Здійснення судової влади.

Судову гілку влади часто називають «третьою владою», оскільки в конституційних текстах і доктрині при перерахуванні гілок влади, які складають систему поділу влади, вона звичайно слідує за законодавчою та виконавчою. Це, однак, у жодній мірі не обмежує ні її значущості, ні строго окресленої самостійності, яка дотримується незалежно від прийнятої форми правління. Ніхто, крім судової системи в особі судів, що її складають, не може вершити правосуддя від імені держави. Ніхто, зокрема держава в особі будь-яких її органів, не може втручатись у діяльність судової системи зі здійснення правосуддя.

На відміну від законодавчої влади суд не створює загальних правил поведінки (норм права) (виключенням є судовий прецедент), на відміну від виконавчої – не займається виконавчою діяльністю. Державна влада суду має характер застосування норм права для вирішення спорів, які розглядаються судом у ході судового процесу, тобто в особливій процесуальній формі, строго і детально регламентованій законом. Її дотримання при здійснені судової влади має принципове значення: якщо порушена форма процесу, рішення суду, навіть правильне за суттю, має бути зупинене судом вищої ланки і справа направляється на новий розгляд у інший чи той само суд, але обов’язково в іншому складі судової колегії. Інша особливість судової влади полягає в тому, що вона належить не судовій установі, якого б високого рангу вона не була, а судовій колегії (з малозначущих справ одноосібно судді). Тому кожен із судових органів, незалежно від свого місця в судовій системі, вирішує конкретні справи цілком самостійно, керуючись виключно законом, правосвідомістю та внутрішнім переконанням суддів (колегії). Кожен судовий орган, а не тільки верховний суд, є самостійним носієм судової влади. Цим судова влада відрізняється від адміністративної, у межах якої вищий орган керує підпорядкованими йому нижчими, може давати їм накази щодо вирішення питань їхньої компетенції. У системі судів це неможливо. Реалізація судової влади (вирок у кримінальній справі, рішення за цивільним позовом) – являє собою державний акт (часто акт державного примусу), який здійснюється в особливих формах.

Схематично можна виділити три основні взаємозв’язані напрямки діяльності судової влади: охорона прав і законних інтересів громадян; охорона правопорядку від злочинних та інших правопорушень; контроль за тим, щоб діяльність державних органів не виходила за правові рамки.

Соціальна роль судової влади у правовій державі полягає в тому, щоб у різноманітних юридичних конфліктах забезпечити панування права, (зокрема і стосовно держави), вираженого в нормативних актах конституційного значення. Здійснюючи правосуддя, судова влада вводить державний примус у правові рамки. Ця функція судової влади має виключне значення, однак вона не єдина. Більше того, суд зобов’язаний захистити людину від держави, якщо право на стороні людини. Ще однією важливою функцією судової влади в державно-правовій сфері є розв’язання конфліктів між окремими гілками влади, включаючи в обох випадках і судову, а також між державою та іншими політичними корпораціями (суб’єктами федерації, органами місцевого самоврядування тощо) якщо вони не можуть бути розв’язані в інший спосіб.

Конституційній практиці зарубіжних країн відомі два способи формування суддівського корпусу: шляхом призначення іншими органами державної влади та шляхом виборів населенням. Перший спосіб вимагає залучення до формування суддівського корпусу кількох вищих органів державної влади або створення для цього спеціальних органів державної влади, незалежних від законодавчої, виконавчої чи глави держави з тим, щоб уникнути представлення в судовій гілці влади інтересів інших владних структур. Відповідальний за призначення орган має приймати рішення виключно на основі професійних якостей кандидатів та лише на основі спеціальних критеріїв.

Можливе також призначення суддів представницьким органом. Якщо суддівський корпус формується представницьким органом, то в такому випадку має бути дотримане правило, яке вимагає, щоб відповідні призначення здійснювались кваліфікованою більшістю голосів від конституційного складу представницького органу. Якщо призначення здійснюватимуться простою більшістю, то справа призначення суддів виявиться переданою в руки однієї політичної сили чи відносно вузької групи політичних сил і вимога дотримання політичної нейтральності суддів буде невиконаною. Формування суддівського корпусу шляхом призначення парламентом, за загальним правилом, має бути обмежене терміном досягнення суддею пенсійного віку. Призначення суддів на більш обмежений термін розглядається у правовій теорії як загроза незалежності й неупередженості суддів. У своїх Висновках щодо Стандартів стосовно незалежності судової системи та незмінюваності суддів Консультативна Рада Європейських Судів (КРЄС) зазначила: «Європейській практиці в цілому притаманне призначення на повний термін до досягнення пенсійного віку за законом».

Другий спосіб (обрання суддів виборчим корпусом) формально виглядає більш демократичним, але при формуванні суддівського корпусу на низовому рівні виявляє суттєві недоліки. Так, якщо суддя цілком незалежний від законодавчої чи виконавчої гілок влади, то, з іншої сторони, він перебуває в тісній залежності від виборців, до яких він змушений звертатись після завершення строку його повноважень, під час чергових виборів суддів і інтереси яких справлятимуть вплив на характер правосуддя. Обрання суддів виборчим корпусом неминуче передає цей процес у руки політичних партій, тобто політикам, які використовують будь-яку виборну посаду як можливість отримати винагороду за політичні послуги, і заповнюють своїми вдячними агентами місця, які можуть мати будь-яке політичне значення. Короткий термін повноважень змушує суддю не бути забудькуватим і підтримувати добрі стосунки з тими, хто зробив його тим, ким він є і хто тримає його долю у своїх руках.

Крім того, виборчий корпус завжди буде неспроможний дати належну оцінку фаховим та особистісних характеристикам кандидату на посаду судді. Уявляється, що таку оцінку спроможні давати лише спеціально для цього створені органи, що складатимуться з високваліфікованих спеціалістів у галузі правосуддя.

У більшості розвинених країн судді займають посаду безстроково. Така умова є цілком виправданою, адже професією, яка вимагає спеціальних знань і досвіду, що здобуваються у процесі тривалої практики, можуть займатись лише ті, хто займається нею достатньо довго (найкраще пожиттєво).

Правосуддя здебільшого здійснюють професійні судді, у визначених законом випадках народні засідателі, мирові судді, присяжні. Розгляд справ у апеляційному та касаційному порядку здійснюють звичайно виключно професійні судді. Професійними суддями є громадяни, які відповідно до конституції і законів держави призначені чи обрані суддями і займають штатну суддівську посаду в одному із судів, передбачених законодавством про судоустрій. Наприклад, згідно з частиною третьою ст. 127 Конституції на посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший 25 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менше трьох років, проживає в Україні не менше 10 років та володіє державною мовою.

Крім зазначених вимог, до окремих категорій суддів висувають і додаткові вимоги щодо статі, віку та їх професійного рівня. Так, суддями спеціалізованих судів повинні бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. У цьому разі на посаду судді такого суду може бути рекомендований громадянин держави, який має відповідну освіту у галузі знань, що охоплюються межами юрисдикції відповідного спеціалізованого суду, та стаж роботи за спеціальністю. Ці судді найчастіше відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.