Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Лекції-НПУ-для -аспірантів.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
05.08.2019
Размер:
126.21 Кб
Скачать

Початки радянської педагогічної освти у 20-30-их рр. Хх ст.

Двадцяті роки XX століття виявились аж надто несприятливими щодо освітньої галузі. Перша світова війна, революційні події 1917 р. та їхні руйнівні наслідки не обми­нули Київ і Київщину, боляче вдарили по київських навчальних закладах.

Великі потрясіння у ці часи пережив університет Св. Володимира. Після повернен­ня з саратовської евакуації він з березня 1917р. постає перед необхідністю виконання рішень Тимчасового уряду, Української Центральної Ради, а згодом — Гетьманату щодо українізації вищої школи. Але на основі закону про авто­номію університетів університет Св. Володими­ра відмовився стати україномовним. Тому в кінці 1917 р. утворюється Київський ук­раїнський народний університет, який у 1918 р. стає державним і співіснує в одному приміщенні з університетом Св. Володимира. Згодом вони об'єднуються в єдиний Київський університет з двома відділеннями — українським і російським. З повер­ненням у кінці 1919 р. більшовицької влади Київський університет, ректором якого тоді був Є.В.Спекторський, фактично ліквідували: медичний факультет став окремим інститутом, юридичний передали до Інституту народного господарства, а два інші - до Київського інституту народної освіти імені М.П.Драгоманова.

Київські Вищі жіночі педагогічні курси та­кож зазнали втрат. Під час обстрілів та бомбар­дувань Києва заняття відбувались нерегулярно. Курси то приєднували до університету, то зно­ву робили самостійними. Коштів катаст­рофічно не вистачало. Проте, як свідчить підго­товлена директором Г.К.Сусловим "Доповідь про стан факультетів ВЖК в осінньому се­местрі 1919 р. з часу відступу радянської влади до її повернення", обидва семестри

  1. р. визнані такими, що відбулися. Весня­ний семестр 1920 р. позначений деякими нега­тивними змінами. Близько 25% викладацького складу виїхали з Києва. 24 березня 1920 р. за­крились юридичний та історико-філологічний факультети. Про це сповіщає нам у своїй доповідній записці про стан ВЖК на травень

  2. р. їхній останній директор, професор фізико-математичного факультету Київського університету Г.К.Суслов. Влітку 1920 р. керова­ний ним Жіночий університет Св. Ольги (ВЖК) передає до КІНО свій раніше закритий історико-філологічний, а згодом і фізико-математичний факультети. Саме вони стали в Київському інституті народної освіти імені М.П.Драгоманова основою факультету соціаль­ного виховання, зокрема, його шкільного відділу.

Те ж саме відбувається з Київським учи­тельським інститутом, відкритим у 1909 р. віце-головою Фізико-математичного товарист­ва при університеті Св. Володимира К.М.Щербиною. Як свідчить протокол останнього засідання Ради інституту в серпні 1920 р. інститут було разом із студентами І і II курсів переведено до КІНО імені М.П.Драгоманова і з факультетом соціального виховання перетво­рено у "шкільний відділ.

Фребелівський педагогічний інститут при Київському Фребелівському товаристві, засно­ваний у 1907 р. керівником кафедри психіатрії і нервових хвороб Київського університету І.О.Сікорським, батьком знаменитого авіакон­структора І.І.Сікорського, у 1920 р. також вли­вається у факультет соціального виховання КІНО, започатковуючи в ньому дошкільний та лікувально-педагогічний (дефектологічний) відділи.

Географічний інститут, заснований ще у 1869 р., у двадцяті роки XX століття також за­знав великих потрясінь. Його директором тоді був професор Київського університету П.А.Тутковський. В інституті, який готував і вчителів географії, і географів-дослідників, працювали професори університету В.І.Лучицький, О.В.Фомін, М.В.Довнар-Запольський. Восени 1920 р. інститут влився до КІНО імені М.П.Драгоманова і приєднався до факультету професійної освіти, на якому він започаткував природничо-географічний відділ.

Реформу педагогічних навчальних закладів радянський уряд Росії запроектував ще в 1919р. У 1920 р. виходить Статут інсти­тутів народної освіти, за яким інститути є "вищими навчальни­ми закладами, що на основі соціалістичного будівництва мають метою підготовку працівників у га­лузі дошкільній, шкільній і по­зашкільній". Термін на­вчання в інституті - 4 роки. Навчальний рік розбивається на триместри. "Для здійснення своєї мети Інститут Народної Освіти має п'ять відділів: 1) підготовка працівників з дошкільного вихован­ня; 2) підготовка працівників для 1 -го ступеня єдиної трудової школи; 3) підготовка працівників для 2-го ступеня; 4) підготовка інструкторів з трудових процесів; 5) підготовка працівників по­зашкільної освіти".

Київський інститут народної освіти відкри­вався згідно з постановою № 38 Управління ви­щих шкіл м. Києва від 15 липня 1920 р.: "На базі історико-філологічних факультетів колиш­нього університету Св. Володимира та Вищих Жіночих Курсів заснувати Київський інститут народної освіти". Більш пізній документ констатує: "Институт Народного Образования им. М.П.Драгоманова в Киеве (улица Королен­ко, быв. Владимирская, № 58) существует с 15-го июля 1920 года, будучи преобразован из Киевского университета, основанного в 1834 году. При преобразовании, кроме университе­та, в институт были влиты Киевские Высшие Женские Курсы, Киевский державный украин­ский университет, Учительский институт, Фребелевский институт и Географический инсти­тут, а с осени 1921 года - еще временные Педагогические курсы и часть Народного уни­верситета - Политехникума".

На засіданні вищої наукової ради при Уп­равлінні вищих шкіл Києва, що відбулося 20 липня 1920 р., розглядалося питання про ор­ганізацію діяльності нового навчального закла­ду. Рада визначила основне положення Київського інституту народної освіти й утвори­ла комісію у складі 34 осіб. Ця комісія розро­била "Положення про управління ІНО". За ним Інститут очолювало бюро, до складу якого вхо­дили ректор (він же й політкомісар), заступник політкомісара, проректор, секретар, декани факультетів, два представники студкому.

Педагогізація навчального процесу в КІНО зустріла опір з боку старої російської професу­ри і з боку української національно свідомої наукової інтелігенції. Якщо перша вбачала в ре­формі загрозу втрати імперських позицій у на­уково-культурному житті України, то друга ро­зуміла небезпеку для розвитку української науки і культури.

Боротьба цих тенденцій відбувалася і в правлінні ІНО. Його ректор у 1921 -1924 рр., суспільствознавець М.І.Лобода, був рішучим противником суцільної педагогізації навчаль­ного процесу, а проректор К.ФЛебединцев, де­кан факультету соціального виховання Я.Ф.Чепіга (Зеленцевич) і декан факультету професійної освіти С.А.Ананьїн, навпаки, відкидали університетську систему освіти. Нейтральної позиції дотримувався секретар правління Б.В.Якубський.

Спочатку в Інституті народної освіти було два факультети: шкільний і дошкільний. Третім став лікувально-педагогічний факультет, відкритий ще восени 1919 р. при Вищих педа­гогічних курсах 2-го Товариства професорів і навчателів і повністю включений до складу Уп­равління вищих шкіл 31 серпня 1920 р.

Структура шкільного факультету була складною. Він мав два відділення: гуманітарне і природниче.

Гуманітарне відділення об'єднувало шість циклів: філософський, лінгвістичний, літератур­ний, історичний, історії мистецтв, соціально-історичний.

Природниче відділення мало п'ятнадцять циклів, які об'єднувалися в п'ять споріднених підвідділів: фізико-математичний з математич­ним, механічним, фізичним, астрономо-геодезичним, геофізичним циклами; неживої приро­ди з циклами: хімічним, геологічним; живої природи, ботаніки, зоології, антрополого-географічним; географічний з природничо-гео­графічним, економічно-географічним циклами; агрономічний, що об'єднував фітотехнічний, біотехнічний, економічно-господарський підвідділи.

Питання вдосконалення структури шкіль­ного факультету обговорювалося на засіданні його ради, де й було вирішено поділити факуль­тет на два відділи, надавши кожному з них пра­ва факультетів. З цим рішенням президія інституту погодилася, і воно було схвалене Уп­равлінням вищих шкіл 1 вересня 1920 р. На кожному з відділів було утворено ради.

У перспективі передбачалося відкрити факультети позашкільної освіти і трудових процесів.

Прийом студентів на перший курс розпо­чався 5 липня 1920 р. приймальною комісією, затвердженою УВШ ще до офіційного повідо­млення про створення КІНО. Для популяри­зації нового закладу та якнайширшого залучен­ня до навчання працюючої молоді про прийом студентів було оголошено в пресі, велася робо­та з профспілковими, різними культурними, медичними, педагогічними та іншими ор­ганізаціями.

Прийом довелося продовжити до 5 серпня, а потім - до вересня у зв'язку з тим, що сільська молодь була зайнята на сільськогоспо­дарських роботах.

Робота ця велася за інструкцією НКО від З травня 1920 р. про прийом до вузів, у якій на­креслювалася низка заходів, спрямованих на демократизацію складу студентів. У інструкції зазначалося, що в першу чергу приймаються діти робітників, членів виробничих профспілок, комсомольці, члени Комуністич­ної партії більшовиків України.

Такий підхід негативно позначився на рівні навчального процесу, оскільки було прийнято багато студентів з досить низьким рівнем знань, без підготовки до сприймання наукової інформації.

Усього до інституту було подано 4111 заяв, а прийнято 1119 студентів. З колишніх жіно­чих курсів та вчительського інституту на пер­ший курс прийняли 14 студентів. На другий курс шкільного, другий, третій і четвертий кур­си дошкільного факультету з вузів, на базі яких було створено КІНО, перевели ще 3012 юнаків і дівчат. Таким чином, на початок 1920/21 на­вчального року в інституті навчалося 4145 сту­дентів.

Незважаючи на те, що КІНО створювався як педагогічний заклад, його навчальний про­цес лишався таким, як у вузах, на базі яких він був утворений. Цей процес проходив непла­номірно, особливо на початку року. Лекції та практичні заняття, передбачені планом, прово­дилися не завжди. Це стосувалося насамперед дисциплін, що мали читатися українською мо­вою, оскільки не вистачало викладачів, які во­лоділи нею.

Переважна більшість професорів та викла­дачів інституту в читанні лекцій дотримувалися старих програм та орієнтувалися на підручни­ки, видані в дореволюційний період. Вони чи­нили перешкоди запровадженню української мови при викладанні навчальних дисциплін і тим самим протистояли розбудові української вищої школи.

Незважаючи на труднощі того періоду, ак­тивність студентів-першокурсників була до­сить високою. Так, наприклад, найбільші ауди­торії, розраховані на 1000 осіб, не вміщали всіх бажаючих потрапити на лекції.

Навчально-матеріальною базою, на якій розпочав свою роботу КІНО, було приміщення колишнього університету Св. Володимира та частина приміщень, що раніше належали інститутам, у тому числі кабінети, лабораторії та бібліотека.

Протягом чотирьох років Першої світової та трьох років громадянської воєн приміщення не ремонтувалися, обладнання кабінетів не тільки не поповнювалося, а руйнувалося через часту зміну влади, характерну для Києва 1917-1920 рр. В інформації керівництва інституту наприкінці 1920 р. констатувалося, що дах зіпсований, вода протікає крізь стелю, потрапляє на цінне обладнання, яке іржавіє та псується, гниють дерев'яні частини приладів, лопаються водопровідні труби, світло ледь жевріє.

Перший рік роботи інституту був роком організаційного будівництва самого навчально­го закладу, пошуків форм і методів роботи з но­вим складом студентів, залучення нових викла­дацьких кадрів, освоєння нової матеріальної бази і пристосування її до нових завдань.

У червні 1921р. відбулася Всеукраїнська нарада з питань освіти. На засіданнях секцій було опрацьовано і схвалено питання соціаль­ної, професійної і політичної підготовки сту­дентів. Відповідно до завдань підготовки працівників освіти для системи професійних навчальних закладів та для проведення політико-освітньої роботи серед широких мас вважа­лося, що інститути народної освіти, покликані здійснювати цю роботу, повинні мати й відповідні факультети, а саме: соціального ви­ховання (соцвих), професійної освіти (профос), політосвіти (політос).

Нарада наголошувала, що особливу увагу слід приділяти реорганізації старої вищої шко­ли в інститути за виробничою та функціональ­ною ознаками. У зв'язку з цим, істотні зміни відбулися й у структурі Київського ІНО (КІНО). Наступний навчальний рік (1921/22) розпочався вже за • новою організаційною структурою. Було створено два факультети: соціального виховання та професійної освіти, відкрито однорічний підготовчий, так званий основний факультет. Термін навчання в інсти­туті разом із навчанням на основному факуль­теті став чотирирічним.

Факультет соціального виховання мав готу­вати працівників вищої кваліфікації для робо­ти в закладах соціального виховання (дитячому садку, дитбудинку, школі). До його складу вхо­дили такі відділи: а) шкільний, що готував працівників для масової школи; б) дошкільний; в) лікувально-педагогічний, який готував спеціалістів-педагогів для роботи з розумово відсталими, морально дефективними, глу­хонімими та сліпими дітьми. Комплектування цього факультету передбачалося проводити за рахунок практичних працівників системи соціального виховання, а також випускників профшкіл і технікумів.

Факультет професійної освіти готував керівників і викладачів профшкіл, шкіл ФЗН і частково технікумів. Випускник факультету мав бути фахівцем в одній із галузей народного господарства і водночас педагогом. Тому ком­плектувався цей факультет у такий спосіб: на перший курс основного відділу приймали тих, хто закінчив профшколи; на другий - випуск­ників технікумів зі стажем практичної роботи і на третій — випускників інститутів. Факуль­тет мав соціально-історичний, фізико-математичний, літературно-лінгвістичний та природ­ничо-географічний відділи. Кожний відділ поділявся на секції. Випускник факультету профосвіти набував кваліфікації "керівника-організатора" з відповідної дисципліни - історії, математики, фізики, географії, мови та літератури — у профшколі чи технікумі. У 1922/23 навчальному році структура інституту знову змінилася. На факультеті соціального виховання шкільний і дошкільний відділи зливаються в єдиний шкільний. Основна загальноосвітня і педа­гогічна підготовка здійснювалася на першому та другому курсах спільно для шкільного та лікувально-педагогічного відділів, спеціалізація здійснювалася на останньому третьому курсі.

Сталися й певні зміни на факультеті про­фесійної освіти. Тут з'явилося ще два відділи: хімічний і філософсько-педагогічний. Було за­крито "основний факультет", на якому готува­ли до навчання на спеціальних факультетах. Навчання в інституті лишалося трирічним.

1924 року дефектологічний відділ на факультеті соціального виховання закрили, через рік там було знову організовано два відділи: шкільний і дошкільний. Шкільний відділ, у свою чергу, поділявся на три цикли: суспільний, біологічний і фізико-математичний. Розподіл за циклами передбачався лише на останньому курсі. Тепер навчання в інституті стало чоти­рирічним.

Навчальний процес ускладнювався ще й тому, що за розпорядженням влади звільняли­ся викладачі, які брали участь у національно-визвольних рухах 1917—1920 рр. Тому у вищих навчальних закладах Києва, зокрема й у КІНО, втратили професорів, відомих учених — таких, як М.П.Василенко, С.О.Єфремов, В.М.Чехівський, С.С.Остапенко, С.М.Драгоманов.

Щоб хоч якоюсь мірою забезпечити підго­товку педагогічних кадрів, у КІНО було створе­но на правах факультету так званий основний курс, деканом якого був призначений О.П.Оглоблін, а секретарем — відомий згодом історик О.Ю.Гермайзе. На цьому курсі, що функціону­вав протягом 1921-1923 рр., кращі студенти готувалися до майбутньої праці у вищій школі. Серед викладачів основного курсу були ко­лишні університетські професори і молоді вчені з середовища української інтелігенції — мовознавці О.Б.Курило та Д.Д.Дудар, літерату­рознавець Б.В.Якубський, мистецтвознавці Ю.С.Михайлів, П.В.Носко.

На факультеті професійної освіти, який об'єднав два факультети колишнього універси­тету — історико-філологічний (тепер відділ гуманітарних наук) і фізико-математичний (те­пер відділ точних наук), було створено факультетські ради (комісії) й основні кафедри з головних наукових дисциплін.

У квітні 1922 р. факультетською комісією були обрані професори по кафедрах гуманітар­ного відділу: філософії — О.Л.Гіляров, педа­гогіки - С.А.Ананьїн, стародавньої історії — О.І.Покровський, середньовічної й нової історії - Л.М.Беркут, історії України — О.С.Грушевський (стародавній період), О.П.Оглоблін (нові часи), історії Росії — П.П.Смирнов, археології — В.Ю.Данилович, історії ук­раїнської літератури — М.М.Марковський (давній період), С.О.Єфремов (новий період), історії російської літератури — А.М.Лобода, історії української мови — Є.К.Тимченко, історії російської мови — М.К.Грунський, порівняльного мовознавства — М.Я.Калинович, романо-германської філології — М.А.Гуницький, історії слов'ян - М.П.Василенко, історії мистецтва - Г.Г.Павлуцький, теорії й історії соціалізму — М. І. Лобода. Тимчасово вакантни­ми лишалися посади професорів кафедр психо­логії, класичної філології та політичної економії.

Згадуючи ті часи, професор О.П.Оглоблін писав, що відділ гуманітарних наук КІНО фак­тично перейшов до української національної професури, що саме вона "робила погоду" в на­вчальному процесі. Однак кафедри на відділі точних наук залишалися міцно в руках старої професури. Зокрема, в 20-х роках студентам читали лекції такі викладачі та відомі вчені, як: математики Б.Я.Букреєв, академік ВУАН з 1919 р. Д.О.Граве, "академік ВУАН з 1922 р. М.М.Крилов, фізик-експериментатор, академік ВУАН з 1922 р. И.И.Косоногов, професори П.Г.Лапинський, Л.И.Кордиша. Природничі дисципліни викладали академіки О.В.Фомін, М.Г.Холодний, професори М.М.Воскобойников, В.В.Артоболевський. Серед викладачів гео­графії, геології, мінералогії були академіки П.АТутковський, В.І.Лучицький, К.Г.Воблий. Курси хімічних дисциплін читали професори Я.Н.Борзиловський, С.М.Реформатський, І.В.Єгоров. Ці вчені досить високо піднесли рівень української науки.

Разом із тим в інституті активно впровад­жувалися і різного типу навчальні експеримен­ти, нерідко сумнівного характеру. Так, було скасовано лекційну систему навчання й запро­ваджено лабораторні методи навчання. Ця практика особливо активізувалася у 1924-1925 рр., коли ректором інституту був О.О.Карпенко, рішучий прихильник беззасте­режної педагогізації навчального процесу. Проректором у цей час був професор Б.В.Якубський, а секретарем- професор-літературознавець П.П.Филипович. Саме цей час інститут непомітно втратив ім'я М.П.Драгоманова, а з 1926 р. перестав титулуватися вищим, перетворившись просто в Інститут народної освіти, аналогічний тим, які діяли в інших містах України.

У 1925-1929 рр. ректором КІНО був про­фесор С.М. Семко-Козачук. У цей час відновили читання лекцій, причому загальні й спеціальні курси читали, крім вищеназваних, й талановиті вчені молодшої генерації: літературознавець М.К.Зеров, лекції якого приходили слухати не тільки філологи, а й студенти природничих спеціальностей, талановитий математик М.П.Кравчук, історик-економіст Б.Є.Радзиковський, математик-методист К.Ф.Лебединцев, зоолог Д.О.Белінг.

Ці вчені, продовжуючи кращі універси­тетські традиції, поєднували педагогічну працю з науковим пошуком, використовували резуль­тати своїх досліджень при читанні лекцій та на організованих ними спецсемінарах. Власне, в аудиторіях, кабінетах, лабораторіях став домінувати дух справжньої науки. Переборю­ючи насаджувані "згори" і підтримувані окре­мими студентами-кар'єристами догматизм і спрощенство, вчені заклали в це перше деся­тиріччя діяльності інституту основи справжньої професіоналізації у підготовці не тільки вчительських кадрів, а й спеціалістів у царині гуманітарних та природничих наук.

У 1927/28 навчальному році в інституті бу­ло відкрито польський і єврейський відділи, а також екстернат.

Влітку 1929 р. розпорядженням НКО УРСР київські педагогічні технікуми були влиті у факультет соціального виховання КІНО. На їхній базі створили так званий відділ молодшо­го концентру, який мав готувати вчителів для початкових класів і який у середині 1929/30 навчального року було об'єднано із шкільним відділом факультету. У цьому ж році відкрили нові відділи: фізкультури та дефектологічний, до інституту приєднали Київські курси інозем­них мов. На факультеті професійної освіти відкрилися хімічний факультет з фізико-хімічним та агрономічним відділами, організу­вався геолого-географічний відділ.

Тоді ж розпочали роботу курси, які готува­ли до вступу в інститут абітурієнтів з робітни­чо-селянського середовища.

Саме життя вимагало створення підготов­чих відділів для навчання у вузах. Виникли так звані робітничі факультети, планомірне розгор­тання яких розпочалося після виходу в 1921 р. декрету Раднаркому УРСР "Про організацію робітничих факультетів".

Перед робітничими факультетами ставило­ся подвійне завдання: а) підготувати робітників до навчання у вищій школі; б) забезпечити про­летарський вплив на хід перебудови вищої школи.

Вважалося, що оскільки робітфаки були орієнтовані на індустріальних робітників із ви­робничим стажем та селян із досвідом роботи в сільському господарстві, то створюватися вони мали при індустріальних та сільськогоспо­дарських вузах, а при інститутах народної освіти та інших неіндустріальних і несільсько-господарських вузах організовувалися довгот­ривалі курси, пов'язані з відповідним вироб­ництвом.

20 вересня 1922 р. колегія НКО УРСР прийняла постанову про створення таких курсів "по педагогічній вертикалі". Вони відкривалися при Харківському і Київському інститутах народної освіти. Для матеріального забезпечення слухачів було виділено 250 сти­пендій. Навчання на курсах, як і на робітфаках, спочатку мало бути дворічним, але наприкінці того ж 1922 р. його продовжили до трьох років. На початку 1923 р. курси було перетворено у робітничі факультети.

Як на курси, так і на робітфак КІНО зараху­вання проводилося за відрядженням різних ор­ганізацій. Перший набір становив 103 студенти, а після проведеної в тому ж році чистки залиши­лося 87. Результати роботи комісії по чистці роз­глядалися на зборах робітфаківців. Список тих, кого, на думку комісії, належало відрахувати, було схвалено одноголосно. Склад студентів, які залишилися після чистки, такий: робітників - 60, селян - 22, інших - 5, членів і кандидатів ВКП(б) - 16, комсомольців - 29, решта без­партійні; українців - 31, росіян - 3, євреїв - 50, поляків - 1, інших національностей - 2, чо­ловіків - 48, жінок - 39. За освітньою підготов­кою склад був строкатий. Частина робітфаківців закінчила земську чи церковнопарафіяльну школи, були й такі, що взагалі ніде не вчилися і грамоту опанували самотужки.

Усе це потребувало особливої уваги до ор­ганізації навчальної роботи. Керівництво КІНО виділило досвідчених викладачів, які лояльно ставилися до самої ідеї створення робітфаку, а завідувачем навчальної частини цього факуль­тету став відомий учений-філолог професор М.К.Грунський.

Матеріальний стан студентів був скрутним. Лише в березні 1923 р. їм регулярно почали відпускатися обіди. На сніданок і вечерю робітфаківець одержував 600 грамів хліба, 5 зо­лотників цукру й стільки ж сала.

Незважаючи на несприятливі матеріально-побутові умови (мізерний пайок, холод у на­вчальних аудиторіях і гуртожитках, брак підручників), від самого початку діяльності робітфаку вчорашні робітники і селяни з вели­ким ентузіазмом штурмували вершини науки. Вони не висловлювали незадоволення або скарг, свідомо і по-товариському ставилися один до одного, розуміли причини своєї побу­тової невлаштованості й твердо вірили, що ви­конують поставлені завдання. Так характеризу­вав перший рік роботи робітфаку професор М.К.Грунський.

З робітфаку КІНО вийшли письменник О.Є.Корнійчук, професори С.Ф.Фещенко і О.М.Русько, доцент П.Ф.Нагорний та багато інших.

Робітфаківці, незважаючи на недостатню попередню підготовку, впевнено йшли до своєї мети - знань. Це були люди здебільшо­го дорослі, з життєвим досвідом, високою свідомістю. Перший випуск робітфаку відбув­ся в червні 1925 р. Тоді ж інститут знову прийняв у свої стіни 99 робітфаківців. У книжці "Робфак Київського інституту народ­ної освіти (1923—1925 рр.)" професор М.К.Грунський, звертаючись до першого ви­пуску робітфаківців, писав: "Тяжким трудом, величезною працею дійшли ви до вищої освіти".

Важливим чинником "пролетаризації" інституту був порядок комплектування сту­дентів, встановлений 1921 р., коли до інституту почали приймати за відрядженням профспілок, партійних органів, військових час­тин та комітетів незаможних селян.

Згодом правила прийому до інституту за­знали змін, було запроваджено конкурсну сис­тему. Відзначивши певні досягнення в залу­ченні до вузів робітничо-селянської молоді і трудової інтелігенції, ВУЦВК і РНК УРСР рішенням від 8 вересня 1926 р. скасували сис­тему розкладки місць для приймання до вузів, залишивши її лише для робітфаківців та осіб, відряджених з інших республік. Тоді ж в інсти­туті було введено стипендіальне забезпечення студентства.

Для поліпшення матеріального становища студентів, вихідців із робітничого середовища і трудового селянства, ВУЦВК встановив сти­пендії, хоч кількість їх була недостатня, а розмір такий, що не забезпечував прожитково­го мінімуму. Тому до 1924/25 навчального ро­ку, крім стипендій, існував порядок постачання цієї категорії студентів продовольством та одя­гом. Стипендії видавалися повністю грошима або продуктами, але не більше половини вар­тості стипендії. Раніше постановою від 2 серп­ня 1922 р. при ВУЦВК було створено Всеук­раїнський комітет сприяння студентам вищих навчальних закладів.

Завдання комітетів полягало в турботі про поліпшення житлово-побутових умов студент­ства, в організації гуртожитків, відкритті їда­лень та різних майстерень побутового обслуго­вування. Гуртожитки, де жили студенти КІНО, містилися на вулиці Трьохсвятительській, поблизу Володимирської гірки.

На допомогу студентам залучалася також широка громадськість. Так, у грудні 1923 р. в VPCP проводився "Тиждень допомоги проле­тарському студентству".

Рішенням Раднаркому УРСР від 28 січня 1922 р. для студентів було запроваджено пільговий тариф на проїзд залізницею і водним шляхом із знижкою 50% вартості квитка для всіх, а для стипендіатів — безкоштовний, напівстипендіати платили 25% вартості проїзду. Такі ж пільги надавалися студентам, які їздили в наукові відрядження чи на екс­курсії. Студенти користувалися також пільго­вим проїздом у трамваях, пільговими квитками до театрів і кіно.

Починаючи з 1923/24 навчального року, різко збільшується матеріальна допомога інститутові з боку держави. У 1925/26 навчаль­ному році інститут видав 652 стипендії, у 1926/27 - 764, у 1927/28 - 780, 1928/29 -960, а у 1929/30 - 1137. Крім того, 264 сти­пендії одержували робітфаківці. Але, незважа­ючи на щорічне невпинне зростання кількості стипендій в інституті, їх не вистачало для всіх студентів. Складною лишалася в ІНО й пробле­ма забезпечення студентів житлом.

Дуже важливою і непростою проблемою було забезпечення інституту науково-педа­гогічними кадрами.

На початку 20-х років значна частина про­фесури київських вузів залишила місто. Тільки з Вищих жіночих курсів разом з денікінцями виїхало 22 професори і 5 асистентів, тобто 25% усього професорсько-викладацького складу. Незначна частина з них потім повернулася, але більшість залишилась в еміграції.

У цей період в інституті все ж продовжу­вали працювати викладачами визначні вчені старшої генерації. Залучення їх до навчальної роботи у вузі поєднувалося з добором і підго­товкою нових педагогічних кадрів. В інституті розпочали свою викладацьку діяльність М.М.Грищенко, згодом доктор педагогічних наук, професор С.Х.Чавдаров, який став відо­мим ученим-педагогом, заслуженим діячем науки УРСР, членом-кореспондентом Ака­демії педагогічних наук СРСР, П.К.Волинський, професор, протягом тривалого періоду керівник факультету української філології, та ін.

Внаслідок ужитих заходів проблему забез­печення Київського інституту народної освіти науково-педагогічними кадрами на кінець 20-х років в основному було розв'язано.

Спершу науковій роботі в інституті не на­давали належного значення. Вважалося, що нею мають займатися створені паралельно на­уково-дослідні кафедри. І все-таки викладачі КІНО поєднували педагогічну діяльність з на­уковою, причому так успішно, що з 1926 р. по­чали виходити "Записки Київського інституту народної освіти імені М.П.Драгоманова", в яких оприлюднювався науковий доробок інституту.

Науковці інституту працювали також над підготовкою різноманітної навчально-мето­дичної документації для вузів, були авторами багатьох вузівських підручників, якими трива­лий час користувалися студенти вищої школи.

У перші роки існування інституту керівництво адміністративно-господарською і навчально-науковою роботою здійснювали ректор і політкомісар. їхні взаємини, права та обов'язки визначалися спеціальною інструкцією, затвердженою Наркомосом. Рек­тор був "відповідальним завідуючим інституту", а політкомісар — "відповідальним представни­ком державної влади". Існувало також бюро інституту, до складу якого, крім ректора і політкомісара, входили декани факультетів.

З 1927 р. інститутом почало керувати правління, куди входили ректор (голова), його помічники, декани факультетів та представни­ки студентства. Правління затверджувалося Наркомосвітою на один рік. На такий же період призначався колегією НКО УРСР і ректор.

Не рідше, ніж раз на рік, на загальних збо­рах викладачів, студентів і представників гро­мадськості керівники звітували про роботу інституту.

Керівними органами на факультетах були деканати й циклові (предметні) комісії.

Кандидатуру декана висував колектив фа­культету і на подання правління інституту вона затверджувалася НКО УРСР строком на один рік. Крім того, до складу факультетської комісії входили голови, їхні заступники й секретарі всіх циклових комісій даного факультету, а та­кож секретар комісії (з числа викладачів).

Факультетські комісії виконували значну методичну й організаційну роботу, готували проекти навчальних планів, координували діяльність усіх циклових комісій факультету, контролювали методи викладання та їх удоско­налення, визначали умови переведення сту­дентів з курсу на курс, розглядали і подавали на затвердження правління інституту постанови циклових комісій, що мали принципове зна­чення, обговорювали кандидатури на посади викладачів, висунуті цикловими комісіями, розглядали та затверджували кошториси фа­культету, рекомендували випускників для на­вчання в аспірантурі тощо.

Кількість циклових комісій визначалася факультетською комісією. Так, на факультеті соціального виховання, як і на факультеті про­фесійної освіти, працювали педагогічна, соціально-економічна і природнича комісії.

Педагогічна комісія забезпечувала викла­дання таких дисциплін: історія педагогіки, аналіз сучасних педагогічних течій, дидактика, педагогіка колективу, педагогіка особи, шкільна гігієна, співи, праця в майстернях, фізкультура. Соціально-економічна комісія здійснювала ви­кладання економічної географії, політекономії з економічною політикою, методів суспільствоз­навства, історії класової боротьби, історичного матеріалізму, мовознавства, історії літератури, іноземної мови. Природнича комісія об'єднува­ла викладання математики, фізики, хімії, приро­дознавства (мінералогія, ботаніка, біологія), ана­томії та фізіології. До її компетенції входила і методика викладання цих предметів, ор­ганізація педпрактики.

Предметні комісії розподіляли викладачів і науковців для роботи у підвідомчих комісіях, навчальне навантаження викладачів, розробля­ли й затверджували програми, робочі плани, методи викладання, контролювали навчальний процес, керували допоміжними службами, роз­глядали кошторисні затрати, висували канди­датів на посади професорів, викладачів, науко­вих працівників, рекомендували випускників вузу для наукової роботи.

Предметним комісіям надавалася широка ініціатива у запровадженні нових методів, удо­сконаленні програм, робочих планів, створенні навчально-допоміжних установ тощо. Вони узагальнювали й поширювали передовий педа­гогічний досвід серед викладачів, особливо мо­лодих.

І все ж Інститут народної освіти не міг повністю задовольнити потреби народного гос­подарства та культурного будівництва у кваліфікованих кадрах. Виникла необхідність створити на його базі галузеві інститути, які го­тували б спеціалістів для різних галузей народ­ного господарства і культури.

Настала пора нового реформування вищої школи й зміни структури Київського інституту народної освіти імені М.П.Драгоманова.

Реформа освіти у 20-ті роки вимагала ство­рення мережі педагогічних вищих і се­редніх спеціальних закладів. У вересні 1930 р. Раднарком УРСР прийняв постанову "Про реорганізацію мережі системи педа­гогічної освіти".

У зв'язку з цим відбулася реорганізація і Київського інституту народної освіти. Так, на базі факультету професійної освіти утворилися два самостійних інститути — педагогічний про­фесійної освіти і фізико-хіміко-математичний. Останній, як і аналогічні інститути в Харкові та Одесі, призначався для підготовки вчителів ви­щої школи відповідних спеціальностей. 31933 р. вони увійшли до складу Київського державного університету.

На базі факультету соціального виховання у 1930 р. у складі КІНО було створено на­вчальний заклад — Київський інститут соціаль­ного виховання, який у перший рік свого існування мав таку структурну будову: шкільний факультет з чотирма відділами (історико-економічний, мовно-літературний, агро­біологічний і техно-математичний); педолого-педагогічний із дошкільним, дефектологічним і педолого-педагогічним відділами; позашкіль­ний, який мав два відділи — дитячого ко­муністичного руху для підготовки методистів міських та районних бюро піонерів і завідую­чих кабінетами та власне позашкільний, який випускав організаторів-методистів технічних станцій, дитячих бібліотек, театрів, кіно і викладачів позашкільного виховання педа­гогічних технікумів.

Того ж року при інституті було відкрито й робітфак.

Першим директором Київського інституту соціального виховання став Микита Минович Грищенко, який доклав багато сил для створення нового вищого педагогічного навчального закладу.

Перспективи здійснення загальнообов'яз­кового початкового навчання, розширення мережі загальноосвітніх середніх шкіл, дитя­чих дошкільних закладів та позашкільного ви­ховання поставили на порядок дня питання про забезпечення цих закладів кваліфіковани­ми педагогічними кадрами.

Діючі навчальні педагогічні заклади - інститути соціального виховання та про­фесійної освіти - не могли упоратися з цим за­вданням, та й підготовка, яку вони давали май­бутнім педагогам, не відповідала новим вимогам.

Складним для Інституту соціального вихо­вання був 1930/31 навчальний рік. Створюва­лися нові кафедри, добиралися професорсько-викладацькі кадри, яких не вистачало, організовувалися лабораторії тощо. Особливо гостро стояло питання комплектування інсти­туту студентами та розгортання навчального процесу. Незважаючи на великі труднощі, ко­лектив інституту брав активну участь у прове­денні культурно-освітніх заходів за межами інституту, обслуговуючи 27 райбаз заочного навчання, організову­вав і проводив сесію студентів Всеукраїнсь­кого інституту підви­щення кваліфікації педагогів, півтора­місячні курси інспек­торів народної освіти. Особливо велику ро­боту зі здійснення за­вдань культурної революції, зокрема ліквідації неписьменності, проводили студенти.

10 липня 1933 р. питання про систему підготовки педагогічних кадрів і мережу педзакладів на 1933/34 навчальний рік обговорюва­лося і вирішувалося колегією НКО УРСР. Було запроваджено нову систему і визначено номен­клатуру профілів підготовки педагогічних кадрів. Замість інститутів соціального вихован­ня і педагогічних інститутів професійної освіти було вирішено створити єдиний тип вищого педагогічного навчального закладу - педа­гогічний інститут.

Так 1933 року утворився Київський педа­гогічний інститут.

На початок 1933/34 навчального року інститут мав такі відділи: математичний, фізич­ний, хімічний, географічний, біологічний, істо­ричний, мовно-літературний, дошкільний, педагогічний, шкільно-педагогічний, позаш­кільний, комуністичного дитячого руху, на базі яких наступного року було створено факульте­ти - історичний, мовно-літературний, фізико-математичний, біохімічний (існував до 1938 р.), географічний. У червні 1936 р. інститу­тові присвоєно ім'я О.М.Горького. Тоді ж було відкрито вечірній відділ.