13

Лекція 3. Українська демографічна думка. Питання:

1. Формування демографічної думки в Україні в XVIII сторіччі.

2. Розвиток демографічної думки в Україні у XIX — на поч. XX ст.

3. Розвиток демографічної думки в Україні за радянської доби та у сучасних умовах

1.Формування демографічної думки в Україні в XVIII сторіччі.

Перші ознаки зарод­ження демографічної думки в Україні слід від­нести до зламу XVII—XVIII ст. Її фундато­ром став перший український державознавець і поет Климентій Зиновіїв, який створив у віршованій формі енциклопедію способу жит­тя українського народу того часу. В ній наявні спостереження суто демографічного характе­ру: К.Зиновіїв відзначає такі демографічні па­радокси, як неплідність, народження близню­ків, народження дітей поза шлюбом, дітовбив­ство. Він засуджує ранні шлюби, які не були тоді дивиною. На його думку, найбільш оптимальний вік для укладання першого шлюбу не має бути нижче ніж 20 років для нареченого та 15 років — для нареченої. Виходячи із сімейно-шлюбної доктрини православної цер­кви, він виступив проти укладання третіх і чет­вертих шлюбів, які на той час, попри заборону церкви, дістали в Україні широке розповсюд­ження. К.Зиновіїв обстоював етнічну ендога­мію шлюбу, виступаючи проти його конфе­сійної гомогамії. Він також відзначав більш високу смертність серед чоловіків і кількісну перевагу жінок в українському суспільстві тих часів як результат постійних війн.

Виникнення демографічного знання по­в'язане з формуванням відповідного поняттєвого апарату й термінології. Й тут значно випередив добу український державознавець Г. Новицький. Це йому належить термін "велелюдство" (прообраз терміна "народонасе­лення"). Він запропонував його ще 1715 р. Г. Новицький розумів категорію сукупності людей стосовно сучасної йому історико-географічної реальності у подвійному значенні: як множину, складену із значної кількості людей, та як оцінку чисельності народів у порівняльній формі. Оригінал цієї праці був опублікований тільки 1884 р., тому його ідеї виявилися невідомими його сучасникам.

Безпосереднє статистичне вивчення народонаселення України налічує більш ніж двохсотрічну історію. Відомості про чисельність дворів, спостере­ження про міру заселеності з'являються у 20-30-ті рр. XVIII ст. у працях І. Кирилова та Г. Юнкера. Відомості ці, проте, стосувалися тільки Лівобережної України. У праці І. Кирилова "Квіту­чий стан Всеросійської держави" надавалися дані про "дворову кількість" козаків та посполитих регіональної подвірної ревізії 1723 р., а також про чисельність дворових козаків у полках Слобідської України.

Г. Юнкер був першим, хто звернув увагу на причини, що стримували зростання заселеності краю. Ця тема дістала розвиток в "Екстракті про знесилення слобідських полків", складеному наприкінці 50-на поч. 60-х рр. XVIII ст. у Військовій колегії. Він відзначав вплив державної політики на заселення степових окраїн країни, в першу чергу територій слобідських полків і зазначив, що політика військово-держав­ної експлуатації й свавілля старшин викликали масову втечу людей, що мешкали в полках, у результаті чого за 1733-1759 рр. в них поменшало більш ніж на 82 тисячі душ чоловічої статі.

Наприкінці 60-х рр.. XVIII ст. було складено описання земель донських козаків відомим українським істориком О. Ригельманом. Тут уперше повідомлялася загальна чисельність і становий склад чоловічого населення Донського краю, які до того часу залишалися невідомими. При визначенні чисельності станових груп, включаючи регулярні війська, козацтво, українців на Дону, він застосував принципи політичної арифметики, що було новиною у державознавстві того часу. Йому ж належить пріоритет (1785— 1786 рр.) у визначенні чисельності населення України на середину XVII ст. Використовуючи метод політичної арифметики, вчений визначив кількість мешканців території, що перебувала під владою уряду Б.Хмель­ницького під час возз'єднання України з Росією 1654 р. Вона становила 4 млн. осіб. Як це часто трапляється з видатними працями славнозвісних дослідників, розрахунки О. Ригельмана виявилися невідомими широким колам його сучасників і були опубліковані лише 1847 р. Його "Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі" в 4-х томах була незаслужено забута й не використо­вувалася наступними генераціями дослідників.

Розвиткові демографічної думки в Лівобережній Україні аж до 60-х рр. XVIII ст. перешкоджало те, що у регіональних ревізіях враховували тільки кількість дворів або, як її офіційно іменували в ревізійній документації, "подвірну кількість". Тому в 1763-1764 рр. при проведенні чергової регіо­нальної ревізії козаків і посполитих подвірний принцип обліку був доповнений принципом подушного обліку чоловіків відповідних станових категорій, з записом їх віку та відношення до глави господарства й сім'ї.

Ревізія 1763—1764 рр. виявила, що демографічний потенціал України або не поступається за чисельністю, або переважає розміри населення багатьох держав Європи того часу. Українське державознавство переходить до більш ємного й багатого за соціально-економічним змістом поняття про чисельність народу". Ревізія 1763-1764 рр. - важливий момент у становленні демографічної думки в Україні й свого роду хронологічна межа між передісторією та власне історією демографічної думки в нашій країні.

В її розвиток вагомий внесок зробив П. Румянцев, який очолював Малоросійську колегію в 1765-1782 рр. За його ініціативою було прове­дене генеральне описання Лівобережної України 1765-1769 рр. Вона вперше поєднала проведення демографічного перепису із складанням майно­вого цензу. Незважаючи на те, що старшина, чиновники и духівництво не підлягали подушному обліку, їхнє нерухоме майно (земельні угіддя, будинки и господарчі будівлі) було, переписане. Вперше були враховані не тільки чоловічі, а й жіночі душі, їхній стан здоров'я та працездатність. Уперше були отримані дані про міграції населення: враховував "породу (станове та етнічне походження) зайд з інших місцевостей із зазначенням місця виходу -поселення, сотні, полку; в містах була обстежена сезонна міграція працівників, заняття постійного населення. У чоловіків-козаків вимірювали зріст.

Генеральне описання завершилося загалом невдачею через опір україн­ських поміщиків його проведенню. Проте передбачений його програмою принцип групування віків за ініціативою П. Румянцева згодом був застосований у Малоросійській колегії при визначенні вікового складу населення Лівобережної України за даними попереднього перепису-ревізії 1763-64 рр. Це стало нововведенням у ревізійній статистиці населення в Росії. З іменем Румянцева пов'язані подвірні переписи 1772-1773 та 1774 рр. у Молдові під час російсько-турецької війни 1769-1775 рр.

Дані про "подвірну кількість" та "чисельність народу" впродовж десятиріч XVIII ст. становили державну таємницю, що, безперечно, не могло не позначитися на рівні розвитку демографічних знань. Саме з цієї причини праці І. Кирилова, Г. Юнкера й О. Ригельмана не могли бути опубліковані и залишалися в рукописах. Тільки наприкінці 60-х рр. XVIII ст. після виходу в світ 1767 р. "Наказу" Катерини ІІ, з'являються перші публікації окремих статистичних даних про кількість мешканців у країні та її регіонах і природний рух населення. Підготовка й видання Наказу заслуга представників передової дворянської думки в країні, серед яких були й відомі вихованці Києво-Могилянської, академії Г. Козицький та М. Мотоніс. До складу "Наказу" був включений розділ Про розмноження народу в державі", присвячений питанням збільшення кількості мешканців у країні.

М. Мотоніс зробив істотний внесок у розвиток демографічної думки в Україні. Це він увів в обіг термін "велелюдство", аналогічний термінові "народонаселення", який дістав на той час широке розповсюдження в Західній Європі. Будучи депутатом Гадячського, Миргородського й Полтавського полків від шляхти, М. Мотоніс запропонував упровадити в країні статистичний облік дворянства у регіональному розрізі.

1773 р. в Санкт-Петербурзі виходить довідник "Стислі географічні, політичні та історичні відомості про Малу Росію", який містив відомості про адміністративний поділ, правовий статус міст, історію, становий склад суспільства, "чисельність народу" в Лівобережній Україні за даними ревізії 1763-1764 р. Цю працю приписують В. Рубану проте, на думку українського демографа А. Перковського, цей довідник буї підготовлений у Малоросійській колегії особою, наближеною до генеральною писаря В.Туманського, й виданий у Петербурзі за підтримки Г. Козицького й М. Мотоніса та меценатської участі П. Румянцева.

Для розвитку демографічної думки в Україні чимало зробив представник українського державознавства останньої чверті XVIII ст., член-кореспондент Петербурзької Академії наук Ф.Туманський, автор першої в Україні статистико-економічної та етнографічної анкети (1779 р.). Її було складено у зв'язку з проведенням топографічного описання краю під запроектований його розділ на намісництва. Важливим джерелом при її складанні була програма Генерального описання Лівобережної України П. Румянцева. З неї були запозичені пункти, які відображали соціально-демографічний зріз українського суспільства того часу. Відповідно до них передбачався ретельний облік станового складу мешканців краю; статистичний поділ жителів на міських і сільських; їх майновий стан, заняття та професії; найпростіші антропометричні спостереження.

Демографічна частина анкети Ф. Туманського не була простим копіюванням окремих тез програми Генерального описання П. Румянцева. Він висунув вимогу збирання статистичних даних про всю сукупність мешканців населеного пункту, включаючи й ті категорії, які не підлягали до того часу в Україні й Росії ревізійному обліку, - дворяни, чиновники регулярні війська, учні академій і колегіумів, почасти духівництво. Анкета передбачала отримання відомостей про загальну кількість мешканців кожного поселення за схемою, яка б цілком задовольнила сучасного демографи відповідно до неї мали братися на облік і чоловіки, і жінки. За тих часів це був прогресивний крок, позаяк повсюдний облік жінок, і виключно для ревізійного населення країни, був уведений лише ревізією 1782 р., тобто через три роки після складання анкети Ф. Туманським.

Демографічна частина його анкети з певними обмеженнями була засадовою стосовно єдиної програми описання проектованих Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв. Відповідно до неї були складені так звані екстракти, що містили в табличній формі переліки поселень, сотень і частин сотень, які повинні були ввійти до створюваних подітій майбутніх намісництв. Навпроти назви кожного населеного пункту у відповідних стовпчиках записували кількість домів дворянства, духівництва, різночинців, козаків (вибірних та підпомічників окремо), селян різних категорій, прізвища та імена поміщиків. Кількість мешканців у поселеннях не фіксували, проте щодо кожного повіту були зроблені підсумкові підрахунки кількості господарств за становими групами й відзначена загальна кількість хат і душ чоловічої статі не у привілейованих станів за ревізією 1763-1764 р.

Анкети Ф. Туманського справили вплив на працю О. Шафонського, присвячене Лівобережній Україні й Чернігівському намісництву (1786 р.). У ній була наведена статистична характеристика станового складу Чернігівського намісництва за підсумками загальнодержавної ревізії 1782 р., яка в Лівобережній Україні проводилася вперше. Ідеї вченого дістали творчий розвиток у праці О.Шафонського: слідуючи принципу вчителя, який намагався відобразити становий склад суспільства в адміністративно-територіальному розрізі, він намагався з'ясувати і склад станових груп — купців, міщан, селян тощо. Проте його праця була видана лише 1851 р.

У XVIII ст. було опубліковане тільки одне описання українського намісництва в Слобідській Україні (1788 р.). У ньому був зроблений важливий крок уперед у розвитку демографічної думки в Україні. У ньому відображена теоретична схема об'єднаних "духом європейської людськості" “чиностанів" українського суспільства в Слобідській Україні: "Третій, або нижчий шерег мешканців виникає наслідувальним умонакресленням до другого, або вищого. Ця статистична рівновага підносить нижчі чиностани до середніх, а середні поєднує з першими. Державний селянин уподібнюється за способом життя, наскільки можливо, мешканцю міста, не забутий і в злиднях, и житель, священик парафіяльний, наказний служитель і міщанин, не усуваючись від селянина, дотичні з іншого боку до дворянина, вподібнюються до нього за освітою, поведінкою, їжею, одягом, житловими приміщеннями Всі три щабля один до одного вподібнюються, а не дорівнюються".

На цю концепцію вирішальний вплив справив провідний принцип європейського просвітництва XVIII ст. про природне право людини. Не враховувати станових реалій, що існували в країні й краї на той час, автор цієї славнозвісної праці не міг, проте його групування станів не мало нічого спільного з вузькостановим дворянсько-кріпосницьким баченням сучасного йому суспільства. Автор практично впритул підійшов до розуміння категорії народонаселення як складної сукупності, багатої на соціальні ознаки, хоча на той час російськомовній друкованій літературі термін "народонаселення" ще не з'явився. Історичною заслугою автора було описання характерного для демографічної ситуації того часу розпаду багатогенераційної стеблової сім'ї в українському селі й формування відносно невеликих господарств на основі нуклеарної сім'ї.

Дискусія про авторство "Топографічного описання Харківського намісництва з історичним завідомленням про відбулі у цій країні з найдавніших часів зміни..." тривала сто років. Її учасники називали кілька імен можливого автора. Вважають, що ним був Василь Іванович Крамаренков. Він народився у Сумах у сім'ї священика, був одним з найобдарованіших випускників Академічного університету в Петер­бурзі, служив у сенаті, а у 1785—1796 рр. був головою цивільної палати Харківського намісництва.

Теоретична зрілість суджень ставить автора Топографічного описання Харківського намісництва в шерег знаних учених свого часу, які вільно орієнтувалися в новітніх досягненнях прогресивної західноєвропейської суспільної думки. У 80-ті рр. XVIII ст. таким високим вимогам серед освічених людей Слобідської України міг відповідати тільки В. Крамаренков, просвітник, учений-економіст і водночас поважний адміністратор, який мав вільний доступ до службової статистичної інфор­мації намісництва.

Значний інтерес становлять погляди на народонаселення "українського Радищева" — В. Полетики. У праці, формально присвяченій сюжетам із стародавньої історії, а насправді — викладу поглядів автора на гострі со­ціально-економічні проблеми тогочасної Російської імперії, В. Полетика окре­мо зупинився на концепції зростання народонаселення в історичному кон­тексті. По суті він сформулював концепцію поступового зростання народона­селення, пов'язуючи його з культивуванням родючості ґрунтів людиною, зростанням її знань, зміною занять і підвищенням їх складності. Можна сказати, що він достатньо наблизився до ідеї розвитку народонаселення.

Наприкінці 80-х рр. з'являється дисертація вихованця Києво-Могилянської академії й Московського університету Я. Рубана "Міркування історичне про обурливе й насильницьке переселення у середні віки варварських північних народів до провінцій Римської імперії" (1789 р.). Використовуючи засоби політичної арифметики, він визначив чисельність слов'ян за доби великого переселення народів приблизно у 1,5 млн. осіб.

До історії демографічної думки XVIII ст. в Україні ввійшов і М. Антоновський як один із співавторів "Найновітнішого оповідного землеописання". Він народився у старшинській сім'ї в Борозні Чернігівського полку, навчався у Києво-Могилянській академії, а відтак — у Московському університеті. Крім нього, у написанні цієї праці брали участь М. Жулковський та С. Завалієвський, відібрані ним особисто 1787 р. із студентів Києво-Могилянської академії для служби в Адміралтейській колегії у Санкт-Петер­бурзі.

Дня позначення категорії народонаселення М.І.Антоновський вживає термін “народочислення", бажаючи, підкреслити статистичний характер поняття, його кількісний бік. У праці поданий прогноз чисельності народонаселення країни до 1892 р. У цих розрахунках М. Антоновський завищив темп загального приросту населення Росії у XVIII ст., проте методика його прогнозу виявилася набагато досконалішою, ніж та, що була використана І. Германом та К.Ф.Германом. Достатньо відзначити, що період подвоєння чисельності народонаселення Росії у І. Германа дорівнював 30 рокам, а у М. Антоновського — 70 .

"Найновітніше оповідне землеописання", за оцінкою М. Птухи, є однією з найзначніших вітчизняних пам'яток статистико-демографічної думки XVIII ст. Проте доля книги та її головного творця була трагічною. За висловлювання автором симпатій до Великої Французької революції книга була заборонена, її наклад конфіскований, службова кар'єра М. Антоновського зламана, а він кілька років був позбавлений можливості публікувати інші праці під своїм іменем. Знаменно, що при викладі питання про етнічний склад країни він, як і інші українські державознавці XVIII ст., відзначав, що існує "малоросійська нація", "малоросійський народ". Водночас він зробив вагомий внесок у розвиток російсько-українських наукових і культурних зв’язків у 80-ті р. XVIII ст.

У XVIII ст. державознавці Росії та України мали дуже приблизне уявлення про чисельність населення країни. Тому її оцінки нерідко виявлялися не точними. Так, на думку українського статистика Я. Марковича, чисельність населення Лівобережної України наприкінці XVIII ст. досягала трьох млн. осіб. Насправді ж населення краю, за даними ревізії 1795 р. тільки трохи перевищувало два млн. Не довіряючи офіційним рідко друкованим підсумкам ревізій населення, Я.Маркович спирався у своїх оцінках на завищені розрахунки чисельності населення, натомість М. Антоновський визнав за краще у прогнозах дотримуватися переважно вихідних статистичних даних. За часом публікування праця Я.М.Марковича “Доповідна про Малоросію, її мешканців та витвори" (1798 р.) — одна з останніх праць українських вчених XVIII ст.

Загалом демографічна думка в Україні у XVIII ст. пройшла значний і важкий шлях. Розвиваючись переважно в рамках державознавства, вона водночас постійно збагачувалася за рахунок методики політичної арифметики. Вирішальну роль у плідному розвитку демографічної думки в Україні XVIII ст. відіграли російсько-українські наукові зв'язки: обмін ідеями та вче­ними, постійні контакти Києво-Могилянської академії, Петербурзької Академії та Московського університету.

Розвиток демографічної думки в Україні у XIX — на поч. XX ст.

Зародження історико-демографічного вивчення народонаселен­ня в Україні як наукового напрямку належить до першої пол. XIX ст. Вперше в українській історіографії розв'язати проблему чисельності народонаселення для середини XVIII сторіччя спробував історик і статистик М. Маркевич, який сформулював гіпотезу про те, що "Хмельницький був главою народу, який налічував понад шість мільйонів душ". Йому ж належить праця про підсумки демографічного розвитку в XVII—XVIII ст. Лівобережної України й зокрема території майбутньої Полтавської губернії. Він був першим українським істориком, що звернув увагу на вплив природного руху й міграції на темпи зростання населення в регіоні з історико-демографічних позицій.

Заслуга вченого полягає в тому, що він у методичній площині точніше підійшов до тлумачення демографічної величини двора в українських переписах XVII- перш. пол. XVIII ст., ніж це зробили згодом О. Яблоновський та М. Владимирський-Буданов. М.Маркевича цілком слушно можна вважати фундатором історико-демографічного вивчення наро­донаселення України.

О. Яблоновський був найвизначнішим представником польської історичної демографії останньої третини XIX — поч. XX ст. Він спеціалізувався на виданні джерел з демографічної історії Східної України XVI-поч. XVII ст. та їх науковому коментуванні. Його гіпотези про загальний характер заселення українських земель та чисельність їх населення ґрунтувалися на величезному матеріалі вцілілих статистичних записів. Проте політичні висновки, які ним робилися при цьому, були спрямовані на обґрунтування позитивності експансії польських феодалів в Україні.

Проти цих експансіоністських поглядів, спираючись на бага­тий фактичний матеріал, а також на джерела Архіву Південно-Західної Росії, виступив М. Владимирський-Буда­нов. Його головні історико-демографічні праці були черговими відповідями на публікації опонента.

У 30-40-ві роки XIX ст. почалося вивчення регіональної історії Південної України та Слобожанщини, й найбільш розробленим виявилося дослідження південного регіону завдяки працям А. Скальковського, який висвітлював "успіхи народонаселення". Становлять інтерес його підрахунки чисельності населення земель Війська Запорізького, які стали засадовими стосовно пізніших оцінок істориками чисельності запорізького козацтва.

Важливим моментом у формуванні етногеографічної проблематики історико-демографічних досліджень в Україні був виступ 1857 р. першого ректора Київського університету М. Максимовича проти погодінської кон­цепції запустіння Придніпров'я у зв'язку з монголо-татарською навалою XIII ст. За твердженням російського історика й академіка Петербурзької Академії наук М. Погодіна, вціліле корінне давньоруське населення нібито втекло, а опустілу територію зайняли прибульці з Карпат — "малоросіяни". М. Максимович переконливо показав неспроможність цих поглядів. Ретельно проаналізувавши історичні факти, він дійшов обґрунтованого висновку про те, що попри важкі демографічні втрати, корінне населення не полишило рідні і й відродило до життя спустошені поселення краю.

На підставі погодінської концепції польськими дворянськими істориками була розроблена схема заселення земель Східної України у XIV—XVI ст., згідно з якою Литовська держава звільнила українські землі від азійців-кочовиків, а польська колонізація була головною спрямовуючою силою відродження цих земель, на які повернулося й корінне населення, що нібито повтікало. М.О.Максимович виступив різко проти цих експансіоністських поглядів. Його праці започаткували довголітню дискусію, яка тривала й на початку ХХ ст. А головними її учасниками стали О. Яблоновський та М. Владимирський-Буданов.

Певний внесок у розвиток історичної демографії зробив О. Лазаревський, який опублікував джерела щодо Лівобережної України й вивчив їх з історико-географічних позицій. Публікацією джерел з проблем етнічного складу населення України та їх розробкою займався І. Каманін, який спробував розкрити механізм розвитку етносу в зв'язку з соціально-економічними умовами його існування. Праці українського історика й ректора Харківського університету Д. Багалія були присвячені переважно заселенню Слобідської України. Істотне значення для розвитку демографічної думки в Україні мала магістерська дисертація М.М.Шпілевського (1871 р.) з історії демомографічної політики уряду Катерини П. Вона стала першим системним викладом демографічної політики в Росії в історичній літературі.

Важливу роль у розвитку демографічного знання в Україні XIX ст. відіграли праці земських статистиків, які вивчали сучасне їм населення губерній та повітів України й залучали в окремих випадках до аналізу довготривалих тенденцій соціально-економічного розвитку статистичні мате­ріали Генерального (Румянцевського) описання Лівобережної України 1765-1769 рр., а також державних ревізій XVIII-перш. пол. XIX ст. Користуючись даними ревізій 1764 і 1782 рр., О. Русов установив дина­міку чисельності населення Чернігівської та Полтавської губерній.

Вже на початку XIX ст. в Україні з'являються дослідження соціолого-демографічного характеру. Їх піонером став видатний дворянський просвітник і один з ініціаторів відкриття 1805 р. першого в Україні університету в Харкові - В.Н.Каразін. Уперше у вітчизняній науці він порушив і частково розв'язав проблему вивчення природного приросту населення в його станово-соціальних групах. Він показав особливості природного руху міського насе­лення, кріпосних і державних селян, у військових поселеннях. Він, зокрема, виявив більш високу смертність кріпосного селянства у порівнянні з іншими групами сільського населення. На конкретному матеріалі В.Н.Каразін показав негативні демографічні наслідки панщини.

Для становлення демографічних знань в Україні у XIX сторіччі важливе значення у науково-організаційній площині мало відкриття вищих навчальних закладів, у яких викладали статистику й політичну економію. Слідом за Харківським університетом 1834 р. був відкритий Київський. Крім того, в Україні функціювали три ліцеї — у Кремінці (від 1805 р.), Одесі (від 1817 р.) та Ніжині (від 1820 р.). 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею в Одесі був відкритий Новоросійський університет.

Важливу роль у збиранні й публікаціях матеріалів із статистики населення відіграли губернські статистичні комітети, відкриті з другої половини 1830-х рр., а також Генеральний штаб, який здійснював військово-статистичні описання Росії, в тому числі дев'яти українських губерній. Центральний статистичний комітет Міністерства внутрішніх справ наприкінці 1850-х рр. розпочав складання й публікацію списків поселень, вступи до яких являли собою самостійні праці з дослідження населення в регіонах, у тім числі і в Україні.

Теоретичні проблеми вивчення населення дістали розвиток вже на початку XIX сторіччя у Харківському університеті у низці праць І. Ланга та А. Павловського з політичної економії та загальної статистики. Так, А.Ф.Павловський запропонував скласти таблиці смертності по окремих соціальних групах населення. Він вважав, що систематичне вивчення метричних записів по різних соціальних групах і прошарках дозволить вивчити диференційну смертність. Проте ця пропозиція набагато випереджала наявні тоді можливості та уявлення сучасників і залишилася нереалізованою.

Праці професорів Харківського університету І. Срезневського та О. Рославського-Петровського започаткували новий етап у розвитку демографічної думки в Україні. І.Срезневського по праву можна назвати одним з фундаторів економічної демографії. Розвиваючи ідею А. Кетле про необхідність диферен­ціації економічної цінності вікових груп, він запропонував класифікувати їх за ознакою працездатності. На прикладі Росії та низки інших країн він обчислив економічне навантаження працездатного населення дітьми та стариками, здійснив розрахунки середньої тривалості суспільно корисного життя й "окуп­ності" генерацій.

Праці О. Рославського-Петровського були присвячені вивченню народо­населення Росії загалом, а також критичному аналізу його розвитку у порів­нянні з перебігом демографічних процесів у західноєвропейських державах. На час появи праць І. Срезневського та О. Рославського-Петровського до наукового обігу вже було введено термін "народонаселення". Він присутній у назвах праць обох професорів.

У другій половині 1840—1850-х рр. сформувалася київська школа статис­тики, яка на той час посіла провідні позиції у розвитку вітчизняної демогра­фічної думки завдяки працям Д. Журавського, Г. Галагана та В. Тарновського. Головні теоретичні тези цієї школи були викладені Д. Журавським. Ще 1846 р. він зазначив, що для вивчення процесів відтворення населення недостатньо обмежуватися тільки даними про його природний рух. На його думку, повну картину "кількісного розвитку" можна отримати, вивчаючи відтворення населення по соціальних групах, з урахуванням міграцій і соціальної мобільності, розселення, майнового стану, занять тощо. У подальшо­му він розвинув свою ідею, запропонувавши схему балансу відтворення оподатковуваних груп населення на підставі даних ревізьких реєстрів.

Учнями Д. Журавського в демографії були професор Київського університету, згодом академік М. Бунге, громадські діячі Г. Галаган та В.Тарновський. М. Бунге та Г. Галаган сформулювали концепцію про спад відтворення кріпосного селянства в Росії за умов кризи феодально-кріпосницької системи, а В. Тарновський конкретизував ідеї Д. Журавського стосовно вивчення селянської сім'ї, створивши першу в Росії працю з демоекономіки селянської сім'ї. Його ідеї були втілені у методики вивчення населення земською статистикою та санітарно-демографічні дослід­ження й залишались актуальними впродовж найближчих десятиріч.

Друга половина XIX – поч. XX ст. являють собою новий етап у розвитку дореволюційної демографічної думки в Україні. Глибокий вплив на розвиток комплексного підходу до вивчення народонаселення у програмах земських міських і сільських переписів справили праці доцента Київського університету М. Зібера. Під його керівництвом була складена програма перепису населення Києва 1874 р., а також програма діяльності Російського географічного товариства.

У розширення й поглиблення уявлень про розвиток народонаселення вагомий внесок зробили й представники української революційно-демо­кратичної думки. Так, І. Франко та П. Грабовський присвятили низку публі­цистичних статей трудовій міграції селян з українського села внаслідок аграрного перенаселення.

Праці С. Подолинського з проблем здоров'я населення в Україні сприяли розвитку досліджень демографічного характеру у другій половині XIX - на поч. XX ст. Водночас провідну роль у вивченні якості населення та його природного руху починають відігравати праці українських соціал-гігієністів - І. Пантюхова, Т. Маковецького, І. Скворцова, М. Кузнецова, Є. Святковського, О. Корчак-Чепурківського, Л. Смідовича та ін.

Розвиток земської статистики, в тому числі й санітарної, створення в губерніях лікарських товариств, відкриття кафедр гігієни в Київському, Хар­ківському та Новоросійському університетах створюють необхідні науково-організаційні передумови для розгортання медико-демографічних досліджень. Істотне значення для вивчення демографічної ситуації, посталої в Україні у другій половині XIX ст., мали методичні розробки й конкретні дослід­ження знаних соціал-гігієністів А. Якобія, М. Уварова, М. Тезякова, П. Діагропова, які працювали на той час в Україні. Переважання медико-демогра­фічних аспектів досліджень стали у другій половині XIX ст. об'єктивною необхідністю: за умов швидкого розвитку продуктивних сил у пореформений період висока смертність населення стала серйозним гальмом соціально-економічного прогресу, завдаючи відчутної шкоди господарству. Тому голов­ною проблемою демографічних досліджень на той час стало вивчення смертості, особливо дитячої, а також смертності міського й сільського населення в її віковому розрізі.

Праці провідних соціал-гігієністів того часу не тільки істотно збагатили прикладну демографію, вдосконалюючи її методику, але й зробили вагомий внесок у розвиток демографічних ідей і відкриття нових напрямків у вивченні народонаселення. Так, професор А. Якобій своїм циклом праць про демографічну кризу низки невеликих за чисельністю народів (дослідження з проблеми "вимирання іншорідних племен") багато зробив для того наукового напрямку, що сьогодні відомий під назвою етнічна демографія.

Вчений-енциклопедист, професор Харківського, а згодом Київського уні­верситетів І. Скворцов сприяв своїми працями утвердженню демографії як самостійної суспільної науки. Полемізуючи з відомим німецьким статистиком Г. Майром, він підкреслював, що демографію не можна ототожнювати із статистикою населення: "Статистика як наука має бути радше за все віднесена до царини суто формальних наук, як математика, логіка, тобто наук, які визначають шляхи й способи здобуття людиною знань про себе й про природу".

Проте спеціальні праці з теоретичних проблем демографії не були числен­ними. Поважне місце серед них посідає праця Т. Рильського, громадського діяча, близького до ліберального напрямку, етнографа та економіста. Ця праця, написана в першій половині 1870-х років, присвячена вивченню форм руху населення в їх залежності від соціальних і географічних умов життя. До географічних, або природних, автор відносив серед інших і антропологічну специфіку народів, а до соціальних умов — вплив різних рівнів добробуту на фізіологічну здатність до відтворення потомства, життєстійкість і психологічні установки людей. На відміну від своїх сучасників Т. Рильський не розглядав епідемії як стихійне явище природи, а відносив їх до групи "динамічних соціальних причин", які впливають на рух населення. Він ставив завдання вивчити вплив роду занять на рух населення, а також вплив способу життя загалом на відтворення населення.

Великий вплив на розгортання праць з вивчення природного руху населення в Україні справила праця вихованця Московського університету, математика К. Андрєєва, яку він подав 1873 р. на публічний диспут для заняття посади приват-доцента Харківського університету, де він працював до 1898 року. Його монографія містила більш реалістичну оцінку смертності в Росії, ніж таблиці В. Буняківського, сприяючи тим самим правильній орієнтації демографічних досліджень загалом у країні.

Наприкінці XIX - на поч. XX ст. був зроблений певний крок уперед у вивченні соціальної структури населення й міграцій, що значно розширило коло демографічної проблематики. Вагомий внесок у розвиток цього напрямку зробили праці А. Бориневича, О. Русова та К. Воблого. О. Русов, зокрема, вивчав розподіл українців за родом занять за матеріалами перепису 1897 р., а перу К. Воблого належить спроба статистично-економічного того дослідження заатлантичної еміграції, її причин і наслідків.

Загалом система демографічних знань на початку XX сторіччя ще переживала процес становлення, найрозвиненішою її частиною була демографія у вузькому розумінні, спрямована переважно на вивчення природного руху населення. Меншою мірою були вивчені питання міграції й соціальної мобіль­ності, їх роль як опосередковуючої ланки в процесах шлюбності, народжуваності й смертності. Нерівномірність розвитку складових демографічного знан­ня та їх помітна відособленість були характерні для стану демографічної науки – поч. XX ст. в Україні.

Недостатня зрілість системи демографічного знання, мабуть, була причиною парадоксальної ситуації, коли вчені, котрі чимало зробили для розвитку демографії в Україні, розглядали її як одну з галузевих статистик (наприклад, О. Русов, К. Воблий та деякі ін.), або зводили статистику як самостійну науку, що має свій власний предмет досліджень, до "статистики населення й моральної", як зробив це М. Птуха.

Загалом демографія в Україні у дорадянський період пройшла довгий історичний шлях. За цей час було нагромаджено чимало оригінальних ідей і систематизовано обсяговий емпіричний матеріал. В її розвитку величезну роль відіграла підтримка з боку передової наукової громадськості Росії, яка виражалася в обміні ідеями, в їх пропаганді в пресі, в особистих контактах учених.

Розвиток демографічної думки в Україні за радянської доби. Розвиток демографії в Україні у 20-30-ті рр. позначений неабиякими досягненнями. Наукові дослідження були зосереджені переважно в трьох центрах: Інституті демографії АН УРСР, відділі демографії ЦСУ УРСР, згодом Управлінні народногосподарського обліку Держплану УРСР, а також системі науково-дослідних установ і підрозділів соціально-гігієнічного профілю Наркомату охорони здоров'я УРСР. Демографічні дослідження, що проводилися в той тріод в Україні, набули всесоюзного значення й посіли помітне місце серед міжнародних досягнень демографічної науки. Директором Інституту демографії, заснованого 1919 р., став М. Птуха. Ще 1920 р. він висунув тезу про необхідність широкого комплексного підходу до вивчення народонаселен­ня. Проте зреалізувати таку програму Інституту не вдалося через брак дослідницьких кадрів і відсутність необхідного фінансування. При визначенні реального кола дослідницьких завдань учені Інституту виходили передусім з міркувань їх першорядності, а також з конкретних матеріальних умов наукової роботи. Важливою обставиною, яка забезпечувала успіх демографічних досліджень, було тісне співробітництво Інституту демографії та ЦСУ УРСР.

Центральною проблемою української демографії в 20—30-ті роки було теоретичне й конкретно-соціологічне вивчення смертності. Ця проблема фігу­рувала як головна у демографічній науці ще у дореволюційний час: Росія за рівнем смертності посідала одне з перших місць в Європі, особливо великою була дитяча смертність. Робота щодо вивчення смертності була продовжена Інститутом демографії АН УРСР у 20-ті роки. В монографії М. Птухи були підбиті підсумки цього дослідження. Для побудови повних і сумарних таблиць смертності вчений розробив спеціальну методику, яка враховувала якість статистичного матеріалу в країні наприкінці XIX сторіччя. Його праці дозволили вперше виявити особливості сільської й міської смертності в Росії, встановити особливості смертності для одинадцяти народів європейської частини Росії наприкінці XIX сторіччя. Наукове вивчення етнічного аспекту смертності населення було важливим кроком у формуванні етнічної демографії в СРСР.

Значний внесок у вивчення смертності населення УРСР зробив і А. Хо­менко. В його працях простежуємо еволюцію смертності в СРСР, її вплив на режим відтворення населення, дізнаємось про тенденції смертності в країнах капіталістичного табору за умов світової економічної кризи кінця, 20-х - початку 30-х років. На особливу увагу заслуговують праці українського демографа Ю.О.Корчак-Чепурківського. Побудовані ним таблиці смертності населення УРСР за 1925—1926 роки були першими повними таблицями смертності, які охопили як міське, так і сільське населення. Вперше у вітчизняній демографії він визначив на прикладі насе­лення України вплив смертності від туберкульозу на загальну тривалість життя. Його монографія була присвячена дослідженню смертності жінок в Україні у зв'язку з реалізацією ними генеративної функції . Завдяки добротному ме­тодичному апарату ця праця не втратила своєї актуальності й сьогодні.

У 20—30-ті р. формується комплексний підхід до вивчення демо­графічних процесів і структур, які розглядаються уже не ізольовано одні від одних, а у тісному причинно-наслідковому зв'язку. Крім макропроцесів — народжуваності, смертності, шлюбності — вивчають мікропроцеси в їх зв'язку з мікроструктурами, наприклад сімейною структурою населення. У мето­дологічній площині таке вивчення полегшувалося введенням поняття "демо­графічна біографія пересічної людини", розробленого М.В.Птухою ще 1916 р. Свою концепцію він сформулював так: "Тільки при поєднанні демографічних біографій окремих індивідуумів у демографічну біографію пересічної для досліджуваної сукупності людини можливе повне й вичерпне вивчення всіх статистичних констатованих конкретних масових явищ демо­графічного життя в усій їх різноманітності. За будь-якого іншого зображення ця теоретична палітра можливого дослідження більшою чи меншою мірою зникає".

Він розробив загальну схему вивчення демографічних явищ, засадовою стосовно якої була "демографічна біографія пересічної людини". Створенню апарату вимірювання цієї загальної схеми демографічних явищ була, зокрема, присвячена теоретична праця Птухи про методи встановлення індексів шлюбності. У розрахунках доповнень до цього теоретичного дослідження брав участь відомий український демограф П. Пустоход. Розроблений Птухою метод дозволив точніше виміряти індекси шлюбної гомогамії та гетерогамії як індекси "тяжіння" та "відштовхування", "симпатії" та антипатії". Він запропонував свій індекс шлюбності для вимірювання етнічного аспекту гомогамії та гетерогамії.

Розвиваючи ідею Птухи про необхідність використання демометричних засобів при вивченні демографічних процесів, Ю.О.Корчак-Чепурківський по­будував першу в СРСР таблицю шлюбності, яка тривалий час залишалася єдиною в країні. На початку 30-х р. з'являється монографія А. Хоменка, присвячена проблемам радянської сім'ї в перехідний період. Це перше у вітчизняній демографічній літературі комплексне дослідження шлюбно-сімейного колективу як первинного осередка відтворення населення. А. Хоменко вивчав сімейну структуру населення з розподілом сімей по соціальних групах, і їх розділенням на міські та сільські. Під соціальними групами він мав на увазі "емпірично виокремлені сукупності, які мають певні професійно-виробничі ознаки".

20-ті — поч. 30-х р. були часом пошуку таких нових концепцій, які узагальнили б уже нагромаджені демографічні знання, дозволили б створити сучасну теорію відтворення населення, вдосконалити вже існуючу систему демометричних показників. Значний внесок у розвиток теоретичних уявлень про відтворення населення зробив Корчак-Чепурківський, який виріз­нився глибоким розумінням характеру зв'язку демографічних і соціально-економічних процесів.

Корчак-Чепурківський вважав, що "характер суспільного виробництва, змінюваний у процесі історичного розвитку, — це та матеріальна база, яка визначає особливості відтворення населення". Він наголошував, що відтво­рення населення — це не тільки вкрай необхідний і неминучий у будь-якому суспільстві біологічний процес заміни одних недовговічних людських істот іншими, в дійсності сам по собі біологічний процес відтворення населення набуває вигляду відтворення робочої сили. Відтворення населення, в тому числі робочої сили, він розглядав як момент відтво­рення виробничих відносин. Ця точка зору набагато випереджала політекономічну теорію того часу, яка тлумачила проблему відтворення населення виключно як проблему розвитку продуктивних сил.

Проблему відтворення класів і соціальних груп у суспільстві вчений порушив саме як проблему відтворення виробничих відносин. Йому ж належить єдина у вітчизняній демографічній літературі спроба аналізу відтворення різних соціальних груп радянського суспільства, здійснена для Української РСР за матеріалами перепису населення 1926 р. Вдосконалюючи методичний інструментарій демографічного аналізу, Ю. Корчак-Чепурківський розробив показник сумарної характеристики вікового складу населення, який він запропонував назвати індексом нахилу вікової піраміди Використання цього індексу дозволяє розкрити структурні зв'язки у віковому складі населення, наприклад, вплив на нього міграцій.

У теоретичних та прикладних демографічних працях 20-30-х р. в УРСР значну роль відіграли твори соціал-гігієністів, які досліджували проблему якості населення в біосоціальному аспекті. Вагоме місце серед них належите працям С.Томіліна, засадовим стосовно яких був системний підхід де вивчення народонаселення. Він розглядав народонаселення як багату на соціальні й біологічні ознаки сукупність. Він же запропонував концепцію про циклічність глобального демографічного розвитку.

Еволюцію суспільства, на думку С. Томіліна, не можна уявити у спрощеній схемі послідовної зміни господарчих епох. "Крім цього поступового руху, - писав учений, — і переходу однієї доби в іншу, є ще інша, супутня форма розвитку, яку можна сформулювати як фазис побічного розвитку. Одні народи, що нещодавно зробили крок від однієї доби до іншої, ще не звільнилися цілком від звичаїв і переживань попередньої доби, інші мають за собою вже сотні років побічного розвитку й перебувають в умовах тривалого й міцного пристосування до умов життя цього середовища. Тому кожну господарчу добу треба поділяти на два періоди — період експансивного розмноження людства, коли всталені за конкретної форми господарств.! матеріальні засоби розширювали можливості розмноження, й період превентивний, коли при рівні конкретного господарчого ладу продуктів харчування вже не вистачає для нових співчленів і коли розмноження обмежується... Обидва ці співвідношення — експансивності та превентивності — варто розуміти не в буквальному значенні, а у значенні головних тенденцій". Погляди С. Томіліна на циклічність демографічного розвитку можна вважати своє рідною паралеллю до теорії демографічної революції, що була обґрунтована французьким демографом А.Ландрі 1934 р.

Важливими напрямками наукової діяльності вченого були пропаганда й розвиток ідей нової галузі економічного знання — "економіки людини", головні принципи якої були сформульовані німецьким соціологом Р.Голдшайдом у 1908-1911 рр. С. Томілін зосередив увагу не на розширенні поняття "економіка людини", а на його поглибленні з точки зору пізнання біосоціальної якості людини, управління демографічними процесами, вироблення наукових засад демографічної політики. Завдання прикладної "економіки населення С. Томілін вбачав у вивченні впливу вікової структури населення на продуктивність праці у суспільному виробництві, у визначенні середньої "прибутковості" людського життя й шляхів її підвищення, амортизації робочого життя на окремих виробництвах, впливу раціоналізації праці на соціально-гігієнічний побут робітника, співвідношення продуктивної та генеративної функцій жінки, у вивченні впливу кваліфікації працівників на їх "рентабельність" з точки зору “економіки населення", у дослідженні типової долі робочого життя (тут позначився вплив концепції "демографічної біографії пересічної людини" М. Птухи).

Важливим завданням демографічних досліджень у 20-ті — на поч. 30-х рр. було складання прогнозів демографічного розвитку країни загалом і союзних республік зокрема. Проблемами прогнозування чисельності населення УРСР у цей період займалися Ю. Корчак-Чепурківський, М.В.Птуха, А.Хоменко. Попри деяку недосконалість прогнозних гіпотез розвитку населення, спроба складання перших прогнозних розрахунків чисельності населення УРСР була важливою віхою у становленні вітчизняного демографічного прогнозування.

Увага українських демографів у 20-30-ті р. була зосереджена на широко­полі проблем, що далеко виходили за рамки вузькодемографічної проблематики. Досліджували питання професійного складу населення, його грамотності, міграцій, комплексно вивчали населення великих міст — Києва, Харкова, Одеси, міське населення України загалом, його національний склад. Ці проблеми висвітлені у працях А. Хоменка, Ю. Масютіна, І. Лебединського, А. Бориневича та ін.

Значний крок був зроблений у розвитку історичної демографії України. Історико-демографічні дослідження проводили переважно вчені Всеукраїнської Академії наук. У 20-30-ті р. С.Шамрай, О. Баранович, Б. Вологдін інші вели розробки щодо визначення чисельності, соціально-станового іду населення окремих регіонів, міграцій населення. Так, О. Баранович дослідив населення Волинського воєводства за подимовими реєстрами XVII ст.; В. Клименко вивчав методику проведення переписів населення Лівобережної України у першій половині XVIII ст.; В.О.Романовський опублікував переписові книги подвірного перепису селян і міщан Лівобережної України 1666 р. й намагався визначити чисельність населення Лівобережної лїни у середині 30-х рр. XVIII ст. Вивченням міграцій населення, що призвели до створення нового регіону — Слобідської України, займався В. Юркевич. Справді узагальнюючий характер мала монографія М.Птухи демографічний розвиток населення Київської губернії від кінця XVIII до початку XX ст. Співробітники Інституту демографії П. Пустоход і Воблий підготували як завдання до перепису 1937 року роботу з історії та сучасної організації переписів населення у СРСР та капіталістичних країнах. Інститут демографії АН УРСР, інші центри, що вивчали народонаселення України, здійснювали велику роботу щодо створення бібліографії з проблем демографічного розвитку. Фундаментальні бібліографічні розробки були виконані науковим співробітником Інституту демографії В. Резніковим, у бібліографічних опрацюваннях брав безпосередню участь Птуха. На п'ятнадцяту річницю Радянської влади А. Хоменко підготував нарис про розвиток демо­графії в Україні за 1917—1932 р. Ця праця залишилася в рукопису й досі не розшукана.

у 20-30-ті р. у розвитку історичної демографії в Україні був зроблений значний крок до посилення розробки відтворювальної проблематики. Поряд з традиційними історико-географічними розробками з'явилися праці з природ­ного руху населення, складу сім'ї та хатнього господарства. Був уведений у науковий обіг шерег нових джерел, здійснені спроби визначення чисельності населення деяких регіонів України. Інститут демографії АН УРСР виконував у 30-ті роки функції головного консультанта Бюро переписів населення СРСР. Це відбулося після закриття 1934 р. Демографічного інституту АН СРСР у Ленінграді й смерті того самого року його керівника В. Паєвського. Інститут демографії АН УРСР у 1934-1937 р. був головним виконавцем методичних розробок в царині демографії для Центрального управління народного госпо­дарства України Держплану СРСР.

За завданням Бюро переписів населення Інститут демографії АН УРСР здійснив розробку схем і методів побудови нових таблиць смертності й народжуваності у СРСР у територіальному, національному та соціально-виробничо-професійному розрізах. Перша частина цієї програми — схема вивчення смертності населення — була завершена й затверджена Центральним управлінням народного господарства України Держплану СРСР 1935 р. Методологія цих досліджень відповідала найновітнішим на той час досягнен­ням у теорії й практиці світової демографії. Багато які питання були порушені й розв'язані тут уперше. Глибока розробка методології побудови таблиць народжуваності та плідності привела Корчак-Чепурківського в роки підго­товки перепису до створення спеціальної монографії, яка повністю досі не опублікована.

Проблематика демографічних досліджень в Україні у 20-30-ті р. свідчить про те, що вже у той період українські вчені тлумачили демографію у широкому розумінні: народонаселення розуміли як сукупність людей, багату на ознаки соціально-економічного та біосоціального характеру. Українські демографи відігравали тоді провідну роль у розвитку науки про народонасе­лення у СРСР. їхні праці дістали широку відомість і визнання наукової громадськості за кордоном. Дослідження першої генерації українських ра­дянських демографів сприяли створенню міцної наукової бази для наступного розвитку вітчизняної демографії.

Був створений неабиякий теоретичний потенціал, особливе значення мали ідея комплексного вивчення демографічних проблем, висунена українськими демографами у 20-30-ті р., а також концепції, пов'язані з якісним аспектом відтворення населення, які згодом стали головним напрямком у радянській демографії

У другій половині 30-х рр. демографічні дослідження в Україні були згорнуті, Інститут демографії АН УРСР 1938 р. закритий, шерег провідних демографів України репресований. На кінець 30-х рр. дослідження з проблем народонаселення в Україні були майже повністю припинені й широко підновилися лише в 60-ті рр., чому сприяло перевидання найважливіших методологічних праць Птухи та науково-педагогічна діяльність Корчак-Чепурківського.

Демографічні дослідження в Україні у 60-ті рр. проводилися в секторі демографії й відтворення трудових ресурсів Інституту економіки АН УРСР та у Раді з вивчення продуктивних сил УРСР АН УРСР. У розробках Інституту економіки АН УРСР наявна комплексна оцінка демографічної ситуації у повоєнній Україні, досліджені тенденції відтворення й міграції населення, розроблені заходи щодо вдосконалення демографічної політики. Дослідження Ради з вивчення продуктивних сил УРСР були спрямовані переважно на вивчення регіональних аспектів відтворення населення й трудових ресурсів. Паралельно такі самі дослідження вели в Інституті економіки промисловості АН УРСР (Донецьк), Львівському та Харківському відділеннях Інституту еко­номіки АН УРСР. Проблеми медичної демографії стали об'єктом уваги вчених Київського науково-дослідного інституту загальної та комунальної гігієни імені Марзєєва й на кафедрах низки медичних вузів. Істотний розвиток дістали в Інституті геронтології АМН СРСР від 1959 р. дослідження тривалості життя людей та активного довголіття людини.

Географічні аспекти відтворення й розвитку народонаселення вивчають у вузах України та в Інституті географії НАН України, проблеми розселення, розвитку міст і сільських поселень досліджують у Київському науково-дослідному і проектному інституті містобудування, Гіпрограді Держбуду України (м. Київ) та його філіях в областях України. Історико-демографічні розробки здійснюють в Інституті економіки НАН України та Інституті історії НАН України; комплексні соціально-демографічні дослідження проводять в Інституті соціо­логії НАН України, Національному університеті імені Тараса Шевченка, На­ціональному університеті "Києво-Могилянська академія", Національному інституті стратегічних досліджень України.

За останні тридцять років були видані й перевидані праці українських демографів, які стояли біля колиски демографічної думки XX ст. в Україні. Серед них "Избранные демографические исследования" Ю. Корчак-Чепурковского (М., 1970), "Семья и воспроизводство населення" А.Хоменко ("Избранные произведения", М., 1980), "Демография и социальная рево-люция" С. Томилина (М., 1973), "Население большого социалистического города" М. Курмана и И. Лебединського (М., 1968) та шерег інших.

Серед праць сучасних демографів слід назвати монографії С Пирожкова "Трудовой потенциал в демографическом измерении" (Киев, 1992), В.Никитенко "Демографический анализ поколений" (М., 1979), Е.М.Лібанової "Продолжительность жизни населення: Опыт комплексного регионального исследования" (Киев, 1991), В. Стешенко "Демография в современном мире” 1978) та "Изучение воспроизводства народонаселення (теоретические проблемы)" (Киев, 1981) і ін. Воістину титанічну працю здійснив Л. Перковский щодо вивчення розвитку демографічної думки в Україні: він знайшов величезний архівний матеріал, на підставі якого написані численні, дуже змістовні праці. Й, нарешті, слід згадати підручник "Статистика населення", написаний С. Стеценко та В. Швецом, який вийшов друком 1993 р. Ознайомлення з методами статистичного аналізу демографічних процесів і структур прогнозування їх розвитку принесе студентам неабияку користь.