- •Тема: с.Васильченко (1879 – 1932) План
- •С.Васильченко – продовжувач традицій реалістичної прози XIX ст. Загальний огляд життєвого і творчого шляху письменника
- •Оповідання “На хуторі”, “у панів”, “Талант”. Зображення трагічної долі талановитої сільської молоді. Художня довершеність образів, ліризм
- •Тенденція до ліризації предмету зображення (“Чайка”, “Лісова новела”, “Осінній ескіз”)
- •Особливості розкриття психології бідних селянських дітей у творах “Свекор”, “Басурмен”, “Дощ”. Важкі умови праці вчителів у сільській школі (“з самого початку”, “Вечеря”, “Вона”, “Над Россю”)
- •Новаторство с.Васильченка в жанрах драматургії
- •Образи дітей у творах радянського періоду, майстерність психологічної характеристики (“Приблуда”, “Авіаційний гурток”, “Олив'яний перстень”)
Тема: с.Васильченко (1879 – 1932) План
С.Васильченко – продовжувач традицій реалістичної прози XIX ст. Загальний огляд життєвого і творчого шляху письменника.
Оповідання “На хуторі”, “У панів”, “Талант”. Зображення трагічної долі талановитої сільської молоді. Художня довершеність образів, ліризм.
Сатиричне оповідання “Мужицька арихметика”. Відображення настроїв селян під час революції 1905 року. Образи селян та панка-монопольщика як соціальних та психологічних антагоністів. Характер конфлікту, композиція, діалог, мовна типізація персонажів.
Тенденція до ліризації предмету зображення (“Чайка”, “Лісова новела”, “Осінній ескіз”).
Особливості розкриття психології бідних селянських дітей у творах “Свекор”, “Басурмен”, “Дощ”. Важкі умови праці вчителів у сільській школі (“З самого початку”, “Вечеря”, “Вона”, “Над Россю”).
Новаторство С.Васильченка в жанрах драматургії.
Образи дітей у творах радянського періоду, майстерність психологічної характеристики (“Приблуда”, “Авіаційний гурток”, “Олив'яний перстень”).
С.Васильченко – продовжувач традицій реалістичної прози XIX ст. Загальний огляд життєвого і творчого шляху письменника
Степан Васильович Васильченко (Панасенко) народився 8 січня 1879 р. в містечку Ічні на Чернігівщині в сім'ї безземельного селянина-шевця. Гірким було дитинство майбутнього письменника. Минало воно, за його власним свідченням, серед чарів природи, в зелених гаях і лісах, на безмежних луках і полях, але в злиднях: “Холодні зими, недоїдання, чад у хаті, брак чобіт. Пасіння овець, батрацька праця на левадах і городах і перша гіркість зневаги до твоєї бідності...”.
Велика сім'я Панасенків (8 чоловік), незважаючи на матеріальні нестатки, жила дружно. Довгими осінніми вечорами в убогій, напівосвітленій хаті шевця вголос читали, лунали задушевні народні пісні, перекази про Кармелюка, Голоту.
Батько прагнув дітей із злиднів, дати їм освіту. “Ні землі, ні худоби: вам не залишу після смерті, – говорив він, – учіться, діти, та шукайте других шляхів”. Не маючи власної землі, разом із старшими синами взимку займався шевством, а влітку та восени всією родиною йшли на заробітки. Сім’ю шевця поважали в селі за працьовитість, чесність, доброту.
В дитячому товаристві Степан був меткий на вигадки, діти любили його, часто був заводієм в іграх.
У 1888 – 1893 р.р. С.Васильченко навчається в Ічнянській початковій школі. На цей час припадають і його перші літературні спроби. “Пам'ятаю наслідування Кольцова, Пушкіна, Шевченка, – писав згодом С.Васильченко. – Впливи “Кобзаря” були пізніші, позашкільні, проте стихійно сильніші за перших. Впливали також українські пісні, які я записував в окремий зшиток ще сільським школярем” (“Мій шлях”). Навчається сумлінно і наполегливо, тут же згодом пробує писати і свої перші вірші.
Після закінчення школи “кращим учнем”, С.Васильченко протягом двох років навчається як стипендіат для підготовки до вступу в учительську семінарію. Він перечитує величезну кількість книжок, які знаходить у непогано укомплектованій шкільній бібліотеці.
У 1895 (1894) р. С.Васильченко вступив до Коростишівської учительської семінарії. Від'їзд його на навчання до семінарії став справді знаменною подією не тільки в його житті, а й у житті всієї родини Панасенків. Назавжди запам'ятались юнакові хвилини прощання з рідним селом, сповнені радісних надій: “Між моїм родом – батьками, дідами, самими далекими пращурами – я перший іду до культури, до світла, першим пробиваю ту стіну, що стоїть нам на шляху до того чарівного, такого принадного і такого малодосяжного для нас, бідних селян, іншого світу. Я посланець. Прощай рідне, тепле, безмежне, таке спокійне народне море... Вернуся до тебе, проте вернуся – іншим”.
Коростишівська семінарія з її схоластичною системою навчання не могла дати вихованцям необхідних знань для майбутньої педагогічної праці. Однак трирічне перебування в ній не було для С.Васильченка марним. Він багато займається самоосвітою. В ці роки він нічого не писав, хоч його класні твори завжди були найкращими і до сліз зворушували вчителя словесності.
У 1898 р. після її закінчення письменник одержує призначення в однокласну міністерську школу в селі Потоках на Канівщині поблизу Митронівки. З перших кроків самостійної праці в школі С.Васильченко зіткнувся з великими труднощами: напівзруйнована школа, брудні, холодні класи, в бібліотеці – лише кілька застарілих підручників. Проте сповнений творчого завзяття й енергії молодий учитель береться за роботу: працює над удосконаленням методики викладання, дбає про всебічний розвиток учнів – в класі 100 учнів (4 групи); відкриває вечірні класи для дорослих, організує хоровий і драматичний гуртки, виставляє п'єси І.Карпенка-Карого, веде розмови про повстання полтавських селян, про існуючу соціальну несправедливість.
Він у 1901 р. вирішив написати поему “Розбита бандура”, в якій, за власним висловом, “оспівав селянське безземелля та переселенський рух”, і надіслав її до “Киевской старины” (проте вона не була надрукована). Тоді ж він пише кореспонденцію до газети “Биржевые ведомости”, в якій виступив на захист селян від наруги й знущань представників місцевої влади.
Незабаром за розпорядженням губернатора його переводять до Богуслава. Але там він не втримався й року. За “крамольні записи” в шкільному щоденнику (сатиричні вірші, епіграми на попів) “неблагонадійного” вчителя звільняють з роботи в Богуславі і переводять з однієї школи до іншої. І починаються нескінчені мандри сільського вчителя.
Першим написаним твором С.Васильченка, який був надісланий до редакції “Киевской газеты” – оповідання “Посвящение”. Довго чекав відповіді, прийшов пакет про звільнення з роботи. З’ясувалося, що завідувач наткнувся на класний журнал, де в графі “Что произошло” С.Васильченко малював попа, завуча, писав епіграми, вірші – і послав його попечителю шкільної округи.
Ярлик “неблагонадійності” закріплюється за молодим учителем, його переводять в інше місце. Попрацював трохи в с. Карапишах, потім перебирається на Полтавщину. Тільки приступив до роботи, приходить пакет: протягом 24 годин перейти в Дребівську школу. По закінченні навчального року він їде в Ічню, до матері.
Першим опублікованим твором було оповідання “Не устоял” (1903), побудоване на спостереженнях з учительського життя в Богуславі (пізніше сюжет цього оповідання письменник використав у новелі “Антін Вова”, вперше надрукованій в газеті “Рада”, 1910). Оповідання не відзначалося художньою довершеністю, автор порушував актуальне на ті часи питання: справжній учитель повинен відстоювати свою людську гідність, виступати на захист скривджених. У цьому основний сенс першого друкованого твору С.Васильченка, як і багатьох інших, створених ним пізніше.
У цей час письменник був студентом Глухівського учительського інституту, до якого вступив 1904 р. “Подуви свіжого повітря”, за словами С.Васильченка, проникали і до інституту. Після 1,5 річного навчання він вирішує залишити навчання або його відрахували і знову повертається на село, сподіваючись на вільну працю в школі. І знову сільські школи на Полтавщині – в Брусові, Зубанях. В Брюсові вперше в своїй практиці почав навчання дітей українською мовою. На нього посипались доноси, підозрілого вчителя в с. Зубані.
С.Васильченко їде на Донбас у с. Щербинівку Бахмутського повіту, приїхав вчителювати. Його разом з іншими учителями за доносом заарештовують і кидають до в'язниці на 1,5 роки, звинувативши в участі у горлівському повстанні шахтарів. Півтора року тюремних поневірянь не виключили письменника з літературного життя. За ґратами від осетина О.Хостнаєва він записує осетинські казки (пізніше С.Васильченко оформив їх в окремий цикл “Осетинські казки” – “Чорний Орел”, “Чарівна роза”, “Левень”, “Княженко” та ін.). Там же він навчив О.Хостнаєва грамоти. На матеріалі тюремних вражень С.Васильченко створив низку новел з життя в'язнів – “Пацанок”, “Спасеник”, “За мурами”. Писав він у камері на грифельній дошці поезії в прозі, вірші.
У 1908 р. хворого на тиф С.Васильченка за відсутністю доказів польовий суд виправдовує і звільняє з Бахмутської тюрми, категорично заборонивши займатися вчительською працею. Того ж року С.Васильченко повертається до рідної Ічні, заробляючи там на життя приватними уроками.
Водночас він починає серйозно й наполегливо займатися літературною творчістю. Протягом кількох років С.Васильченко створив цілий ряд новел і оповідань (“Роман”, “Мужицька арихметика”, “У панів”, “На чужину”, “Дощ”, “В хуртовину” та ін.), частину з яких друкує на сторінках київської газети “Рада”.
Редакція газети запрошує його на постійну роботу. У Києві письменник жив на Солом’янці, наймаючи кімнату в старої німкені. Матеріально бідував. В 1910 – 1914 р.р. завідує відділом хроніки. У 1911 р. виходить друком перша збірка новел С.Васильченка “Ескізи”, у 1915 р. друга – “Оповідання”. У той же час друкуються й окремі твори письменника. Ім'я С.Васильченка як талановитого, з власним самобутнім поетичним баченням дійсності, як автора “Мужицької арихметики” утверджується в українській літературі.
Цікавою сторінкою спадщини С.Васильченка є його драматичні твори, переважно одноактні п'єси, які за тематикою й багатьма художніми засобами органічно близькі його прозі (“На перші гулі” (1911), “Недоросток” (1913), “Зілля-королевич” (1913), “В холодку” (1914) та ін.). Лаконізм, драматична напруженість, непідробний комізм ситуацій, лірично-гумористичний колорит, народнопісенні інтонації – все це притаманне кращим п'єсам драматурга. Найбільшою сценічністю відзначається “малюнок на одну дію” “На перші гулі”, яку високо оцінив М.Садовський (до речі, він перший дав п'єсі сценічне життя): “Скомпоновано етюд щасливо й розкидано по ньому безліч блискучих самоцвітів і виявлено велике розуміння народної психології”.
Майже 3 роки перебував митець на фронті. Цікавим документом цього часу є його “Окопний щоденник”. Тема війни визначила зміст цілого ряду оповідань письменника, як “Чорні маки”, “Під святий гомін”, “Отруйна квітка”, “Русин”.
Велике значення для формування С.Васильченка, як кореспондента, мала його подорож з хоровою капелою “Думка” влітку 1920 р. по містах і селах Лівобережної України – Лубни, Ромодан, Миргород, Полтава, Харків, Кременчук. Свої враження С.Васильченко занотовує у щоденнику “З піснею крізь огонь і води” і згодом на його основі створює ряд художніх творів.
Повернувшись до Києва, С.Васильченко деякий час працює вихователем дитячого будинку, а з 1922 р. по 1928 р. – учителем української мови та літератури школи №61 ім. І.Франка на Лук’янівці. Працювати доводилось у надзвичайно несприятливих умовах. Всі свої зусилля С.Васильченко спрямовує на виховання всебічно розвиненої людини, керує шкільним драмгуртком, виходить шкільна стінгазета. Він пише повісті й новели “Приблуда”, “Червоний вечір”, “Авіаційний гурток”, “Олив'яний перстень” та ін.
Перебуваючи на фронті, він захворів на серце. В 1927 р. хвороба загострилась, а в 1928 р. залишив роботу. 1 березня 1929 р. київська громадськість відзначила 50-річчя С.Васильченка. Через хворобу не міг бути присутнім на своєму ювілеї.
Помер письменник у Києві 11 серпні 1932 р., похований на Байковому кладовищі.
Основна проблематика Васильченкових творів – життя села в країні наприкінці XIX – на початку XX ст.
В автобіографічних записках “Мій шлях” (1898 – 1932) він підкреслював: “Для своєї творчості я брав свідомо сюжети із близького мені життя, поставивши собі за завдання одбити його в художніх засобах, повернути мого читача лицем до його власного життя, до близьких йому людей, до його величезного класу з його інтелігенцією, класу, що повинен бути господарем, до рідного народу”.
Не випадково однією з кардинальних тем творчості С.Васильченка є життя народних учителів, особливо близьке йому – педагогові за фахом і покликанням. У “Записках вчителя” (1898 – 1904), “Моєму шляху” та інших щоденникових записах С.Васильченко подав широку панораму злиденного існування вчителів на Україні, їх постійних поневірянь і страждань.
“Записки учителя” та інші щоденникові записи, куди С.Васильченко, за його власним визнанням, систематично “заносив свої учительські жалі та кривди” і в яких з глибоким хвилюванням писав про своїх колег, стали згодом документальною основою багатьох реалістичних новел і оповідань з життя вчителів.
Твори можна згрупувати в такі тематичні цикли:
Про життя селян;
Про дітей і школу;
Про сільську інтелігенцію;
Про революцію 1905 року.
Дебютував письменник на літературній ниві оповіданням “Не устоял”. Але якщо в оповіданні “Не устоял” С.Васильченко торкнувся лише одного аспекту вчительської теми – згубного впливу оточуючих обставин на молодого сільського вчителя, то в інших новелах письменник ставить питання ширше й глибше (“Вечеря”, “З самого початку”, “Божественна Галя”, “Над Россю”, “Гріх” та ін.).