Тема: Бурлескно-травестійна поезія План
Бурлеск в українській літературі.
Гумористичне осмислення подій, пов’язаних з походами Наполеона.
Ода Пузини „Малоросійський селянин”.
„Жабомишодраківка” К.Думитрашка.
Бурлеск в українській літературі
Принципово ту ж форму (гумористично-бурлескну) у відстоюванні права української літератури на відображення «низького» народного життя і введення в літературу простонародних героїв використовували й І.Котляревський (в «Енеїді), і П.Гулак-Артемовський («Супліка до Грицька Квітки», «Писулька до того, котрий що божого місяця «Українського гінця» («Украинск[ий] вестник») по всіх усюдах розсилає», «Дещо про того Гараська»), і Г.Квітка-Основ'яненко («Салдацький патрет»), і Є.Гребінка («Так собі до земляків»).
Бурлеск проникає в тогочасну українську поезію («Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» І.Котляревського, українська байка першої половини XIX ст.), у твори поетів-романтиків 20 — 30-х рр., у прозу (ранні українські оповідання Г.Квітки-Основ'яненка), у драматургію («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І.Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ'яненка), у переклади і переспіви («Твардовський» П.Гулака-Артемовського, його ж переробки од Горація, переклад «Полтави» О.Пушкіна, здійснений Є.Гребінкою), в літературно-критичні статті, в епістолярій і стає мало чи не національним українським стилем.
Ідеологічною основою «Енеїди» виступає просвітительська свідомість, яка втілює єдність природного і розумного. В ній спостерігається перехід від народної самосвідомості, виявом якої був фольклор, до суспільної свідомості нового часу з її виділенням суспільного життя з природи.
Відхід Котляревського від позаестетичної умовності давньої літератури, від класицистичної одноплановості й однозначності в сферу розкриття нового життя народності, поява вільного художнього вимислу як «гри без правил» реалізуються в поемі через складне переборення впливів раціоналістичної класицистичної естетики, риси якої видно в концепції особистості, за допомогою ідейно-художнього освоєння народної сміхової культури і засад просвітительського реалізму. «Енеїда» Котляревського відкрила читачам новий національний світ з його неповторним комплексом історичної, соціальної і морально-етичної свідомості, стихію народного побуту і звичаїв як цінність, що заслуговує на самобутнє існування.
У літературному житті українського бурлеску «Енеїда» Котляревського представляє найвищий і найпродуктивніший рівень його розвитку, оскільки вона, з одного боку, великою мірою повернула бурлеск до його генетичних витоків — народної сміхової культури, а з другого — підпорядкувала його новим, просвітительським ідейно-художнім завданням, що піднесло його суспільне звучання і функцію. У творчості наслідувачів та епігонів Котляревського, які не ставили перед собою важливих ідейно-мистецьких завдань, бурлеск з середини 30-х рр. XIX ст., за винятком окремих творів, виявляє тенденцію до виродження у беззмістовне сміхотворство і відходить на периферію літературного розвитку. Однак у «розсіяному» вигляді стильові сліди бурлескної традиції не зникають в українському гуморі до наших днів. Надзвичайно продуктивною ідейно-естетична функція бурлеску була в політичній сатирі Шевченка.
В українській літературі перших десятиліть XIX ст. простежується спільна для всіх новоєвропейських літератур провідна роль поезії в системі літературних родів, оскільки проза як епос нового часу до епохи Просвітництва перебувала на периферії мистецького розвитку. До середини 30-х рр. XIX ст. однією з найбільш продуктивних стильових течій в українській поезії був бурлеск, ідейно-художня природа якого в багатьох важливих моментах відповідала завданням утвердження нового світобачення і нових естетичних засад у літературі. Йдеться про розвинуту в ньому стихію побутово-розмовної народної мови, органічний зв'язок з фольклорною естетикою і народним світосприйняттям, про критику феодальних порядків і духовенства, дух демократизму і гуманізму. яскраво виражений нахил до відтворення життя у його найбуденніших формах.
Розвиваючись на початку XIX ст. як «низький» штиль у «низьких» жанрах класицизму ірої-комічна поема «Енеїда» жартівлива, знижена «ода» «Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» Котляревського, «Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина» Білецького-Носенка, створена за сюжетною схемою ірої-комічної переробки О.Котельницьким і Ю.Люценком античного міфа «Похищение Прозерпины», «Жабомишодраківка» К.Думитрашка), бурлеск активно заперечував класицистичний аристократичний раціоналізм і руйнував його поетику зсередини. Ці твори містили також багато алюзій щодо актуальних проблем тогочасного суспільного життя.
У ряді бурлескних поетичних творів більшою чи меншою мірою звучить критика суспільних порядків, утвердження природних прав і цінності людини незалежно від її соціального становища, що дає підстави розглядати їх у системі просвітительського реалізму.
Таким жанром була байка, що відзначалась дидактичним началом і завдяки своїй мобільності й демократичності набула у цей час великого поширення. Одним з перших байкарів у новій українській літературі був П.Білецький-Носенко (1774 — 1856). Розробляючи байку лафонтенівсько-криловського типу, сюжетною основою якої служили народні прислів'я, приказки, казка й анекдот, Білецький-Носенко звертається до критики переважно загальнолюдських вад та протиставляє високі моральні якості народу жорстокості, захланності й паразитизму соціальної верхівки («Дворовий Пес да голодний Вовк», «Вовк да Ягня», «Рись да Кріт», «Пан писар», «Селянин да його діти», «Білка да Кроти», «Гуси»). Його байки, написані переважно у 1812 — 1829 рр. (опубліковані в 1872р.), за своїм типом близькі до віршових казок І.Хемніцера і насичені бурлескно-натуралістичними подробицями.
Новим етапом у розвитку української віршової байки була творчість П.Гулака-Артемовського (1790 — 1865), краща частина якої представлена реалістично-бурлескними отологічними віршами та байками. Характерними для його байки є рішучий відхід від тваринно-звіриного алегоризму, прагнення до розвитку міметичного начала, спільного для класицизму і просвітительського реалізму. Зазнавши великого впливу польської класицистичної літератури (головним чином І.Красицького), П.Гулак-Артемовський у концепції дійсності (що відбилося й у його байках) тяжіє до класицистичної урівноваженості, співмірності й доцільності. Універсальною моделлю поведінки людини в життєвих незгодах поет висуває раціоналістичний стоїцизм («Справжня Добрість»). У байкарській творчості Гулака-Артемовського спостерігається повернення від багатої життєвими реаліями сюжетної байки-казки до власне морального повчання, що характеризується концентрованістю раціоналістичного начала.
Саме ця тенденція дістала свій розвиток у творчості Л.Боровиковського (1806 — 1889), який, як і Гулак-Артемовський, зазнав впливу І.Красіцького. Л.Боровиковський є автором понад 170 байок-приказок. Написані в 20 — 30-ті рр. XIX ст., вони (за винятком 11 байок, надрукованих у 1841 р. в альманасі «Ластівка») побачили світ тільки в 1852 р. («Байки й прибаютки»), коли вже набули широкої популярності байки Є.Гребінки. Основним фабульно-тематичним матеріалом для його лаконічних байок, що справді часто нагадували афоризм-приказку, послужили байки як І.Красіцького, так і тогочасних російських поетів (М.Остолопова, І.Дмитрієва, П.Вяземського), а також фольклорні зразки, влучне народне слово, що й відрізняє байки Л.Боровиковського від «логічного аскетизму» лессінгівської байки. Змістом більшості байок Боровиковського є висміювання загальнолюдських вад; у деяких осуджуються паразитизм тогочасної соціальної верхівки, хабарництво і продажність бюрократичного чиновницького апарату.
Яскравим явищем в українській літературі були байки Є. П.Гребінки (1812 — 1848). Його збірка «Малороссийские приказки» (1834), що містить 27 банок, дістала позитивну оцінку в «Отечественных записках» (1840, т. 10), найкращим українським байкарем назвав Є.Гребінку І.Франко. Ставши продовжувачем байкарської традиції Гулака-Артемовського, Гребінка разом з тим створює свій тип байки, що характеризується детальною розробкою сюжету, введенням реалістичних побутових сцен, наявністю психологічних рис персонажів. Розростання фабульної частини байки (основу її становлять найчастіше народний анекдот, фацеція, приказка) за рахунок скорочення дидактичного начала сприяло перетворенню її на маленьку комедію звичаїв чи своєрідну побутову народну новелу. Цікаво, що такий самий тип сюжетної, епічно-оповідної байки з розвинутими драматичними елементами і ліричною забарвленістю, без «моралі» розвивав у 30-ті рр. XIX ст. у литовській літературі С.Станявічус. Зміст більшості байок Є.Гребінки відзначається соціальною поміркованістю; в кращих із них показується несумісність інтересів панівної верхівки (поміщиків, суддів, усього бюрократичного апарату самодержавної Росії) з інтересами гноблених простого народу. У байках Є.Гребінки помітне прагнення відійти від традиційного дидактизму і бурлескного натуралізму. Своєю творчістю Є.Гребінка багато в чому підготував появу в українській літературі найбільшого байкаря-реаліста Л. Глібова.
Протягом 30 — 40-х рр. до байки епізодично звертаються і другорядні українські письменники — С. Писаревський (Стецько Шереперя) (? — 1839), О. Рудиковський (1784 — 1851), П. Кореницький (бл. 1815 — 1854), О.Бодянський (1808 — 1877), П.Писаревський (1820 — ?) та ін. Наслідуючи переважно бурлескну традицію, вони, за винятком окремих творів, що містили елементи соціальної критики («В якомусь-то селі», «Звіриний мор», «Байка» О. Рудиковського, «Пан», «Панське слово — велике діло» П.Писаревського, «Дяк та Гуси» П. Кореницького), не створили значних творів і обмежувалися або поетичною обробкою популярних народних анекдотів («Крути, Панько, головою», «Свиня і Трояндник», «Собака та Злодій» С. Писаревського), або осудженням абстрактного зла («Панько та Верства» П. Кореницького).
Перебуваючи, за визначенням Лессінга, «на спільній межі поезії і моралі» та зберігаючи як провідне морально-виховне начало, байка в українській поезії першої половини XIX ст. сприяла демократизації літератури, утвердженню принципів реалістичного зображення народного життя. Відбиваючи традиційні риси національного побуту, зробивши своїм позитивним героєм селянина, звернувшись до казки, тваринного епосу, приказки, прислів'я, до анекдоту й афористичного народного слова, байка вбирає в себе і риси народного світобачення та розширює художньо-зображальні засоби (введення різностопного ямба, народного і коломийкового вірша та ін.).
Разом з тим активний розвиток бурлескно-гумористичної течії гальмував в українській поезії дослідження кардинальних проблем суспільного життя, утвердження народного естетичного ідеалу, звужував широту реалістичного художнього узагальнення, стояв на перешкоді проникненню в глибину характерів. Ось чому, наприклад, спроба П.Данилевського відобразити події Вітчизняної війни 1812 р. у бурлескно-гумористичному дусі («Ода малороссийского простолюдина на случай воєнних действий при нашествии французов в пределы Российской империи в 1812 году») виявилась невдалою, а в «сатирицькій поемі» П. Кореницького «Вечорниці» («Сніп», 1841), що містила багато поверхових запозичень з «Енеїди» Котляревського, елементи соціального бачення життя потонули в побутовому натуралізмі й грубості «живописних» сцен.
Через простакувату манеру, навмисну бурлескну зниженість й огрубленість у відтворенні стихії народного життя не досягла своєї мети й побутово-етнографічна поема С. Александрова (90-ті рр. XVIII ст. — 1846) «Вовкулака» (1842), в якій автор хотів показати «українське повір'я, весільні звичаї й обряди». Так само не відзначаються високим ідейно-художнім рівнем бурлескно-побутові твори тих українських письменників, які зарекомендували себе переважно як сентименталісти і романтики («Корній Овара» І. Срезневського, автобіографічна «Писулька до мого братухи Яцька, мирянського панотця, тоді ще, як я бурлакував» С. Писаревського чи «Остап та чорт» і «Посланіє до Тараса» В. Забіли).
Епігонське наслідування фабульної схеми і стильової манери «Енеїди» Котляревського Я. Кухаренком (1800 — 1862), побутово-бурлескне висвітлення історії колонізації Кубані запорожцями, їх поневірянь під гнітом шляхти і старшини, мовні вульгаризми і невиправданий комізм у змалюванні серйозних епізодів негативно позначилися на його історичній поемі «Харько, запорозький кошовий» (початок 40-х рр.).
З кінця 30-х рр. в українській поезії посилюється, однак, тенденція до зживання бурлескного стилю, розширення й урізноманітнення засобів художньої виразності. Свідченням цього є, наприклад, поема С.Писаревського «Стецько (можебилиця)», в якій бурлескні риси відходять на другий план, а натомість посилюється увага до відтворення душевних переживань героя, до утвердження природного права людини на щастя (хоча ці мотиви й поєднуються ще з ілюзіями можливості класового миру). Пошуками нової стильової тональності позначена і бурлескна поема-казка О.Рудиковського «Чумацький віз» (1840), в якій викривається глитай, що, розбагатівши на експлуатації селян, став хазяїном села. У цьому ряду слід назвати також преромантичні балади К. Думитрашка (1814 — 1886) «Змій», «Заклятий». «Поминки», сентиментально-побутову поему М.Макаровського (1783 — 1846) «Наталя, або Дві долі разом», що є своєрідним українським варіантом «Германа і Доротеї» Гете й ідеалізовано змальовує простонародний селянський побут. Його ж повість у віршах (власне, сентиментально-побутова поема) «Гарасько, або Талан і в неволі» (опублікована 1848 р.), хоч і не позбавлена поетичності, багато втратила від художньо невиправданого засилля бурлеску.
Паралельно з бурлескно-гумористичною течією у XIX ст. заходить з другої половини XVIII ст. сатирична віршова традиція. Хоч у ряді сатиричних творів XVII — XVIIIст. був наявний бурлеск («Сатира на слобожан», 1638), більшість сатиричних віршів і віршових оповідань починає звільнятися від бурлескного стилю, зачіпати такі серйозні явища, як суспільна несправедливість і соціальне гноблення народу.
Ця ідейно-стильова традиція дістала в новій літературі продовження і розвиток у творі К.Пузини (1790 — 1850) «Ода — малороссийский крестьянин» (написана у 1804 — 1814 рр.), витриманого в дусі української анонімної сатири другої половини XVIII ст. В ньому розкриваються соціальні контрасти і бідування народу, антагонізм інтересів панства і селян, провадиться просвітительська ідея природної рівності. Риси бурлеску в «оді» зберігаються тільки в простонародній побутовій розмові.
Близько до «Оди» Пузини стоїть і твір невідомого автора «Вояж по Малой России г. генерала от инфантерии Беклешова» (опубліковано 1890 р.), в якому йдеться про тяжке становище народу, про знущання з нього панства і представників царської бюрократії. Як і в творі Пузини, розповідь ведеться від імені селянина. В традиції XVIII ст. (діалог двох селян) створені й анонімні «Малороссийские стихи, в которых описывается погребение преосвященнейшего Виктора, архиепископа малороссийского, черниговского й ордена святого Александра Невского кавалера, простыми селянскими разговорами соображенные, 1803, ноября 11 дня», де риси бурлеску підпорядковані загальній сатиричній тональності. Як правило, авторами сатиричних творів були представники нижчих, недворянських верств.
Однак соціальна сатира в українській поезії дошевченківського періоду не набула розвитку і не представлена значними творами. Соціальні мотиви, які зустрічаються в епічних творах українських поетів цього часу («Дитина-сиротина», «Старець» А.Метлинського, «Сирота», «Будяк», «Семенова кобила», «Зовсім світ перевернувся», «Маруся» В. Забіли; «На добраніч», «Давнина» М. Костомарова; «Жебрак», «Рекрутка», «Хлібороб», «Чари», «Піснь опришків» М.Устияновича та ін.), як правило, не піднімаються до сатиричного узагальнення і викриття засад суспільних порядків.
Бурлескна традиція не заглушила ліричного струменя в українській поезії, який виник ще в давній літературі. В кінці XVII — на початку XVIII ст. інтерес до інтимного світу особистості відбивається в любовній ліриці, яка, активно контактуючи з народною ліричною пісенністю, починає виявляти риси, характерні для сентиментального романсу. На це явище звернув увагу І. Франко, вказавши, що «мотив жалю козака по смерті дівчини» був «часто оброблений у нашій народній та напівнародній поезії XVIII в. під впливом подиху західноєвропейського сентименталізму». І далі, розглядаючи сцену похорону комара у пісні «Комар», Франко вказує на зв'язок сентименталізму в українській словесності з польською літературою: «Від сього епізоду віє духом сентиментальних романсів XVIII в., що були попередниками польського романтизму першої половини XIX в.».
Сентиментально-преромантична стильова течія в перші десятиліття XIX ст. в українській поезії не розвивається у самостійний літературний напрям і співіснує починаючи з 20-х рр. (часто переплітаючись навіть у межах одного твору) з бурлеском або з рисами просвітительського реалізму, вбираючи в себе ліричні інтонації народної пісні. Твори цієї стильової течії, великою мірою ще імперсональні, представлені головним чином романсовою лірикою (пісні-стилізації в «Наталці Полтавці» І. Котляревського; «Моя доля», «За Німан іду», «Пісня» С. Писаревського; окремі твори О.Рудиковського, Д.Бонковського; «Журба» Л. Боровиковського; «Я плачу без тебе», «Чого ти, козаче», «Туди мої очі, туди мої думи» М. Петренка; «Скажи мені правду», «Ой у полі на роздолі шовкова травиця» О.Афанасьєва-Чужбинського; «До карих очей» К. Думитрашка; «До милої», «Син любимому отцю», «Туча», «Вірна» М. Шашкевича; ліричні вірші-пісні М.Устияновича та ін.).
Провідними мотивами цієї лірики, яка розкривала душевні переживання простої людини, «життя її серця», не зачепленого розкладницьким впливом буржуазної моралі, та малювала ідилічні картини природи як притулку самотньої душі, були нарікання на долю (причиною нещастя нерідко виступає соціальна нерівність), розлад із навколишнім середовищем, прагнення свободи, туга за молодістю, гіркі переживання сирітства, розлуки та неподіленого кохання. Пісенна лірика була помітним поступом у психологічному дослідженні внутрішнього світу особистості.
У рамках просвітительського реалізму в українській поезії розвивається філософська і громадянська лірика, що нерідко несе в собі елементи бурлеску та розмовно-побутові стильові інтонації (ряд віршів П.Гулака-Артемовського, зокрема його лірико-філософський монолог «Справжня Добрість», переспіви ним псалмів 90, 125, 133, 139 в 50-ті рр.).
Із зародженням у кінці 20-х рр. в українській поезії романтизму громадянські й філософські мотиви набувають розвитку у творчості Л.Боровиковського, А.Метлинського, Т. Шевченка, М. Костомарова, М.Шашкевича, М. Устияновича та ін.
Жанрова система української поезії перших десятиліть XIX ст. складається як із світських жанрів давньої літератури, так і з тих, що народилися в процесі формування нової літератури. До успадкованих належали сатиричний вірш, байка, ліричний вірш, вірш-травестія, до другої — ірої-комічна і травестійна поема («Енеїда» Котляревського, «Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина» Білецького-Носенка), побутово-гумористична поема («Урок панам» Білецького-Носенка, «Наталя, або Дві долі разом», «Гарасько, або Талан і в неволі» М. Макаровського), історична поема (анонімна поема кінця 30-х — початку 40-х рр. «Кочубей», «Палій» В. Забіли, «Харько, запорізький кошовий» Я.Кухаренка), романтична поема («Чумаки, або Україна з 1768 року» Ф. Морачевського, «Мадей» І.Вагилевича, «Скит Манявський» А.Могильницького), віршове оповідання на морально-побутову тему («Пещена дитина» М. Устияновича), романтична балада (П.Білецький-Носенко, П. Гулак-Артемов-ський, О. Шпигоцький, Л.Боровиковський, М.Костомаров, І. Вагилевич та ін.), елегійна і медитативна лірика (М. Петренко, В. Забіла та ін.), «думка», романс.
Розвиток нових жанрів поезії значною мірою збагачує поетичну форму, остаточно утверджує силабо-тонічну систему віршування (хоча силабічний вірш існує ще в творчості А. Метлинського). В українській поезії з'являються сонет, тісно пов'язаний з філософською, любовною і пейзажною лірикою (О.Шпигоцький, М. Шашкевич, М.Устиянович), тріолет (О. Бодянський), набувають поширення народний вірш, 14-складовий коломийковий і олександрійський вірші, елегійний дистих, гекзаметр, різностопний і шестистопний цензурований ямб, амфібрахій, анапест; П. Гулак-Артемовський широко вводить у коломийковий розмір перенос тощо.
Помітне місце в українській поезії займають переробки, переспіви і переклади із світової літератури (давньогрецькі і римські автори, обробки античних і біблійних сюжетів, французькі поети-класицисти, Шекспір, Байрон, німецькі поети-романтики Бюргер, Гете, твори слов'янських поетів, зокрема Жуковського, Пушкіна, Міцкевича), що збагачувало її тематично і художньо.
Особливо великий поштовх розвиткові української поезії дав романтизм, який з перших спроб кінця 20-х рр. у ЗО—40-ві рр. складається в самостійний літературний напрям, формуючи свою родову і жанрово-стильову системи та літературно-естетичну думку.