19

Лекція 6. Народжуваність і смертність

Питання:

1. Народжуваність у демографічному вимірі та потреба в дітях

2. Загальна характеристика смертності.

1. Народжуваність у демографічному вимірі. Народжуваність у демографічному контексті — це процес дітонародження у сукупності людей, що складають генерацію, або у сукупності генерацій — населенні. Взаємо діючи зі смертністю, народжуваність зумовлює неперервність процесу відтворення населення. Строго кажучи, народжуваність у демографічному розумінні, як один з компонентів відтворення населення, — це частота дітонародження у тій чи тій сукупності населення. Тут береться до розрахунку й проміжок часу, до якого ця частота належить, - звичайно календарний рік. Отже, народжуваність — поняття перш за все статистичне. Вона виражена завжди тільки відношенням кількості народжених дітей (звичайно народжених живими) до тієї чи тієї чисельності населення: його загальної чисельності, або тільки жінок, або жінок певного віку, або пошлюблених тощо.

Біологічним підґрунтям народжуваності є здатність людини до відтворення потомства: запліднення, зачаття й виношування плоду Потенційна можливість дітонародження - плідність — реалізується у сукупності жінок у результаті репродуктивної поведінки, яка в суспільстві детермінована системою соціально зумовлених потреб і регульована соціальними й культурними нормами, традиціями, громадською думкою.

Плідність являє собою біологічну здатність жінки, чоловіка (або шлюбної пари) до зачаття й народження живих дітей. Здатність до дітонародження необхідно відрізняти від фактичного дітонародження, яке характеризує кількість народжених дітей. Плідність залежить від генетичних особливостей і стану здоров'я членів подружжя, від поєднання їхніх властивостей у шлюбі. Жіночу плідність характеризує здатність до зачаття, виношування плоду й народження живої дитини, чоловічу плідність — здатність до запліднення. Оскільки через біологічну несумісність членів подружжя, які поодинці мають нормальну плідність, остання не може бути реалізована, доцільніше говорити про плідність шлюбу або шлюбної пари.

Індивідуальна плідність може широко варіювати від майже повної неплідності до 35 живонароджень за все життя (в одноплідних пологах). Проте її рідко реалізують повністю. Середня плідність людини як біологічного виду становить 10—12 живонароджень за все життя, або 12—15 вагітностей з урахуванням мертвонароджень та спонтанних абортів.

Для характеристики народжуваності на підставі остаточної кількості народжень у шлюбної пари використовують показник продуктивності шлюбу, який обчислюють як середню кількість народжених дітей на один шлюбу шлюбній когорті — реальній або гіпотетичній. Значення продуктивності шлюбу коливаються від 11 — 12 народжень на один шлюб у ранніх шлюбах за відсутності внутрішньосімейного обмеження дітонародження та низького рівня неплідності до дуже низьких величин для пізніх шлюбів. Фактично середні показники продуктивності шлюбу дуже рідко перевищують 8 живонароджень за все життя в шлюбі від 15 до 50 років. Виняток становлять представники релігійної секти гуттеритів, які відрізняються надзвичайно високою плідністю й народжуваністю. В Історичній демографії зафіксовані приклади невеликих груп населення, які унікальне поєднували добре здоров'я, відносно високий рівень життя й відсутність обмежень дітонародження. У демографічних дослідженнях плідність вивчають як один з чинників народжуваності й репро­дуктивної поведінки. Звичайно її оцінюють побічно — за показниками народ­жуваності у групах населення, які не обмежують дітонародження, й за показниками поширеності неплідності.

Проте оцінки, ґрунтовані на будь-яких фактичних показниках народжува­ності, применшують справжній рівень плідності: в усіх народів здавна існують закони та звичаї, що регулюють статеву, шлюбну й репродуктивну поведінку. Знижують її й деякі ендемічні хвороби, й, нарешті, в усіх народів застосовують бодай малою мірою методи контрацепції або штучні аборти.

До середини 70-х років XX сторіччя у вітчизняній демографічній літературі чіткої різниці між поняттями ''народжуваність" та "плідність" не робили, а тому однойменні терміни використовували як синоніми. Інтерес демографів до плідності пов'язаний з розширенням соціолого-демографічних досліджень внутрішньосімейного обмеження народжуваності.

Поворот від традиційних статистико-демографічних досліджень чинників народжуваності до вивчення репродуктивної поведінки сім'ї та особистості В|д6увся порівняно нещодавно — в середині 60-х років, коли стало ясно, що головною причиною зниження шлюбної народжуваності є її внутрішньосімейне обмеження, а не структурні чинники, як це було раніше. Безперечно, структура вселення за статтю, віком, шлюбним станом та станом плідності як і раніше впливала на розміри та інтенсивність дітонародження, проте вплив цей вже не був визначальним. Першорядного значення набули репродуктивні установки, мотиви, плани та їх реалізація у практиці внутрішньосімейного регулювання дітонародження самими членами подружжя.

Репродуктивна поведінка, репродуктивна установка, репродуктивна мотивація. Під репродуктивною поведінкою у демографії розуміють систему дій та відносин, які опосередковують народження або відмову від народження дитини у шлюбі або поза шлюбом. Автором цього визначення є російський демограф і соціолог В.О.Борисов, котрий запропонував його 1970 року. Деякі дослідники використовують для позначення репродуктивної поведінки та її змісту й інші терміни: генеративна поведінка та прокреативна поведінка. Репродуктивна поведінка охоплює, з одного боку, дії та відносини, пов'язані із здійсненням повного репродуктивного циклу й послідовною зміною репродуктивних подій, а з іншого — дії та відносини, що перешкоджають настанню кожної ланки репродуктивного циклу. Для позначення останніх використовують поняття "регулювання народжуваності", "внутрішньосімейний контроль за народжуваністю", „планування сім ї”. В теорії репродуктивної поведінки всі вони об’єднані поняттям "контрацептивна поведінка". Застосування контрацепції та штучного аборту, знижена плідність або неплідність шлюбної пари є причинами неповноти репродуктивного циклу. За нормальної плідності та відсутності внутрішньосімейного контролю за народжуваністю репродуктивний цикл розгортається послідовно й завершується живонародженням.

Народження дітей у шлюбі пов'язане з чергуванням повних та часткових репродуктивних циклів, при цьому кількість повних циклів визначена кількістю живонароджень. Чим нижчий рівень потреби сім'ї в дітях, тим більша частина репродуктивного періоду життя жінки (він становить у середньому 25 років — від 18 до 43 років) буде пов’язаною з частковими репродуктивними циклами.

Розрізняють три головних типи репродуктивної поведінки — багатодітну (потреба у 5 і більше дітях) середньодітну (потреба у 3—4 дітях) та малодітну (потреба у 1—2 дітях). Для багатодітної репродуктивної поведінки часткові цикли зумовлені переважно біологічними чинниками — особливостями плідності; для малодітного типу репродуктивної поведінки вони пов'язані з попередженням та перериванням вагітності. З точки зору соціально-психологічної зумовленості репродуктивної поведінки всі три її типи мають спільну структуру регуляції поведінки. Як головний результат репродуктивної поведінки особистості та сім'ї розглядають підсумкову кількість народжень наприкінці репродуктивного періоду життя. Середня кількість дітей у сім'ї як індикатор інтенсивності дітонародження дає можливість оцінити рівень народжуваності у країні загалом. Схема регуляції репродуктивної поведінки особистості (див. рис. 8) розкриває взаємозв'язок головних елементів її структури й провідну роль потреби в дітях, яка детермінує їх кількість.

В останні 20 років демографи значно просунулися в розумінні механізму впливу соціально-економічних умов на народжуваність та причин її зниження до надто низького рівня. Важливим досягненням стало усвідомлення того, що соціально-економічні умови впливають на народжуваність не безпосередньо, а через репродуктивну поведінку, через зміни у структурі потреб, цінностей, норм. І тоді як найважливіше методологічне завдання постала необхідність емпіричного дослідження репродуктивних установок.

Репродуктивна установка є ніщо інше, як психічний регулятор поведінки, схильність особистості, яка визначає узгодженість різного роду дій, зумовлених позитивним або негативним ставленням до народження певної кількості дітей. Репродуктивна означає готовність до певного результату продуктивної поведінки, прийнятність для особистості народження тієї кількості дітей, в тому числі синів та дочок.

Репродуктивних установок може бути скільки завгодно багато. Як правило, їх поділяють на дві головних групи: установки дітності, які регулюють досягнення головного результату репродуктивної поведінки, та установки, так чи так пов'язані з практикою контрацепції. Про наявність репродуктивної установки можна говорити, якщо індивід має нормальну плідність. У противному разі, за неплідності, збережена готовність мати дітей розцінюється як установка до всиновлення (удочеріння).

Репродуктивна установка складена з трьох компонентів: когнітивного (пізнавального), афективного (емоційного) та поведінкового (спонукального) Сутність репродуктивної установки виявляє себе у взаємодії всіх трьох компонентів і не звідна до якогось одного з них. Когнітивний компонент відображає орієнтації на ту чи ту кількість дітей, на інтервали між їх народженнями, установку на бажану стать дитини, на вагітність та її щасливе завершення. Емоційний компонент репродуктивної установки складають позитивні та негативні почуття, пов'язані з народженням тієї чи тієї кількості дітей. Поведінковий компонент репродуктивної установки характеризує інтенсивність спонук до народження, потужність або слабкість репродуктивної установки.

Відомості про репродуктивні установки отримують звичайно при опитуваннях виключно жінок. У процесі їх вивчення з'ясувалося, що у 30-50% сімей наявний незбіг репродуктивних установок членів подружжя. Крім того, було виявлено, що репродуктивні установки формуються, як правило, ще у дитячому віці: на це вказують виявлені при опитуваннях дітей чіткі орієнтації щодо їхньої кількості у сім'ї. Найбільше поширення у демографії дістали показники, що вимірюють когнітивний компонент репродуктивної установки. Серед них - бажана кількість дітей, очікувана кількість дітей, планована кількість дітей. Найнадійніший серед них — показник очікуваної кількості дітей. Емоції вимірюють, як правило, при вивченні репродуктивної мотивації, яка розкриває якісний бік потреби в дітях, її зміст і виражає спонукальний компонент репродуктивної установки.

Репродуктивна мотивація, або репродуктивні мотиви, або мотиви народження дітей, — це психічний стан особистості, який спонукає її до досягнення особистих цілей економічного, соціального й психологічного характеру через народження певної кількості дітей. Мотив народжування характеризує сенс появи дитини будь-якої черговості, а також певної статі. Розрізняють економічні, соціальні та психологічні мотиви народження дітей.

Економічні репродуктивні мотиви пов'язані з прагненням особистості зміцнити добробут сім'ї та економічний статус батьків, з різними пільгами, надаваними при народженні певної кількості дітей. Соціальні репродуктивні мотиви сприяють збереженню або підвищенню соціального статусу батьків та їх суспільного авторитету й престижу, спадковості роду й сім'ї. Психологічні репродуктивні мотиви поділяють на три групи.

До першої з них ввіходять мотиви, зумовлені потребою у наповненні свого життя сенсом, потребою у синівській або дочірній любові, повазі, прагненням продовжити себе в дітях, відкрити через спілкування з ними раніше незнані аспекти життя. Друга група мотивів зумовлена потребою у піклуванні про малу дитину та любові до неї, бажанням виховати в ній особистість, передати їй свій життєвий досвід. У третій групі умовно об'єднують решту різновидів продуктивних мотивів — бажання уникнути самотності на старість, бажання членів подружжя зміцнити шлюб тощо.

У різні історичні періоди пріоритетними були ті чи ті групи мотивів. Різними можуть виявитися й просторові складники репродуктивної мотивації. У минулому, коли в суспільстві переважала потреба у багатодітності й перевагу віддавали синам, пріоритетними були економічні репродуктивні мотиви. Сьогодні ж, за установки на одну-єдину дитину, для батьків прийнятні однаковою мірою діти будь-якої статі. За умов малодітності народження однієї або двох дитин пов'язане передусім з психологічними мотивами. Слід також зазначити, що мотиви народження дітей значною мірою диференційовані етнічною приналежністю батьків, національною традицією, релігійними нормами.

Потреба в дітях. Потреба в дітях являє собою одну з істотних соціальних потреб особистості, яка визначає специфіку репродуктивної поведінки. В усіх класифікаціях потреб людини, розроблюваних не демографами (економістами, соціологами, біологами, психологами тощо), потреба в дітях відсутня. Мабуть, це пояснюється тим, що потребу в дітях відносять, як правило, до фізіологічних потреб людини. Достатньо широко розповсюджене уявлення про "інстинкт розмноження", який розуміють як дію материнського та статевого інстинктів.

Між тим потреба в дітях - це цілком соціальна потреба. Вона належить найвищому рівню потреб особистості, куди ввіходять також потреби у творчості, освіті, вільному часі, й конкурує з потребами інших рівнів — потребами соціально-психологічного рівня: у спілкуванні, повазі й любові, прояві піклування та опіки; потребами в безпеці й самозбереженні й, нарешті, фізіологічними потребами в сні, їжі, воді.

Емпіричне вивчення репродуктивних установок і мотивів свідчить, що для потреби у 5 та більше дітях провідними є економічні мотиви народжуваності; для потреби у 3-4 дітях — соціальні, а для потреби в 1-2 дітях – психологічні. Історичне зменшення потреби в дітях виявляє себе при зміні генерацій через механізм часткової, неповної реалізації наявного рівня потреби в дітях. На думку одного з провідних дослідників, котрі працюють у галузі соціології народжуваності, А.І.Антонова, головною причиною зниження потреби сім'ї в дітях є зменшення її опосередковуючої ролі у системі "суспільство — сім’я - особистість".

Будь-яка поведінка людини, включаючи репродуктивну, пов'язана з її потребами й керована ними. Тому зрозуміти й пояснити поведінку — значить зрозуміти й пояснити систему потреб індивіда та зміни, які в ній відбуваються. У свою чергу, кожній потребі відповідає певна цінність або система цінностей, яка репрезентує значущі для людини предмети або явища. Зміни у структурі потреб зумовлені змінами у структурі цінностей і соціальних норм. Тому вивчення репродуктивної поведінки неминуче сполучене з дослідженням ціннісних орієнтацій, соціальних норм, установок і мотивів. Соціолого-демографічні дослідження репродуктивної поведінки в останнє десятиріччя спрямовані переважно на з'ясування місця дітей у структурі потреб особистості, шлюбної пари, сім'ї загалом.

Потреба в дітях — найбільш інерційна частина репродуктивної поведінки. Будучи результатом засвоєння репродуктивного досвіду попередніх генерацій і відповідних репродуктивних норм, потреба в дітях змінюється вкрай повільно. Репродуктивні норми, які детермінують репродуктивну поведінку особистості або сім’ї, являють собою принципи й зразки поведінки, пов'язані з народженням певної кількості дітей у різних соціальних групах. Репродуктивні норм мають властивість трансформуватися у звичаї та традиції з причини їх усталеності в низці генерацій, зберігаючись тривалий час після того, як обставини та умови життя, що викликали їх, вичерпають себе.

Історичний перебіг подій аж до XX сторіччя сприяв ефективному функціюванню системи норм багатодітності. Її усталеність забезпечувалась еволюційно створеною структурою соціально-нормативної регуляції репродуктивної поведінки. Стрижнем цієї системи, її засадовим принципом була сувора заборона на втручання людини у неперервність репродуктивного циклу: попередження та переривання вагітності супроводжувалися правовими та суспільними санкціями. Соціальній регламентації також підлягали шлюбні стосунки та доступ до шлюбу.

Структура соціально-нормативної регуляції народжуваності у своєму історичному становленні й функціюванні являла собою унікальний соціальний феномен. Вона постала як ефективна й гнучка система, що сприяла виживанню роду людського. У ній були гармонійно поєднана самоохоронна, шлюбно-сексуальна й репродуктивна поведінка особистості.

А проте практика внутрішньосімейного регулювання народжуваності у дореволюційній Росії все ж існувала, хоча перебувала вона у зародковому стані. В середині 80-х років минулого сторіччя Л.М.Толстой писав: „За допомоги науки на моїй пам'яті трапилося те, що серед багатих класів з'явилися десятки способів знищення плоду... Зло вже далеко поширилося й щодня поширюється далі й далі, й незабаром воно охопить усіх жінок багатих класів” Л.М.Толстой нічого не каже про обмеження народжуваності серед селян адресуючи свої закиди жінкам "багатих класів", котрі "зайняті своїми таліями, турнюрами, зачісками й привабливістю для чоловіків" або ж "відвідують різні курси й патякають про психомоторні центри та диференціацію й... намагаються позбутися народження дітей з тим, щоб не перешкоджати своєму дурносвітству, яке вони називають розвитком".

Табу на втручання людини у неперервність репродуктивного циклу в тому чи тому вигляді існує й сьогодні. Заборони або значні обмеження на здійснення абортів зберігаються у багатьох зарубіжних країнах. У Західній Європі до 50-60-х років існувала заборона на протизаплідні засоби; до середини 50-х років були заборонені аборти у більшості так званих соціалістичних країн в Європі, включаючи колишній СРСР. І якщо в Китаї та Туреччині заохочують стерилізацію, то в Італії вона геть заборонена.

Демографічна політика в колишньому СРСР не була послідовною. Аборт був легалізований 1920 року й дуже швидко перетворився на широко розповсюджений метод обмеження народжуваності. легалізація Аборту означала зняття традиційної заборони з внутрішньосімейного контролю над репродуктивною поведінкою й дала поштовх до використання різних доступних методів такого контролю. 1936 року аборт був знову заборонений законом і був кримінальне караним. Через 20 років — 1955 року — цю заборону було скасовано, проте виробництво сучасних засобів контрацепції досі відстає від потреби в них! від можливостей, які створює Наука. У цьому розумінні перехід до безпосереднього контролю над репродуктивною поведінкою всередині сім'ї певною мірою стримувався.

Тенденція скорочення народжуваності аж до малодітності — явище не випадкове й не тимчасове. Вона має історичний характер. Причини зміни репродуктивної поведінки й поширення малодітності слід шукати змінах взаємовідносин сім'ї та суспільного виробництва мірою розвитку Науково-технічного прогресу, у змінах функцій сім'ї та ролі дітей у ній.

В аграрних суспільствах, і зокрема у дореволюційній Росії, багатодітність була економічно виправданою. Діти від раннього віку брали участь, у всіх господарчих роботах, а їх утримання було відносно недорогим. У Росії багатодітності сприяло також і общинне землеробство, за якого періодично здійснювалися переділи землі на користь багатодітних сімей. Діти були працівниками, годувальниками й опертям на старість. З відмиранням виробничої функції сім'ї, яка диктувала необхідність у більшій кількості дітей, Потреба в такій їх кількості зменшується, на зміну економічним репродуктивним мотивам приходять соціально-психологічні, пріоритетною стає потреба батьків любити, опікати й турбуватися про молодших і слабших, відчувати з їхнього боку любов і повагу, бачити у своїх дітях продовження свого життя та особистості, але й водночас бажання бути таким, як усі, наслідувати прийняті у суспільстві норми поведінки. Проте для задоволення такої потреби з урахуванням сучасних економічних можливостей достатньо й однієї-двох дитин.

У зменшенні потреби в дітях величезну роль відіграла економічна незалежність жінок, їх професійна зайнятість, позасімейні орієнтації та інтереси. Проте емансипація жінок супроводжувалася й шерегом негативних наслідків, які також прискорили перехід до малодітності. У першу чергу — це перевантаження жінок хатнім господарством і недооцінка у громадській думці соціальної значимості сімейних функцій як жінок, так і чоловіків. Неабияку роль у зниженні дітності сім'ї відіграли нерозвиненість сфери обслуговування й вкрай складні житлові умови.

Отже, злиті рівніше воєдино докорінні різновиди людської поведінки й життєдіяльності - самоохоронна, шлюбна, сексуальна й репродуктивна поведінка особистості — перед лицем сексуальної й контрацептивної революції розпалися й доля народжуваності стала цілком залежною від потреби особистості й сім'ї у дітях. За образним порівнянням А.І.Антонова, ці різновиди поведінки були "мов пальці, стиснені в кулак, який загрожує всьому, що зводить нанівець народжуваність за умов безпорадності людства перед реальністю найвищої смертності". Тому, вважав цілком слушно А.І.Антонов, "найсерйознішою проблемою є вивчення наслідків того, що відбудеться, коли цей кулак розіжметься". Демографічна історія України люб'язно надала науці таку можливість, і дещо пізніше, у цьому-таки розділі, ми покажемо процес трансформації народжуваності в Україні за останні 100 років.

Нагадаємо, що відтворення населення — це єдність процесів народжуваності та смертності, і що за всієї їх відносної самостійності розвиток цих протилежних за сенсом процесів можливий тільки у рамках цієї єдності. Така точка зору зобов'язує нас розглянути вплив еволюції смертності на репродуктивну поведінку, зокрема, на трансформацію народжуваності у більш широкому розумінні.

Ефективний контроль за смертністю тривалий час був недоступний людині. Поліпшення санітарно-гігієнічних умов життя, прогрес медицини й розвиток охорони здоров'я здійснили революційний перевороту тенденціях смертності, різко знизили м рівень і радикальним чином змінили структуру захворювань, які призводять до смерті. Доглибність змін, що відбулися, й стрімкість, з якою вони відбулися, не могли не справити вплив на процес народжуваності. Людство, діставши здатність безпосередньо впливати на зниження смертності й, отже, самозбереження й виживання людей, перестає потребувати забезпечення незмінне високої народжуваності, яка компенсує високу смертність.

Ця обставина завдала нищівного удару по системі соціально-нормативної регуляції народжуваності, що існувала впродовж тисячоліть, і перш за все — по системі норм багатодітності. Поширення заходів контрацепції та аборту робить зайвим побічне обмеження народжуваності до та після репродуктивного циклу. Тому починається відмирання норм пожиттєвого й суцільного шлюбу, норм укладання шлюбу й доступу до нього, пом’якшується процедура розлучення, зникає інфантицид, проте множаться відмови від дітей, допускаються дошлюбні й позашлюбні відносини. Як продовження цих тенденцій відбувається сексуальна й концетрацептивна революція. Тепер сексуальна насолода, доступна за допомоги контрацепції, ізолюється, відокремлюється від народжуваності, активізуються різні форми сексуальної поведінки, які не ведуть до зачаття. Все, фінал невідворотний: розпалась єдність раніше злитих форм поведінки, кулак розімкнувся. Порушена опосередковуюча роль сім'ї в протистоянні особистості та суспільства, загострилася невідповідність особистої потреби в дітях економічній потребі суспільства в працівниках, навзамін колишньої гармонії "особистості — сім'ї — суспільства", яка знаходила вияв взаємному прагненні багатодітності, ми дістали право на індивідуальну репродуктивну поведінку з гіпертрофованими позасімейними орієнтаціями.

Вільний вибір дедалі меншої кількості дітей аж до однодітності й бездітності обтяжений відчуженням сімейних і батьківських ролей, зниженням відповідальності за майбутнє дітей, знеціненням сім'ї як соціальної інституції. Й чи не є переможна хода по планеті чуми ХХ сторіччя — СНІДу — непомірною платою за свободу сексуальних стосунків?

Свідоме обмеження народжуваності й малодітність до нещодавнього часу асоціювали з високим рівнем культури, а багатодітність — з її низьким рівнем і „стихійністю розмноження". Така кваліфікація сама по собі є невіглаством, позаяк свідчить про нерозуміння сутності демографічного переходу як історичного процесу.

Як показують дані соціолого-демографічних досліджень, для малодітної репродуктивної поведінки характерне раннє укладання шлюбу, подовження репродуктивного періоду й задоволення потреби в дітях упродовж перших років шлюбу, а також інтенсивне застосування контрацепції та штучного аборту. Потреба у бездітності — явище вкрай рідкісне. Сучасна бездітність, як правило, є результатом первинної або вторинної неплідності, або ж смерті єдиної дитини.

Вивченню репродуктивної поведінки в усіх країнах передували десятиріччя досліджень так званої диференційної народжуваності— соціальних відмінностей у дітності сімей залежно від їх соціального становища та матеріальних умов життя. У дореволюційній Росії такі дослідження були практично відсутні. Перші в Україні праці з вивчення диференційної народжуваності належать до 1919 року, коли в Києві був створений перший у світі Науково-дослідний демографічний інститут Академії наук УРСР, діяльність якого залишила глибокий відбиток в історії розвитку світової демографії. Інформаційну базу цих досліджень утворили дані Всесоюзного перепису населення 1926 року. Вже тоді був зроблений висновок, що відмінності в показниках дітності у сім'ях, приналежних до різних соціальних груп, є результатом поширеності в них практики внутрішньосімейного обмеження дітонародження.

2. Загальна характеристика рівня народжуваності у світі та її динаміка в Україні. Дослідження народжуваності в Україні мають давню традицію, завдяки чому ми можемо простежити динаміку рівня народжуваності за останні 100 років.

Наприкінці XIX сторіччя рівень народжуваності в Україні був дуже високий; у 1896—1900 роках загальний коефіцієнт народжуваності становив 48,8%, а коефіцієнт сумарної народжуваності (середня кількість народжень у однієї жінки за все її життя) досягав 7,5%. Проте й смертність, а надто дитяча, була вкрай високою: з тисячі новонароджених не доживали до року 199. Тому найпоширенішою була сім'я не з сімома — вісьмома дітьми, а з чотирма дітьми віком понад 5 років; а 30-річний вік переживали тільки 3—4 з 7—8 народжених наприкінці XIX сторіччя.

Така сім’я була, мабуть, найпоширенішою, поза як, попри дуже високий рівень смертності, чисельність населення України у XIX сторіччі швидко зростала, особливо у другій його половині, після скасування кріпосного права. Якщо 1835 року кількість її мешканців становила 8,7 млн чоловік, то 1880 року — вже 15,7 млн, а 1897 року — 21,2 млн чоловік. Напередодні першої світової війн населення України досягло 28,9 млн чоловік. І хоча з початку XX сторіччя народжуваність у ній почала поступово знижуватися, її загальний коефіцієнт був як і раніше достатньо високий і дорівнював у 1910-1914 роках 41,8%.

В роки першої світової війни загальний коефіцієнт народжуваності в Україні впав до 30,7%, а відтак почав зростати, досягнувши максимуму 1926 року – 42,1%. Почасти це був (компенсаційний підйом народжуваності у повоєнні роки, почасти — результат поліпшення вікової та шлюбної структури населення. Після 1926 року загальний коефіцієнт народжуваності в Україні почав швидко зменшуватися. Насправді ж зниження інтенсивності дітонародження почалося ще до революції, про що свідчить зменшення сумарних коефіцієнтів народжуваності. Але оскільки смертність знижувалася ще швидше, гідність сім'ї у середньому залишалася такою самою, як і до революції. Насправді на початку ХХ сторіччя в Україні почався демографічний перехід. А на середину 70-х років він був повністю завершений.

Такому швидкому завершенню переходу до нового типу відтворення населення сприяли багато які чинники, й у першу чергу ті, що прискорювали вплив соціально-економічних та політичних криз першої половини XX сторіччя.

Народ України пережив три доглибні кризи: у 1917-1921 роках - громадянська війна й воєнний комунізм з його репресіями та господарчою руїною; у 1929-1934 роках — колективізація, що супроводжувалася руйнуванням усього укладу життя, депортаціями безлічі сімей та жахливим голо£ мором 1932-1933 років; і, нарешті, друга світова війна, яка почалася в Україні по суті, 1939 року з приєднання західних територій і чергової хвилі репресій щодо заможних прошарків та інтелігенції, відтак власне війна з окупацією, величезними людськими втратами та розривом сімейних зв'язків. Усі три кризи супроводжувалися кризами демографічними. Крім значного збільшення смертності, вони виявляли себе у значному зниженні народжуваності.

Громадянська війна викликала зниження народжуваності, здебільшого класичного типу — в результаті тимчасового або необоротного розриву шлюбів — і лише невеликою мірою в результаті навмисної відмови від народжувань або їх відкладання серед пошлюблених жінок. Друга криза 1929—1934 років уже значною мірою супроводжувалася свідомою відмовою від народжувань. Цей процес розпочався у місті й згодом поширився на село. На тлі загальної секуляризації культури й утрати впливу з боку релігійних авторитетів і церкви раніше етично неприйнятний аборт швидко ввіходив у побут, ставав повсякденним і невдовзі зробився частиною культури. Генерації, репродуктивний вік яких прилив на 30-ті роки, вже не відчували моральні сумнівів. Народжуваність гак і не піднеслася після кризи, вона продовжувала знижуватися. Заборона аборту 1936 року майже нічого не змінила, а друга світова війна тільки закріпила тенденцію до внутрішньосімейного регулювання дітонародження.

Техніка планування сім'ї залишалася примітивною й переважно варварською. Проте новий тип репродуктивної поведінки став панівним. Загальні коефіцієнт народжуваності в Україні, який досяг 1940 року 27,3%, у повоєнні роки почав швидко знижуватися: 1960 року він становив 20,5%, 1970 року 15,2%, 1980 року - 14,8%, 1990 року - 12,7% і, нарешті, 1994 року він упав до 10,0%.

Слід зазначити, що у першій половині 1980-х років рівень народжуваності в Україні, як і у СРСР загалом, повсюдно підвищився. Пік народжуваності припадає на 1985-1986 роки, коли загальний коефіцієнт народжуваності досяг відповідно 15,0% та 15,5%.. Проте у подальшому знову почалося зниження абсолютних, і відносних кількостей новонароджених. Цей феномен пов’язаний із заходами щодо посилення державної допомоги сім'ям з дітьми, ухваленими союзним урядом у січні 1981 року. Короткочасний ефект цих заходів не був випадковим. Інакше й бути не могло, позаяк вони малі епізодичний характер і не являли собою єдиної, комплексної науково обґрунтованої демографічної політики, спрямованої на формування у населенні потреби у більшій кількості дітей.

Якщо мати на увазі головні, тривалі тенденції народжуваності, а не короткострокові підвищення її показників, зумовлені різними структурними чинниками, то необхідно визнати, що народжуваність в Україні знижується давно й неухильно, а малодітність охоплює дедалі ширші прошарки населення. Про це красномовно свідчить динаміка сумарного коефіцієнта народжуваності.

Про завершення переходу до малодітної сім'ї в Україні свідчать і результати опитувань про ідеальну та плановану кількість дітей. За даними вибіркового обстеження, проведеного Міністерством статистики України 1991 року, в половині опитаних сімей було двійко дітей, кожна третя сім'я була однодітною, кожна десята мала трьох дітей і лише 1% сімей виявилися багатодітними (4 і більше дітей). У сім'ях, де вже були діти, ставлення батьків до збільшення їх кількості залежало від кількості вже наявних дітей. Так, понад третину чоловіків (38%) та жінок (35%) у сім'ях з однією дитиною воліли б ще мати дітей. У сім'ях з двома дітьми тільки кожний 10 чоловік та кожна дванадцята жінка не заперечували проти народження ще однієї дитини. А ось серед сімей з трьома дітьми тих, хто бажає четверту дитину, виявилося край мало — лише 8% чоловіків та 4% жінок. У бездітних сім'ях, частка яких становить 5% вибіркової сукупності, третина чоловіків та жінок не планує народження дітей.

Оптимальною кількістю дітей у сім'ї більшість опитаних (понад 60% подружніх пар) вважають двох дітей, 18% - трьох, 13% — одну дитину. Головною причиною, яка обмежує сьогодні дітонародження в сім’ях, є, за твердженням опитаних членів подружжя недостатній рівень матеріального забезпечення. Цю причину назвала кожна третя сім'я другою за значимістю причиною є складна соціально-економічна ситуація в Україні, її відзначила кожна четверта сім'я. На третьому місці опинилися незадовільні житлові умови, які стримують кожну п'яту сім'ю в її бажанні збільшити кількість дітей. Кожний десятий чоловік і кожна шоста жінка з-поміж опитаних мотивували свою відмову від дітонародження поганим станом здоров'я.

Понад третину жінок, що мають дітей, вважає, що було б доцільно приділяти якомога більше часу вихованню дітей. Проте 87% з них не можуть дозволити собі кинути роботу через важке матеріальне становище сім'ї.

Сьогодні Україна переживає четверту в XX сторіччі демографічну кризу — різкий спад народжуваності та зростання смертності. Зниження рівня життя й утрата опертя на звичні соціальні інституції невпевненість у майбутньому сім'ї призвели багатьох людей до перегляду своїх шлюбних і репродуктивних планів. Вони відмовляються від народження дітей, відкладаючи це на кращі часи; відкладають шлюби, замінюючи їх альтернативними формами стосунків. Зниження народжуваності є одним з головних чинників природного зниження населення, зареєстрованого в Україні вперше 1991 року, яке має тенденцію До поглиблення. У країні розвивається депопуляція: як у місті, так і в сільській місцевості смертність населення перевищує народжуваність. Сумарний коефіцієнт народжуваності у 1992-1993 роках досяг мізерного показника у 1,6 дитини, тоді як для простого відтворення населення він повинен становити не менш ніж 2,2 дитини, а для розширеного відтворення населення — не менш ніж 2,5 дитини. Подолання цієї несприятливої демографічної ситуації пов'язане з проведенням активної соціальної та демографічної політики, ґрунтованої на міцній економічній базі та знанні й використанні законів, що керують репродуктивною поведінкою людей.

Питання:

1. Смертність її причини, перехід до сучасного типу смертності.

2. Загальна характеристика рівня смертності у світі та її динаміка в Україні

Смертність її причини, перехід до сучасного типу смертності Смертність у демографічному вимірі.— це процес вимирання генерацій. Він має масовий характер і складений з безлічі одиничних смертей, які настають у різному віці й визначають у своїй сукупності порядок вимирання реальної або гіпотетичної генерації. У строгому розумінні слова смертність— це частота смерті у тій чи тій сукупності населення, й як така смертність є статистичним поняттям, її вимірюють відношенням кількості померлих до чисельності всього населення або його окремих груп, диференційованих за статтю, віком, соціальною приналежністю територією. Поряд з народжуваністю смертність забезпечує неперервність процесу відтворення населення й є його невід’ємним складником. Упродовж багатьох сторіч зростання або зменшення населення визначалися переважно рівнем смертності, поза як народжуваність була стабільно високою. З дослідження смертності середині XVII сторіччя почалася власне демографічна наука.

Вивчення проблем смертності у демографії має багатоаспектний характер і більш ніж актуальне, поза як у всіх країнах світу, в тому числі і в Україні, наявні ще достатні резерви для зниження її рівня. Для оцінки досягнутих рівнів смертності, їх прогнозування й вироблення напрямків і заходів демографічної політики важливе значення має розв'язання проблеми біологічної тривалості життя.

Першим, хто спробував знайти наукові засади для визначення біологічної тривалості життя, був Френсіс Бекон. За минулі відтоді чотири сторіччя було висунуто безліч теорій постарішання, проте таємниця біологічного постарішання, яке детермінує в кінцевому підсумку природну смерть людини, залишається не до кінця розкритою й по сьогодні. Демографи XIX сторіччя досліджували переважно проблему модальної (нормальної) тривалості життя концепція якої була, 1877 року В.Лексисом. По суті, така постановка проблеми була лише підміною настільки важливого для життя людства питання про біологічну тривалість життя. Пізніше в демографії був вироблений підхід до її визначення і на розділенні екзогенних та ендогенних причин смерті й побудові так званих ендогенних таблиць смертності. Вони були розроблені 1952 року французьким демографом Ж.Буржуа-Піша.

Смертність сучасного типу, характерна сьогодні для всіх економічно розвинених країн, яка дедалі більше поширюється на планеті, ще зовсім нещодавно не була відома ніде у світі, її формування відбувалося впродовж кількох десятиріч і не завершилося на переважній частині земної кулі ще й нині. Вона — результат демографічного перевороту в смертності, який полягає у докорінній зміні структури причин, від яких помирають люди.

До перевороту переважна більшість людей помирала від причин, пов'язаних із зовнішніми умовами життя і не пов'язаних із спадковістю, вродженими хворобами, природними процесами, що відбуваються в людському організмі. Це так звані екзогенні причини смертності. На відміну від них причини, породжувані внутрішнім розвитком організму, дістали назву ендогенних.

Екзогенні та ендогенні причини смертності. З точки, зору демогра­фічного аналізу поділ причин смертності на екзогенні та ендогенні /має принципове значення, поза як створює передумови для адекватного розуміння структури смертності, пошуку резервів зниження рівня й здійснення ефективної демографічної політики у царині охорони здоров'я населення.

Екзогенну смертність характеризують дві найважливіші з точки зору життя людини якості. Вона завжди передчасна а тому небезпечна. Екзогенна смертність вражає людину в будь-якому віці, в тому числі й тоді, коли потенційна життєздатність організму далеко не вичерпана. Особливо вона небезпечна у немовлячому та дитячому віці, коли організм дитини ще не зміцнів. Іншою якістю, притаманною екзогенній смертності, є її усуваність поліпшивши матеріальні й соціальні умови існування людини, можна уникнути її передчасної смерті.

Хоч би то за яких умов відбувався розвиток людського організму, його життєздатність з часом вичерпується, настає старість. Із постарінням пов’язана переважно ендогенна смертність. Швидкість природного постарішення - еволюційна характеристика виду, проте вона істотно розрізняється як для окремих індивідів, так і для їх сукупностей. Тому вік, на який життєздатність людини слабне настільки, що смерть стає неминучою, коливається у певний межах навколо величини, іменованої біологічною (видовою) тривалістю життя. А проте залежність ймовірності смерті од віку дуже велика. Й хоча дія ендогенних чинників смертності зумовлена переважно постарінням організму, певна кількість ендогенних смертей пов'язана з дією якихось інших причин і настає у молодшому, часто у ранньому дитячому віці. Серед таких причин перше місце належить спадковим хворобам та вродженим вадам.

Ендогенні причини, пов'язані із постарінням, за умов переважання екзогенної смертності у більшості випадків не встигають проявитися, поза як лише невелика частка народжених доживає до похилого та старечого віку. Але якщо екзогенна смертність знижується, першорядного значення набувають ендогенні причини смерті, пов'язані з постарінням. Смерть завжди є результатом взаємодії екзогенних та ендогенних причин, але роль кожної з цих двох груп може бути принципово відмінною з точки зору головних характеристик смертності.

Люди постійно зазнають численних впливів зовнішнього середовища, несприятлива дія яких на їхнє здоров'я залежить як від сили цих впливів, так і від життєздатності організму. Коли різниця між здатністю протистояти зовнішнім впливам або пристосуватися до них та силою несприятливої дії зовнішнього середовища досягає певної критичної величини, настає смерть. Потік впливів екзогенних чинників з точки зору індивідуального організму невпорядкований і випадковий. Ймовірність опинитися об'єктом їхнього впливу, як і ймовірність того, що Їхня сила перевищить захисні здатності організму й призведе до смерті, меншою мірою залежить від віку. Але хоч би то яким був вплив екзогенних чинників на захворюваність та смертність, а надто у старшому віці, можна стверджувати, що ендогенні процеси створюють той грунт для дії екзогенних чинників, без якого ці чинники самі по собі безсилі. У процесі переходу від традиційного типу смертності до сучасного екзогенна смертність була поставлена під контроль, і люди почали вмирати переважно від ендогенних причин. Принципова вагомість цих змін у демографічному контексті визначена тим, що заміна екзогенної смертності ендогенною тожна заміні смертності у ранньому віці, а надто у немовля чому та дитячому, смертністю у похилому та старечому віці, а значить, рівнозначна збільшенню середньої тривалості життя.

Перехід до сучасного типу смертності. Впродовж історії людства смертність зазнала значних якісних і кількісних змін. Для смертності традиційного типу були характерні катастрофічні підйоми, які мали своїми причинами голод у неврожайні роки пошесті та війни.

Голод повторювався з високою частотою й регулярністю, охоплюючи часом величезні території у Західній Європі від 1000 по 1855 рік було відзначено до 450 спалахів голоду. Наприкінці 40-х років Х1Х сторіччя в результаті неврожаю картоплі в Ірландії голодною смертю помер один мільйон чоловік, а ще більша кількість ірландців у пошуках порятунку емігрувала з країни. Другою за значенням причиною катастрофічних підйомів смертності були пошесті. Чума, висипний тиф, віспа, холера та інші "морові хвороби" чинили величезні спустошення, забираючи мільйони—життів. Точні розміри жертв Пошестей невідомі, але, за свідченнями сучасників, вони були величезними. Найкрутіші піки смертності спостерігалися в періоди сумісної дії голоду та пошестей. Різкі підйоми смертності під час демографічних криз являли собою свого роду зриви контролю над смертністю, який у різних формах був установлений здогадно ще за часів неоліту й за розширення та зміцнення якого людство боролося впродовж тисячоліть. Загальноприйняті соціально-культурні, норми тимчасово переставали бути чинними, життя людини втрачало будь-яку ціну.

Подібні зриви контролю над смертністю, систематичні демографічні кризи були невід'ємною рисою традиційного типу смертності. Вони періодично порушували звичайні умови, за яких перебігали демографічні процеси, що перебували під певним соціальним контролем. За звичайних же умов більшість людей помирала не насильницькою смертю, не від "морових хвороб" і не від голоду, а від хвороб, породжених реаліями повсякденного життя: хронічним недоїданням неповноцінним і погано збалансованим харчовим раціоном, важкою працею, антисанітарним станом житла, відсутністю елементарних гігієнічних навичок у побуті.

Традиційний тип смертності безроздільно панував на всій планеті до середини XVIII сторіччя. Саме у цей час почалася радикальна перебудова причин смерті, яка привела врешті-решт до виникнення нового типу смертності. Вдосконалення методів ведення сільського господарства розвиток торгівлі й засобів сполучення сприяли збільшенню кількості та поліпшенню якості вироблюваних продуктів харчування, їх продажу та обміну, й роль голоду та хронічного недоїдання як причин високої смертності швидко почала спадати, його спалахи стали повторюватися рідше, їхня сила слабшала. Поступово відступали пошесті. Й хоча вони ще довго загрожували життю людей, останні навчилися краще розуміти їхню природу та характер поширення. Були здійснені перші спроби міжнародного співробітництва у боротьбі з пошестями, 1792 року була створена Міжнародна карантинна рада у Танжері. Людина ще не могла протистояти пошестям на повну силу, проте навчилася вживати деяких запобіжних заходів: установлювати карантини, ізолювати тих, хто захворів, тощо.

У ХУІІ ст. зникла проказа, втратив характер пошесті сифіліс; у XVIII ст. знизилися пошесті кривавого проносу й дістала поширення серед деяких прошарків суспільства інокуляція (щеплення) віспи; населення вже не було такою легкою здобиччю пошестей, як у ХІХ ст.

В той час як відступ голоду та пошестей ніс із собою зниження катастрофічної смертності, третя її причина — кровопролитні війни — тільки набирала сили. Демографічні втрати у війнах істотно зростали. За розрахунками Б.Ц.Урланіса, у XVIII сторіччі вони досягли 5,4 млн жертв, натомість у XVI сторіччі налічувалися сотні тисяч жертв. Тільки за 10 років харизматичного очарування імператора Наполеона Франція заплатила життям 2,2 млн солдат. Мірою вдосконалення старих і винайдення нових різновидів зброї масового знищення людей їхні втрати неспіввимірно збільшилися, їх рахунок пішов на десятки мільйонів. XX сторіччя з його двома світовими та нескінченними громадянськими війнами й конфліктами, що забрали незліченну кількість людських життів, увійде до історії як сторіччя безпрецедентних демографічних втрат.

Проте загалом сумарна дія причин катастрофічної смертності на ХVIII сторіччя ввіч ослабла й їхня роль серед інших причин смерті стала значно скромнішою. У Західній Європі практично припинилися кризові підйоми смертності, вперше катастрофічна екстраординарна смертність була поставлена під контроль. Це стало початком кінця традиційного типу смертності. Проте ще до середини ХІХ сторіччя смертність залишалася переважно екзогенною.

Зміни у співвідношенні й причин смерті що відбувалися у XVIII сторіччі, поступово підвели демографічний процес до якісного стрибка й до виникнення нового історичного типу смертності. У XIX сторіччі прискорилися зміни в особистій гігієні людей почали будувати централізовані системи водопостачання, каналізації та очищення з'явилися нові методи обеззаражування питної води, стерилізації харчових продуктів, опалення та освітлення житла і виробничих приміщень; поступово поліпшувались умови праці, дістала розвиток техніка безпеки.

Величезну роль у боротьбі з екзогенною смертністю відіграв прогрес медицини, ґрунтований на досягненнях хімії та біології. Дістав широке розповсюдження відкритий наприкінці XVIII сторіччя Е.Дженнером метод створення надійного імунітету проти віспи, й одна з найстрашніших хвороб була переможена. Щеплення як принцип індивідуального захисту людського організму від епідемічних захворювань стали наріжним каменем профілактичної медицини. В останній треті XIX сторіччя, завдяки працям Л.Пастера, була створена бактеріологічна теорія хвороб і знайдений принциповий шлях боротьби з ними. Шлях цей вів не тільки до надійної профілактики інфекційних захворювань шляхом вакцинації, але, як показав розвиток мікробіології вже у XX сторіччі, і до надзвичайно ефективного лікування багатьох з них. Важливе місце у боротьбі з хворобами та смертністю від них упродовж останніх ста років осідали розробка антисептики, радіодіагностики та шерег інших досягнень медичної науки. Про те, наскільки успішною була ця боротьба, можна судити з динаміки деяких причин смерті від середини XIX сторіччя (див. таблицю 5).

Традиційний тип смертності, який характеризували вкрай висока частка екзогенних причин смерті, надзвичайно швидке вимирання генерацій, що випливало з цього, та дуже низька середня тривалість життя, поступово ставав надбанням історії. Еволюція структури причин смерті призвела до встановлення нового типу смертності, контроль над екзогенною смертністю у найрозвиненіших демографічне країнах був досягнутий.

Тривалість життя. Історико-демографічний аналіз смертності свідчить про, що в її динаміці впродовж тисячоліть була відсутня будь-яка певна тенденція. В Європі XVII сторіччя смертність була такою самою високою, а середня тривалість життя — такою самою низькою, як у Стародавньому Римі або Стародавньому Єгипті. Остання коливалася в межах від 20 до ЗО років і майже ніколи не перевищувала 35 років. Навіть серед вищої європейської аристократії середня тривалість життя на середину XVIII сторіччя не досягала 35 років, хоча у привілейованих прошарків населення смертність була найближчою до "нормальної", оскільки вони не страждали від голоду і, ймовірно, найменшою мірою були вразливі щодо пошестей.

Переворот у структурі причин смерті супроводжувався зниженням смертності в усіх вікових групах, що було тотожним збільшенню у кожній генерації частки людей, котрі доживали до дедалі старішого віку. Ці радикальні зміни привели до небаченого раніше зростання середньої тривалості життя — узагальненого показника, в якому найповніше відображені повікові рівні смертності. Й якщо за всю попередню історію людства — до XVIII сторіччя — середня тривалість життя залишалася незмінною, а за вельми оптимістичних припущень зросла щонайбільше на 10-15 років, то за останні 200 років вона росла — нехай лишень у частини населення світу —на 35-40, а в окремих випадках і більше років.

У демографії під тривалістю життя розуміють інтервал між народженням та смертю, який дорівнює віку смерті. Тривалість життя, усереднена для генерації народжених, — це показник демографічної статистики, який являє собою узагальнену характеристику смертності.

У демографічному аналізі смертності використовують низку середніх характеристик тривалості життя: середня тривалість майбутнього життя або очікувана тривалість життя, відстрочена (тимчасово відстрочена) "середня тривалість майбутнього життя, Тривалість життя в інтервалі віку, медіанна тривалість майбутнього життя, модальна тривалість життя, модальна тривалість майбутнього життя для віку X. Усі ці параметри тим чи тим чином пов'язані з таблицями смертності й їх обчислюють відповідно до зафіксованого в них порядку вимирання генерації.

Ще на початку 50-х років XX сторіччя французький демограф Ж.Буржуа-Піша спробував, спираючись на найсприятливіші досягнуті на той час показники смертності, розділити ендогенну та екзогенну смертності й на підставі показників ендогенної смертності підійти до визначення біологічних меж зниження смертності у кожній віковій групі. За його розрахунками, за умови зниження смертності до визначених ним біологічних меж середня тривалість життя чоловіків могло б досягнути 76,4 року, жінок — 78,7 року. Оскільки контроль над смертністю весь час розширювався, варто було очікувати зниження рівнів смертності в усіх вікових групах. Дослідження співвітчизників Ї.Буржуа-Піша — французьких демографів А.Нізара та Ж.Валлена, котрі слали таблицю найменших ймовірностей померти в тому чи тому віці, досягнутих у розвинених західних країнах на середину 60-х років, показали, що рівні смертності, які Ж.Буржуа-Піша вважав біологічною межею, були зафіксовані на середину 60-х років тільки у небагатьох вікових групах та переважно серед жінок; їх спостерігали лише в окремих країнах і у жодному випадку вони не були перевищені.

Середня тривалість життя за таблицею смертності, побудованою А.Нізаром і Ж.Валленом на базі найменших фактичних ймовірностей смерті, дорівнювала 72,2 року для чоловіків та 76,8 року для жінок. Іншими словами, вона виявилася істотно меншою, ніж гранично-межова біологічна, розрахована Буржуа-Піша. Крім того, на кінець 70-х років виявила себе явна тенденція до зростання рівня смертності у багатьох вікових групах, а надто серед чоловіків, й, отже, до віддалення від гранично-межових біологічних ймовірностей. Підвищення інтенсивності смертності відбувалося переважно у старшому віці й загалом перекривалося зниженням смертності у молодших вікових групах, тому середня тривалість життя все-таки зростала. Проте у деяких випадках зростання смертності охопило таку кількість вікових груп і стало настільки значним, що середня тривалість життя перестала збільшуватися й навіть виявила тенденцію до зниження, як це було в Норвегії після 1955 року.

Загалом же причини спорадичного підвищення смертності в окремих країнах до кінця не вивчені й розділити їх строго на ендогенні та екзогенні не уявляється можливим. Радше за все підвищення смертності може бути пов'язане із зовнішніми причинами — несприятливими екологічними чинниками, економічною кризою та зумовленим нею різким падінням рівня життя політичною нестабільністю та етнічними конфліктами, як це має місце нині у колишніх республіках СРСР, а нині країнах СНД.

Як правило, зниження середньої тривалості життя починається з чоловіків охоплюючи поступово все населення. Так, наприклад, середня тривалість життя при народженні становила в Україні для чоловіків у. 1370-1971 роках (67) років у місті та 66 років на селі, у 1993-1994 роках цей показник знизився відповідно до 6З та 62 років. Середня тривалість життя при народженні жінок і в містах, і в сільській місцевості України впродовж усього періоду від 1970 по 1992 рік була, за винятком 1989-1990 років, незмінною й становила 74 роки. На зламі 80-90-х років відзначений короткочасний підйом показника середньої тривалості життя при народженні і у жінок (75 років), і у чоловіків (66 років) України. Але у 1993-1994 роках середня тривалість життя, при народженні у жінок скоротилася в місті до 73 років, а в селі — до 72,8 року.

Диференційна смертність. Смертність, як і народжуваність, не є "суто біологічним" процесом; вона завжди мала соціальний характер, регулювалася соціальними нормами, що регламентують самоохорону поведінку, а її рівень, як і середня тривалість життя, був істотно відмінним у різних соціальних груп, станів, прошарків. Здавна відомий і феномен соціально-просторової диференціації смертності.

На залежність смертності від економічних, соціальних, культурних, соціально-гігієнічних та інших умов життя людей вказували ще автори XVII сторіччя (Г.Кінг) та XVIII сторіччя (Моо). У XIX сторіччі відмінності у смертності різних прошарків населення були вже широко відомі, проте стали предметом серйозних досліджень лише від кінця XIX сторіччя. Зокрема, дістали відомість праці Ж.Бертільйона (1897 р.) та Л.Герша (1920 р.) з вивчення диференційної смертності у містах залежно від рівня заможності населення. Проблеми диференційної смертності обговорювали на 14-му Міжнародному конгресі гігієни та демографії, який відбувся 1907 року в Берліні. Серед доповідачів, що виступили з цієї проблеми, крім Ж.Бертільйона. були німецькі лікарі Неффе та Зінгер. Наведені у доповіді Ж.Бертільйона дані більш ніж красномовні (див. таблицю 6).

На рівень диференційної смертності, крім відмінностей в економічному становищі населення, справляють вплив і інші чинники: культурні, етнічні, конфесійні. Демографи й гігієністи вивчають рівні й тенденції смертності в залежності від професії, роду занять, освіти, міри урбанізованості населення, його просторових характеристик.

Смертність за причинами смерті. Смертність за причинами смерті є одним з головних об'єктів демографічного аналізу, її вивчення дозволяє оцінити міру загрози того чи того захворювання для життя людей, ефективність заходів вживання для боротьби з ними, розміри шкоди, заподіюваної населенню різними причинами смерті. А поза як здоров'я населення є однією з головних характеристик якості населення, то, досліджуючи смертність за причинами смерті, демографія допомагає виявити приховані резерви його поліпшення. Значні зміни в структурі смертності, що мали місце за останні 100 років, умовлені радикальним зрушенням у співвідношенні між інфекційними та хронічного перебігу неінфекційними захворюваннями. Сьогодні перше місце міцно утримує смертність від хвороб системи кровообігу, злоякісних новоутворень, а також нещасних випадків, отруєнь і травм. В Україні 1994 року з 1473 померлих з розрахунку на 100000 чоловік населення 833 померли від хвороб системи кровообігу, 200 — від злоякісних новоутворень, 144 — від нещасних випадків, отруєнь і травм, 86 — від захворювань органів дихання. Слід пам'ятати про те, що у зв'язку з постарінням населення частка хронічних неінфекційних захворювань серед причин смертності зростатиме, що безперечно справить вплив на зростання рівня загальної смертності й скорочення тривалості життя населення.

Нині рівень смертності переважно визначають чотири групи чинників. Серед них:

1. Рівень життя, визначений сукупністю параметрів умов праці й побуту людей, рівня їх доходів та житлової забезпеченості, якості житлових умов та організації сфери обслуговування, забезпеченості якісними продуктами харчування, одежею, взуттям, організації відпочинку та рекреації.

2. Стан природного довкілля — атмосфери, питної води, міра їх забрудненості, рівень шуму, наявність зелених просторів та їх доступність.

3. Якість охорони здоров’я — доступність кваліфікованої медичної допомоги, рівень забезпеченості населення ефективними медикаментами, рівень поширеності сучасних методів лікування, загальна культура сфери медичного обслуговування.

4. Санітарна культура населення, його ставлення до свого здоров'я, дотримання необхідних гігієнічних правил у праці й побуті, міра поширеності різних шкідливих звичок, рівень залученості населення до різних видів спорту, заняття фізичною культурою.

Соціально-економічні, екологічні, соціально-культурні та інші чинники детермінують рівень смертності як безпосередньо, так і побічно — через інші демографічні процеси, передусім народжуваність, а також захворюваність. Скорочення народжуваності супроводжується зниженням дитячої смертності, яка становить істотну частку загальної смертності населення. Рівень останньої тим нижчий, чим меншою є кількість випадків захворювань як інфекційними, так і хронічними неінфекційними хворобами. Водночас дедалі більшого значення для динаміки смертності набуває процес постарішення населення, сполучений із зростанням частки хвороб системи кровообігу та злоякісних новоутворень, які домінують сьогодні в структурі причин смертності.

Дедалі більшу загрозу для здоров'я й життя людей становлять такі чинники, як нові засоби комунікації (телебачення, комп'ютерні мережі обробки й трансляції інформації); техногенні впливи на біосферу; забруднення, в тому числі радіоактивне, природного доокілля; широке застосування хімічних консервантів у харчових продуктах; прискорення ритму життя, гіподинамія тощо. Вони підвищують ризик ураження людей як раніше відомими, так і новими, мало вивченими хворобами. Дедалі гостріше постає проблема зростання психічних хвороб і травматизму, а пошук ефективних засобів захисту людства від ВІЛ-інфекції стає дедалі невідкладним.

Розрізняють повні та короткі таблиці смертності: в перших показники наведені за віковими групами з інтервалом в один рік, часто-густо з додатковим поділом першого року по місяцях; у других — за віковими групами з 5-річними та 10-річними інтервалами. Умовну величину, прийняту за масштаб обчислення показників таблиці смертності, називають коренем таблиці. Звичайно її приймають дорівнюваною 10000 або 100000, інші величини як корені таблиці використовують значно рідше. При інтерпретації таблиці смертності як історії деякої реальної або гіпотетичної когорти її вихідну чисельність (кількість народжених) прирівнюють до кореня таблиці смертності.

Крім трьох уже обговорюваних показників таблиці смертності, до неї у низці випадків включають четвертий — кількість померлих у віковому інтервалі. На використанні даних про кількість померлих та чисельності населення за статтю й віком, отриманих у ході перепису або поточного обліку населення, ґрунтується демографічний метод побудови таблиць смертності. Вихідним показником при розрахунку таблиць цим методом є віковий коефіцієнт смертності, прирівнюваний після необхідного згладжування до табличного коефіцієнта смертності. На його підставі визначають усі інші показники таблиць смертності. Оскільки показники таблиці містять ту саму інформацію, а пере­рахування елементів однієї рубрики в елементи іншої — не більш ніж арифметична вправа, то всі вони відображають лишень різні форми її запису. Тому кількість померлих у віковому інтервалі у багатьох таблицях часто-густо опускають.

Табличний коефіцієнт смертності являє собою відношення кількості померлих до кількості живих (у стаціонарному населенні). Він часто-густо слугує для переходу від звичайних показників демографічної статистики до таблиць смертності, в яких його, як правило, не наводять, поза як вважають суто допоміжним.

Поряд з показником середньої тривалості майбутнього життя у таблицях смертності використовують і інші показники, що характеризують тривалість життя, про що вже йшлося вище. Серед них — відстрочена (тимчасово відстрочена) середня тривалість майбутнього життя. Вона дорівнює середній кількості років, яку належить прожити у певному віковому інтервалі особам, що досягли віку X. У демографічному аналізі важливе практичне значення має відстрочена тривалість життя у працездатному віці, обчислена для сукупності новонароджених або для осіб, що ввійшли у цей вік, а також відстрочена тривалість життя у репродуктивному віці, обчислена для новонароджених дівчаток або для жінок, що ввійшли у цей вік. Відстрочена тривалість життя являє собою узагальнений показник середньої тривалості майбутнього життя.

Тривалість життя в інтервалі віку — ще один показник, який являє собою окремий випадок відстроченої середньої тривалості майбутнього життя. Він дорівнює середній кількості років, прожитих певною сукупністю народже­них у певному віковому інтервалі.

Медіанна тривалість майбутнього життя (ймовірна тривалість життя) дорівнює медіані розподілу осіб, що досягли певного віку X, за тривалістю майбутнього життя відповідно до порядку вимирання, зафіксова­ному в таблицях смертності. Цей показник обчислюють за допомоги стандарт­них правил знаходження медіани у статистиці. Для новонароджених медіанна тривалість життя — це вік, до якого доживе половина народжених.

Модальна тривалість життя дорівнює моді розподілу сукупності новонароджених за віком смерті відповідно до порядку вимирання, зафіксованому в таблицях смертності. Це найімовірніша тривалість життя осіб віком понад 1 рік. Цей показник обчислюють за допомоги стандартних правил знаходження моди розподілу в статистиці. Величина інтервалу від певного віку X до модальної тривалості життя дорівнює модальній тривалості майбутнього життя для цього віку.

2. Загальна характеристика рівня смертності у світі та її динаміка в Україні . Перехід до смертності сучасного типу в ХІХ сторіччі почався тільки в окремих, найбільш розвинених промислових країнах. Поступово, вже у XX сторіччі, до цього процесу включалися дедалі нові країни, серед яких була й Україна.

В середині XIX сторіччя в Україні майже безроздільно панувала смертність традиційного типу, зумовлена переважно екзогенними чинниками. Одне з перших місць у структурі причин смерті міцно утримував туберкульоз. Ще більша кількість людей, а надто дітей, помирала від пневмонії. Великою була частка смертей від шлунково-кишкових та дитячих інфекційних хвороб. Рівень смертності був надзвичайно високим, і хоча після реформи 1861 року почалося його поступове зниження, показники, що його відображали, як і раніше свідчили про негаразди. Звернімося до даних, наведених у таблиці 8.

Динаміка смертності населення України, Росії та деяких європейських країн у другій половині XIX — на початку XX сторіччя

Роки	Кількість померлих на 1000 мешканців
	Україна	Європейська Росія	Німеччина	Франція	Англія
1861-1870	32,0	36,9	26,8	23,7	22,5
1871-1875	35,7	37,1	27,2	23,7	21,4
1876-1880	31,9	35,7
1881-1885	32,5	36,4	25,1	22,1	19,2
1886-1890	31,6	34,5
1891-1895	31,7	36,2	22,3	21,5	18,2
1896-1900	27,6	32,1
1901-1905	26,1	31,0	18,7	19,4	15,4
1906-1910	26,1	29,5
1911	22,7	27,4	18,2	19,4	14,8
1912	21,5	26,5	16,4	17,5	13,8
1913	23,4	27,4	15,8	17,7	14,3

Наведена в таблиці 8 інформація свідчить про істотні відмінності у рівнях смертності населення України, Росії та найбільш розвинених європейських країн наприкінці XIX — на початку XX сторіччя. Від моменту скасування кріпосного права й до початку першої світової війни смертність в Україні поступово знижувалася, досягнувши на зламі сторіч такого її рівня, який був відзначений у Німеччині ще у 1861-1870 роках. А рівень смертності, спосте­режуваний у цей самий період часу у Франції, в Україні був досягнутий лишень 1913 року. Зниження смертності в Україні відбувалося повільніше, ніж у Німеччині (від 1861 по 1913 рік смертність у Німеччині скоротилася на 11°/оо, а в Україні — лише на 8,6°/0о), проте швидше, ніж в Англії та Франції, де показники смертності зменшилися відповідно на 8,2°/0о та 6,0°/оо.