу учасників православного собору дає підстави спростувати кілька історіографічних міфів і зробити певні, на нашу думку, досить вагомі висновки.
По-перше, доля унії залежала не лише від великої кількості представників православних Волині з маєтків князя К. Острозького, як це вважалося раніше. Досить великим було представництво від білорусько-литовських єпархій, особливо з митрополичої з кафедрами у Вільно і Новогрудку.
По-друге, зовсім інакше виглядає теза про засилля протестантів на православному соборі. За конкретними даними, які вдалося зібрати, протестанти були учасниками світського кола православного собору. Проте їх не багато. Цікаво і важливо знати, що й серед учасників унійного собору були особи, небайдужі до протестантів.
По-третє, доля унії вирішувалася не стільки авторитетом і владою князя К. Острозького, скільки авторитетом і впливом монастирів і братств.
Загалом, ситуація з представництвом від єпархій на соборах є дуже симптоматичною. Актуальним залишається висновок Збігнєва Вуйцика про те, що унійна церква мала провід, але залишалася без вірних. У даному випадку йдеться лише про ситуацію, що склалася відразу після собору.
П р о б л е м а л і д е р с т в а н а с о б о р а х
Унійний собор. Собор під проводом митрополита Михайла Рагози прийняв чотири рішення (ухвали). 8 жовтня собор прийняв ухвалу про перехід до унії (т. зв. грамоту Берестейської унії). 9 жовтня було прийнято дві грамоти: про екскомунікацію києво-печерського архімандрит Н. Тура і екскомунікацію Г. Балабана. 10 жовтня було екскомунікованс єпископів М. Копистенського і Г. Балабана, які не прийняли унії, а такої православне духовенство.
Слід також додати: на соборі розглядалося все-таки питання про новий календар. Митрополит і владики погодилися навіть його прийняти, але не змогли домовитися про час введення. Іншим важливим питанням було заснування семінарії. Ієрархи висловилися за розміщення нового закладу у Вільно.
Православний собор. Проблема лідерства на цьому соборі є давно з'ясованою. Так, на засіданнях духовного кола виділявся протосинкел константинопольського патріарха Никифор, який керував нарадами духовного кола, а також ігумени та архімандрити великих монастирів. У середовищі духовних виняткове значення мала присутність на соборі двох єпископів, які залишились у православ'ї, — львівського Гедеона Балабана і перемишльського Михайла Копистенського. Про загальний великий вплив на собор та долю унії князя К. Острозького також добре відомо.
Таким чином, хотілося б підкреслити, що наслідки Берестейської унії ніяк не вкладаються в прокрустове ліжко негативного чи позитивного. Берестейські собори, які засвідчили розкол українсько-білоруського християнства (з 1621 р. існувало дві паралельних київських митрополії: унійна і православна), поклали початок боротьбі Русі з Руссю, в основі котрої знаходилися проблеми формування національної церкви. Відтак зросла національно-конфесійна свідомість, без чого козацькі війни не мали б характеру національно-визвольних. Православний Берестейський собор 1596 р. врятував, без сумніву, українсько-білоруське християнство, яке розквітло в епоху Петра Могили. Унійний собор започаткував релігійно-церковну традицію, яка орієнтувалася на західні взірці, а з плином часу сприяла утвердженню греко-католицизму як однієї з національних конфесій українців. Незважаючи на негативні наслідки міжконфесійної боротьби, які відчуваються й донині, Україна вже в ранньомодерну добу наблизилися до Європи, для якої характерна релігійна модернізація. У цьому вбачається неперехідне значення Берестейської унії як конкретно-історичної події кінця XVI ст.
Актуальність дослідження. Сучасна епоха, характерною ознакою якої є злам стереотипів мислення, формування нових світоглядних орієнтацій,ставить передусім проблему пошуку духовних орієнтирів. За умов культурно-національного відродження України актуалізується проблема своєрідності українства, з’ясування особливостей не тільки українського менталітету, а й духовних феноменів, Української греко-католицької церкви зокрема. Складне й суперечливе явище, яким є греко-католицизм, постало на межі двох християнських культур у період їх найбільш гострого протистояння. В історії українського народу греко-католицька церква відігравала і продовжує відігравати донині досить важливу роль, збагнути яку намагалося не одне покоління дослідників. Природа цього духовного феномену, його вплив на “культурну притомність” українців по-різному оцінювалися в різні періоди, як по-різному оцінювалася і роль окремих визначних постатей в історії греко-католицизму. Постать о.Гавриїла Костельника, опрацьована в його творах концепція греко-католицької церкви, роль отця у Львівському соборі 1946 року нині видаються особливо актуальними, оскільки настав час поглянути на події й осмислити їх без будь-якої політичної чи ідеологічної заангажованості. Створення уніатської церкви внаслідок Берестейської унії 1596 року стало переломною подією не тільки в історії Київського православ'я, а й викликало глибокий резонанс у релігійному, культурному й політичному житті всієї Східної Європи. Події чотирьохсотлітньої давнини донині відбиваються на міжконфесійних взаєминах у християнському світі. Спадщина Берестейської та інших уній східнохристиянських церков з Римом стала нині "каменем спотикання" у католицько-православному екуменічному діалозі. Незважаючи на обопільні заяви про прагнення об‘єднатися протягом століть, полеміка щодо феномену унії не призвела до якогось консенсусу. Політичні події, пов'язані з розпадом Радянського Союзу й утворенням незалежних держав, ще більше розпалили релігійні пристрасті й загострили міжконфесійні чвари. Протистояння двох гілок християнства, всупереч зусиллям багатьох світлих умів з обох сторін, нині відчувається так само гостро, як і чотири століття тому.
Отець Гавриїл Костельник належить до тих церковних діячів ХХ ст., які намагалися збагнути глибинну природу Берестейської унії, простежити її генезу, докладно проаналізувати її ширший історичний, політичний та культурний контекст, вникаючи у взаємини православних та католиків, а також вивчаючи особливості східного й західного християнства, що формувалися в різних історичних обставинах. Йому випала історична доля діяти у критичний час. З одного боку необхідно було поринути у вир внутріцерковної боротьби між прихильниками латинізації УГКЦ та захисниками її "культурної притомності", а з другого - шукати вихід із спроб політизації церкви, перетворення її у цілковитий рупор влади. У такій складній та неоднозначній ситуації 30-40-х років ХХ ст. і Андрей Шептицький, і Гавриїл Костельник визначили єдино прийнятний шлях для церкви - перетворити УГКЦ у стрижень культурно-національного відродження краю, насамперед Галичини. Костельник, як однодумець і послідовник свого духовного наставника, усвідомлював значення УГКЦ у національно-політичних процесах Галичини, тому розгорнув широкі дослідження й полеміку в напрямку відстоювання національних ознак церкви, обгрунтування її ролі в культурному розвитку краю і народу. Вивчення діяльності отця, його творів як доктора філософії має першорядне значення для відтворення цілісної картини складного процесу культурно-національного відродження в Галичині у першій половині ХХ ст., дозволяє глибше зрозуміти суть міжконфесійного протистояння, а також природу греко-католицизму як явища духовного і церковного життя.